<<
>>

3.1. Проблеми застосування адміністративно-процесуальних норм на сучасному етапі та шляхи їх вирішення

У попередніх частинах даного дослідження нами були розглянуті питання, які стосувалися використання процесуальних норм в адміністративно-забезпечувальних, правозахисних та адміністративно-юрисдикційних провадженнях, а також у системі надання адміністративних послуг через центри надання адміністративних послуг та електронних онлайн-сервісів.

Дослідження вказаних вище питань нашого дисертаційного дослідження показало, що процесуальні норми є невід’ємною частиною системи права в цілому. А головне призначення права, як зазначає колектив авторів Зайчук О. В., Оніщенко Н. М., полягає в організації відносин людей, їхньої поведінки, врахуванні особистих потреб членів суспільства та спрямуванні їхніх дій в русі суспільних інтересів. Виконуючи це соціальне призначення право виступає важливим засобом регулювання взаємних відносин індивідів, соціальних угрупувань, всього суспільства в цілому. Регулювання правом суспільних відносин здійснюється шляхом надання прав, покладення обов’язків, введення заборон, видання рекомендацій. Для того, щоб члени суспільства знали і могли використовувати надані їм права, могли виконувати покладені на них обов’язки та утримуватися від вчинення заборонених дій, право об’єктивується у суспільстві у певних правилах поведінки, якими є правові норми [113].

Для того, щоб ґрунтовно розкрити питання про проблеми застосування процесуальних норм, потрібно вирішити наступні завдання: а) з’ясувати погляди науковців на місце процесуальних норм у юридичному процесі; б) визначити, які проблеми застосування процесуальних норм існують у здійсненні владно-управлінської діяльності, реалізації ряду проваджень та надані адміністративних послуг та шляхи вирішення вказаних проблем; в) зробити висновки та рекомендації.

Переходячи до вирішення поставлених завдань, варто звернути увагу на позицію А. В. Полякова, який зазначає, що правові норми за характером свого прояву класифікуються на:

- норми матеріального права, що визначають права і обов’язки суб’єктів у різноманітних сферах;

- норми процесуального права, які визначають порядок дій суб’єктів у випадку порушення норм права, регламентують процедурні та організаційні питання [114, с.

380].

Тут, також слід відзначити, що відносини між людьми в суспільстві, які реалізуються за допомогою правових норм, надзвичайно різноманітні. Вони відзначаються складністю та ступеневістю використання. Наприклад, використання підприємцем свого права на здійснення господарської діяльності, передбачає його попередній обов’язок подати визначені документи та отримати дозвіл від певного державного органу, при цьому на цей орган покладається обов’язок видати дозвіл та забороняється вимагати інші, не передбачені законом документи [117, ст. 4].

Для успішного та ефективного забезпечення реалізації наданих суб’єктам прав, і належне виконання породжуваних правами обов’язків, суспільством встановлюються правові механізми, процедури використання прав і виконання обов’язків, утримання від вчинення заборонених дій, накладення і понесення відповідальності. Такі механізми вміщують норми, які в юридичній науці отримали назву процесуальних. Підтримуючи думку авторів Зайчук О. В. та Оніщенко Н. М., погоджуємось із тим, що процесуальні норми, як і матеріальні, можуть встановлювати певні права, обов’язки, заборони. Проте їхнім головним соціальним призначенням залишається забезпечення оптимального та ефективного використання суб’єктами суспільних відносин своїх прав, виконання ними обов’язків, утримання від вчинення заборонених дій, понесення відповідальності [113].

Звідси, об’єктом регулювання процесуальних норм виступають відносини між членами суспільства щодо порядку, процедури використання ними прав, виконання обов’язків, утримання від вчинення певних дій, понесення відповідальності.

Будь-які суспільні відносини мають свої складності та особливості. Залежно від таких обставин, кількість процесуальних норм, що регулюють порядок здійснення діяльності з використання певного права, виконання обов’язку, утримання від вчинення певної дії, відповідальність може бути різною.

