<<
>>

1.3. Реалізація кримінальних процесуальних гарантій прав потерпілого при здійсненні досудового розслідування

У нашій країні кожна людина та громадянин наділені правами, свободами та законними інтереси, які захищені державою від протиправних посягань. Головною характерною ознакою демократичної та правової держави є визнання та закріплення всіх прав, свобод і законних інтересів людини та громадянина, а також здатність до реалізації їх правового захисту.

У зв’язку з цим, слід підтримати думку С. М. Болдирева, який зазначив, що найголовніша практична цінність прав і свобод людини полягає в їх реальності, тобто в тому, якою мірою проголошені державою права та свободи здійснюються в їх практичному буденному житті [97, с. 14.], тобто практична їх реалізація. До зазначеного слід додати, що саме реальність гарантій прав та свобод людини і громадянина знаходить свій прояв у їх нормативно-правовому закріпленні, що й сприяє недопущенню будь-яких порушень та обмежень прав і законних інтересів особи з боку владних суб’єктів. Крім того, з розвитком правової системи змінюються й завдання, засади (принципи), процесуальна форма та ін., що потребує постійного вдосконалення кримінальних процесуальних гарантій з цих питань. З приводу цього, в науковій літературі зазначається, що однією з причин прийняття незаконних та необґрунтованих процесуальних рішень, які порушують права особи і завдають шкоду охоронюваним законом інтересам, є недосконалість процесуальних гарантій, законодавчого закріплення та відсутність напрацьованого ефективного правового механізму їх реалізації.

Як відмітив А. Нягу, державне гарантування прав людини та громадянина функціонує в якості єдиної правової системи, де тісно взаємодіють загальноправові та міжнародні норми права. Така єдність обумовлена тим, що всі права людини універсальні, неподільні та взаємопов’язані між собою. При характеристиці системи державного гарантування прав і свобод необхідно виходити з того, що така система заснована у демократичному суспільстві відповідно до політичного устрою, а її реальне забезпечення є індикатором демократії [98, с. 28], що ми підтримуємо. На нашу думку, гарантії прав потерпілого у кримінальному провадженні повинні базуватися на засобах, що реально забезпечують їх реалізацію. У зв’язку з цим, сутність гарантій прав потерпілого має важливе теоретичне та практичне значення. У той же час, правовий статус потерпілого залишається лише декларативним положенням, якщо в державі не буде створений правовий механізм гарантій реалізації законодавчо закріплених прав.

На сьогодні у науковій літературі існують різні точки зору щодо визначення поняття «гарантії», а в останніх дослідженнях даній проблемі приділяється недостатньо уваги, що призводить до продовження дискусії з цих питань. У загальній теорії держави і права, зокрема за дослідженнями М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина та ін., гарантії це умови і конкретні засоби, що забезпечують фактичне здійснення прав та свобод людини [99, с. 135]. У свою чергу, М. І. Матузов та О. В. Малько під гарантіями розуміють систему соціально-економічних, політичних, юридичних, організаційних передумов, умов, а також засобів і способів, що створюють можливості для реалізації особистістю своїх прав, свобод, інтересів [100, с. 275]. Подібну точну зору з цих питань висловили й російські вчені.

Зокрема, деякі з них гарантії розглядаються як заходи, що забезпечують можливість реалізації фізичною особою закріплених прав і свобод [101, с. 220], або як умови та засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та повну охорону прав і свобод людини [102, с. 29].

У словнику С. І. Ожегова гарантія це поручництво, порука в чомусь, або забезпечення [103, с. 130]. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови гарантію визначено як порука в чомусь, забезпечення чого-небудь [104, с. 173]. Юридичні словники визначають гарантії як забезпечення використання громадянами своїх основних прав і свобод [105, с. 389], або ж як соціально-економічні умови, політико-юридичні засоби, які забезпечують реальне відтворення прав особи [106, с. 68]. Однак, дослідивши етимологію слова «гарантія», В. В. Введенська наголосила на необґрунтованості ігнорування більшістю вчених-юристів такого його значення, як «захист». При цьому вона зазначила, що саме це значення найбільш повно відображає сучасний процес реалізації особою наданих їй прав і свобод [93, с. 5].

Традиційно домінуючою в науковій літературі є точка зору, що гарантії поділяються на загальні і спеціальні. Під першими розуміють, як правило, економічні, політичні, соціальні, ідеологічні, духовні гарантії, які створюють реальну обстановку для захисту особистості, а під другими правові умови та засоби. Загальні гарантії прямо залежать від рівня розвитку суспільства і є показником ступеня демократії. Вони створюють ту атмосферу, де можлива правомірна реалізація правового статусу особистості. Більш того, загальні гарантії є базою для спеціальних гарантій і, зрештою, визначають їх.

