<<
>>

2.1. Процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних і правозахисних провадженнях

Процесуальне законодавство в сучасній Україні розвивається досить спонтанно і безсистемно. Особливу реалізацію вказаний сценарій має у сфері адміністративного процесу. Тому, досліджуючи питання про процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних і правозахисних провадженнях, на нашу думку, слід з’ясувати природу юридичного процесу і процесуальної норми як його складового елементу.

Досліджуючи проблематику процесуальних норм у вищезазначених провадженнях потрібно визначити наступні завдання: а) проаналізувати погляди науковців на природу юридичного процесу та процесуальних норм; б) розглянути роль процесуальних норм в адміністративно-забезпечувальних провадженнях; в) розглянути роль процесуальних норм в правозахисних провадженнях; г) зробити висновки та рекомендації.

З метою з’ясування природи юридичного процесу та процесуальних норм, зазначимо, що поняття «процес», залежно від сфери застосування та контексту речення, може набувати різне значення. В законодавстві воно вживається не лише для характеристики юридичного процесу, а й для опису фаз розвитку будь-яких предметів і явищ, що відбуваються в закономірному порядку. Відповідно до визначення, яке закріплене у філософському словнику за редакцією Шинкарука В. І., термін «процес» (від лат. рrocessus – проходження, просування) означає сукупність подій, станів, змін, яка має певну цілісність і спрямованість [45]. Визначення терміну «процес», що міститься у словнику іншомовних слів, за редакцією Мельничука О. С., є ширшим і означає: 1) послідовну зміну фаз розвитку предметів і явищ, що відбуваються закономірним порядком; 2) визначений законом порядок діяльності слідчих і судових органів при розслідуванні й розгляді кримінальних, а також інших справ; сам розгляд справи судом [46, с. 692]. Таке тлумачення визначає, що процес у праві, у вузькому розумінні, – це встановлений відповідним нормативно-правовим документом певний порядок провадження у кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та інших справах, що має наслідком поділ галузей права та галузей законодавства на матеріальні та процесуальні.

У вітчизняній правовій науці дослідженню проблем юридичного процесу, приділяється значна увага. Так, наприклад, Малько А. В. зазначає, що юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування юридичної діяльності, спрямовані на оптимальне задоволення і гарантування інтересів суб’єктів права [47, с. 272].

Така позиція автора дозволяє стверджувати, що юридичний процес завжди відбувається в межах відповідної процесуальної форми. Процесуальна форма виступає врегульованою системою правових норм, як сукупності і послідовності окремих процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Тому, юридичний процес і процесуальна форма не можуть існувати одне без одного. Недодержання процесуальної форми є підставою для скасування прийнятого рішення або неприйняття рішення, повернення або залишення документа без розгляду. Законодавство включає відхилення від процесуальної форми, чим забезпечується безсторонній, законний і обґрунтований розгляд справи.

Правова форма діяльності, у свою чергу, потребує встановлення та забезпечення цілим рядом гарантій. Найбільш істотним тут є те, що така форма діяльності врегульована системою процесуального законодавства. Передбачені процесуальним законодавством норми права регулюють процесуальні дії всіх учасників процесу незалежно від їхнього правового становища.

Але все ж основна функція процесуальних норм полягає у тому, щоб створити умови найбільшого сприяння безпосередньо зацікавленим учасникам. Щодо учасників – організаторів процесу, тобто суб’єктів, які виконують свої службові функції, призначення норм процесуального права полягає у забезпеченні оптимальності дій та ефективності отримання юридичних результатів [48, сс. 162 -166].

В юридичній науці всі правові норми прийнято розділяти на матеріальні та процесуальні. Відповідно, норми матеріального права визначають зміст прав, обов’язків і заборон, безпосередньо спрямованих на врегулювання суспільних відносин, а норми процесуального права визначають порядок, процедуру, форму реалізації норм матеріального права [49, с. 431].

Відомий вчений у галузі конституційного права А. М. Колодій, визначає, що процесуально-правові норми визначають відповідні процедури реалізації норм матеріального права за допомогою певної системи принципів. Саме через юридичний процес матеріальне право тісно взаємодіє з процесуальним [50].