І, для того, щоб вказана різноманітність суспільних відносин їх складність та багатоплановість мали упорядкований вигляд та відбувалися логічно і послідовно, законодавець прийняв систему правових норм, в якій процесуальні норми адміністративного права посідають важливе місце.

Адже, ці норми покликані забезпечувати упорядкованість суспільних відносин.

Як вірно зазначає Н. М. Оніщенко, основною метою вказаного процесуального порядку є найбільш оптимальне і ефективне досягнення суб’єктами суспільних відносин бажаного результату [113].

З вищевикладеного видно, що реалізації процесуальних норм, незалежно від сфери їхнього застосування, кола осіб і специфіки відносин, передує наявність певного процесуального порядку, який у теорії наукової думки отримав назву юридичного процесу. Правильним буде акцентувати увагу на тому, що юридичний процес виступає організуючою формою за допомогою якої, процесуальні норми можуть бути використані, застосовані суб’єктами правовідносин у процесі їхньої діяльності. У свою чергу, процесуальні норми виступають основними, але не єдиними, наповнюючими компонентами юридичного процесу, як організуючого порядку.

На думку Зайчука О. В., процесуальні норми, які складають процесуальний юридичний порядок, мають відповідати ряду вимог. Так, процесуальні норми мають відповідати законодавчому рівню відповідних норм матеріального права. Також, норми процесуального права повинні бути за своїм змістом узгодженні з матеріальними нормами, здійснення яких вони покликанні забезпечувати [113, с. 636].

Оскільки, процесуальним нормам притаманний власний зміст, тому вони мають володіти такою ознакою як демократизм.

Для зручності застосування процесуальних норм, вони мають розміщуватися в одному нормативному акті з матеріальними. Коли таке розміщення неможливе, наприклад, через детальність процесуального регулювання, вимоги простоти і економії законодавчого тексту, потрібно у правовому акті, який надає право, передбачає обов’язок чи встановлює заборону, робити відсилання на конкретні процесуальні норми чи акти, які визначають порядок реалізації цього права, обов’язку чи заборони [116, сс. 227-233].

Зміст процесуальних норм обов’язково має відповідати їхньому соціальному призначенню. Вони мають регулювати порядок діяльності суб’єктів та не повинні стосуватися змісту матеріальних норм, а тим більше суперечити їм.

Ще однією важливою рисою процесуальних норм є те, що вони мають бути інформаційно доступними. Соціальні суб’єкти мають бути обізнані в існуванні певних процесуальних порядків, їхньому змісті та механізмі дії. Мова викладення правого акта, в якому містяться процесуальні норми - ясною, чіткою, простою. Доступність юридичного процесу багато в чому залежить також від простоти і надійності процесуальних форм, механізмів звернення до уповноважених органів та порушення юридичного процесу.

Підсумовуючи вищенаведене, варто узагальнити наступне. Так, процесуальні норми, виступають обов’язковим елементом юридичного процесу елементами юридичного процесу і визначають: цільове призначення процесу, тип відносин, які ним регулюються; коло осіб, які беруть участь у відносинах, і які таким чином беруть участь у юридичному процесі; дії, що здійснюються учасниками процесу, послідовність здійснення цих дій; правові засоби, що забезпечують функціонування процесу.

В. В. Копєйчиков зазначає, що усі приписи процесуальних норм мають процедурний характер, тобто, визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовної, судової, установчої і контрольної діяльності. Такої ж позиції дотримується колектив авторів: С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомиров, В. С. Ковальський [118]. Крім цього, автор наголошує, що слід брати до уваги і те, що багато приписів процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції [119, с. 230].

На думку В. Н. Протасова, приписи процесуальних норм, як правило, адресуються суб’єктам, які наділенні владними повноваженнями для застосування норм матеріального права. Він зазначає, що, наприклад, у галузі кримінального судочинства вся діяльність щодо здійснення правосуддя виконується тільки судом. Відтак, приписи процесуальних норм виступають завжди як категоричне веління щодо суб’єктів, які уповноважені організовувати правозастосовний процес, і можуть містити диспозитивні засади щодо зацікавлених учасників правозастосовного процесу.

