<<
>>

3.6. Обмеження гласності кримінального судочинства щодо розгляду справ про злочини неповнолітніх

Згідно зі ст. 20 КПК закрите судове засідання може проводитися і у справах неповнолітніх до 16 років. Закон, таким чином, допускає закриття всього процесу, хоча в юридичній літературі існувала думка й про диференційований підхід до вирішення цього питання. Так, Г.М.Міньковський пропонував у випадках, коли обмеження гласності процесу необхідно тільки для отримання відвертих (правдивих) показань неповнолітнього підсудного, встановити можливість видалення судом публіки тільки на час цього допиту [162, c.178].

З іншого боку, сучасні науковці-юристи більше схиляються до необхідності проведення закритого судового засідання при розгляді справ про злочини неповнолітніх у всіх випадках і повністю [89, с.58; 157, с.168].

Розв’язання цього питання потребує детальнішого обгрунтування з психолого-педагогічних позицій та врахування специфіки підліткового віку.

У загальному, підлітковий вік характеризується різкими якісними змінами, що охоплюють всі сторони розвитку. Біологічно він відноситься до препубертатного і пубертатного періодів, тобто етапу статевого дозрівання і безпосередньо стосується часу інтенсивного, нерівномірного розвитку і росту організму. Це визначає нерівномірність і значну індивідуальну варіативність темпів розвитку (часові відмінності у хлопчиків і дівчаток, акселерація і ретардація), суттєво впливає на психофізіологічні особливості, функціональні стани підлітка (підвищена збудливість, імпульсивність), викликає статевий потяг (часто неусвідомлюваний) і пов’язані з цим нові переживання, потреби, інтереси [205, с.265].

Динамічний характер психічного розвитку, несформованість основних інтелектуальних структур обумовлюють ряд специфічно підліткових труднощів, що відображається на всіх сторонах життєдіяльності підлітка. У морально-етичному розвитку з цим пов’язані, зокрема, суперечності між некритичним засвоєнням групових моральних норм, максималізм, перенесення оцінки окремого вчинку на особистість у цілому [205, с.265; 107, с.314].

У віковій психології підлітковий вік розглядається як особлива соціально-психологічна і демографічна група зі своїми установками, специфічними нормами поведінки та ціннісними орієнтаціями, які утворюють особливу підліткову субкультуру. Норми і цінності групи виступають для підлітка як його власні, впливаючи на його морально-етичний та соціальний розвиток. Певне розходження між нормами групи і нормами “світу дорослих” виражає важливу потребу підлітка у самостійності, особистій автономії. Разом із тим у підлітковому віці важлива не стільки сама по собі можливість розпоряджатися собою, скільки визнання оточуючими дорослими цієї можливості і принципової рівності із дорослими з точки зору прав. При цьому підлітки продовжують очікувати від дорослих допомоги і захисту [205, с.265-266]. Вказана суперечність підліткового віку є одним із основних факторів, що визначає потребу у допуску на закритий судовий розгляд справ про злочини неповнолітніх певних осіб (педагогів, батьків, законних представників).

Як зазначають психологи, найбільш тяжкими для спілкування підлітків є теми:

1) інтимність: знайомство з людьми, особливо протилежної статі, спілкування з людьми;

2) впевненість: вміння постояти за свої права;

3) перебування у центрі уваги: виступ перед публікою, промова, інтерв’ю;

4) адекватна поведінка в незнайомій чи неформальній обстановці;

5) побоювання провалу чи відторгнення, що пов’язане із пониженням чи порушенням самооцінки;

6) зіткнення зі стресом, агресією та інше [206, с.521-522].

Безперечно, що судове засідання для підлітка є стресовою психотравмуючою ситуацією (особливо, враховуючи обвинувальне спрямування дій представників протилежної сторони у процесі – прокурора, потерпілого, цивільного позивача – при допиті неповнолітнього підсудного чи під час промов у судових дебатах), яка ускладнена незнайомою обстановкою, перебуванням у центрі уваги та виступом перед публікою.

