<<
>>

2.2. Процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційних провадженнях

Дотримання законності, забезпечення прав та свобод людини і громадянина є пріоритетними завданнями у роботі правоохоронних структур та інших органів, їхніх посадових осіб. Тому, дуже важливу роль у розв’язанні цих проблемних питань українського сьогодення відіграє чітке та ефективне здійснення адміністративно-юрисдикційного процесу та адміністративно-юрисдикційного провадження, яке виступає невід’ємною складовою першого.

Вирішення завдань щодо чіткої реалізації адміністративного законодавства можливе у разі правильного застосування норм, які складають механізм адміністративно-юрисдикційного провадження. Як зазначає М. Ф. Стахурський, адміністративно-юрисдикційне провадження «становить окрему частину адміністративного процесу» [62, с. 28].

Процесуальні норми, які є предметом даної частини нашого дисертаційного дослідження, виступають важливою складовою адміністративного процесу. Практичне застосування процесуальних норм відбувається шляхом приведення в дію адміністративно-юрисдикційного провадження. З огляду на це, вважаємо, що для більш повного та детального дослідження проблематики процесуальних норм в адміністративно-юрисдикційних провадженнях, необхідно виконати наступні завдання: а) з’ясувати юридичну природу та визначення поняття адміністративно-юрисдикційного провадження; б) дослідити роль процесуальних норм у адміністративно-юрисдикційних провадженнях (діяльності); в) зробити висновки та рекомендації.

Як нами було визначено у попередньому підрозділі, процесуальна норма адміністративного права – це загальнообов’язкове, структуроване та санкціоноване правило поведінки, що встановлене державою та її уповноваженими органами, регулює суспільні відносини у сфері взаємодії фізичних, юридичних осіб із органами публічної адміністрації та органами місцевого самоврядування на усіх стадіях таких відносин (реалізація, забезпечення, захист, в тому числі судовий), шляхом створення можливостей та забезпечення гарантій для реалізації прав та обов’язків кожного учасника таких відносин.

Оскільки, поняття та природа процесуальних норм були дослідженні нами у попередній частині роботи, то можемо перейти до безпосереднього вирішення першого завдання даної частини дослідження.

Як правовий інститут, провадження – це система процесуальних норм, які регулюють процедури правозастосовного процесу в окремих категоріях справ. Так, на думку І. Л. Бородіна, адміністративно-юрисдикційне провадження – це дії учасників адміністративно-юрисдикційного процесу, врегульовані адміністративно-правовими нормами з вирішення конкретних справ, що виникають у процесі адміністративно-юрисдикційних відносин [63, с.11].

К. К. Афанасьєв визначає адміністративно-юрисдикційне провадження, як частину адміністративного процесу, що об’єднує групу однорідних процесуальних правовідносин, які відрізняються предметною характеристикою, для розгляду та вирішення яких установлена певна процедура, що завершується оформленням отриманих результатів у відповідних документах [64, с. 140].

На нашу думку, дані підходи до визначення адміністративно-юрисдикційного провадження є правильними і ми підтримуємо позиції обох авторів. Проте, аналізуючи нормативні акти та юридичну наукову думку, якими визначаються тенденції і напрями розвитку адміністративного процесу, необхідно зазначити, що важливе місце тут займає співвідношення понять «провадження» і «адміністративний процес».

Вважаємо за необхідне розглянути дане співвідношення з метою уникнення неточностей в ході дослідження питання про роль процесуальних норм саме в адміністративно-юрисдикційних провадженнях.

З цього приводу ученим-адміністративістам відомо передусім два поняття провадження:

1) як складова адміністративного процесу;

2) як провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Провадження в юридичному процесі розуміється «як головний елемент юридичного процесу, що являє собою системне утворення, комплекс взаємопов’язаних та взаємообумовлених процесуальних дій, що:

- утворюють відповідну сукупність процесуальних правовідносин, які відрізняються предметною характеристикою та зв’язком із відповідними матеріальними правовідносинами;

- викликають потребу встановлення доказування, а також обґрунтування усіх обставин і фактичних даних юридичної справи, що розглядається;

- обумовлюють необхідність закріплення офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах-документах» [65, с. 90].

Як зазначає І. А. Галаган, провадження у справах про адміністративні правопорушення розглядається як система «адміністративно-процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини, порядок, форми і методи діяльності відповідних державних органів, їхніх посадових осіб і представників громадськості з порушення та розгляду справ про адміністративні правопорушення, застосування до винних справедливих заходів адміністративної відповідальності, її виконання з метою боротьби з адміністративними правопорушеннями» [66, с. 30-37].

Тут, на нашу думку, потрібно звернути особливу увагу на той факт, що автор розглядає провадження про адміністративні правопорушення як систему «адміністративно-процесуальних норм», за допомогою яких і здійснюють усі дії і реалізуються повноваження з метою забезпечення здійснення провадження.