У юридичній літературі, як зазначив М. В. Вітрук, поширеною є класифікація гарантій прав і свобод громадян на економічні, політичні та юридичні. На думку автора, більш правильнішою і повною є система, яка доповнена розрядом ідеологічних гарантій прав громадян. В її основу покладено матеріальний (соціальний) зміст цих гарантій. З усієї сукупності даних гарантій, на його думку, потрібно виділити в особливу групу загальні гарантії - економічні, політичні та ідеологічні засоби, що забезпечують реалізацію та охорону прав громадян. Разом із тим, досить вірно зазначив автор, що ефективне досягнення реалізації загальних гарантій можливо лише за допомогою спеціальних, зокрема юридичних (правових) засобів. Під останніми учений запропонував розуміти засобів, що встановлені нормами права для безпосереднього забезпечення правильного здійснення та дійсної охорони суб'єктивних прав громадян. Такі засоби забезпечують правомірність поведінки громадян при реалізації ними своїх суб'єктивних прав, а також відповідний вплив на порушників цих прав. Юридичні гарантії прав особистості, що визначаються основами розвитку суспільства, відіграють творчо активну роль відносно даних прав. Юридичні (правові) засоби завдяки своєї єдності правової форми безпосередньо забезпечують реалізацію та охорону суб'єктивних прав громадян. Не можна погодитися з тими авторами, які зводять спеціальні, юридичні гарантії прав громадян тільки до засобів охорони прав від яких би то не було посягань [102, с. 30–31], що ми підтримуємо. Подібну думку висловила Н. О. Боброва, яка зазначала, що економічні, політичні умови і передумови самі по собі не автоматично забезпечують реалізацію правових норм. Вони стають власне гарантіями лише через юридичну форму й організаційні умови держави та суспільства. З іншого боку, юридичні гарантії не можуть бути поза своїм соціальним наповненням: економічним, політичним, ідеологічним, організаційним [107, с. 233].

На думку П. М. Рабиновича, юридичні (спеціальні) гарантії охоплюють усі правові засоби і способи, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права і свободи громадян, усуваються порушення прав і свобод, поновлюються порушені права [108, с. 246–247]. У свою чергу, узагальнивши наявні в науці погляди щодо змісту та класифікації правових гарантій, В.В. Введенська запропонувала під цим поняттям розуміти обов’язок держави щодо створення системи передумов, умов, закріплених у законодавстві засобів і способів, які забезпечують усім та кожному рівні правові можливості для виявлення, набуття та реалізації своїх прав і свобод, їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [93, с. 5].

Зважаючи на вищезазначене, на наш погляд, слід підтримати позицію М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина та ін., які зазначили, що здійснення прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних, організаційних, а також юридичних гарантій, без яких реалізація прав була б неможливою. Економічні гарантії це сукупність економічних факторів життя суспільства (рівень досконалості економічних відносин, раціональна система господарства, матеріальні і фінансові ресурси тощо). У вузькому розумінні економічними (матеріальними) гарантіями є речові засоби забезпечення ефективності реалізації прав і свобод [99, с. 197]. Таким чином, на нашу думку, ефективна реалізація прав і законних інтересів особи можлива лише тільки при здійсненні комплексної взаємодії загальних і спеціальних гарантій. Це пояснюється тим, що вони є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими, а також удосконалюються з урахуванням практики їх застосування. Без виділення конкретних способів і засобів реалізації гарантій прав і законних інтересів важко зрозуміти їх значення.

Досліджуючи питання правових гарантій прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції, цілком доречно зазначив Є. В. Білозьоров, що змістом правових гарантій є правові умови, які сприяють реальності прав і свобод людини та громадянина. Функціональне призначення правових гарантій, на його думку, полягає у впливі на реалізацію прав і свобод людини та громадянина, і конкретизується у функціях їх забезпечення, охорони та захисту [109, с. 6].

З огляду на вищезазначене, важливе значення має розгляд саме кримінальних процесуальних гарантій потерпілого як учасника кримінального провадження. У цьому зв’язку Т. Г. Фоміна зазначила, що в науковій літературі існують різні точки зору щодо визначення системи процесуальних гарантій та її складових елементів. На її думку, умовно їх можна поділити на два основних підходи. Прихильники першого зазначають, що гарантії прав особи та гарантії правосуддя співвідносяться як частина і ціле. Прихильники другого підходу в системі кримінальних процесуальних гарантій розглядають гарантії прав особи та гарантії правосуддя як окремі елементи вказаної системи, що не можуть бути ані протиставлені, ані ототожнені [110, с. 185]. У той же час, з цих питань І. Д. Джамалов зазначив, що в науці кримінального процесу поняття кримінальні процесуальні гарантії зазвичай асоційовано з поняттям забезпечення прав особистості, що пояснюється етимологією слова «гарантія» – порука, забезпечення. Автор зазначив, що на цьому справедливо акцентували увагу В. С. Шадрін, Я. О. Мотовіловкер, Є. А. Лукашева та ін. Відтак, на його думку, різноманітність точок зору з приводу визначення поняття кримінальні процесуальної гарантії, їх властивостей та змісту обумовлено історією розвитку суспільства у цілому [111, с. 26].

Так, учені, зокрема, М. С. Алексєєв, В. Г. Даєв, Л. Д. Кокарєв та ін., під гарантіями в кримінальному процесі розуміли встановлені законом засоби і способи, що сприяють успішному здійсненню правосуддя, захисту прав і законних інтересів особистості [70, с. 59]. У той самий час, М. С. Строгович процесуальні гарантії визначив як встановлені процесуальним законом засоби, які забезпечують правильне здійснення по кожній справі задач правосуддя. Система процесуальних норм і процесуальних відносин в кримінальному процесі побудована так, що для працівників органів досудового розслідування, прокуратури, суду створюються всі умови, щоб забезпечити правильне розслідування, з'ясування всіх істотних обставин справи, відповідність дійсності висновків (матеріалів кримінального провадження).. Тому процесуальні гарантії це гарантії правосуддя; весь кримінальний процес є система таких процесуальних гарантій. У цьому сенсі будь-який правовий інститут кримінального процесу, будь-який процесуальний принцип виступає як процесуальна гарантія - гарантія правильного розслідування справи, гарантія справедливого його судового розгляду. Особливий вид процесуальних гарантій правосуддя це ті процесуальні гарантії, пряме і безпосереднє призначення яких полягає в охороні прав і законних інтересів учасників кримінального провадження: підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого та ін. В такому аспекті процесуальні гарантії це ті встановлені законом засоби, якими охороняються та забезпечуються права і законні інтереси осіб, що беруть участь у кримінальному процесі [112, с. 56]. Подібну думку висловили М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко. На думку цих учених процесуальні гарантії це передбачені законом засоби забезпечення завдань кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. До них учені віднесли процесуальну форму, принципи кримінального процесу, процесуальні обов’язки його суб’єктів і заходи кримінального процесуального примусу [88, с. 32].