У стресовій ситуації у підлітків загострюється тенденція до примітивних способів психологічного захисту, які проявляються у таких формах: реакція опозиції (бравадний, демонстративний характер дій, висловлювань, який не є внутрішньомотивований), фрустрація у формі агресії чи уникнення від спілкування (“втеча в себе” – замкнутість), реакція відмови (непідкорення вимогам), реакція ізоляції (прагнення уникнення негативних контактів) [211, с.111-112; 247, с.27]. Безпосередньо це може проявитися у самообмові, “вигороджуванні” співучасників, взятті всієї вини на себе, ненаданні інформації про виправдувальні чи пом’якшуючі вину обставини. Що, у свою чергу, значно ускладнює процес встановлення істини у справі і може призвести до судової помилки.

Тому ми погоджуємося із висновками Є.Полоцького та Е.Шейна про несприятливий вплив відкритого судового розгляду на характер поведінки неповнолітнього підсудного, які при цьому теж вказують, що в обстановці публічного засідання неповнолітній часто закривається у собі або стає на шлях бравування перед публікою [192, с.24].

Однозначно не можна стверджувати, що видалення публіки із зали суду виключить можливість неадекватної поведінки неповнолітнього підсудного, оскільки залишаються ще й інші фактори, які цьому сприяють (незнайома обстановка, зіткнення зі стресом тощо). Але те, що присутність у судовому розгляді сторонніх, а особливо осіб, які мали негативний вплив на неповнолітнього раніше, може виступати чи не основним “каталізатором” вибору ним неадекватного стилю поведінки (демонстративність, бравада, замкнутість, агресія і т. п.), є очевидним. Таким чином, при проведенні закритого судового засідання у справах про злочини неповнолітніх значно зменшується ймовірність деструктивної поведінки підлітка, а в кінцевому результаті – й судової помилки.

У зв’язку з цим, слід не погодитися з позицією В.В.Леоненка, Г.І.Чангулі, М.І.Сірого та А.Й.Міллера, які зазначають, що перетворення суду із органу, який веде боротьбу зі злочинністю, в орган, який відправляє у повному розумінні цього слова правосуддя, розглядає кримінально-правові спори у діловій, спокійній обстановці, у багатьох випадках зніме і необхідність закривати залу засідання при слуханні справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку [89, с.58].

Крім того, усвідомлення неповнолітнім підсудним широкого розголошення обставин вчиненого ним злочину може виступати додатковим психотравмуючим фактором, який буде ускладнювати процес його подальшої соціалізації (виховання) як при його звільненні від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, так і в умовах відбування покарання у виховно-трудовій колонії для неповнолітніх.

Так, Е.Б.Мельникова зазначає, що “…гласність у рамках правосуддя в кримінальних справах неповнолітніх повинна враховувати співвідношення виховних (вплив відкритого судового засідання на неповнолітнього підсудного) і охоронних функцій ювенальної юстиції. Приорітет слід надавати функції охоронній (захист неповнолітнього від тої шкоди, яка може бути йому нанесена відкритою формою ведення процесу), як це і відбувається в кримінальному процесі у справах неповнолітніх у сучасному світі.

Порушення балансу гласності і конфіденційності у такому процесі може призвести не до перевиховання неповнолітнього, а, навпаки, до розвитку криміногенних ознак його особистості” [161, с.92-93].

Міжнародно-правові акти та досвід зарубіжних країн теж підтверджують необхідність забезпечення конфіденційності у справах неповнолітніх [199, с.10]. Зокрема, у ст. 8 Пекінських правил (Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх, 1985 р.) закріплено право неповнолітнього на конфіденційність на всіх етапах процесу, щоб уникнути заподіяння їй чи йому шкоди через непотрібну гласність або через шкоду репутації. Там само зазначена і принципова недопустимість публікацій, які би могли вказувати на особу неповнолітнього правопорушника [7, с.62].

Заслуговує на увагу і пропозиція про допустимість у кримінальному процесі закритого слухання у справах про злочини, вчинені особами у віці від 16 до 18 років [89, с.58]. Однак, видається, що умовами такого закриття зали суду повинні бути клопотання заінтересованих осіб, а також обумовленість крайньою необхідністю в інтересах правосуддя, враховуючи психологічні характеристики цього підсудного [159, с.30]. Така необхідність може бути з’ясована як при провадженні досудового слідства, так і в суді (при проведенні судово-психологічної експертизи).

Так, згідно з ч. 3 ст. 433 КПК України, в необхідних випадках для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості та з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі міг керувати ними, повинна бути проведена експертиза спеціалістами в галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або зазначені питання можуть бути поставлені на вирішення експерта-психіатра. Причому неповнолітніми вважаються особи, які не досягли вісімнадцятирічного віку (ч. 2 ст. 432 КПК України).