Такий стан є характерним для цивільних, трудових і інших процесуальних норм [120, с. 196].

Однією зі специфічних особливостей застосування процесуальних норм, як зазначає С. Д. Гусарєв, є те, що вони тісно пов’язані з різними прийомами і способами, що використовуються державними органами при здійсненні своїх повноважень. Неможливо, наприклад, уявити процес правотворення без органічного поєднання правил процедурного характеру з правилами організаційно-технічного характеру [121, с. 112].

Розглянувши наукові погляди авторів, які займаються вивченням питань застосування процесуальних норм у процесі процедурної юридичної діяльності, можемо підсумувати, що ними усіма підтримана позиція стосовно того, що процесуальні норми застосовуються у певній органічно-об’єднуючій формі – юридичному процесі (порядку реалізації правових норм, виконання обов’язків, дотримання заборон, понесення відповідальності усіма (без винятку) суб’єктами суспільних відносин). Окрім цього, залежно від характеру суспільних відносин та їхньої урегульованості процесуальними нормами, останні можуть міститись у статті, нормативному акті разом з матеріальними нормами, процедуру здійснення яких вони встановлюють; у окремому нормативному акті, у кількох нормативних актах, які у своїй органічній єдності складають окремий інститут, галузь законодавства.

Переходячи до вирішення наступного завдання нашого дисертаційного дослідження потрібно, на нашу думку, спочатку з’ясувати суть поняття «застосування». У цьому питанні звертаємося по допомогу до словникових джерел. Так, відповідно до матеріалів, що містяться у Академічному тлумачному словнику з української мови, застосуванням називається дія за значенням «застосувати» (використовувати що-небудь, запроваджувати у вжиток) [122]. З прикладів, які наведені у словнику чітко видно, що застосуванням є дія або процес, коли людина для досягнення поставленої собі мети вдається до допоміжних засобів або інструментів.

На нашу думку, дане визначення поняття є чітким і зрозумілим.

Враховуючи це, спробуємо перенести поняття застосування в правову площину, у сферу реалізації процесуально-правових норм. Аналізуючи погляди науковців на місце процесуальних норм у юридичному процесі, ми поступово підходили до основної, як на нашу думку, мети, будь-якого процесу – застосування процесуальних норм, завдяки яким відбувається задоволення інтересів суспільних відносин та забезпечується досягнення необхідного та бажаного результату. Так, спираючись на отримані в процесі дослідження результати можемо сказати, що застосування процесуальних норм розглянуто нами, як встановлена форма діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, інших уповноважених суб’єктів у процесі здійснення оперативно-виконавчої діяльності, з метою забезпечити реалізацію приписів правових норм щодо індивідуальних життєвих ситуацій через винесення індивідуальних правових актів, надання адміністративних послуг.

Процесуальні норми, а, особливо, у сфері адміністративного права, регулюють велике коло відносин, які складаються між суб’єктами. І, найважливішою, на нашу думку, відмінністю, яка відрізняє механізми застосування процесуальних норм в адміністративній сфері від інших площин їхньої реалізації, є те, що виходячи з зазначеного контексту, процесуальні норми застосовуються в системі владно-управлінських відносин. Тобто, особливим і обов’язковим учасником таких відносин завжди виступає суб’єкт публічної адміністрації. Таким чином, застосування процесуальних норм здійснюється у реалізації цілого ряду проваджень: дозвільного, реєстраційного, контрольного, виконавчого, проваджень в адміністративних справах про дисциплінарні проступки.

Застосування процесуальних норм здійснюється в процесі визначеної діяльності уповноважених суб’єктів з метою досягнення певного результату: задоволення інтересів і потреб членів суспільства (індивідів), окремо взятих соціальних груп. Далі нами буде розглянуте питання про те, які проблеми застосування процесуальних норм існують у здійсненні владно-управлінської діяльності, реалізації ряду проваджень та надані адміністративних послуг та шляхи вирішення вказаних проблем.

Вирішуючи завдання поставленні перед нами у даному розділі, доцільно також торкнутися питання щодо визначення поняття «державне управління».

