3.1. Визначення таємниці особистого життя людини як підстави обмеження гласності кримінального процесу

Згідно зі ст. 28 Закону України “Про інформацію” за режимом доступу, тобто передбаченим правовими нормами порядком одержання, використання, поширення і зберігання, інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом [32].

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права встановлює: “Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї... Воно може бути пов'язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

а) для поважання прав і репутації інших осіб;

б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення” (чч. 2-3 ст.19) [197, с.45].

Таким чином, відкритий розгляд справ має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Тому кримінально-процесуальний закон передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілі суперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які є важливішими ніж сам принцип.

Аналіз ст. 20 та ч. 4 ст. 271 КПК України дає підстави виділяти два правові способи обмеження гласності судового процесу: 1) проведення закритого судового розгляду; 2) обмеження допуску окремих категорій громадян на відкритий судовий розгляд.

Кримінально-процесуальний закон кладе в основу проведення закритого слухання у кримінальній справі різні причини. Цілі встановлення таких умов розгляду теж різні, серед них: захист від розголошення державної, військової таємниці, захист неповнолітніх від небажаного впливу з боку громадської думки, а також захист суспільної моралі і особистого життя громадян [89, с.54]. Так, закон передбачає обов’язок суду розглянути справу в закритому судовому засіданні в тому випадку, коли відкритий розгляд справи суперечить інтересам охорони державної таємниці (ч.

Та чи відповідає чинний порядок проведення закритих судових засідань сучасним вимогам суспільного розвитку? Як зазначають В.В.Леоненко, М.І.Сірий, Г.І.Чангулі та А.Й.Міллер, підстави для проведення закритих судових засідань не носять незмінного характеру, а однією із сучасних тенденцій до розширення даних підстав є спрямованість на зміцнення становища окремої особи у суспільстві [89, с.54-55]. Цей висновок знаходить своє підтвердження і в судовій практиці.

Застосовуючи закон про закрите слухання справи, суди наштовхуються на значні труднощі. Інколи вони допускають розширене тлумачення підстав, передбачених чч. 1 і 2 ст. 20 КПК України, а в окремих випадках навіть виносять постанову (ухвалу) про закритий судовий розгляд з підстав, не закріплених у чинному законодавстві.

Зокрема, в Івано-Франківському обласному суді з лютого до вересня 1997 р. слухалась справа про незаконне усиновлення (удочеріння) українських дітей іноземцями за протиправного сприяння окремих посадових осіб місцевих органів виконавчої влади, Львівського перинатального центру та пологових будинків Львівської області. Вона викликала підвищену громадську зацікавленість і була передана Верховним Судом України для розгляду по суті до Івано-Франківського обласного суду з мотивів нерозголошення таємниці усиновлення. Справа розглядалася у закритому засіданні, а підставою для цього суд визнав саме інтереси охорони таємниці усиновлення.

Дана ситуація позначається неузгодженістю норм матеріального і процесуального права, зокрема: ст. 115-1 чинного на той час КК України встановлювала кримінальну відповідальність за розголошення таємниці усиновлення [10], з одного боку, а з іншого, – ст.

Оцінюючи дії Івано-Франківського обласного суду у цій непростій, “патовій” ситуації, однозначно слід відзначити (констатувати) їх абсолютну правильність. Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме цими міркуваннями, а також посиланням на пряму дію конституційних норм, як видається, і пояснюється прийняття рішення про закрите слухання даної справи.

Подібні випадки з практики наводяться і в юридичній літературі [89, с.66-67; 159, с.30]. Все це вказує на недосконалість конструкції чч. 1 і 2 ст. 20 КПК України та недостатню захищеність від розголошення охоронюваних законом відомостей, які попадають у сферу кримінального судочинства. Підтвердженням сказаному можуть слугувати і результати проведеного нами опитування серед практикуючих юристів (суддів, прокурорів, слідчих та адвокатів). На запитання: “Чи достатньо в чинному кримінально-процесуальному законі захищені різні види таємниць та особисте життя громадян?”, із 96 опитаних 79 чол. вказали на відповідь: “Недостатньо”.