Розділяючи позицію А. М. Колодія, стосовно взаємодії норм матеріального і процесуального права, зокрема, та галузей матеріального та процесуального права, у цілому, варто зауважити, що такий порядок взаємодії притаманний абсолютно усім галузям права. Реалізація норм матеріального права відбувається через призму норм процесуального законодавства. Однак, інколи така реалізація може виявитися неможливою або бути ускладненою через прогалини та недоліки, які притаманні процесуальній площині тієї чи іншої галузі права, і, як наслідок, недосконалості процесуального законодавства.

На наш погляд, вартими уваги з цього приводу є напрацювання О. В. Кузьменко, яка зазначає, що безсистемність процесуального законодавства обумовлюється в першу чергу відсутністю наукового обґрунтування концепції побудови та розвитку адміністративного процесу. Це впливає на зміст адміністративно-процесуальної науки, становлення якої триває понад п’ятдесят років, однак вона і сьогодні не виробила єдиного підходу до вирішення процесуальних проблем [7, с. 25].

Відомо, що процесуальні норми є складовою і невід’ємною частиною процесуального законодавства. На думку Р. В. Шагієвої, процесуальні норми – це норми, що впорядковують об’єктивно опосередковані складні форми правозастосовної діяльності, необхідні для організації реалізації інших, найчастіше всього матеріально-правових норм [51, с. 17].

Кузьменко О. В. зазначає, що процесуальні норми мають свою специфіку, яка полягає у тому, що процесуальні норми відрізняються від матеріальних норм своїм призначенням; процесуальні норми є другорядними стосовно матеріальних; конкретна процесуальна норма завжди є засобом реалізації кількох матеріальних норм, але забезпечує цю реалізацію тільки частково; процесуальні норми однієї галузі права можуть забезпечувати реалізацію матеріальних норм не лише цієї галузі [7, сс. 58-59].

З викладеного вище визначається, що процесуальна норма – це встановлене та санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, що забезпечене примусом держави і за допомогою якого регулюються суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку використання норм матеріального права.

Наукові теорії різних вчених-авторів у галузі юриспруденції по відношенню до питання про природу юридичного процесу та процесуальних норм, як його складових елементів, розкривають дане питання з різних точок зору, які заслуговують на увагу. Проте, у цьому контексті є досить багато питань, які залишаються відкритими і потребують відповідей.

Потрібно також зазначити, що юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування юридичної діяльності, спрямовані на оптимальне задоволення і гарантування інтересів суб’єктів права.

На основі класифікації особливостей процесуальних норм запропонованої О. В. Кузьменко, визначено, що процесуальна норма – це встановлене та санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, що забезпечене її примусом, і за допомогою якого регулюються суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку використання норм матеріального права.

Процесуальні норми дійсно відрізняються від норм матеріального права. Саме матеріальні норми приводять в дію перші. Проте, та особливість процесуальних норм однієї галузі права, яка забезпечує їхню можливість виконувати реалізуючу функцію декількох норм різних галузей матеріального права потребує більш детального наукового обґрунтування та постійного вдосконалення перших.

На наш погляд, важливим також є питання про роль процесуальних норм у адміністративно-забезпечувальних провадженнях.

Так, на думку, авторів Кузьменко О. В. та Гуржій Т. О., провадження – це вид процесу, а процес в свою чергу є сукупністю проваджень. При цьому: якщо процес – це поняття широке, яке охоплює юридично значущу діяльність публічної адміністрації, то провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ [52, с. 129].

Розглядаючи зазначене питання, Авер`янов В. Б., прийшов до висновку, що доцільним виглядає варіант з виокремленням у структурі адміністративно-процесуального права двох відносно самостійних інститутів права: 1) інституту так званого «позитивного» адміністративного процесу – адміністративні правозабезпечувальні і правозахисні провадження, які охоплюють процедури розгляду заяв і скарг приватних осіб, в тому числі надання їм різноманітних адміністративних послуг; 2) інститут юрисдикційного адміністративного процесу, який включає в себе адміністративно-юрисдикційні провадження, які охоплюють процедури застосування заходів адміністративного примусу, включаючи відносини адміністративної відповідальності [53, с. 118].