На думку В. П. Пилипишина, категорія «управління» являє собою діяльність уповноважених органів, що спрямована на досягнення конкретних завдань за допомогою управлінських методів, способів та функцій [124, с. 10]. У найбільш загальному вигляді державне управління тривалий час визначалось як виконавчо-розпорядча діяльність органів державної виконавчої влади, котра виявляється у безпосередньому повсякденному й оперативному впливові на різноманітні суспільні відносини у країні [125, с. 213]. Проте таке визначення не охоплює усіх особливостей державного управління і потребує уточнення та розширення.

Науковець галузі адміністративного права Г. В. Атаманчук зазначає, що державне управління – це практичний, організуючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу [126, с. 38]. В свою чергу, на думку В. Б. Авер’янова під державним управлінням потрібно розуміти особливий та самостійний різновид діяльності держави, що здійснює окрема система спеціальних державних органів – органів виконавчої влади [127, с. 6].

У свою чергу, В. В. Цвєтков зазначає, що державне управління – це матеріалізоване виявлення (вираження) державної влади, що здійснює визначені нею спільні цілі й завдання у межах системи цієї влади, виходячи з принципу поділу влади [128, с. 102].

Таким чином, підтримуючи позиції вказаних вище науковців, можна узагальнити, що державне управління – це сукупність видів діяльності органів державної влади, та форм реалізації повноважень, що характеризується обов’язковою наявністю владно-управлінського впливу.

Так, наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 30.05.2011р. № 615 «Про затвердження Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами» затверджено порядок та механізми надання дозволів на користування надрами [129]. Дана процедура є досить складною за своєю суттю. Враховуючи те, що надра виступають частиною національного багатства, то механізм надання окремих видів дозволів на їхнє використання здійснюється, як правило, з використанням і отриманням цілої низки інших нормативно-правових актів, положень, порядків, інструкцій. Але він завжди приводиться в дію з ініціативи конкретного суб’єкта.

Попри очевидність того факту, що ініціатором виникнення індивідуальних правовідносин у межах функціонування дозвільної системи завжди є заявник, який поруч із реалізацію певних прав бере на себе виконання додаткових обов’язків, принцип побудови відносин між ним та державою завжди будувався на засадах владного імперативу. За такого підходу, як зазначає О. К. Безсмертний, наявна звична асиметрія суб’єктно-об’єктних відносин, ієрархічна субординація, в якій громадянин з самого початку виконує «пасивно-страждальну», нерівноправну роль, хоча і є ініціатором, принаймні – співініціатором зазначених відносин [130, с. 121-124].

Сьогодні ж, на тлі розбудови новітньої української держави, пріоритети адміністративно-правового регулювання, в тому числі і порядки застосування процесуальних норм, зазнають істотних перетворень. У сучасній вітчизняній юриспруденції домінує принципово відмінний погляд на суспільне призначення адміністративного права, що ґрунтується на визначенні головним обов’язком держави забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а також принципу, відповідно до якого саме ці права і свободи та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави [127].

На даному етапі розвитку нашого суспільства основною метою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є закріплення таких форм і напрямів діяльності зазначених органів, їхніх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності та пріоритету конституційних прав і свобод людини та громадянина. В такому контексті і самі процедури застосування процесуальних норм відбуваються більш виважено та раціонально по відношенню до кожного конкретного виду правовідносин і кола суб’єктів, які беруть у них участь [131, с.16-19].

У попередній частині даного дослідження, ми частково торкнулися теми реєстраційних проваджень в контексті надання адміністративних послуг за допомогою центрів надання адміністративних послуг та електронних онлайн-сервісів. Серед вказаних проваджень можна виділити декілька груп. Авер’янов А. Б. поділяє їх наступним чином. Частина з них пов'язана з реєстрацією певних фактів. Прикладом можуть бути провадження з реєстрації актів цивільного стану (фактів народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу) і видачі громадянам відповідних посвідчень, а також провадження з реєстрації колективних договорів і угод [132].