Учені-процесуалісти та адміністративісти стверджують, що правозастосовний процес складається із сукупності проваджень [67, с.80]. Колектив авторів, О. М. Бандурка та М. М. Тищенко, наголошують, що кожне із проваджень, в залежності від індивідуально-конкретних справ, може бути деталізованим [68, с. 19]. Дійсно, специфіка справ визначає специфіку завдань, що стоять перед тим чи іншим провадженням. Кожна група однорідних процесуальних дій учасників правовідносин так або інакше складає самостійну частину юрисдикційного процесу, що здійснюються в загальних межах, визначених метою, завданнями, принципами, процедурами доказування, заходами забезпечення єдиного адміністративно-юрисдикційного процесу. Окрім цього, звертаємо увагу, що на сторінках юридичної літератури підкреслюється, що «процес і провадження співвідноситься як загальне і особливе: провадження – частка процесу, процес є сукупністю проваджень» [69, с. 120].

Виходячи з вищевикладеного матеріалу, буде доречним твердження про те, що будь-яке провадження в юридичному процесі, в тому числі і адміністративно-юрисдикційне, необхідно розглядати як структурну частину відповідного виду процесу. Також, враховуючи наукову юридичну думку та погляди учених-адміністративістів, зокрема, І. Л. Бородіна та І. А. Галагана на природу та сутність поняття адміністративно-юрисдикційного провадження, пропонуємо власне визначення зазначеного поняття. Так, адміністративно-юрисдикційне провадження – це дії учасників адміністративно-юрисдикційного процесу, які врегульовані відповідною системою процесуальних норм, і за допомогою яких реалізуються порядок, форми і методи діяльності відповідних державних органів, їхніх посадових осіб і представників громадськості з порушення та розгляду справ, що виникають у процесі адміністративно-юрисдикційних відносин. У даному визначенні особливу увагу акцентуємо на тому, що адміністративно-юрисдикційне провадження – це, насамперед, дії (діяльність), які врегульовані відповідною системою процесуальних норм, і саме завдяки останнім, такі дії набувають практичного характеру і надають суспільству і кожному його члену гарантованість захищеності у тих чи інших правовідносинах.

З’ясувавши юридичну природу адміністративно-юрисдикційного провадження та його визначення, переходимо до вирішення наступного завдання нашого дисертаційного дослідження. Вирішуючи питання про роль процесуальних норм у адміністративно-юрисдикційних провадженнях (діяльності), потрібно розглянути характерні особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності, завдяки яким адміністративно-юрисдикційні провадження відрізняються від інших видів проваджень.

Серед науковців і юристів-практиків існує чимало думок з приводу того, які саме особливості притаманні адміністративно-юрисдикційній діяльності. Так, А. О. Пилипенко зазначає, що особливістю адміністративно-юрисдикційної діяльності є те, що їй притаманне особливе коло суб’єктів. Автор зазначає , що незважаючи на те, між якими б учасниками не виникали правові відносини, обов’язковим їх учасником завжди є представник держави – орган, установа, організація (посадова особа). Адміністративно-юрисдикційна діяльність є результатом практичної реалізації певної частини повноважень, які становлять компетенцію відповідних органів виконавчої влади. За допомогою даного виду діяльності орган виконавчої влади дає правову оцінку відповідності поведінки об’єкта правового впливу встановленим правовим вимогам [70, с. 26].

В. Д. Сорокін звертає увагу на таку особливість адміністративно-юрисдикційної діяльності, як динамічний процесуальний порядок розгляду та вирішення окремих категорій і справ, який обов’язково повинен мати належне процесуальне врегулювання. Таке процесуальне врегулювання забезпечується завдяки існуванню адміністративно-процесуальних норм, які, на його думку, мають охоплювати весь комплекс норм матеріального адміністративного права, а не певну його частину [71, с. 65].

Ще однією характерною рисою адміністративно-правової діяльності, на думку В. П. Бож`єва, є те, що в результаті такої діяльності завжди приймається відповідне рішення, що, як правило, оформлюється у формі акта застосування права. Такий акт є підсумком процесуальної діяльності і в ньому знаходить логічний розвиток юридична процесуальна норма [72, с. 17].

Усі, вищевказані погляди авторів А. О. Пилипенко, В. Д. Сорокіна, В. П. Бож’єва, є важливими у контексті розкриття питання адміністративно-юрисдикційної діяльності і її характерних особливостей. Ми, безперечно, погоджуємося з усім вищезазначеним. Тому, вважаємо, що правильно буде систематизувати відомі нам особливості та доповнити їх перелік іншими рисами, які, на нашу думку, також є важливими ознаками адміністративно-юрисдикційної діяльності.