У даний час неповнолітні, обвинувачені в правопорушеннях, мають право на таке ставлення, яке в повній мірі враховує їх вік, обставини і потреби, але при цьому не обмежує і основні елементи загального права людини на справедливий судовий розгляд, за винятком права на відкритий судовий процес, від якого неповнолітні “відмовляються” заради захисту свого особистого (приватного) життя. Однак з метою більш повного забезпечення гарантій, передбачених у ст. 40 Конвенції про права дитини (“Відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх правопорушників”) [5, с.43], вже сьогодні слід ставити питання про необхідність спеціальної підготовки для суддів, що будуть розглядати дані справи.

Для підготовки юристів у вузах передбачені певні дисципліни, які дають майбутнім юристам мінімальні знання із загальної та юридичної психології, частково вікової психології. Але спеціалісту цих знань вкрай недостатньо для кваліфікованого розгляду та вирішення справ про злочини, що вчинені неповнолітніми. Крім загальнопсихологічних характеристик кожного вікового періоду, даним юристам необхідні спеціальні психологічні знання не тільки про специфіку особистості підлітка-правопорушника, але й про фактори, детермінанти і умови, що сприяють деформації мотиваційної і поведінкової сфери підлітка та призводять до асоціальної, деструктивної чи девіантної поведінки.

Такими факторами, на думку багатьох психологів, є:

- сфера життя, в якій склались конфліктні стосунки (сім’я, школа, друзі, однокласники);

- умови мікросередовища, які сприяють десоціалізації підлітка (неправильне сімейне виховання, емоційна холодність близьких, приниження ними, недовіра, гіперопіка, конфлікти між батьками, статус у групі тощо);

- індивідуальні властивості особистості самого підлітка, що сприяють появі девіацій у поведінці (відставання в інтелектуальному розвитку, неврівноваженість, психотравми дитинства, інфантилізм, акцентуації характеру і т. п.);

- мотиваційні конфлікти (нереальний рівень домагань, неадекватна самооцінка, завищені потреби, деформований світогляд тощо);

- мотиви девіантної поведінки (реакції протесту на вимоги сім'ї, вчителів, егоцентризм, привернення уваги до себе і т. п.);

- цільові установки асоціальної поведінки, що проявляються у вигляді певних соціальних ролей (організатор, член групи, мимовільний учасник…);

- специфіка емоційного реагування на конфліктну ситуацію (невротизація, депресія, тривога, подавлення емоцій, агресія) [206, с.522; 76, с.411-414].

За даними факторами можуть бути проведені спеціальні семінари, курси і т. п. для юристів, які ведуть справи неповнолітніх (у першу чергу – суддів, прокурорів і слідчих).

<< | >>
Источник: Король Володимир Володимирович. ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Львів-2002. 2002

Еще по теме 3.6. Обмеження гласності кримінального судочинства щодо розгляду справ про злочини неповнолітніх:

  1. Глава 37. Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб
  2. Глава 38. Кримінальне провадження щодо неповнолітніх
  3. Стаття 484. Порядок кримінального провадження щодо неповнолітніх
  4. Стаття 499. Досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру
  5. Стаття 501. Ухвали суду в кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів виховного характеру
  6. Глава 39. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру
  7. Стаття 503. Підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру
  8. Король Володимир Володимирович. ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ. Львів-2002, 2002
  9. ЗМІСТ
  10. РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
  11. 1.1. Гласність кримінального судочинства як політико-правове явище та її предмет
  12. 1.2. Історичний розвиток засади гласності кримінального судочинства
  13. 1.3. Поняття засади гласності кримінального судочинства, її суть та значення
  14. РОЗДІЛ 2 ЗМІСТ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА
  15. 2.1. Відкритий судовий розгляд кримінальних справ та його повне фіксування технічними засобами
  16. РОЗДІЛ 3 Підстави обмеження засади гласності кримінального судочинства
  17. 3.1. Визначення таємниці особистого життя людини як підстави обмеження гласності кримінального процесу
  18. 3.2. Професійні таємниці та їх охорона у сфері кримінального судочинства
  19. 3.4. Правова охорона (забезпечення нерозголошення) державної та службової таємниць у сфері кримінального судочинства
  20. 3.6. Обмеження гласності кримінального судочинства щодо розгляду справ про злочини неповнолітніх