Значна частина проваджень пов'язана з реєстрацією певних суб'єктів. Зокрема, до них належать: державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності; реєстрація комерційних банків; реєстрація місцевих об'єднань громадян, органів територіальної самоорганізації населення; реєстрація об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, реєстрація житлово-будівельних і гаражних кооперативів; державна реєстрація друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств; реєстрація адвокатських об'єднань і т. ін.

Окремі реєстраційні провадження зв'язані з реєстрацією певних об'єктів. Наприклад, може бути виділена: реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна; реєстрація автомототранспортних засобів; реєстрація цивільних повітряних суден, аеродромів, аеропортів і присвоєння повітряним суднам, внесеним до державного реєстру, державних і реєстраційних розпізнавальних знаків; реєстрація річкових і морських суден під прапором України і т. ін.

Особливе місце серед реєстраційних проваджень посідає провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади [29].

Існує також цілий ряд й інших видів реєстраційних проваджень. Проте, вони як і попередні здійснюються за конкретної ініціативи відповідного суб’єкта права і мають наслідком отримання поставленої мети. Реєстраційні провадження, як правило, передбачаються нормами матеріально права, проте їхня практична реалізації зазвичай забезпечується саме завдяки існуванню норм процесуального права.

Як уже зазначалося, на сьогоднішній день, здійснення реєстраційної процедури в Україні можливе не лише шляхом безпосереднього звернення зацікавленого суб’єкта до відповідного органу чи установи, а й шляхом використання електронних онлайн-сервісів, які функціонують у системі Міністерства юстиції України і є своєрідними реєстраційними інноваціями.

Так, Міністерство юстиції України в рамках реформування системи державної реєстрації, починаючи з 2015 року запровадило низку нововведень. Серед них – Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція)», який набрав чинності 05.04.2015, метою якого є дерегуляція господарської діяльності. Також внесено зміни щодо надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців [117]. У червні 2016 року наказом Міністерства юстиції України затверджено Порядок надання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідно до якого запроваджено нові електронні сервіси отримання інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань [129].

Нововведенням, яке закріплене вказаним Порядком є те, що зацікавлений суб’єкт звернення може отримати потрібну йому інформацію без контакту із представником владного органу, а використати альтернативний варіант – скористатись послугою електронного сервісу. Відповідно до розділу 4 вказаного Порядку витяг з Єдиного державного реєстру в електронній формі надається через портал електронних сервісів виключно за умови реєстрації користувача на відповідному порталі. Персональні дані користувача, отримані під час надання витягу з Єдиного державного реєстру, використовуються відповідно до закону та виключно для цілей ведення Єдиного державного реєстру. Надання витягу з Єдиного державного реєстру забезпечується за допомогою програмних засобів шляхом формування такого витягу, який розміщується на порталі електронних сервісів для доступу до нього користувача з метою перегляду, копіювання та друку. Формування витягу з Єдиного державного реєстру в електронній формі здійснюється автоматично програмними засобами залежно від зазначених користувачем критеріїв пошуку, передбачених пунктом 8 розділу ІІ цього Порядку.

Надання витягу з Єдиного державного реєстру здійснюється після справляння плати за надання таких відомостей з використанням платіжних систем через мережу Інтернет [129].

Однак, в даній сфері відносин існують певні проблеми. Зокрема, це питання використання електронного цифрового підпису, про що йшлося раніше. Як уже зазначалося, користувач може заходити в систему не виключно за допомогою ЕЦП, а шляхом використання особистих паспортних даних або робочого номеру облікової картки платника податку. Використання таких даних, на наш погляд, робить вразливою саму систему та зменшує гарантії конфіденційності та безпеки для користувача. Оскільки функціонування електронних онлайн-сервісів, та використання їхніх послуг з боку користувачів здійснюється завдяки існуванню процесуальних норм, які закріпленні у Порядку та інших нормативно-правових актах, то використання ЕЦП більшою кількістю користувачів також має забезпечуватися за допомогою процесуальних норм.