Тому для визначення меж засади гласності кримінального судочинства нам слід, у першу чергу, розглянути питання таємниці у кримінальному процесі та встановити ті випадки, коли відкритий судовий розгляд може завдати шкоди суспільній моралі, інтересам правосуддя та процесу виховання неповнолітніх.

Обов'язковим критерієм та однією з основних умов визнання певних відомостей таємницею у кримінальному процесі і віднесення їх до відповідних підстав проведення закритого судового розгляду є забезпечення правового захисту такої інформації від розголошення у матеріальному законі.

Загальний порядок встановлення обмеженого доступу до певної інформації визначається у ст. 30 Закону України “Про інформацію”. Частина 5 даної статті до таємної інформації відносить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби та інтереси, може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти, може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності тощо. Але людина живе у суспільстві в оточенні не тільки гармонії, а й суперечностей та конфліктів. Тому важливо, щоб її свобода була надійно підкріплена гарантіями захищеності від зовнішнього неправомірного втручання [190, с.18].

Право лише у найзагальніших рисах впливає на характер відносин між людьми у сфері особистого життя. Ці відносини регулюються в основному нормами моралі. Як зазначає І.Л.Петрухін, право на особисте життя виражається, зокрема, у свободі спілкування між людьми на неформальній основі. Людина сама визначає коло своїх знайомств і зміст розмов з близькими, знайомими, рідними. Вся сфера сімейного життя, родинних і дружніх зв’язків, домашнього укладу, інтимних та інших особистих відносин, уподобань, симпатій і антипатій охоплюється поняттям недоторканості особистого життя [184, с.7-8]. Таким чином, особисте життя не тільки морально-соціальна, але й правова категорія; вона набуває правового змісту у зв’язку із встановленням обов’язку держави захищати її від порушень [102, с.157].

Слід відзначити, що ставлення держави до особистого життя своїх громадян завжди було найчутливішим індикатором її політичного режиму. Той факт, що юридичні гарантії недоторканності особистого життя, особистої і сімейної таємниці закріплені на конституційному рівні, а будь-яка конституція є концентрованим виразом політики держави, безперечно вказує на те, що охорона цих моральних цінностей, у тому числі, і навіть у першу чергу, у сфері кримінального судочинства, має глибокий політичний зміст [169, с.24].

Називаючи категорії “особисте життя”, “конфіденційна інформація про особу” (особиста таємниця) і “сімейне життя” у якості об’єктів правового захисту, Конституція України (частини 1 і 2 ст. 32) та інші законодавчі акти не розкривають їх повного змісту.

Зробити узагальнене визначення системи особистих таємниць, які отримали своє правове закріплення, видається можливим при проведенні аналізу цілої низки нормативних актів різних галузей законодавства. Частково вирішенню цього питання присвячене рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К.Г.Устименка). Так, у пункті 1 резолютивної частини даного рішення зазначено, що “…до конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані)”, а у пункті 2 – “…медична інформація, тобто свідчення про стан здоров’я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров’я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом…” [51, с.23-24].

Однак передбачити вичерпний перелік відомостей, які можуть складати зміст всіх трьох категорій: 1) особистого життя, 2) особистої таємниці і 3) сімейного життя (таємниці), – у законодавстві України видається неможливим, оскільки він є предметом науки етики. Тому при визначенні цих категорій слід у першу чергу звернутися до етико-філософських джерел. Охоронні ж функції держави стосовно цих категорій, гарантії їх недоторканості знаходяться у правовій площині.

Приватне (особисте) життя означає ту сферу життєдіяльності людини, яка стосується окремої особи, належить і є “дорогою” тільки для неї, стосується тільки її, а не суспільства та держави, і не підлягає контролю з їх боку (галузь, сфера особистих позаслужбових справ) [202, с.150].