Як уже було визначено, адміністративно-юрисдикційна діяльність має ряд характерних ознак, що підтверджується науковою думкою, викладеною у нашій роботі. Беручи до уваги погляди науковців, наголошуємо, що для адміністративно-юрисдикційної діяльності характерні риси, що відрізняють адміністративно-юрисдикційні провадження від інших видів проваджень. Такими рисами є:

1) наявність порушення права (правового спору). Тут потрібно пам’ятати, що юрисдикційна діяльність, як така, виникає лише тоді, коли необхідно розв’язати спір про право, або ж у зв’язку з порушенням діючих правових норм. Що ж до адміністративної юрисдикції, то варто зазначити, що подібні спори виникають між сторонами суспільних відносин, які регулюються адміністративно-процесуальними нормами, набуваючи характеру адміністративно-правових спорів;

2) особливий суб’єктний склад адміністративно-юрисдикційної діяльності. Попри те, що правовідносини можуть складатися між різними суб’єктами, для відносин адміністративної юрисдикційної діяльності характерна обов’язкова наявність суб’єкта владних повноважень. При цьому, суб’єкт владних повноважень розглядається тут не лише як один із учасників, права якого були порушенні або який порушив право іншого, а й як суб’єкт, який покликаний виконати певний ряд функцій для розв’язання проблемно-правових питань (правових спорів чи порушенням діючих правових норм) [14]. Це пояснюється тим, що існує можливість інстанційного оскарження дій та рішень органів і посадових осіб, якими порушуються права юридичних та фізичних осіб. Тобто, будь-який вищестоящий орган повинен розглянути звернення (скаргу) на дії підпорядкованих йому нижчестоящих органів й ухвалити щодо цього відповідне рішення. Водночас, особливості правопорушень у різних галузях управління зумовлюють наявність великої кількості органів (посадових осіб), уповноважених розглядати подібні звернення (скарги) і розв’язувати їх по суті. Як свідчить практика, розгляд справ про адміністративні правопорушення покладається на органи, головним завданням яких, поряд із виконанням юрисдикційних функцій, є здійснення виконавчо-розпорядчих повноважень у різних галузях державного управління;

3) обов’язковість належного процесуально-правового регулювання адміністративно-юрисдикційної діяльності, зважаючи на її суспільну значущість. Звичайно, встановлення та доведення подій та фактів, їх юридична оцінка здійснюється в межах особливих процесуальних форм, що є важливими і обов’язковими для даного виду діяльності. Не секрет, що адміністративна юрисдикційна діяльність відрізняється від інших видів юрисдикційної діяльності, що існують у цивільному і кримінальному процесах. Вона не така деталізована. До того ж, розгляд адміністративно-правових спорів здійснюється на основі відповідних нормативно-правових актів, які закріплюють порядок розгляду звернень (скарг) на неправомірні дії, або бездіяльність органів і посадових осіб, якими порушуються права і законні інтереси фізичних і юридичних осіб [71, с. 78];

4) змагальність сторін при розгляді індивідуально-конкретної справи. Дана риса означає, що сторони адміністративно-правового спору, не є (і не повинні бути) пасивними спостерігачами розв’язання справи. Сторони наділяються досить широкими процесуальними правами, що дає їм змогу активно захищати свої інтереси, представляти докази, заявляти клопотання та ін. При цьому, адміністративно-юрисдикційні органи і їх посадові особи зобов’язанні сприяти здійсненню цих процесуальних прав;

5) результат - обов’язкове ухвалення відповідного рішення, акту. Зазвичай, подібний акт щодо конкретної адміністративної справи означає, по сутті, її розв’язання. Якщо ж йде мова про правопорушення, то в такому акті вказуються правові санкції, а їхнє застосування виступає лише як один із варіантів рішення, яке ухвалюється адміністративно-юрисдикційними органами. При цьому, не варто забувати, що провадження в адміністративній справі вважається завершеним лише тоді, коли ухвалене щодо нього рішення виконане в повному обсязі. Так, законодавець передбачає відповідні гарантії виконання рішень ухвалених адміністративно-юрисдикційним органом [72, с. 18].

Крім цього, вважаємо за необхідне відзначити, що особливе місце в системі органів, що реалізують адміністративно-юрисдикційну діяльність посідають суди. Розглядаючи справи про адміністративні правопорушення суд здійснює адміністративну юрисдикцію за аналогією з адміністративним порядком притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення. У даному випадку, як зазначає К. К. Афанасьєв, суд діє як орган адміністративної юрисдикції, а не як орган адміністративної юстиції [64, с. 145]. Таким чином, суспільні відносини, які виникають при здійсненні адміністративного судочинства, є специфічними і виступають процесуальним засобом судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб. У свою чергу, адміністративно-процесуальні правовідносини виражають індивідуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфікованими особами [73]. У зв’язку з цим, як зауважує С.В. Ківалов, адміністративно-процесуальні правовідносини виступають засобом реалізації адміністративно-процесуальних норм, що впливають на поведінку суб’єктів шляхом закріплення сукупності суб’єктивних адміністративно-процесуальних прав і обов’язків суду, учасників адміністративного процесу, які кореспондують між собою і реалізація яких спричиняє виникнення, розвиток і припинення вказаного виду правовідносин [74, с. 19].