Варто зауважити, що Закон України «Про електронний цифровий підпис», що набув чинності з 1 січня 2004 року не відповідає ні європейському законодавству в цілому, ні технічній суті електронного підпису та принципам його застосування (стосовно міжнародних і європейських стандартів). Наприклад, електронний підпис у термінах ЄС повинен забезпечувати аутентифікацію та цілісність, а в термінах нашого Закону – лише аутентифікацію. «Посилений електронний підпис» у визначенні ЄС – це електронний підпис ЄС та додаткові вимоги щодо надійності, які технічно означають, що засіб створення підпису має задовольняти вимоги стандартів FIPS 1401, 1402 level 2, 3 (Federal Information Processing Standards, U. S.) [133, 134]. Такого терміна в Законі України немає, натомість є термін «електронний цифровий підпис», який відповідає електронному підпису ЄС у межах криптографії з відкритими ключами. В терміни ЄС і відповідні європейські та міжнародні стандарти введено термін «кваліфікований електронний підпис», якого в нашому Законі також немає [133, 134].

На наш погляд, вказані недоліки потрібно усунути, шляхом прийняття нового закону про електронний цифровий підпис, який буде відповідати вимогам часу та узгоджуватиметься з європейськими стандартами у даній сфері відносин.

Продовжуючи розгляд питання про проблеми застосування процесуальних норм, потрібно звернути увагу ще на одну, дуже важливу сферу суспільних відносин – забезпечення законності на стадії виконання судових рішень.

Міщенко А. І. абсолютно вірно звертає увагу на те, що ефективне та оперативне примусове виконання рішень (постанов, ухвал) судів та актів інших органів (осіб) має напрочуд важливе значення як для держави загалом, так і для окремих осіб. Держава зацікавлена (чи, принаймні, на думку автора, має бути зацікавлена) в зміцненні правопорядку, елементом якого є реальне виконання обов’язкових актів органів держави та інших осіб. У свою чергу, конкретні фізичні та юридичні особи (зокрема, органи державної влади та місцевого самоврядування) також зацікавлені у реальному отриманні тих чи інших матеріальних благ, на які вони формально (на підставі виконавчого документа) мають право. Саме для того, щоб рішення судів та інших органів не залишалися лише винесеними на папері, а були реально виконаними особами, яких вони стосуються, в Україні і був створений інститут виконавчого провадження [135].

Цілком погоджуючись із викладеною вище думкою Міщенка А. І., вважаємо за доцільне додати, що на сьогодні законодавство про виконавче провадження зазнає суттєвих змін. Впровадження інституту приватних виконавців, створення єдиного реєстру боржників та автоматизованої системи рішень по виконавчому провадженню – є факторами, які відповідають вимогам сучасності, довели свою ефективність та дієвість в інших країнах і є важливими для України.

Виконавче провадження більшість авторів розуміють у двох значеннях:

- як певну сукупність (систему) правових норм, які регулюють певне коло суспільних відносин;

- як процесуальну (процедурну) діяльність.

Виконавче провадження у першому значенні — це сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх добровільно [136, с. 11].

Виконавче провадження у другому значенні — це сукупність дій і правовідносин, врегульованих Законом України «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до коментованого Закону та інших законів, що виникають і реалізуються в процесі примусового виконання між органами і посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію рішень, ухвал, постанов судових та інших органів та між особами, які беруть участь у виконавчому провадженні, а також між особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, на підставах, у спосіб та в межах повноважень, встановлених Законом України «Про виконавче провадження» [137, с. 71].

Значення виконавчого провадження полягає в тому, що воно є адміністративним процесуально-правовим засобом, який забезпечує примусове виконання рішень судових та інших органів (посадових осіб) на підставах, у спосіб та в межах, встановлених Законом, і тим самим реалізує захист суб'єктивних прав громадян і організацій. Виконавче провадження забезпечує режим законності у правових відносинах громадян і юридичних осіб, запобігає правопорушенням і має виховний вплив на громадян, службових і посадових осіб щодо розуміння необхідності належного, своєчасного і повного виконання ними вимог законів України [137, с. 97].