З такої позиції автора, адміністративне правозабезпечувальне або ж адміністративно-забезпечувальне провадження виступає інститутом так званого «позитивного» адміністративного процесу. Дане провадження покликане забезпечувати можливості участі громадян України в управлінні державними та громадськими справами, впливати на роботу органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів [54]. Одним із засобів реалізації зазначених можливостей є конституційне право громадян подавати до органів публічної адміністрації індивідуальні та колективні звернення, закріплене у статті 40 Конституції України [55]. Ч. 1 ст. 39 Конституції закріплює право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування [55].

У даному випадку вищевказані конституційні права виступають нормами матеріального права, і для того аби вони були реалізовані на практиці у певній правовій формі, потрібно, щоб у дію вступили норми процесуального права. Саме завдяки даним нормам (хоча вони і є другорядними по відношенню до матеріальних) громадяни мають можливість законним шляхом на практиці реалізовувати надані їм конституційні та законні права, дотримуючись при цьому обов’язків (в ідеалі).

Конституційне право громадян на звернення, як зазначалося вище у роботі, закріплено в Основному Законі та деталізується у Законі України «Про звернення громадян» від 02.10.1996р. №393/96-ВР з наступними змінами та доповненнями (далі по тексту – Закон №393/96-ВР). Відповідно до абзацу першого ст. 3 Закону №393/96-ВР під зверненням громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги [54, ст. 3].

Практика українського сьогодення така, що сотні, а то і тисячі громадян, щоденно, офіційно звертаються до органів публічної влади з різного роду питаннями. Відповідні звернення стосуються найрізноманітніших аспектів суспільного життя, але всі вони, як зазначає Гуржій Т. О., мають спільну мету – привернути увагу публічної адміністрації до вирішення конкретної соціальної або приватної проблеми, пов’язаної з реалізацією громадянських прав та інтересів [52, 416 с].

Загальною властивістю звернень є відображення реального стану справ у певній сфері суспільного життя або її окремому секторі. Вони дають достатньо чітке уявлення про функціонування органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій. Як зазначає Битяк Ю. П., звернення громадян як носії інформації мають вагоме значення для вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням прав і свобод людини та громадянина, державного і господарського будівництва, управління різними галузями і сферами економіки, соціально-культурного будівництва, а також адміністративно-політичної діяльності [56, с. 56].

Діяльність органів публічної адміністрації з реалізації встановленого порядку розгляду адресованих їм звернень громадян становить зміст відповідного адміністративного провадження, яке покликане забезпечити здійснення такої реалізації. Адміністративно-забезпечувальне провадження у сфері розгляду звернень громадян і повідомлення громадян про проведення мирних зборів, що здійснюється завдяки діяльності зазначених вище органів, реалізується через приведення в дію норм процесуального права.

Так, відповідно до ст. 14 Закону № 393/96-ВР, органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані розглянути пропозиції (зауваження) та повідомити громадянина про результати розгляду.

Пропозиції (зауваження) Героїв Радянського Союзу, Героїв Соціалістичної Праці, інвалідів Великої Вітчизняної війни розглядаються у першу чергу керівниками державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій особисто [54, ст. 14]. Дана норма виступає процесуальною нормою по відношенню до конституційно закріпленого права громадян на звернення, тому що дана норма зобов’язує відповідного суб’єкта (суб’єктів) реагувати на відповідні звернення і давати на них обґрунтовану відповідь у зазначенні терміни.

Здебільшого розгляд відповідних заяв та скарг відбувається за загальними правилами провадження. Потрібно наголосити, що ефективна реалізація права громадянина на звернення неможлива без чіткої нормативної регламентації процесуального порядку розгляду скарг, заяв і пропозицій. Так, загальні питання провадження з розгляду звернень громадян регулюється Законом України «Про звернення громадян». Свою подальшу конкретизацію вони знаходять у підзаконних нормативних актах Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади.