Обґрунтовуючи свою позицію, Т. М. Добровольська визначила, що кримінальні процесуальні гарантії прав учасників кримінального судочинства це встановлені нормами кримінального процесуального закону різні за своїм конкретним змістом засоби, які в своїй сукупності забезпечують учасникам процесу можливість реалізовувати надані їм права [113, с. 133]. При цьому, Л. Д. Кокорєв та М. П. Кузнєцов підкреслили, що процесуальні гарантії не можуть бути зведені до єдиного процесуального засобу і виступають у вигляді цілісної системи [114, с. 240], що ми підтримуємо.

Заслуговує на увагу позиція Л. М. Лобойко, на думку якого гарантії прав та інтересів особи, разом із гарантіями ефективної діяльності органів, які ведуть кримінальний процес, у своїй сукупності утворюють засоби ефективного функціонування кримінального процесу в цілому [115, с. 38-39]. Учений надав більш розширену класифікацію гарантій, до якої включив: достатній ступінь урегульованості кримінальної процесуальної діяльності; кримінальну процесуальну форму; принципи кримінального провадження; процесуальний статус учасників кримінального провадження; можливість застосування заходів кримінального процесуального примусу (запобіжних та інших заходів); судовий контроль; прокурорський нагляд; відомчий контроль; обґрунтування процесуальних рішень і ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо); право на оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, які ведуть процес; юридична відповідальність [116, с. 19].

У свою чергу, В. М. Тертишник запропонував класифікувати кримінальні процесуальні гарантій на три групи, зокрема: «гарантії правосуддя», «гарантії встановлення об’єктивної істини» та «гарантії захисту прав і свобод людини». На його думку, гарантіями встановлення об’єктивної істини виступає як процесуальна форма в цілому, так і окремі інститути кримінального провадження: засади (принципи) кримінального провадження, інститут доказування, інститут слідчих (розшукових) дій, інститут судового слідства і судових дебатів тощо. До процесуальних гарантій прав та законних інтересів кримінального провадження вчений відніс наступні елементи: юридичне визначення самих прав і свобод; недопустимість звуження існуючих прав і свобод як за обсягом, так і за змістом; визначення процедури їх реалізації; надання реальної можливості для самореалізації; утримання від порушень прав і свобод з боку інших учасників процесу; надання допомоги з боку слідчого, органу дізнання, прокурора, захисника і суду в реалізації прав і свобод та покладення обов’язку здійснення заходів щодо їх попередження на осіб, які ведуть кримінальне судочинство чи виконують функцію процесуального контролю й нагляду; захист прав і свобод – встановлення перешкод, які б виключали їх порушення; відновлення порушених прав і свобод; повну реабілітацію й відшкодування завданої шкоди [117, с. 25, 328-329].

У цьому напрямі підтримують дискусію й російські вчені. Зокрема, О. П. Копилова кримінальні процесуальні визначила як встановлені кримінальним процесуальним законом спеціальні засоби і способи, що забезпечують здійснення прав і обов'язків учасників процесу для досягнення цілей кримінального судочинства. Кримінальний процесуальний закон надав учасникам процесу широкі права, які можуть виступати в якості процесуальних гарантій. Найважливішими процесуальними гарантіями, на її думку, є недоторканість особи, житла, таємниці листування та ін. До інших процесуальних гарантій учена віднесла обов'язок органу досудового розслідування, прокурора і суду роз'яснювати права учасникам процесу, задовольняти їх клопотання, які мають значення для провадження [118, с. 3].

На нашу думку, більш розширене поняття кримінальних процесуальних гарантій запропонувала В. В. Введенська, під яким учена розуміє різновид юридичних (правових) гарантій, внутрішньодержавних за сферою діяльності, галузевих за способом регулювання, які є запорукою встановлення об’єктивної істини, забезпечення процесуальних прав, цивільно-правових та кримінально-правових інтересів особи у кримінальному судочинстві, а також складові елементи зазначеного поняття [93, с. 4].

Поряд із цим ґрунтовною видається позиція О. І. Наливайка, який визначає юридичними засобами захисту прав людини матеріально-правові та процесуальні норми і процедури, які використовуються юрисдикційними органами на вимогу уповноваженої особи для примусового відновлення її порушеного (оскарженого) права [119, с. 11]. З приводу цього, О. П. Кучинська зазначила, що процесуальні гарантії є формою втілення в реальність матеріальних гарантій. Функціонування інституційно-організаційних гарантій спирається на матеріальні і процесуальні та цілком від них залежить. Внутрішньодержавні матеріальні й процесуальні гарантії засновуються на загальновизнаних міжнародно-правових гарантіях, закріплених у відповідних міжнародно-правових нормах, які стали частиною національного права держави [120, с. 8], що ми підтримуємо.

