Зародження суду присяжних в Україні

З посиленням княжої влади під час побудови централізованої держави державний суд отримав більш широкі повноваження, обмежуючи юрисдикцію громадських судів, хоча чіткого розмежування компетенції між громадським і княжим судами не було. На думку Я.Р. Падоха, громадський суд продовжував повноцінно функціонувати там, де верви могли вносити постійну грошову плату князю за право на судову автономію як компенсацію за втрачене судове мито. Однак у більшості місцевостях громадський суд був остаточно витіснений із системи судоустрою^{[3] [4] .}

Дослідження українських вчених дали наступне пояснення цьому факту: після занепаду Київської держави ті українські землі, що підпали під литовсько-польське управління, зберегли інститут «добрих людей», який навіть отримав свій подальший розвиток у законодавстві. На тих же землях, що відійшли до Московської держави, даний інститут, як зазначив Ф.І. Леонтович, «розвинутий на заході в суворо-юридичних формах суду присяжних, був паралізований і з часом зник під впливом раннього розвитку

•4

несприятливих для нього адміністративних і судових порядків» .

О.Ф. Кістяківський також вбачав причини занепаду даного інституту у розвитку наказової засади і бюрократичного самовладдя при здійсненні кримінального правосуддя^[5] .

У Статуті Великого князівства Литовського 1529 року вказувалось, що «воєводи, старости і державці наші мають у своєму повіті вибрати двох землян, людей достойних, які заслуговують на довіру, привести їх до присяги і встановити такий порядок: якщо пан воєвода, староста і державця наш, будучи зайняті нашими або державними справами, самі не встигнуть розглянути справи, то ті два землянина разом із намісниками і маршалками цих наших панів врядників мають розглянути справи і вирішити їх у відповідності до тих прав писаних, які ми дали всій державі»^[6]. Таким чином, зазначені два представники громади, маючи рівні права із головуючим суддею, стояли на захисті прав громади, а без їх участі заборонявся розгляд будь-якої справи. Однак на практиці, як це видно з судових актів того періоду, вказане положення не вкорінилося, воєводи і старости продовжували судити або у присутності випадкових осіб, або одноосібно^[7].

Місцеві правителі того періоду залучали до відправлення правосуддя радників, знавців місцевих звичаїв. Ними були повітові урядники (городничі, ключники, ловчі, конюші та ін.), місцеві владики тощо. На судових засіданнях були присутні правителі волостей і повітів, а також війти та старші міщани, особливо якщо рішення зачіпало інтереси міста. Усі ці особи могли брати дієву участь у розгляді справи та винесенні рішення. Однак місцеві бояри й міщани часто фактично лише спостерігали за судовим процесом, тому в судових листах вони позначаються, як «люди добрі», які були лише присутні на судовому розгляді^[8]. Іншою функцією «добрих людей» було наглядати за ходом процесу з метою попередження навмисних чи невільних зловживань владою з боку суддів. Присутність вказаних осіб також зумовлювалася тим, що нерідко акти судочинства не записувались, отже, необхідно було мати свідків процесу, які б могли підтвердити, що судочинство було відправлене із дотриманням усіх процесуальних норм.

У литовсько-польську добу судовий процес на перших порах зберігав риси давнього руського процесу відповідно до норм Руської Правди. Однак з XIV ст. вже помітні поступові зміни у національному судочинстві на території українських земель, що перебували як під владою литовців, так і поляків внаслідок впливу західного права - німецького і польського^[10]. У містах, що отримали привілей самоврядування за Магдебурзьким правом, судочинство здійснювалося війтом і лавою. До основних функцій війта, крім адміністративних, належало судочинство. Про організацію правосуддя у містах під головуванням війта зазначено у всіх привілеях Галицько - Волинських князівств, польських королів і Великих литовських князів. Судочинство він здійснював за допомогою колегії лавників. Війт головував у суді, функції присяжних виконували лавники. Рішення суду виносили лавники, а війт його оголошував^[11]. До основних принципів магдебурзького права входила колегіальність правосуддя, хоча у більшості привілеїв згадується лише про війта. Функції присяжних у судах, як уже зазначалося, виконували лавники. Магдебурзьке право висувало до лавників такі вимоги: «Присяжні, або лавники, - це особи, що засідають у суді і, вислухавши та до ладу дослідивши справу з обох сторін, виявляють своє рішення (присуд) війтові або судді... вважати мали, аби справедливості не закривали... самі без всяких подачок жили, подарунків, які справедливість припиняють та засліпляють, не брали... Особливо, аби судили від імені Божої ласки не з гніву, ненависті, не за подарунки, а тверезо, не поспішаючи, з добрим баченням справи»^[12]. У 1382 р. до складу львівської міської лави входило 7 лавників. На думку А. Чоловського, з 1385 р. їх кількість становила 12, а з початку XV ст. - 12 разом із війтом. Після утворення колегії «40 мужів», від 1578 р.