Так, Указ Президента України від 7 лютого 2008 року № 109 «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування» прийнятий з метою забезпечення реалізації та гарантування закріплених Конституцією України права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, права громадян на участь в управлінні державними справами, а також підвищення ефективності роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування зі зверненнями громадян, ураховуючи необхідність об'єктивного, всебічного і вчасного розгляду звернень громадян відповідно до вимог законодавства України. У названому Указі Президента України містяться норми, зокрема щодо: недопущення надання неоднозначних, необґрунтованих або неповних відповідей за зверненнями громадян, із порушенням строків, установлених законодавством, безпідставної передачі розгляду звернень іншим органам; викорінення практики визнання заяв чи скарг необґрунтованими без роз'яснення заявникам порядку оскарження прийнятих за ними рішень; створення умов для участі заявників у перевірці поданих ними заяв чи скарг, надання можливості знайомитися з матеріалами перевірок відповідних звернень [57].

Дещо складніша ситуація із адміністративно-забезпечувальними провадженнями у сфері реалізації громадянами свого конституційного права на мирні зібрання. Хоча й порядок сповіщення про проведення відповідного мирного зібрання здійснюється за загальними правилами, проте більш складним є процес розгляду даного повідомлення уповноваженими на це суб’єктами.

Питання про роль процесуальних норм в адміністративно-забезпечувальних провадженнях є дуже важливим і доволі непростим. Оскільки, процесуальна норма однієї галузі права досить часто забезпечує реалізацію декількох норм матеріального права із різних галузей, вона не у всіх випадках має змогу повно та всебічно здійснити забезпечення тієї чи іншої матеріальної норми.

Попри це, як зазначалося вище, існує певний загальний порядок здійснення адміністративно-забезпечувального провадження. Так, адміністративне провадження з розгляду звернень громадян починається з його отримання адресатом, попередньої обробки та реєстрації.

Приймання та попередня обробка листів, що надійшли та відповідей на них здійснюється в централізованому порядку спеціально виділеними для цієї мети працівниками, найчастіше – діловодами. Попередня обробка кореспонденції, яка надійшла, полягає в перевірці правильності доставки і цілісності вкладення, дати надходження документу і передачі звернення за призначенням. Зрозуміло, що тільки зареєстровані документи (звернення) мають юридичну силу, і лише з моменту їхньої реєстрації починається перебіг більшості процесуальних строків у провадженні з їхнього розгляду [58].

Після реєстрації звернення надходить до відповідної посадової особи органу публічної адміністрації і розглядається нею у порядку черговості. Звернення громадян, які мають встановлені законодавством пільги, розглядаються в першу чергу.

Стаття 15 Закону №393/96-ВР зобов’язує органи (посадових осіб), до повноважень яких належить розгляд заяв, об’єктивно і вчасно їх розглядати, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їхнє виконання [54].

Звернення громадян (пропозиції, заяви, скарги) після їхнього вирішення з усіма документами щодо їхнього розгляду і вирішення та примірником реєстраційно-контрольної форми мають бути повернуті посадовим особам чи підрозділу службового апарату, які ведуть діловодство за зверненнями для централізованого формування справи [58].

Увесь процес розгляду відбувається саме завдяки процесуальним нормам, але потрібно відзначити, що інколи цей процес може включати в себе декілька проваджень.

Наприклад, якщо виникає ситуація, коли суб’єкт звернення незгоден із рішенням, прийнятим у справі за зверненням, то він має право оскаржити його до вищого органу публічної адміністрації або до суду. Стадія оскарження має факультативний характер – її цілком може і не бути. Адже далеко не завжди суб’єкт (суб’єкти) звернення вважає, що рішення прийняте за відповідною справою є незаконним та порушує його права, інтереси або перешкоджає їхній реалізації чи накладає на нього якісь нові обов’язки.

Остаточною так би мовити фінальною стадією адміністративно-забезпечувального провадження у сфері звернень громадян, справедливо вважається стадія виконання рішення у справі. Однак, Закон №393/96-ВР, інші закони та підзаконні акти не містять положень, які б детально регламентували загальний порядок здійснення процесуальних дій на цій стадії. Тому сьогодні, відзначають окремі загальні аспекти виконання рішення у справах за зверненнями громадян. Ще складнішою є ситуація з питанням адміністративно-забезпечувального провадження у сфері реалізації норми матеріального права про право на мирні збори. В даному випадку, як уже зазначалося, відсутній єдиний нормативно-правовий акт, який би забезпечував таку реалізацію, а ті нормативно-правові документи, які існують, застаріли морально та по часу.