В контексті даного питання вважаємо за необхідне відзначити, що у процесі реформування системи виконавчого провадження було прийнято Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та новий Закон України «Про виконавче провадження», які набрали чинності 5 жовтня 2016 року.

Найбільшими революційними змінами, передбаченими реформою, є впровадження інституту приватних виконавців та правового поля для регулювання їхньої діяльності [79, 138].

Однак, новий Закон України «Про виконавче провадження», серед іншого, визначає перелік рішень, що не можуть виконуватися приватними виконавцями:

- за якими боржником є держава, державні органи, органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, які фінансуються виключно коштом державного або/та місцевого бюджетів, або частка держави в статутному капіталі яких перевищує 25%;

- за якими стягувачами є держава, державні органи;

- рішення, які передбачають вчинення дій щодо майна державної чи комунальної власності;

- рішення про вселення і виселення фізичних осіб та ін.) [80, ст. 5].

Для забезпечення ефективності виконавчого провадження, своєчасного та повного виконання рішень Законом:

- визначено принципи виконавчого провадження, що спрямовані на забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб;

- розширено перелік рішень, що підлягають примусовому виконанню;

- передбачено формування відкритого Єдиного реєстру боржників;

- запроваджено автоматизацію процедур виконання рішень шляхом електронної реєстрації документів, повного фіксування процесуальних рішень та виконавчих дій в автоматизованій системі;

- оптимізовано строки проведення виконавчих дій;

- передбачено посилення відповідальності боржника у виконавчому провадженні, істотне підвищення розмірів штрафів, що накладаються виконавцем;

- модернізовано механізм адміністрування авансового внеску та виконавчого збору тощо [80, ст.ст. 2, 8-9].

Підсумовуючи матеріал, який був нами досліджений при розгляді ще одного завдання нашої дисертації можемо сказати, що попри всю різноманітність проваджень, що складаються в адміністративних та адміністративно-процесуальних відносинах, вони здійснюються в межах чіткої організаційно окресленої форми (юридичного процесу) і саме завдяки існуванню відповідних норм вони приводяться у діяльність. Крім того, спільною рисою усіх проваджень і застосування в процесі їхнього здійснення процесуальних норм відбувається з ініціативи відповідного зацікавленого суб’єкта (ініціатора). Безперечно, як нами було зазначено вище, усі види проваджень, що нами розглядалися, мають свої недоліки і вимагають перегляду та суттєвого доопрацювання. Ми не деталізували в яких саме частинах має бути здійснене таке доопрацювання, тому, що дані питання стосуються теми нашого дисертаційного дослідження лише опосередковано. Проте, нами було зазначено, що те, наскільки повним та ґрунтовним є провадження по своїй сутті, настільки воно відображає повноту і ефективність застосування процесуальної норми, що спрямована на забезпечення реалізації відповідними суб’єктами своїх прав та інтересів, виконання обов’язків, утримання від невчинення певного виду дій.

В даній частині дослідження хотілося б зробити наступні висновки та рекомендації. На нашу думку та виходячи з контексту нашого дослідження, в науково-теоретичний обіг варто внести термін «застосування процесуальних норм» як особливу форму реалізації норм матеріального права.

До того ж, необхідно також вказати, що поняття застосування процесуальних норм містить у собі складові елементи, які у свої органічній взаємодії відображують суть та основне призначення процедури застосування процесуальних норм.

Отже, в ході даної частини дослідження нами було вирішено такі завдання:

1) розглянувши наукові погляди авторів, які займаються вивченням питань застосування процесуальних норм у процесі процедурної юридичної діяльності, можемо підсумувати, що ними усіма підтримана позиція стосовно того, що процесуальні норми застосовуються у певній органічно-об’єднуючій формі – юридичному процесі, (порядку реалізації правових норм, виконання обов’язків, дотримання заборон, понесення відповідальності усіма (без винятку) суб’єктами суспільних відносин). Окрім цього, залежно від характеру суспільних відносин та їхньої урегульованості процесуальними нормами, останні можуть міститись у статті, нормативному акті разом з матеріальними нормами, процедуру здійснення яких вони встановлюють; у окремому нормативному акті, у кількох нормативних актах, що у своїй органічній єдності складають окремий інститут, галузь законодавства. Також, ми наголосили на тому, що урегульованість правової діяльності процесуальними нормами залежить від важливості певних відносин для життєдіяльності і стабільності суспільства; їхньої складності та багатогранності, імперативного чи диспозитивного характеру регулювання матеріальних норм, інших суб’єктивних і об’єктивних факторів;