Як ми бачимо, адміністративно-юрисдикційна діяльність дійсно має ряд характерних ознак. Адміністративно-юрисдикційні провадження полягають у розгляді спірних конфліктних ситуацій у встановленій законом адміністративно-процесуальній формі спеціально уповноваженими органами (посадовими особами), які наділенні правом розглядати такі ситуації та виносити відповідні рішення. Також, звертаємо увагу на те, що при розгляді характерних рис адміністративно-юрисдикційної діяльності, нами було взято до уваги розгляд конфліктних ситуацій не лише за зверненнями (скаргами, позовами) громадян, а відповідно за зверненнями фізичних і юридичних осіб. На нашу думку, такий підхід є правильним і повністю виправдовує конституційну норму про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [55, ст. 3].

А. П. Клюшниченко говорить, що в основу кількісних і якісних характеристик проваджень покладено особливості правовідносин, що склалися: очевидність проступку; складність доказування; наявність свідків та їхніх показань; наявність речових доказів і т. ін. [75, с. 81-82]. Подібної позиції дотримується і Бородін І. Л., який окрім цього зазначає, що безсумнівним, є те, що види адміністративно-юрисдикційних проваджень не можна пов’язувати тільки з правовою кваліфікацією правопорушення та заходами адміністративного примусу. Якщо не враховувати дану особливість, у сфері адміністративної юрисдикції можна нарахувати безмежну кількість проваджень [59, 184 с.].

На думку А. П. Шергіна, в межах адміністративної юрисдикції існує декілька видів проваджень. Це такі, як провадження в органі адміністративної юрисдикції першої інстанції; прискорене провадження (при накладенні адміністративного стягнення на місці скоєння проступку); спеціальне провадження із застосуванням адміністративних стягнень за скоєння злочину, який не становить великої суспільної небезпеки; провадження в органі адміністративної юрисдикції другої інстанції [76, с. 93].

В той же час, будь-які провадження, а особливо це стосується адміністративно-юрисдикційних, в адміністративно-юрисдикційному процесі включають в себе побудований у функціональній послідовності порядок. Вони, як уже зазначалося у розгляді питання про ознаки адміністративно-юрисдикційної діяльності, є логічними етапами дій суб’єктів правозастосування, спрямованих на вирішення завдань щодо фіксації правопорушення, встановлення свідків, затримання правопорушників, прийняття рішення по справі, виконання прийнятого рішення.

Адміністративно-юрисдикційні провадження, як і будь-яка процесуальна діяльність, здійснюються у відповідності до визначених правил. Роль таких правил у адміністративно-юрисдикційній діяльності відображають процесуальні норми. Тут потрібно зазначити, що оскільки, адміністративно-юрисдикційні провадження здійснюються у площині адміністративної діяльності, що є частиною адміністративного процесу, то вони регулюються не просто процесуальними нормами, а адміністративно-процесуальними нормами. Адміністративно-процесуальні норми, які використовуються в адміністративній юрисдикції, вступають у дію на всіх етапах, коли необхідно реалізувати матеріальні норми адміністративно-правового характеру, забезпечених санкцією, якщо реалізація останніх може бути здійсненна у відповідних рамках.

Адміністративно-процесуальні норми, визначені як правила поведінки, виступають як права для одних учасників у справі, і як обов’язки – для інших. Проте, невиконання обов’язку не завжди тягне застосування санкції. Так, наприклад, на виклик органу, у провадженні якого перебуває справа, свідок зобов’язаний з’явитися у зазначений час, дати правдиві пояснення, повідомити все йому відоме по справі і відповісти на поставлені питання. Дане зобов’язання відображене у ч. 2 ст. 272 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) [5, ч. 2 ст. 272]. При цьому, невиконання свідком зазначеної законодавчої норми не тягне за собою відповідальності. Разом із тим, посадова особа (орган), яка викликала свідка, зобов’язана його вислухати. Так, відповідно до абзацу першого ст. 268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі [5, абз.1 ст. 268]. В той же час, це обов’язок суб’єкта, який застосовує право надати особі, що притягується до адміністративної відповідальності, забезпечити можливість надані їй законом права. Але невиконання суб’єктом, що застосовує право, своїх обов’язків, не передбачає відповідальності в межах КУпАП.