Тож, дослідивши питання про роль процесуальних норм у адміністративно-забезпечувальних провадженнях, на прикладі практичної реалізації громадянами свого права на звернення та на мирні зібрання, потрібно зробити узагальнення. В ході дослідження, ми з’ясували, що провадження – це вид процесу, а процес в свою чергу є сукупністю проваджень. При цьому: якщо процес – це поняття широке, яке охоплює юридично значущу діяльність публічної адміністрації, то провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ. Також у роботі було визначено, що адміністративно-забезпечувальне провадження покликане забезпечувати можливість участі громадян України в управлінні державними та громадськими справами, впливати на роботу органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів. На прикладі кількох норм матеріального права, а саме: на конституційно закріплених нормах про право громадян на звернення та про право на мирні збори, ми показали наскільки важливу роль відіграють процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних провадженнях. Окрім цього, в ході дослідження з’ясовано, що недосконалість законодавства ускладнює повне та ефективне здійснення провадження. Відсутність відповідних процесуальних норм тягне за собою ускладнення у процесі реалізації відповідної норми матеріального права і досить часто виходить за межі одного провадження.

У такому контексті, на нашу думку, дуже важливим є створення універсальних процесуальних норм, які будуть сприяти реалізації норм матеріального права із групи однорідних суспільних відносин у рамках адміністративно-забезпечувального провадження.

Важливим завданням даної частини дослідження є питання про роль процесуальних норм у правозахисних провадженнях. Вони разом із адміністративно-забезпечувальними провадженнями відносяться до «позитивного» інституту адміністративного процесу. Проте, ці два провадження не варто ототожнювати.

Відповідно до ст. 3 Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [55].

Таке, конституційно закріплене, концептуальне положення надзвичайно актуальне, коли, в умовах сьогодення існує проблема розвитку вітчизняної правозахисної діяльності.

Предметом правозахисної діяльності є надання правової допомоги громадянам України, юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства та захисту фізичних осіб від обвинувачення. Правозахисна діяльність може здійснюватися як державними, так і недержавними органами. У зв’язку цим, вона вміщує в собі декілька складових. Вони, зокрема, полягають у роз'ясненні громадянам їхніх прав та обов'язків.

Правозахисне провадження також є певним дієвим процесом, за допомогою якого здійснюються дії по наданню суб’єктам правовідносин необхідних роз’яснень щодо наданих їм прав та обов’язків. Колектив авторів Кузьменко О. В. та Гуржій Т. О. дають визначення поняттю правозахисного провадження. Відповідно до цього визначення правозахисне провадження – це діяльність уповноважених на те суб’єктів, врегульована нормами процесуального права і пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ, що полягають у роз’ясненні громадянам їхніх прав та обов’язків з метою їхнього подальшого ефективного використання [52].

У ст. 57 Основного Закону закріплене положення, яке полягає у тому, що кожному гарантується право знати свої права та обов’язки [55]. Попри це, в Конституції України існує ще одна норма, яка говорить, що кожен має право на професійну правничу допомогу [55, ст. 59]. Норма про «професійну правничу допомогу» закріплена у Конституції України з червня 2016 року і є новелою сучасного українського законодавства. Враховуючи зазначене, вважаємо, що право на професійну правничу допомогу – це, з одного боку, гарантована Основним Законом держави можливість особи отримати високоякісні правничі послуги, які може забезпечити лише професійний адвокат, який пройшов спеціальну підготовку, а не будь-яка інша особа. З іншого, – запропонована формула не заперечує права на правничу допомогу загалом, у тому числі й безоплатну, яку можуть надавати інші, крім професійних адвокатів, фахівці-правники.