У XIV-XVIII ст. на українських землях судочинство здійснювалось у копних судах. Копний суд був громадським юрисдикційним органом сусідського об’єднання сільських територіальних громад, який здійснював судочинство у цивільних і кримінальних справах, розслідування злочинів,

примирення винного з потерпілим та виконання своїх рішень на підставі норм звичаєвого права. Стадія судового розгляду не наставала, якщо відповідач добровільно компенсовував завдані збитки. Коли позивач не отримував цієї компенсації, тоді починався судовий розгляд («велика копа»).

Склад «великої копи» був структурованим. Усіх учасників копного суду називали «копниками». Копні судці (кількість їх не була фіксованою та становила, залежно від справи, приблизно 10-20 осіб), що обиралися населенням копного округу, були господарями домів і мали постійну осілість в околиці. Тільки вони мали право прийняти рішення у справі^[14]'. До особи, яка обиралася копним суддею, висувались такі вимоги: обізнаність у звичаєвому праві; наявність до неї поваги і довіри членів громади. Перед тим як посісти посаду копні судді складали присягу^[15].

Окрім копних суддів, на «велику копу» запрошували по одному-двох чоловіків із трьох сіл сусіднього копного округу. Вони мали назву в копному судочинстві «люди сторонні». Вони не мали права голосу, проте ці суб’єкти процесу стежили за ходом судового розгляду, забезпечуючи його об’єктивність. На засіданні копного суду мали право бути присутніми власники сіл та державні чиновники, але також без права голосу. Судовий розгляд у копному судочинстві відбувався гласно, відкрито і прозоро колегіальним складом суду, який обирався по кожній справі жителями копного округу. У засіданнях копних судів брали участь, у тому числі, посадові особи місцевого самоврядування та представники держави.

За часів Г етьманщини на українських землях діяла розгалужена система судоустрою, де слід виділити козацькі сільські суди, сотенні, полкові і генеральні, склад яких був колегіальним. До 1730 р. існував змішаний козацько-міщанський суд: полковники чи уповноважені особи головували на судових засіданнях у магістратах і ратушах, міщани входили до складу їх колегій на рівних із козацькими старшинами правах. Однак повного злиття міщанських і козацьких судів не відбулося. Також продовжували діяти зі значними змінами суди міські, громадські, духовні^[17].

Отже, виходячи з вищезазначеного, можна стверджувати, що на українських землях більшості українським судовим установам були притаманні риси колегіального судочинства, у якому провідну роль відігравали представники громадськості. Незважаючи на пізніші різні утиски з боку влади, не можна говорити про повний занепад українських правових звичаїв і традицій у сфері правосуддя, оскільки, як зазначив Р.М. Лащенко, мешканці як українських міст, так і сіл прагнули застосування національного звичаєвого права у судочинстві^[18], якому не були властиві формалізм, таємність розслідування, становий характер судочинства.

Після остаточної інкорпорації українських земель до складу Російської імперії з українського судочинства на довгі роки було усунуто громадськість від вирішення найбільш важливих суспільних справ. Судовий процес здійснювався на засадах підпорядкування суду адміністрації, таємного розслідування і теорії формальних доказів, закритому провадженні справ у суді з чітко визначеною становою підвідомчістю. Лише у першій половині

XIX ст. з’явилися перші спроби реформувати систему державного механізму з метою усунення низки недоліків, у тому числі у сфері правосуддя.

1.1.2.