2) нами було з’ясовано, що попри всю різноманітність проваджень, що складаються в адміністративних та адміністративно-процесуальних відносинах, усі вони здійснюються в межах чіткої організаційно окресленої форми (юридичного процесу) і саме завдяки існуванню відповідних норм, за допомогою яких вони приводяться у діяльність. Крім того, спільною рисою усіх проваджень і застосування в процесі їхнього здійснення процесуальних норм відбувається із ініціативи відповідного зацікавленого суб’єкта (ініціатора). Безперечно, як нами було зазначено вище, усі види проваджень, що нами розглядалися, мають свої недоліки і вимагають перегляду та суттєвого доопрацювання. Ми не деталізували, в яких саме частинах має бути здійснене таке доопрацювання, тому, що дані питання стосуються теми нашого дисертаційного дослідження лише опосередковано. Проте, нами було зазначено, що те, наскільки повним та ґрунтовним є провадження по своїй сутті, відображає ефективність застосування процесуальної норми, що спрямована на забезпечення реалізації відповідними суб’єктами своїх прав та інтересів, виконання обов’язків, утримання від невчинення певного виду дій;

3) також, нами було запропоновано внести в науково-теоретичний обіг термін «застосування процесуальних норм». До того ж, нами було зазначено, що поняття застосування процесуальних норм містить у собі складові елементи, які у свої органічній взаємодії відображують суть та основне призначення процедури застосування процесуальних норм.

Крім цього, розглянувши питання про проблему застосування процесуальних норм, зокрема у реєстраційних провадженнях та наданні адміністративних послуг через електронні онлайн-сервіси, ми прийшли до висновку що однією із суттєвих проблем, яка існує у вказаній системі на сьогоднішній день – це низький рівень використання електронного цифрового підпису, що в свою чергу спричиняє певний рівень недовіри з боку населення. Однією із причин цього, є недосконалість чинного законодавства у сфері правового регулювання електронного цифрового підпису, що робить вразливою саму систему та зменшує гарантії безпеки для користувачів.

На наш погляд, вказані недоліки потрібно усунути, шляхом прийняття нового закону про електронний цифровий підпис, який буде відповідати вимогам часу та узгоджуватиметься з європейськими стандартами у даній сфері відносин.

<< | >>
Источник: Куценко станіслав Ігорович. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Київ –2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме 3.1. Проблеми застосування адміністративно-процесуальних норм на сучасному етапі та шляхи їх вирішення:

  1. Стаття 466. Забезпечення законності у разі застосування адміністративних стягнень до порушників митних правил
  2. Стаття 507. Мета і порядок застосування адміністративного затримання
  3. Стаття 37. Недопустимість повторної участі судді в розгляді адміністративної справи
  4. Стаття 43. Адміністративна процесуальна правосуб’єктність
  5. Стаття 238. Застосування адміністративно-господарських санкцій до суб'єктів господарювання
  6. Стаття 250. Строки застосування адміністративно-господарських санкцій
  7. Глава 32 ПРОВАДЖЕННЯ ПО ВИКОНАННЮ ПОСТАНОВИ ПРО ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО АРЕШТУ ТА АРЕШТУ З УТРИМАННЯМ НА ГАУПТВАХТІ
  8. Стаття 326. Виконання постанови про застосування адміністративного арешту та арешту з утриманням на гауптвахті
  9. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  10. 3.2. Адміністративні санкції за проступки у галузі сільського господарства
  11. ЗМІСТ
  12. Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права
  13. 1.2. Система і особливості процесуальних норм та їх роль і місце в адміністративному праві