У Законі України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 №3460-VI з наступними змінами та доповненнями (далі по тексту – Закон №3460-VI), визначено зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до вказаного закону безоплатна правова допомога - правова допомога, що гарантується державою та повністю або частково надається за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та інших джерел [59, п.1 ч.1 ст.1].

Варто відзначити, що сфера застосування Закону №3460-VI регулює правовідносини у сфері надання безоплатної правової допомоги суб'єктам права на безоплатну первинну правову допомогу та суб'єктам права на безоплатну вторинну правову допомогу, що встановлені цим Законом [59, ч. 1 ст. 2].

Статтею 7 Закону №3460-VI визначено, що безоплатна первинна правова допомога – вид державної гарантії, що полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їхньої реалізації, відновлення у випадку їхнього порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Безоплатна первинна правова допомога включає такі види правових послуг:

1) надання правової інформації;

2) надання консультацій і роз'яснень з правових питань;

3) складення заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру);

4) надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації [59, ст. 7].

Аналіз окремих норм вказаного вище законодавчого акта дозволяє нам сміливо стверджувати про те, що законодавець достатньо серйозно підійшов до питання про надання безоплатної правової допомоги. Однак, зі змінами, які були внесенні до Конституції України улітку 2016 року, у теоретиків та практиків знову виникає чимало запитань до понятійної складової у цій сфері. З одного боку, Основним Законом нашої держави за кожним закріплюється право на «професійну правничу допомогу», а у спеціальному законі йде мова про правову допомогу. І, хоч наведені поняття, дуже схожі і за звучанням і за змістовним навантаженням, і порядок використання закріпленої конституційної можливості регулюється процесуальними нормами спеціальних законів, - певні розбіжності все рівно залишаються. Наскільки вони будуть суттєвими і чи створюватимуть реальні перешкоди для суб’єктів правовідносин, - покажуть час і практика.

А, повертаючись до питання про професійної правничої, правової допомоги, потрібно також зазначити, що безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг: захист; здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів процесуального характеру [59, ст.13].

У законі визначено категорії осіб, які є суб’єктами права на безоплатну вторинну правову допомогу, а також визначено суб’єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги. До останніх відносяться: центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, що створенні та функціонують у системі Міністерства юстиції України; адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу.

Повноваження та порядок діяльності центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги встановлюються Положенням про центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, що затверджується Міністерством юстиції України [59, ч. 5 ст.16].

Відповідно до п. 5 Положення про центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02.07.2012 р. № 967/5 (далі – Положення про центри) центри у своїй діяльності керуються Конституцією та законами України, указами Президента України і постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства, наказами Міністерства юстиції України та Координаційного центру, цим Положенням, а також своїми положеннями [60].

Також, у Положенні про центри зазначено, що під час виконання функцій з надання безоплатної правової допомоги центри взаємодіють із судами, органами прокуратури та іншими правоохоронними органами, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами надання безоплатної правової допомоги, органами адвокатського самоврядування, громадськими об’єднаннями.

Основними завданнями центрів є: підвищення правової свідомості, культури та освіченості населення (правопросвітництво); надання безоплатної первинної правової допомоги і безоплатної вторинної правової допомоги; забезпечення доступу до електронних сервісів Міністерства юстиції України [60, п. 7].

Розглядаючи Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги в контексті нашого дослідження, потрібно сказати, що вони є органами, за допомогою якого особи, при потребі, реалізовують своє право на захист. Тобто, Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги виступають складовою частиною правозахисного провадження, що забезпечує його реалізацію.