Таким чином, процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми становлять собою визначені законом та підзаконно-правовими актами правила поведінки учасників адміністративно-юрисдикційної діяльності. Колектив авторів Рагімов А. Т. та Масленніков М. Я. прийшли до висновку, що процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми покликані обслуговувати матеріально-правові норми, що забезпеченні адміністративно-правовими санкціями. Ці норми забезпечують функцію з регулювання прав і обов’язків суб’єктів адміністративної юрисдикції через порядок розгляду справ, винесення відповідних рішень по таких справах. Дані норми приводять у дію правозастосовний механізм адміністративної юрисдикції до моменту закінчення дії правозастосовного нормативного акта. Вони мають універсальний характер, оскільки розраховані на використання у будь-яких ситуаціях, що виникають в процесі регулювання суспільних відносин. Завдяки їхньому існуванню регламентується процес виникнення, зміни і припинення правовідносин в адміністративно-юрисдикційній діяльності [65, с. 208].

Також автори зазначають, що як відомо, процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційних провадженнях (процесі) реалізуються шляхом дотримання, виконання, застосування. Виконання процесуальних адміністративно-юрисдикційних норм здійснюється у процесі регулювання правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються. Існують випадки, коли при виконанні тієї чи іншої правової норми, виникають нові відносини, де змінюються їх учасники [65, с. 208]. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 307 КУпАП у разі відсутності самостійного заробітку в осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, які вчинили адміністративне правопорушення, штраф стягується з батьків або осіб, які їх замінюють [5, ч. 2 ст. 307].

Також, існують випадки, коли процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми застосовуються за аналогією. До прикладу, відповідно до ч. 3 ст. 270 КУпАП законні представники та представники мають право знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; від імені особи, інтереси якої вони представляють, приносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу. В той же час, процесуальне становище законних представників потерпілих та правопорушників у справах про адміністративні правопорушення у КУпАП не визначено, і законні представники таким чином використовують правове положення тих, в інтересах кого вони виступають [77, с. 203].

Що ж стосується питання реалізації процесуальних норм шляхом дотримання, то воно в адміністративно-юрисдикційному процесі стимулюється процесуальними санкціями. Так, наприклад, існує норма, яка передбачає, що якщо буде встановлено, що постанову винесено органом (посадовою особою), неправомочним вирішувати цю справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд до компетентного органу (посадової особи) (ч.2 ст. 293 КУпАП) [5]. Крім цього, варто відзначити і той факт, що дотримання норм в адміністративно-юрисдикційному процесі забезпечується застосуванням санкцій, які містяться і в нормах цивільно-процесуального чи кримінально-процесуального законодавства.

Застосування процесуальних адміністративно-юрисдикційних норм знаходить своє відображення в адміністративно-процесуальних актах. Як зазначає з цього приводу І. Л. Бородін, це може бути:

1) протокол про адміністративне правопорушення, протокол засідання колегіального органу, що розглядає справу про адміністративне правопорушення, постанова компетентного органу, установи (посадової особи);

2) у діях, що здійснюють компетентні органи (посадові особи), - це адміністративне затримання, особистий огляд, огляди речей та документів, їхнє вилучення, застосування спеціальних засобів у процесі припинення правопорушення, затримання правопорушника [63, с. 27-28].

Як і адміністративно-юрисдикційним провадженням (діяльності), адміністративно-юрисдикційним процесуальним нормам, завдяки яким забезпечуються перші, також притаманні характерні риси. На думку В. В. Колпакова, такими характерними рисами виступають:

1) визначення у законах та підзаконних нормативно-правових актах, як нормативних приписів;

2) розраховуються на невизначену кількість ситуацій;

3) за змістом поділяються на:

а) уповноважуючі. Посадові особи (органи), уповноваженні розглядати справи про адміністративні правопорушення, можуть накладати адміністративні стягнення, передбаченні чинним законодавством, у межах наданих їм повноважень і лише під час виконання службових обов’язків [5, ч.1 ст. 217];

б) зобов’язуючі. Наприклад, про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також власник відповідного підприємства, установи організації або уповноважений ним орган [5, ч.2 ст. 261];

в) забороняючі. Наприклад, не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення [5, ч.1 ст. 303];

4) ними забезпечується винесення законних та обґрунтованих постанов чи рішень. Їхнє дотримання є обов’язковим для усіх учасників адміністративної юрисдикції [20, с. 344].

Ми цілком підтримуємо та розділяємо такий підхід автора щодо характеристики процесуальних адміністративно-юрисдикційних норм.

На думку О. М. Бандурки та М. М. Тищенка, суб’єктів адміністративно-юрисдикційного процесу можна поділити на кілька груп. Передусім, це так звані лідируючі суб’єкти, які виконують функцію ведення процесу; суб’єкти які беруть участь у процесі з метою реалізації або захисту свої прав, а також суб’єкти, які сприяють веденню процесу. Автори також зазначають, що визначення «лідируючі суб’єкти процесу» введено в науковий обіг В. М. Горшеневим [68, с. 44-45].