Як зазначає Т.Н.Москалькова, особиста і сімейна таємниці є складовими частинами особистого життя, відносно відокремленими зонами найбільш делікатних, інтимних сторін особистого (приватного) життя, коли розголошення певних відомостей є не лише не бажаним, але й шкідливим, згубним із морального погляду. Особиста і сімейна таємниці можуть за певних обставин співпадати або бути відокремленими одна від одної [169, с.25].

Беручи за основу змістовий критерій згаданих категорій, тобто ті конкретні відомості про окремі сторони та обставини особистого і сімейного життя, Т.Н.Москалькова подає таку “класифікаційну структуру”:

“Особисту таємницю, наприклад, складають відомості про стан здоров’я, особливо у тих випадках, коли людина страждає так званими “дурними” хворобами, тобто такими, які вважаються ганебними з погляду суспільної моралі; любовні зв’язки, особливо, коли вони поєднані з подружньою зрадою; погані пристрасті, схильності, звички; вроджені, успадковані та набуті вади, які межують часом із нервово-психічними аномаліями, а також приховані фізичні недоліки; ганебне соціальне минуле людини і громадянина, яке він полишив і за яке він, можливо, “заплатив” і перед суспільством, і перед державою (наприклад, знята чи погашена судимість), а також ділові та дружні зв’язки, які ганьблять людину.

Сімейну таємницю складають такі обставини, які стосуються сім’ї і за моральними міркуваннями правомірно приховуються від стороннього ока сім’єю, під якою у соціальному аспекті розуміється союз осіб, заснований на шлюбі, родинних відносинах…, прийнятті дітей на виховання, який характеризується спільністю життя, інтересів, взаємним піклуванням. В юридичному розумінні – це коло осіб, пов’язаних правами і обов’язками, що породжуються шлюбом, родинними відносинами, усиновленням або іншою формою прийняття дітей на виховання. Приховувані обставини можуть стосуватися всіх без винятку членів даної сім’ї (наприклад, причини бездітності подружжя) або лише окремих членів цієї первинної ланки суспільства. У подібних випадках ці обставини є таємницею не тільки для оточуючих, але і для окремих членів сім’ї. Сказане відноситься, звичайно, до походження дітей. Типовим прикладом такої таємниці може слугувати таємниця усиновлення, яка ретельно охороняється різними за своєю галузевою приналежністю правовими нормами” [169, с.26].

Таким чином, говорячи про “особисте життя”, ми маємо на увазі, що воно включає у себе і категорії “сімейне життя (таємниця)” та “особиста таємниця”.

Одними з найважливіших гарантій свободи особи в суспільстві є положення, закріплені у ст. 12 Загальної декларації прав людини: “Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань” [197, с.20]. Ці положення знайшли своє втілення і в Конституції України (ст.ст. 30-32).

За новим Кримінальним кодексом України злочином визнається "незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації" (стаття 182 “Порушення недоторканості приватного життя”).

Право на особисте життя означає надану людині і гарантовану державою можливість контролювати інформацію про самого себе, не допускати розголошення відомостей особистого, інтимного характеру. Так, згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України “Про інформацію”, забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди допускається у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32 Конституції України). Але, на жаль, дана норма не містить чіткої вказівки на таку підставу порушення таємниці особистого життя, як інтереси охорони правопорядку (боротьби із злочинністю), і тому потребує розширеного тлумачення. Адже такі випадки збирання конфіденційної інформації про особу передбачені у КПК України: проведення обшуку (ст.ст. 177, 180-186); накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах (ст. 187); проведення огляду (ст.ст. 190-191), освідування (ст. 193) тощо.