Цікавою є дефініція кримінальних процесуальних гарантій, що сформульована А. С. Стройковою. Під ними учена розуміє встановлені кримінально-процесуальним законом правові засоби, якими охороняються та захищаються права і законні інтереси осіб у кримінальному процесі, що включають як відповідні процесуальні приписи, так і діяльність відповідних державних органів, посадових та інших осіб щодо їх реалізації [121, с. 12-13]. З наведеного визначення можна зазначити, що в дане поняття вчена включила такі значимі ознаки, як «охорона і захист законних інтересів» і «діяльність державних органів і посадових осіб щодо їх реалізації». В той же час, як зазначили О. Д. Бойков та І. І. Карпець, процесуальні гарантії не можна пов’язувати лише з охороною інтересів правосуддя або лише з охороною інтересів особи. Процесуальні гарантії встановлюються з метою підвищення ефективності судочинства та охорони інтересів особи у кримінальному процесі. Але, з іншого боку, не можна не помітити чіткої різниці між гарантіями правосуддя та гарантіями прав кожного з учасників процесу, звичайно ж, не протиставляючи їх один одному [122, с. 212-213]. У зв’язку з цим, на нашу думку, ефективність реалізації кримінальних процесуальних гарантій залежить від виробленої та функціонуючої законодавчої системи таких гарантій.

Система процесуальних гарантій, як зазначив М. І. Капінус, це органічна цілісність процесуальних засобів та способів, які взаємодіють між собою при забезпеченні прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства з метою реалізації призначення кримінального судочинства [123, с. 121-122]. На нашу думку, позиція вчених щодо взаємоєдності інтересів правосуддя та учасників кримінального провадження, зокрема й потерпілого, з цих питань не є обґрунтованою, оскільки вказані інтереси не завжди збігаються, а часом викликають й конфліктні ситуації. Гарантії здійснення правосуддя, як частини кримінального провадження, сприяють правильному застосуванню закону. З приводу цього Л. Д. Кокорєв та В. З. Лукашевич доречно зазначили, що необхідно розрізняти та спеціально досліджувати як проблему процесуальних гарантій правосуддя, так і проблему процесуальних гарантій прав особи. Необхідність дослідження процесуальних гарантій в аспекті забезпечення інтересів особи обумовлена можливістю виникнення конфліктних ситуацій між суспільними та особистими інтересами у кримінальному судочинстві [124, с. 110].

Відтак, закріплення одних принципів у Конституції України, а інших у Кримінальному процесуальному кодексі, як відмітив В. А. Савченка, не применшує ваги останніх. Конституційні особисті права необхідно розглядати як елемент системи основних прав і обов’язків. Водночас ці права мають риси відносно самостійної підсистеми, яка складається з елементів більш низького порядку, зокрема з окремих конституційних прав. Кожне окреме конституційне особисте право конкретизується у галузевих (кримінальних процесуальних, цивільних, адміністративних тощо) суб’єктивних правах. Групі конституційних особистих прав притаманні ознаки спільності та цілісності. Суть та призначення окремих конституційних особистих прав полягають у тому, щоб з різних боків, у різних аспектах забезпечити громадянам блага особистої свободи. Остання лежить в основі особистих прав, кожне з яких безпосередньо пов’язано з іншими [125, с. 284].

Всі засоби досягнення засад кримінального процесуального регулювання, за допомогою яких реалізуються процесуальні гарантії, на думку П. С. Елькінда, доцільно розмежовувати на: 1) загальні (економічні, політичні, ідеологічні) і спеціальні (юридичні); 2) ті, що використовуються в правотворчій і правозастосувальній діяльності; загальноправові і власне кримінальні процесуальні; 3) ті, що здійснюються компетентними органами держави та іншими учасниками кримінальних процесуальних прав і обов’язків; 4) типові для всіх або майже всіх стадій кримінального провадження, для кримінального провадження в цілому і ті, що використовуються на окремих стадіях [126, с. 68].

Враховуючи викладене, слід зазначити, що чинне кримінальне процесуальне законодавство систему кримінальних процесуальних гарантій потерпілого розділяє на: 1) гарантії, якими потерпілий наділений протягом всього кримінального провадження; 2) гарантії під час досудового розслідування; 3) гарантії під час судового провадження в будь-якій інстанції.

Продовжуючи аналіз процесуальних гарантій зазначимо, що в залежності від напряму діяльності виділяють різні види кримінальних процесуальних гарантій:

- по-перше, за суб'єктом ініціативи кримінальні процесуальні гарантії розподіляються на дві групи: 1) гарантії, що стосуються порядку процесуальної діяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду та пов’язані з виконанням покладених на них обов’язків щодо здійснення кримінального провадження; 2) процесуальні гарантії, що виступають у вигляді засобів захисту права, свобод і законних інтересів, надані законом зацікавленим особам, їх захисникам, законним представникам і використовуються ними за власною ініціативою з дотриманням встановленого порядку (право на оскарження дій та рішень слідчого, право заявити відвід зацікавленій особі, право заперечувати ( не давати згоду) на прийняття певних процесуальних рішень, право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями і рішеннями посадових осіб та ін.);

- по-друге, процесуальні гарантії можна також класифікувати на: 1) загальні це обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді, суду обґрунтувати та мотивувати прийняте ними рішення, дотримуватися встановлених законом вимог до форми і змісту рішень та ін.; 2) спеціальні, що спрямовані на забезпечення прав і законних інтересів окремих учасників кримінального провадження під час здійснення процесуальних дій та прийнятті конкретних процесуальних рішень з цих питань.