Звідси, можемо сказати, що в адміністративному процесі, адміністративно-юрисдикційних провадженнях, між процесуальними нормами та правовідносинами, які вони регулюють, існує тісний зв'язок, і це є об’єктивною закономірністю. В адміністративно-юрисдикційній діяльності правовідносини складаються між суб’єктами, що застосовують право, і тими суб’єктами, на яких спрямовані дії матеріальних та процесуальних норм. Мета, в якій виражено основне призначення процесуальних норм – це врегулювання поведінки учасників в адміністративно-юрисдикційному процесі в цілому та адміністративно-юрисдикційних провадженнях, зокрема.

Досліджуючи питання про роль процесуальних норм у адміністративно-юрисдикційних провадженнях ми дійшли до наступних висновків. По-перше, адміністративно-юрисдикційна діяльність має власні характерні риси, які відрізняють адміністративно-юрисдикційні провадження, що реалізуються в процесі такої діяльності, від інших проваджень. Такими характерними рисами є:

1) наявність порушення права (правового спору);

2) особливий суб’єктний склад адміністративно-юрисдикційної діяльності;

3) обов’язковість належного процесуально-правового регулювання адміністративно-юрисдикційної діяльності;

4) змагальність сторін при розгляді індивідуально-конкретної справи;

5) обов’язкове ухвалення рішення, як результат логічного завершення розгляду та вирішення конкретної спірної (конфліктної) ситуації. Також як особливу ознаку нами було виділено місце судів у системі органів, що реалізують адміністративно-юрисдикційну діяльність.

Крім цього, розглянувши відповідні думки в науково-юридичній теорії, ми з’ясували, що адміністративно-юрисдикційні провадження як і будь-яка процесуальна діяльність здійснюються у відповідності до визначених правил. Роль таких правил, у адміністративно-юрисдикційній діяльності, відображають процесуальні норми. Адміністративно-процесуальні норми, визначені як правила поведінки, виступають як права для одних учасників у справі, і як обов’язки – для інших. Також, було визначено, що процесуальні адміністративно-юрисдикційні норми мають свої ознаки. Такими є:

1) визначення у законах та підзаконних нормативно-правових актах, як нормативних приписів;

2) поширення на невизначену кількість ситуацій;

3) за змістом поділяються на: уповноважуючі; зобов’язуючі; забороняючі;

4) ними забезпечується винесення законних та обґрунтованих постанов чи рішень.

В ході дослідження ми також з’ясували, що між процесуальними нормами та правовідносинами, які вони регулюють, існує тісний зв'язок, і це є об’єктивною закономірністю. Даний зв'язок знаходить свій прояв у процесуальних правовідносинах. В адміністративно-юрисдикційній діяльності правовідносини складаються між суб’єктами, що застосовують право, і тими суб’єктами, на яких спрямовані дії матеріальних та процесуальних норм. Мета, в якій виражено основне призначення процесуальних норм – це врегулювання поведінки учасників в адміністративно-юрисдикційному процесі в цілому та адміністративно-юрисдикційних провадженнях, зокрема.

Як уже зазначалося вище, у теорії адміністративного процесу предметом правового регулювання визнається система суспільних правовідносин, що виникають між органами владних повноважень, їхніми посадовими особами, судом, з одного боку, та фізичними чи юридичними особами з іншого боку, щодо визнання, реалізації і захисту інтересів особи і держави у сфері публічних відносин та розгляду і вирішення адміністративних справ у порядку, визначеному адміністративним процесуальним законодавством [78, с. 86-90]. У цьому загальному визначенні предмету адміністративного процесуального права містяться елементи, властиві виконавчим правовідносинам. Так, одними із основних учасників примусового виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) є органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках – приватні виконавці [79, ст. 1].

З іншого боку учасником виконавчих правовідносин виступають фізичні та юридичні особи, а в окремих випадках також держава, які виступають в якості стягувача – уповноважена особа, та боржника – зобов’язана особа. Ініціатором таких відносин виступає стягувач або його представник, який реалізує своє право на реальний захист (відновлення) порушених прав та інтересів [80, ст. 15].

Тут важливо зазначити, що взаємодія, яка виникає між учасниками виконавчого провадження відбувається у публічно-правовій площині, особливо коли у таких взаємовідносинах присутня державна виконавча служба, яка є органом державної влади. І, навіть, коли учасником виконавчих правовідносин виступатимуть приватні виконавці, - такі відносини регулюються процесуальними нормами законодавства про виконавче провадження, які мають всі ознаки адміністративних процесуальних норм.

На таку думку наштовхує і позиція Д. М. Бахраха, який називає загальними для адміністративного процесу, а значить і для будь-якого іншого, що входять до нього, проваджень такі стадії:

1) аналіз ситуації (в різних провадженнях вона називається по різному: адміністративне розслідування, перевірка скарги, обговорення правового акту тощо);

2) прийняття рішення (наказу, постанови, інструкції) в якому фіксується воля суб’єкта влади;

3) виконання рішення [81, сс.155-156].