Як зазначалося нами вище Закон України «Про безоплатну правову допомогу» визначив за суб’єктами права на безоплатну вторинну правову допомогу наступні категорії послуг: захист, здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складення документів процесуального характеру [59, ст. 13]. Однак, це лише одна складова частина правозахисного провадження, - матеріально-правові норми, які закріплюють за суб’єктами права на безоплатну вторинну правову допомогу відповідні можливості звернутися і отримати ту чи іншу послугу. Проте, для отримання відповідного юридичного результату у повному обсязі, перераховані у законі послуги повинні бути забезпеченні відповідним адміністративно-процесуальним супроводом. Цей супровід забезпечується завдяки процесуальним нормам, що є обов’язковими і, як правило, виконуються суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Зокрема, такі процесуальні норми закріплені у ст. 17 Закону України «Про надання безоплатної правової допомоги» та у п. 8 Положення про Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Так, до повноважень Центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги належать, зокрема: прийняття рішення про надання безоплатної вторинної правової допомоги або про відмову в наданні безоплатної вторинної правової допомоги; забезпечення складення процесуальних документів за зверненням суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу; забезпечення участі захисника при здійсненні досудового розслідування та судового провадження у випадках, коли захисник відповідно до положень Кримінального процесуального кодексу України залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії; забезпечення участі захисника у розгляді справи про адміністративне правопорушення; забезпечення здійснення представництва інтересів суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу в судах, інших органах державної влади, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами [59, ст. 17].

Центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги узагальнюють, аналізують та поширюють практику надання безоплатної вторинної правової допомоги; надають підпорядкованим місцевим центрам консультаційно-методичну допомогу з питань, пов’язаних з наданням безоплатної первинної правової допомоги у кримінальному процесі; забезпечують вивчення потреб та рівня задоволеності осіб, які звертаються щодо надання безоплатної вторинної правової допомоги та/або отримали таку допомогу; збирають, узагальнюють та аналізують статистичні дані про надання безоплатної вторинної правової допомоги [60].

Наведені вище положення закріплені у Положенні про центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги, кореспондуються з вимогами Закону України «Про безоплатну правову допомогу» і є саме тими процесуальними нормами, завдяки яким суб’єкти права на безоплатну вторинну правову допомогу мають можливість реалізувати надане їм право на таку допомогу та отримати потрібний їм юридичний результат від суб’єктів надання правової допомоги. Останні, в свою чергу, завдяки вказаним процесуальним нормам виконують покладені на них обов’язки і забезпечують отримання юридичного результату для зацікавлених осіб (суб’єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу).

Важливим, на нашу думку є те, що наведені у Законі України «Про безоплатну правову допомогу» та Положенні про центри процесуальні норми не є вичерпними. Це пов’язано з тим, що в залежності від сфери реалізації правозахисного провадження та надання відповідної послуги, Центри у своїй діяльності мають керуватися і іншими процесуальними нормами, які закріпленні у кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному чи адміністративно-процесуальному законах. До уваги в обов’язковому порядку також мають братися норми закріпленні у міжнародно-правових договорах.

У міжнародно-правових актах, що ратифіковані Верховною Радою України: «Конвенція про захист прав людини і основних свобод», «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права», «Основні принципи, що стосуються ролі юриста», прийняті 8 Конгресом ООН передбачається право кожного захищати себе особисто або через вибраного на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний, професійний правовий захист.

Положення, які закріплені у нормативно-правових документах, що перераховані вище, існують в площині норм матеріального права, і для того, щоб надати їм «життя» потрібно застосувати процесуальні норми. Так, наприклад, як уже було сказано, кожен має право на професійну правничу допомогу, реалізацію і захист власних прав та інтересів, як особисто, так і через особу-представника. Дані положення є частиною матеріального права.

А, от, наприклад, ст. 49 Кодексу адміністративного судочинства України № 2747-IV вiд 06.07.2005 з наступними змінами та доповненнями (далі по тексту – КАС України) визначає права та обов’язки особи, які беруть участь у справі. У статті сказано, що особи, які беруть участь у справі мають рівні процесуальні права і обов’язки і зобов’язанні добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки [61, чч. 1, 2 ст. 49].

Частиною 1 ст. 56 КАС України встановлено, що сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника [61, ч.1 ст. 56]. У ст. 58 КАС України визначено повноваження представників і документи, що їх підтверджують. Повноваження представників, які беруть участь в адміністративному процесі на основі договору, на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи.