Охороні таємниці особистого життя громадян слугують і ст.ст. 30 та 31 Конституції України. Відповідно до ст. 30 кожному гарантується недоторканність житла. Дане положення означає: все, що відбувається у житлі, не може бути піддано гласності без згоди зацікавлених осіб; доступ у житло сторонніх осіб можливий тільки при явному, зрозумілому вираженні згоди громадян, які проживають у ньому. Одночасно ст. 30 Конституції встановлює допустимі винятки з положення про недоторканність житла. Так, проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку допускаються не інакше як за вмотивованим рішенням суду; у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Встановлений ч. 2 ст. 30 Конституції України порядок проведення обшуку житла чи іншого володіння особи відображений у частинах 5 та 6 ст. 177 КПК України. Гарантіями від безпідставного втручання в особисте життя громадян забезпечений також порядок проведення огляду житла чи іншого володіння особи (частини 4-8 ст. 190 КПК України): за винятком невідкладних випадків, “…проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого частиною п’ятою статті 177 цього Кодексу” (ч. 4 ст. 190).

Поряд із можливістю втручання у приватне життя особи, у чинному КПК України отримують своє законодавче закріплення й гарантії захисту таємниці особистого життя: “Під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні” (ст. 185 КПК України); “закритий судовий розгляд… допускається за вмотивованою ухвалою суду… в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі…” (ч. 2 ст. 20 КПК України).

Таким чином, законодавець вживає два поняття “обставини особистого життя” та “інтимні сторони життя особи”. Перше з них є ширшим і охоплює також відомості про інтимне життя громадян. Як зазначає І.Л.Петрухін: “Особисте життя – родове, а інтимне життя – видове поняття. Одне і друге знаходяться під захистом закону. Далеко не всі сторони особистого життя є інтимними. Під інтимним життям слід розуміти найбільш “сокровенне”, утаємничене, надто особистісне у стосунках між людьми. Розголошення відомостей про інтимне життя звичайно викликає почуття сорому, дає привід для пліток і перекручень, породжує сенсації, які ганьблять честь і гідність особи, псує репутацію, створює перешкоди службовій кар’єрі” [184, с.18-19].

У Конституції України (ст. 32) зазначено, що кожний має право на недоторканність особистого і сімейного життя. Цій конституційній нормі відповідає ст. 185 КПК України і значно звужує її положення ч. 2 ст. 20 КПК України.

На стадії досудового розслідування зібрана у справі інформація має ще незавершений характер. Тому зберігається досить великий відсоток ймовірності помилкових, передчасних висновків у справі. Можливо, це пояснення й було однією з підстав прийняття ст. 121 КПК України, яка встановлює недопустимість розголошення даних досудового слідства.

Але судовий розгляд справ у більшості випадків не обходиться без розгляду обставин особистого життя громадян (спосіб життя, взаємовідносини у сім’ї, коло знайомств і зв’язків, зміст особистих розмов, листування, щоденників, іншої особистої документації і т. д. ). Згідно з п. 3 ст. 64 КПК України до обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, відносяться й “інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого”. Як зазначається у коментарі до ст. 64 КПК України, “для правильного вирішення кримінальної справи, її зупинення, застосування запобіжних заходів недостатньо встановити тільки ознаки, властиві особі як суб’єкту злочину (досягнення певного віку, осудність тощо). Для цього необхідно зібрати відомості, що характеризують підозрюваного чи обвинуваченого як особистість…, зокрема, його ставлення до праці, навчання, риси характеру, стан здоров’я, сімейний стан, поведінку, нагороди, дані про судимість” [173, с.109-110].

Зокрема, суди, призначаючи покарання, враховують вік підсудного, його сімейний стан, наявність чи відсутність неповнолітніх дітей, матеріальне становище, умови його виховання та інші обставини. Так, у справі про обвинувачення В. за ч. 2 ст. 142 КК України (1960 р.), яка розглядалась в Івано-Франківському міському суді у 2001 році, суд врахував те, що “…підсудний є молодий за віком, виховувався без батьків, перебував у тяжкому матеріальному становищі, не має постійної роботи, хворіє, проживає з престарілою бабусею та позитивно характеризується за місцем проживання…”, і, незважаючи на підвищену суспільну небезпечність скоєного, призначив мінімальне покарання, передбачене за вчинення цього злочину. Про встановлення цих даних наполягав захисник підсуднього, вважаючи їх обставинами, що пом’якшують його відповідальність. Відповідно, ці обставини ретельно досліджувались судом у відкритому судовому засіданні [140].