Вищевикладене дає підстави зазначити, що вся система кримінальних процесуальних гарантій виступає бар’єром усунення причин, що породжують порушення прав і законних інтересів потерпілого у кримінальному провадженні. Під причинами недотримання прав і законних інтересів потерпілих, на думку В. Г. Ульянова, слід розуміти сукупність обставин, які викликають невиконання кримінального процесуального закону або ж обмеження прав потерпілого (виконання правових приписів не в повному обсязі), а також їх порушення, що виражається в діях і юридичних актах, які суперечать кримінальному процесуальному закону. Аналіз названих обставин надав можливість ученому підстави для підрозділу їх на дві групи. Зокрема, до першої групи автор включив обставини об'єктивного характеру, до яких він відносить проблеми законодавчого регулювання прав потерпілих, недоліки галузевого нормативного регулювання, недоліки відомчого контролю та прокурорського нагляду за законністю дій слідчого. До другої групи він відносить обставини суб'єктивного характеру, пов'язані з особистістю слідчого [92, с. 21].

Як свідчить аналіз, повна реалізація прав потерпілого можлива лише при узгодженості як загальних, так і спеціальних кримінальних процесуальних гарантій, передбачених відповідними положеннями чинного КПК України. Досліджуючи питання реалізації норм права, В. В. Лазарєв відзначив, що реалізація правових норм це така поведінка суб'єктів права, в якій втілюються розпорядження правових норм (правомірна поведінка), практична діяльність правоохоронних органів щодо здійснення прав і виконання покладених обов'язків. Іншими словами, це втілення в діяльність вимог, які в загальній формі виражені в нормах права. Реалізація права є безпосереднім результатом правового регулювання, конкретного його прояву в діяльності правоохоронних органів. У свою чергу, І. П. Левченко під реалізацією права розуміє фактичне здійснення суб'єктами права приписів, що містяться в правовій нормі. У перекладі з латинської реалізація - realis - речовинний - означає здійснення (чого-небудь), втілення в життя (будь-якого плану, проекту, ідеї) [127].

На нашу думку, під реалізацією прав і законних інтересів потерпілого у кримінальному провадженні доцільно розуміти сукупність законодавчо передбачених процесуальних засобів, за допомогою яких здійснюється неухильне дотримання, виконання, використання та застосування учасниками положень правових норм щодо захист прав, свобод і законних інтересів потерпілого, а також їх відновлення у разі порушення.

При розгляді цих питань, насамперед, слід звернути увагу на недостатню наукову та законодавчу регламентацію кримінальних процесуальних гарантій прав і законних інтересів потерпілого, що ставить його в нерівне становище з підозрюваним, обвинуваченим. Крім того, все частіше відмічається, що державна політика щодо протидії злочинності, перш за все, повинна бути направлена на реальний захист прав і законних інтересів потерпілого. Водночас, ані законодавчі, ані виконавчі органи влади не виявляють, всупереч своїм конституційним обов’язкам, інтересів щодо удосконалення та правового забезпечення захисту прав і законних інтересів потерпілого. Тому, на сьогодні виникає необхідність у таких змінах кримінального процесуального законодавства, за якими буде забезпечено дієвий захист прав та законних інтересів потерпілого. У зв’язку з цим, О. Р. Михайленко зазначив, що потерпілий є однією із багаточисельних та значущих фігур в силу свого процесуального становища [128, с. 321].

Розглядаючи процесуальні гарантії потерпілого у кримінальному провадженні, слід зазначити, що попереднє кримінальне процесуальне законодавство України 1960 року належним чином їх не регламентувало, через що на практиці виникали труднощі в ході їх застосування. Крім того, за КПК України 1960 р., саме на стадії порушення кримінальної справи (у сучасному стані ЄРДР) потерпілий найчастіше був єдиним джерелом інформації щодо вчиненого кримінального правопорушення. Спільна співпраця з правоохоронними органами та суду, що полягає в наданні потерпілим відомої йому інформації, представляє велике значення для прийняття слідчим, прокурором конкретних рішень у кримінальному провадженні.

З цих питань серед учених велась дискусія щодо доцільності наявності стадії порушення кримінальної справи (за КПК України 1960 р.), а також самого процесуального статусу потерпілого та забезпечення його прав і законних інтересів. У цьому зв’язку, І. Я. Фойницький зазначав, що російський дореволюційний кримінальний процес стадії порушення справи не знав [55, с. 352-355]. Продовжуючи його думку, Я. І. Баршев відмічав, що перші радянські КПК РРФСР 1922 і 1923 рр. також не виділяли порушення кримінальної справи в самостійне дослідче провадження [129, с. 58-61]. У свою чергу Ю. Даришев доповнив, що в теорії кримінального процесу аж до кінця 30–х рр. порушення кримінальної справи вважалося частиною попереднього розслідування, або призначенням справи до слухання, якщо не потрібно попереднього провадження у справі [130, с. 34–35]. Таким чином, лише з кінця 30–х рр. минулого сторіччя порушення кримінальної справи вважалось первісною стадією кримінального судочинства, що мало власне коло завдань, учасників, свої часові межі та ін.