Не буде помилкою сказати про те, що і у виконавчому провадженні вказанні вище стадії теж мають місце. Так, при отриманні заяви стягувача та виконавчого документа державний виконавець аналізує зміст виконавчого документа, перевіряє його на відповідність Закону. Інформація за результатами вивчення змісту виконавчого документа лягає в основу управлінського рішення державного виконавця, що відповідно до вище приведених критеріїв відповідає другій стадії адміністративного процесу. Таке рішення викладається у вигляді процесуального документа – постанови державного виконавця, в якій відображається його владна воля, що ґрунтується на відповідних правових нормах. За результатами вивчення виконавчого документа державний виконавець може прийняти одне з двох процесуальних рішень - винести постанову про відкриття виконавчого провадження або про відмову у його відкритті. У випадку відкриття виконавчого провадження обов’язковою дією державного виконавця буде рішення про закінчення виконавчого провадження. Тобто таку дію теж можна розцінювати як стадію виконавчого провадження, коли стягувач відмовився від виконання або виконавчий документ повертається на вимогу суду або органу, що його видав [80, ст. 37] чи боржник добровільно виконав рішення одразу ж після винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, що є підставою для закінчення виконавчого провадження.

Викладений вище матеріал має своє законодавче закріплення і регулюється нормами закону України «Про виконавче провадження». Так, у вказаному законі визначено коло учасників виконавчого провадження, їх правовий статус, права та обов’язки, строки звернення із заявою про примусове виконання рішення, а також строки самого виконання, місце та порядок виконання рішень. Крім цього у законі визначаються особливості підвідомчості виконавчих проваджень органам державної виконавчої служби та утворення виконавчих груп

Новелою вітчизняного законодавства сфері виконавчого провадження є те, що реєстрація виконавчих документів, документів виконавчого провадження, фіксування виконавчих дій здійснюється в автоматизованій системі виконавчого провадження, порядок функціонування якої визначається Міністерством юстиції України [80, ст. 8].

У п. 2 Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження зазначено, що автоматизована система виконавчого провадження - комп’ютерна програма, що забезпечує збирання, зберігання, облік, пошук, узагальнення, надання відомостей про виконавче провадження, формування Єдиного реєстру боржників та захист від несанкціонованого доступу [82, п. 2].

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження» Єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов’язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна.

Відомості про боржників, включені до Єдиного реєстру боржників, є відкритими та розміщуються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України [80, ст. 9].

Серед іншого, у ст. 9, п. 7 цього Закону вказано, що відомості про боржника виключаються з єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або повернення виконавчого документа до суду на підставі статті 38 цього Закону чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів [80, ст. 9 п. 7].

Також варто відзначити, що у Законі та Положенні містяться процесуальні норми, які регулюють порядок функціонування та використання автоматизованої системи виконавчого провадження та Єдиного реєстру боржників. Ці програмні продукти є частиною онлайн-сервісів, які створенні та впровадженні до роботи органами юстиції України та перебувають у вільному доступі для інших користувачів, окрім тих блоків, на яких поширюються вимоги закону про захист персональних даних. Питання про використання подібних автоматизованих реєстрів та інших онлайн-сервісів, буде розкрито більш детально у наступній частині даного розділу.

Що стосується виконавчих правовідносин, які забезпечуються за допомогою процесуальних норм, то варто відзначити, що на процесуальний характер виконавчих правовідносин вказує і зміст документів виконавчого провадження, якими є насамперед постанови державного виконавця, кожна з яких вказує на проведення конкретної виконавчої дії. Для виконавчого провадження, як зазначає Гук Б. М., характерна стадійність процедури виконання, першою стадією якого виступає відкриття виконавчого провадження, другою – практична реалізація виконавчих документів, а третьою – завершення виконавчого провадження, які в сукупності проявляються у вигляді юридичного процесу [83]. Кожна з цих ознак, а тим більше в сукупності, вказують на адміністративно-процесуальний характер виконавчого провадження [84].

Таким чином, відносини у виконавчому провадженні складаються між органами публічної влади в особі державної виконавчої служби та її посадової особи – державного виконавця. Змістом цих відносин є примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). І, що важливо, відносини виконавчого провадження регулюються процесуальними нормами і оформлюються у вигляді процесуальних документів владних органів, що у сукупності з іншими ознаками надає цим відносинам адміністративно-процесуальну форму.

Підводячи підсумок даної частини нашого дослідження потрібно зробити наступні висновки та рекомендації.

У цій частині дослідження нами було розглянуто проблемні питання, які стосуються юридичної природи та визначення поняття адміністративно-юрисдикційного провадження, а також визначення ролі процесуальних норм у адміністративно-юрисдикційних провадженнях (діяльності). В ході розв’язання даних завдань було з’ясовано, що адміністративно-юрисдикційне провадження – це дії учасників адміністративно-юрисдикційного процесу, які врегульовані відповідною системою процесуальних норм, і за допомогою яких реалізуються порядок, форми і методи діяльності відповідних державних органів, їхніх посадових осіб і представників громадськості з порушення та розгляду справ, які виникають у процесі адміністративно-юрисдикційних відносин.