Враховуючи вищесказане, а також положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, не можна погодитись із пропозиціями про розгляд справ у закритих засіданнях судом у всіх випадках, коли підлягають розголошенню таємниці особистого, а не тільки інтимного життя громадян [127, с.178; 120, с.13; 157, с.134]. Мотивацію таких пропозицій можна пояснити неможливістю чіткого визначення тієї межі, де відомості особистого характеру стають саме інтимними, і навпаки. Що є глибоко особистісним для одного, може не бути таким для іншого; певні відомості за одних обставин можуть носити інтимний характер, а за інших – визнаватися загальнодоступними. Але надання права суду у всіх випадках розголошення обставин особистого життя громадян проводити закрите слухання може призвести до значного безпідставного обмеження гласності правосуддя у кримінальних справах. Вихід з цієї ситуації, розв’язання проблеми надійного захисту від розголошення відомостей інтимного (глибоко особистісного для конкретної людини) характеру слід шукати не у наданні суду майже необмежених прав проводити закритий розгляд справи, а у чіткому визначенні у кожному конкретному випадку на підставі заявлених клопотань учасників процесу питання про інтимний чи неінтимний характер відомостей, що підлягають дослідженню у суді, і, відповідно, приймати після цього мотивоване рішення про проведення повного чи часткового закритого судового розгляду. При цьому всім учасникам процесу повинні бути попередньо роз’яснені їхні права на заявлення відповідних клопотань.

Таким чином, більш правильним видається збереження у законі поняття “інтимні сторони життя”, що цілком відображає різне ставлення людей до відомостей про їх особисте життя: чи допустимі вони для розголошення, чи ні. Крім того, такий спосіб вирішення даного питання повністю відповідатиме ч. 2 ст. 30 Закону України “Про інформацію”, яка дає визначення конфіденційної інформації – “відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов”.

А питання про інтимний чи неінтимний характер певних відомостей через їх надто особистісне відчуття вирішити шляхом правової регламентації видається неможливим. Тому його вирішення (розв’язання відповідних клопотань) слід залишити на розсуд (угляд) суду, одночасно встановивши процесуальні гарантії від необгрунтованої відмови у задоволенні подібних клопотань.

З метою охорони суспільної моралі, інтересів потерпілого, а також створення умов для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, у закритих судових засіданнях можуть розглядатися справи про статеві злочини. Як зазначає Т.Н.Москалькова, відкритий судовий розгляд справ, наприклад, про згвалтування (ст. 152 КК України) чи примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК України) може виявитись покаранням більш суворим для потерпілої особи ніж для підсудного [168, с. 72].

Можливо, тому наш законодавець у ч. 2 ст. 20 КПК України відділяє окремо таку підставу проведення закритого судового розгляду, як “в справах про статеві злочини”. Дана категорія справ має ряд специфічних ознак, що дозволяє її відокремити від інших справ, у яких досліджуються відомості про особу інтимного характеру. Це, зокрема: інтимні відомості тут складають основний предмет судового розгляду (дослідження); можливість чіткого визначення переліку діянь, які охоплювались би терміном “статеві злочини”; необхідність особливого порядку вирішення питання про можливість закритого судового розгляду.

Правильною з цього приводу видається позиція Т.Н.Москалькової, яка вказує на відсутність у законі переліку діянь, що охоплювались би терміном “статеві злочини”, і пропонує перелічити конкретні статті Кримінального кодексу, справи щодо яких не могли б розглядатися у відкритому судовому засіданні, якщо б на це не було згоди потерпілого і обвинуваченого. Поряд із статевими злочинами вона пропонує у такому ж порядку розглядати і злочини про зараження венеричною хворобою [168, с.72]. Додатковим підтвердженням правильності визначення такої підстави є виділення у новому КК України окремої глави “Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності людини”.

Тому слід погодитись із такою, запропонованою у ч. 2 ст. 12 проекту КПК України, підставою розгляду справи у закритому судовому засіданні, як “у справах про злочини проти статевої недоторканності людини”.