На нашу думку, цілком справедливо Л. М. Володіна та А. П. Гуськова пропонували відмовитися від стадії порушення кримінальної справи. Учені зазначали, що відмовившись від даної стадії ми зміцнимо довіру до вітчизняного правосуддя, оскільки початок кримінального процесу не буде залежати від всесильних і всемогутніх в державі посадових осіб та органів, правомочних своїм владним рішенням розпочати кримінальне переслідування або ж відмовити в його провадження [131, с. 88; 132, с. 103-135]. На підтвердження цього слід відмітити думку Ю. Грошевого, Е. Дідоренка, Б. Розовського та ін., які зазначали, що склалося стійке уявлення, що необґрунтовано порушена кримінальна справа зачіпає конституційні свободи громадян. Проте, порушення справи у співвідношенні з правами й свободами громадян є певною юридичною абстракцією, що не має конкретного змісту. Реальна точка відліку це порушення кримінального переслідування, коли особа в регламентованому процесуальному порядку визнається підозрюваним, обвинуваченим [133, с. 74].

Аналізуючи КПК України 1960 р., А. Гриненко зазначав, що думку про спірність регламентації порушення кримінальної справи залишаються актуальними й в наші дні. Причому, якщо в літературі і з'являються роботи, пов'язані з гарантією прав особистості на стадії порушення кримінальної справи (кримінального провадження), то вони стосуються в основному підозрюваного, обвинуваченого[134, с. 47-49]. З цього приводу, ми цілком підтримуємо думку В. Т. Маляренка, який до прийняття чинного КПК України зазначив, що стадія порушення кримінальної справи і вінець її – постанова – це породження радянських уявлень про кримінальний процес, про справедливість і законність. Постсоціалістичні країни поступово відмовляються від цього тоталітарного раритету. В Україні ж ця проблема поки що знаходиться на стадії дискусії. Дослідивши десяток монографій та статей стосовно цього, вчений констатував, що майже всі вони написані 20–30 років тому і у них виспівується мудрість радянської влади, яка придумала таку «чудову» стадію кримінального процесу [135, с. 4.] Підтримуючи таку думку, Л. М. Лобойко зазначав, що не маючи у своєму арсеналі такого «надійного елементу» захисту прав громадян як стадія порушення кримінальної справи і рішення, яким вона завершується, а також і інституту його оскарження, кримінально-процесуальні системи демократичних, правових держав Європейського Союзу, незважаючи на відсутність такої стадії, функціонують цілком нормально. І ніхто у цих державах не ставить питання про запровадження іноземного (українського) досвіду правового регулювання розгляду заяв про злочини на стадії порушення кримінальної справи, як передового [136, с. 258].

Спробам урегулювання зазначених проблемних питань було приділено багато уваги і в одному з проектів КПК України, який був зареєстрований у грудні 2007 року у Верховній Раді України за № 1233. Автори законопроекту вважали за необхідне удосконалити регламентацію стадії порушення кримінальної справи шляхом деталізації кримінальної процесуальної діяльності через запровадження положень нормативно-правових актів, що регламентують прийняття, реєстрацію, попередню перевірку і вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини [137], який згодом був відхилений.

Аналізуючи регламентацію діяльності стадії порушення кримінальної справи у зазначеному проекті, А. П. Бущенок вказував, що законодавець невиправдано надав великого значення так званій стадії «попередньої перевірки заяв, повідомлень чи іншої інформації про злочин. Такий підхід, очевидно, випливає з переконання, що кожна порушена кримінальна справа має закінчитись обвинувальним актом, тому закриття кримінальної справи є недоліком у діяльності правоохоронних органів. Виходячи з такої позиції, автори проекту запроваджують ускладнену процедуру «перевірки», яка, за їх задумом, повинна виключити можливість порушення справи, що потім може бути закрита…Така увага авторів проекту до акту порушення кримінальної справи зумовлена лише сталою традицією вимірювання ефективності роботи правоохоронних органів за кількістю порушених або закритих кримінальних справ» [138, с. 8-9].

Подальша розробка законопроекту, відповідно до Указу Президента України від 15 лютого 2008 року № 311 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів», була доручена Національній комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права [139]. У результаті цього, у грудні 2008 року було представлено новий проект КПК, який базувався на положеннях Концепції. Так, в проекті КПК України Національної комісії було запропоновано виключення із національного кримінального процесуального законодавства стадію порушення кримінальної справи. Відповідно до ч. 1 ст. 197 даного проекту слідчий, державний обвинувач (прокурор) зобов’язувались розпочати негайно після того, як із заява, повідомлення, самостійного виявлення ним, або з іншого джерела їм стали відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, а ч. 4 цієї ж статті встановлювала, що відомості про розпочате досудове розслідування мали бути внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Незважаючи на позитиву оцінку цього законопроекту, він так і не був прийнятий. Немає сумніву, що і згадувані законопроекти, та пропозиції учених переслідували одну мету: запропонувати такий порядок регламентації кримінальної процесуальної діяльності, яка б змогла як найповніше забезпечити захист прав та законних інтересів громадян. При цьому, як тих, щодо яких вчинено кримінальне правопорушення, так і тих, відносно яких ймовірно його вчинено кримінальне правопорушення. І це є цілком вірна та обґрунтована позиція, яка має великий позитив. Саме питання щодо напрямів реформування початкового етапу кримінальної процесуальної діяльності повинно лежати у площині забезпечення прав кожного, незалежно від його процесуального статусу.