Також, на основі досліджуваного матеріалу, було визначено, що адміністративно-юрисдикційні провадження, як і будь-яка процесуальна діяльність, здійснюються у відповідності до визначених правил. Роль таких правил у адміністративно-юрисдикційній діяльності відображають процесуальні норми. Адміністративно-процесуальні норми, визначені як правила поведінки, виступають як права для одних учасників у справі, і як обов’язки – для інших. Тому, між процесуальними нормами та правовідносинами, які вони регулюють, існує тісний зв'язок і це є об’єктивною закономірністю. Вона виникає, розвивається і припиняється в процесі реалізації приписів матеріальних норм, забезпечених санкціями адміністративно-правового характеру. Даний зв'язок знаходить свій прояв у процесуальних правовідносинах. В адміністративно-юрисдикційній діяльності правовідносини складаються між суб’єктами, що застосовують право, і тими суб’єктами, на яких спрямовані дії матеріальних та процесуальних норм. Мета, в якій виражено основне призначення процесуальних норм – це врегулювання поведінки учасників в адміністративно-юрисдикційному процесі в цілому та адміністративно-юрисдикційних провадженнях, зокрема.

Також, у даній частині роботи ми визначили, що відносини у виконавчому провадженні складаються між органами публічної влади в особі державної виконавчої служби та її посадової особи – державного виконавця. Змістом цих відносин є примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб). Відносини між суб’єктами виконавчого провадження регулюються процесуальними нормами і оформлюються у вигляді процесуальних документів владних органів, що у сукупності з іншими ознаками надає цим відносинам адміністративно-процесуальну форму.

Крім цього, на нашу думку, слушними будуть наступні пропозиції та рекомендації:

1) адміністративно-юрисдикційні провадження, які приводяться в дію за допомогою процесуальних норм, і які в кінцевому результаті свого здійснення мають обов’язкове винесення рішення, яке, як правило, оформлюється у формі акта. Проте, станом на сьогоднішній день вищевказаний акт (мається на увазі документ, що виноситься в результаті розгляду однорідного кола справ) не має єдиної утвердженої загальноприйнятої назви. Це, на нашу думку, ускладнює подальше виконання винесеного рішення, відповідного компетентного органу по тій чи іншій справі. Тому, пропонуємо розробити проект такого документа.

Також важливим, на нашу думку, моментом виступає і те, що в адміністративно-юрисдикційному провадженні (провадженнях) не визначено чіткого місця юридичних осіб, права і інтереси, яких порушено. Вважаємо, що питання правового становища юридичних осіб в адміністративно-юрисдикційних-провадженнях має бути врегульовано.

Важливим аспектом, на який ми звертаємо увагу є те, що відповідальність за порушення окремих зобов’язань, які передбачені процесуальними нормами для суб’єктів таких проваджень, має бути встановлена на законодавчому рівні. На нашу думку, це допоможе спростити та пришвидшити процедуру розгляду певних категорій справ і як результат, винести більш обґрунтоване рішення.

<< | >>
Источник: Куценко станіслав Ігорович. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Київ –2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційних провадженнях:

  1. Глава 2. Адміністративна юрисдикція
  2. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  3. РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПЕРСПЕКТИВИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ
  4. 2.2. Система суб’єктів адміністративної юрисдикції у сільському господарстві України
  5. Адміністративно-юрисдикційні повноваження державних сільськогосподарських інспекцій
  6. 3.2. Адміністративні санкції за проступки у галузі сільського господарства
  7. 3.3. Адміністративна відповідальність посадових та службових осіб органів державної влади як засіб забезпечення паритетності суб’єктів адміністративних правовідносин в аграрному секторі економіки
  8. Куценко станіслав Ігорович. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Київ –2017, 2017
  9. ЗМІСТ
  10. ВСТУП
  11. РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ
  12. Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права
  13. 1.2. Система і особливості процесуальних норм та їх роль і місце в адміністративному праві
  14. 1.3. Процесуальні та матеріально-правові норми адміністративного права та еволюція наукових поглядів на їх зміст
  15. РОЗДІЛ ІІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ТА ЕЛЕКТРОННИХ ОНЛАЙН-СЕРВІСАХ
  16. 2.1. Процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних і правозахисних провадженнях
  17. 2.2. Процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційних провадженнях
  18. РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ ТА ШЛЯХИ ЇХнього ВИРІШЕННЯ
  19. 3.1. Проблеми застосування адміністративно-процесуальних норм на сучасному етапі та шляхи їх вирішення
  20. 3.2. Проблеми та перспективи розвитку нормативно-правового забезпечення, в контексті надання адміністративних послуг через електронні онлайн-сервіси