Таким чином, процесуальні норми в контексті правозахисного провадження, є невід’ємною складовою реалізації положень матеріального права, що містить у собі норми направленні на роз’яснення та захист прав та законних інтересів суб’єктів правовідносин. Завдяки процесуальним нормам врегульовано порядок вчинення дій суб’єктів правовідносин і у правозахисних провадженнях також. Окрім цього, як було з’ясовано в ході дослідження, процесуальні норми однієї галузі права в порядку вчинення правозахисного провадження забезпечують реалізацію матеріальних норм різних галузей права. Таке співвідношення надає процесуальним нормам подвійної важливості і, водночас, вимагає від них відповідної гнучкості та практичності.

У підсумку до даного підрозділу дисертаційного дослідження зазначаємо, що в ході дослідження було вирішено такі завдання:

1) було з’ясовано, що юридичний процес – це нормативно встановлені форми упорядкування юридичної діяльності, спрямовані на оптимальне задоволення і гарантування інтересів суб’єктів права. Також, ми з’ясували, що саме завдяки існуванню юридичного процесу матеріальне право тісно взаємодіє з процесуальним [7]. До цього ж, на основі класифікації особливостей процесуальних норм запропонованої Кузьменко О. В., визначено, що процесуальна норма – це встановлене та санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, що забезпечене її примусом, і за допомогою якого регулюються суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку використання норм матеріального права.

Процесуальні норми дійсно відрізняються від норм матеріального права. Так, норми матеріального права реалізуються на практиці завдяки процесуальним нормам. В свою чергу, відсутність матеріальних норм, - виключає необхідність існування процесуальних, оскільки, на наш погляд, саме матеріальні норми приводять в дію норми процесуального права. Проте, та особливість процесуальних норм однієї галузі права, яка забезпечує їхню можливість виконувати реалізуючу функцію декількох норм різних галузей матеріального права потребує більш детального наукового обґрунтування та постійного вдосконалення перших;

2) ми з’ясували, що провадження – це вид процесу, а процес в свою чергу є сукупністю проваджень. При цьому: якщо процес – це поняття широке, яке охоплює юридично значущу діяльність публічної адміністрації, то провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ. Також у роботі, було визначено, що адміністративно-забезпечувальне провадження покликане забезпечувати можливість участі громадян України в управлінні державними та громадськими справами, впливати на роботу органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів. І, на прикладі декількох норм матеріального права, а саме: на конституційно закріплених нормах про право громадян на звернення та про право на мирні збори, ми показали наскільки важливу роль відіграють процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних провадженнях. Окрім цього, в ході дослідження ми побачили, що недосконалість законодавства ускладнює повне та ефективне здійснення провадження. Відсутність відповідних процесуальних норм тягне за собою ускладнення у процесі реалізації відповідної норми матеріального права і досить часто виходить за межі одного провадження.

Так, на нашу думку, дуже важливим є створення універсальних процесуальних норм, які будуть сприяти реалізації норм матеріального права із групи однорідних суспільних відносин в рамках адміністративно-забезпечувального провадження;

3) процесуальні норми є невід’ємною складовою реалізації положень матеріального права, що містить у собі норми направленні на роз’яснення та захист прав та законних інтересів суб’єктів правовідносин. Завдяки процесуальним нормам врегульовано порядок вчинення дій суб’єктів правовідносин, і у правозахисних провадженнях також.

<< | >>
Источник: Куценко станіслав Ігорович. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Київ –2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних і правозахисних провадженнях:

  1. Стаття 43. Адміністративна процесуальна правосуб’єктність
  2. Розділ IV ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ, ПОВ’ЯЗАНІ З ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ В АДМІНІСТРАТИВНИХ СПРАВАХ
  3. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  4. Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту адміністративних правочинів у сільському господарстві України
  5. 2.2. Система суб’єктів адміністративної юрисдикції у сільському господарстві України
  6. Куценко станіслав Ігорович. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Київ –2017, 2017
  7. ЗМІСТ
  8. ВСТУП
  9. РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ
  10. Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права
  11. 1.2. Система і особливості процесуальних норм та їх роль і місце в адміністративному праві
  12. 1.3. Процесуальні та матеріально-правові норми адміністративного права та еволюція наукових поглядів на їх зміст
  13. РОЗДІЛ ІІ ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОВАДЖЕННЯХ ТА ЕЛЕКТРОННИХ ОНЛАЙН-СЕРВІСАХ