Як показав аналіз чинного КПК України, поряд з покращенням поняття «потерпілий» значно покращилось й процесуальне становище потерпілого на початку досудового розслідування. Поряд із цим, на наш погляд, навіть чинний КПК України містить спірні, неврегульовані та дискусійні питання. На нашу думку, одним із таких дискусійним є положення чинного КПК України про заборону провадження слідчих дій до внесення первинної інформації до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Як зазначив Л. В. Карабута, дане положення потребує змін, бо воно ніяким чином не сприяє забезпеченню прав громадян. І замість того, аби негайно розпочинати кримінальну процесуальну діяльність і з’ясувати обставини ймовірного кримінального правопорушення, слідчий і прокурор змушені займатися бюрократичною діяльністю – внесення відомостей про це правопорушення до Реєстру. Оскільки КПК України не вимагає здійснення попередньої перевірки інформації про кримінальне правопорушення і винесення формалізованого рішення про порушення кримінальної справи, то не доцільною є і формалізація початку кримінального провадження. Запропонований порядок початку провадження, на відміну від попереднього законопроекту, не удосконалює, а, навпаки, ускладнює реалізацію прав громадян. Остання перебуватиме під загрозою через невчасний початок процесуальної діяльності і втрату не лише часу, а й реальної можливості зафіксувати сліди правопорушення і вирішити провадження у відповідності до принципу справедливості [140, с. 178]. Більш того, відомо, що для початку кримінальної процесуальної діяльності необхідні передбачені законодавством приводи та підстави. У попередньому КПК України 1960 р., зокрема ч. 1 ст. 94 містила вичерпний перелік приводів щодо порушення кримінальної справи. Чітке їх визначення у КПК є гарантією законності застосування органами досудового розслідування по прийняттю відповідного рішення. Але, законодавець не розкриває зміст поняття привід, а лише обмежується їх переліком. Однак, у чинному КПК поняття привід до початку кримінальної процесуальної діяльності взагалі відсутнє. Так, відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Не зрозумілим є термін «з іншого джерела», оскільки він є досить абстрактним і до нього фактично можна віднести будь-які відомості, що у кримінальному процесі є неприпустимим.

Слід зазначити, що автори науково-практичного коментаря до нового КПК України, під цим джерелом розуміють виявлення інформації слідчим, прокурором про певне кримінальне правопорушення під час іншого досудового розслідування, через засоби масової інформації тощо, співробітниками оперативних підрозділів за результатами проведення заходів, спрямованих на виявлення кримінального правопорушення. У разі якщо кримінальне правопорушення виявляється безпосередньо працівником правоохоронного органу, складається рапорт із зазначенням відомостей, які становлять зміст ЄРДР. Рапорт передається керівнику органу досудового розслідування, який визначає попередню правову кваліфікацію і доручає слідчому провести досудове розслідування [141, с. 528-529]. У той же час, на нашу думку, до цього можна віднести раніше існуючий привід як явка з повинною, анонімки тощо. Однак, у положеннях чинного КПК України з цих питань нічого не згадується. Крім цього, зазначена норма, на відміну від попередньої, не містить вимог щодо наявності достатніх підстав і фактично зобов’язує слідчого, прокурора у всіх випадках розпочати досудове розслідування.

Разом із тим, незрозумілим вбачається положення п. 1 ч. 2 ст. 40 чинного КПК України, де зазначено, що слідчий уповноважений починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених кодексом. Але, як ми вже наголошували, законодавець не встановлює чіткого переліку таких підстав. У зв’язку з цим, В. С. Зеленецький слушно зауважував, що до приводів можуть відноситись не будь-які, а лише ті джерела інформації про злочин, які за своїм змістом є правовими. Більш того, із числа правових джерел, приводами лише є ті, що прямо зазначені в законі, а не у відомчих нормативних актах. Для того, щоб джерело інформації стало приводом, воно повинно бути передбачено законом, але не будь-яким, а саме кримінальним процесуальним [47, с. 53], що ми підтримуємо. До зазначеного В. П. Півненко додав, що в деяких випадках причиною злочину, приводом для його вчинення або обставиною, що сприяла злочинним діям, є неправомірна чи аморальна поведінка самого потерпілого. На цьому підґрунті, на його думку, утворився досить сумнівний науковий напрям під назвою «віктимологія». Висловлюються навіть думки про недоцільність визнання таких постраждалих потерпілими [142, с. 39-41]. На нашу думку вбачається, що ці пропозиції не є переконливими: по-перше, вчинення злочину навіть у стані сильного душевного хвилювання, викликаного протиправними діями потерпілого, чи при перевищенні меж необхідної оборони від вчинення суспільно небезпечних посягань не виключає, а лише пом’якшує кримінальну відповідальність винної особи; по-друге, оцінка поведінки потерпілого органом досудового розслідування та прокуратури на досудовому розслідування, та при розгляді судом може бути спірною. Доти, доки суд не розгляне матеріали кримінального провадження по суті, неприпустимо вважати достовірно встановленим факт антисоціальних, віктимологічних чи інших дій потерпілого, так само як і факт вчинення злочину та винуватості обвинуваченого.

Враховуючи вищевикладене, можна зазначити, що для ефективної реалізації виконання завдань та засад (принципів) кримінального провадження теорією та практикою вироблено комплекс кримінальних процесуальних гарантій які закріплено в Конституції України, зокрема права на захист у суді, на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних органів, право знати свої права і обов’язки та інші. Однак, з прийняттям чинного КПК України окремі проблемні питання й досі потребують свого вирішення, оскільки кримінально процесуальне законодавство постійно знаходиться у динаміці розвитку, що потребує нових підходів до подальшого вдосконалення. Більш того, кримінально процесуальні гарантії взаємопов’язані між собою, утворюють єдину та нерозривну правову систему, адже недодержання одних гарантій тягне за собою невиконання інших, що призводить до порушення прав учасників кримінального провадження.

Отже, з урахуванням вищевикладеного можна зазначити, що питання щодо кримінальних процесуальних гарантій у кримінальному судочинстві неодноразово ставали предметом досліджень багатьох учених. Незважаючи на це, до сьогодні вченим так і не вдалося виробити чіткі ознаки цієї дефініції.

Висновки до першого розділу

Дослідження наукових уявлень щодо поняття, сутності та значення правового захисту особи, зокрема й щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, дає підстави визначити, що він є однією із конституційних гарантій, а також першочерговим завданням кримінального провадження. Однак, у чинному КПК України відсутнє законодавче закріплення цього поняття, а окремі положення інших законів досить неоднозначно його тлумачать, що призводить до проблем реалізації захисту прав і законних інтересів учасників кримінального провадження у практичній діяльності правоохоронних органів. Відтак, потерпілого як учасника кримінального судочинства доцільність розгляду у трьох аспектах: 1) кримінально-правовому; 2) кримінальному процесуальному; 3) кримінологічному; 4) міжнародному. Кожний із вказаних аспектів має специфічні риси, виконує свої функції та завдання. Потерпілим у кримінальному провадженні визнається особа за наявності заподіяння саме їй моральної, фізичної та майнової шкоди, а з моменту подання нею заяви або її залучення як потерпілої вона наділяться процесуальними правами і обов’язками.

З урахуванням вивчення та аналізу різноманітних позицій, на нашу думку, поняття правового захисту особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення, слід розуміти як врегульовану законом систему процесуальних дій працівників органів досудового розслідування, прокуратури, слідчого судді, суду, відомств, організацій та установ, що спрямовані на поновлення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також відшкодування (компенсації) завданої кримінальним правопорушенням шкоди.

З’ясовано, що, не зважаючи на існуючі наукові погляди та новели чинного КПК України, у яких визнано потерпілим фізичну та юридичну особу, в окремих випадках потерпілою доцільно визнавати й державу в особі її компетентних органів (наприклад, у злочинах проти основ національної безпеки та ін.). З прийняттям чинного КПК України розширено права та обов’язки потерпілого, а момент визнання особи потерпілим не залежить від винесення постанови або ухвали, на відміну від КПК України 1960 р. У зв’язку з цим, на нашу думку, під поняттям потерпілого слід розуміти фізичну особу, якій кримінальним правопорушенням завдано моральну, фізичну та майнову шкоду і юридичну особу, якій завдано майнову шкоду або підрив діловій репутації, а також державу в особі її компетентних органів, яким завдано матеріальну шкоду та приниження авторитету. Під діловою репутацією запропоновано розуміти будь-яку діяльність, що не заборонена національним і міжнародним законодавством, яку здійснює особа як учасник суспільних правовідносин.

Для ефективної та повної реалізації завдань та засад (принципів) кримінального провадження теорією та практикою вироблено комплекс кримінальних процесуальних гарантій, які закріплено в Конституції України, зокрема: права на захист у суді, на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних органів, право знати свої права і обов’язки та інші. Однак із прийняттям чинного КПК України окремі проблемні питання й досі потребують свого вирішення і вдосконалення, оскільки кримінальне процесуальне законодавство постійно знаходиться у динаміці розвитку, що потребує нових підходів до подальшого вдосконалення. Кримінальні процесуальні гарантії взаємопов’язані між собою, утворюють єдину та нерозривну правову систему, оскільки недодержання одних гарантій тягне за собою невиконання інших, що призводить до порушення прав учасників кримінального провадження. На нашу думку, до переліку ст. 7 КПК України «Загальні засади кримінального провадження» необхідно внести додаткову засаду, зокрема про відшкодування (компенсацію) шкоди у кримінальному провадженні. Аргументованість такої пропозиції підтверджується новелою КПК України щодо виділення цього правового інституту в окрему главу 9 «Відшкодування (компенсація) шкоди у кримінальному провадженні», але відсутністю серед переліку загальних засад кримінального провадження.

<< | >>
Источник: АБЛАМСЬКИЙ СЕРГІЙ ЄВГЕНОВИЧ. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ХАРКІВ 2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.3. Реалізація кримінальних процесуальних гарантій прав потерпілого при здійсненні досудового розслідування:

  1. Стаття 480-1. Особливості початку досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених суддею Вищого антикорупційного суду
  2. Глава 1. Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії
  3. Стаття 1. Кримінальне процесуальне законодавство України
  4. Стаття 215. Досудове розслідування злочинів і кримінальних проступків
  5. Стаття 286. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності
  6. Глава 24-1 ОСОБЛИВОСТІ СПЕЦІАЛЬНОГО ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ
  7. Глава 25. Особливості досудового розслідування кримінальних проступків
  8. Стаття 298. Загальні положення досудового розслідування кримінальних проступків
  9. Стаття 301. Особливості закінчення досудового розслідування кримінальних проступків
  10. Стаття 412. Істотні порушення вимог кримінального процесуального закону
  11. Стаття 499. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру
  12. Стаття 504. Порядок здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру та щодо обмежено осудних осіб