<<
>>

Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права

Діяльність органів державного управління у виконавчо-розпорядчій сфері відіграє важливу роль у житті суспільства, опосередковує відносини щодо вирішення широкого кола індивідуально-конкретних справ органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, адміністрацією підприємств, установ, організацій. Значною мірою ці справи безпосередньо стосуються прав та інтересів громадян, нерідко незалежно від їхнього бажання [2, с.214]. Вказане вище можна обґрунтувати тим, що в сучасному світі, в тому числі і в нашій країні, при здійсненні тих чи інших операцій купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, звертаючись у відповідні компетентні органи для отримання довідок, ліцензій, сертифікатів, а також при порушенні встановлених правил адміністративного характеру, - громадяни вступають в адміністративно-процесуальні відносини, які регулюються нормами адміністративно-процесуального права, та мають на меті ефективне та неупереджене вирішення конкретної такої ситуації.

Такі процесуальні норми створені для того, щоб на практиці реалізовувати приписи матеріально-правових норм.

Упорядкованість адміністративного процесу обумовлена наявністю чіткої системи дій щодо проведення операцій з відповідними положеннями правових актів. І, як вдало зазначають автори Битяк Ю.П. , Гаращук В.М., Дьяченко О.В., без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їхнього змісту – неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети [2, с.215].

Окрім того, розглядаючи та досліджуючи адміністративне право як цілісну систему, що має складну будову, не можна залишити поза увагою первинну категорію даної системи, якою, на нашу думку, виступає адміністративно-процесуальна норма.

Повністю підтримуючи уже існуючі позиції вчених адміністративістів, вважаємо, що процесуальна норма передує існуванню адміністративного процесуального права. У зв’язку з цим її доцільно розглядати, як первину категорію у системі адміністративно-процесуального права.

На думку Демського Е. Ф., норми адміністративного процесуального права, як і норми інших галузей права, виконують функції регулятора відповідних суспільних відносин. Вони або вимагають від учасників процесу визначеної поведінки, або дозволяють їм здійснення дій на власний розсуд чи передбачають утримання від певних дій [4, с. 154]. До прикладу можна навести положення статті 280 КУпАП, якою визначено перелік обставин, що підлягають з’ясуванню при розгляді справи про адміністративні правопорушення, який орган (посадова особа) зобов’язаний з’ясувати. Статтею 287 КУпАП передбачено, що постанова у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, щодо якої вона винесена, а також потерпілим [5].

Також Демський Е. Ф., висвітлює думку про те, що норми адміністративного процесуального права відрізняються від інших галузей права тим, що предметом їхнього регулювання є суспільні відносини щодо реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також держави у сфері державного управління (в публічній сфері) [4, с. 154]. Вказана позиція автора є цілком виправданою. Взяти до уваги, хоча б взаємодію суб’єктів суспільних відносин у сфері сплати податку на доходи фізичних осіб. Податковим кодексом України визначається, що з моменту подачі податкової декларації у фізичної особи виникає податковий обов’язок сплатити задекларовану суму податку. Тобто, вказані відносини набувають імперативного характеру (присутній суб’єкт державно-владного впливу (держава в особі органу фіскальної служби) і регулюються нормами податкового та адміністративного права.

Також, з позиції Демського Е. Ф., норма адміністративного процесуального права — це правило поведінки, яке набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості в чітко встановленому порядку. Причому норма такою стає лише тоді, коли вона видається уповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках визначеної процедури, а також коли її реалізація забезпечується державою шляхом створення реальних умов і засобів, що сприяють безперешкодному здійсненню сформульованих у правовій нормі зразків поведінки та засобами заохочення, переконання, а в необхідних випадках, і примусу [4, с.156].

В юридичній науковій літературі однією з ознак адміністративно-процесуальних норм є значне коло суб’єктів, уповноважених на їхнє прийняття. Важливою ознакою також є можливість прийняття цих норм не тільки на законодавчому рівні, а й органами виконавчої влади різних рівнів [6, с. 47].

Дане питання, на думку Кузьменко О. В., є доволі дискусійним. Автор зазначає, що необхідно звертати увагу на те, які дії органів виконавчої влади відносити до адміністративного процесу. Якщо дії органів виконавчої влади з питань самоорганізації органу, створення або ліквідації інших органів, реалізації власних повноважень зі сфери функціонування органу, діловодства відносити до адміністративного процесу, то, звичайно, такі норми будуть приймати не тільки органи виконавчої влади, а й органи місцевого самоврядування і органи самоорганізації населення тощо [7, с. 104-106].

Вказана вище позиція Кузьменко О. В. є доречною і заслуговує на увагу. Зокрема, її можна чітко відобразити на прикладі створення автоматизованих інформаційних систем (електронних сервісів) і на базі органів державної влади, і на базі органів місцевого самоврядування. Спільною і обов’язковою вимогою і для тих і для інших, є використання електронного цифрового підпису, як своєрідного ключа, що допомагає увійти у систему та вільно нею користуватися, отримуючи необхідні послуги та інформацію, що пропонуються системою. А, оскільки, порядок отримання та використання електронного цифрового підпису регулюється Законом України «Про електронний цифровий підпис», то норми вказаного законодавчого акта є обов’язковими для усіх суб’єктів: органів державної влади, органів місцевого самоврядування та користувачів.

Як зазначають автори Кім А. І. та Основін В. С., процесуальні форми діяльності державних органів і правові норми, що визначають і регулюють цю діяльність, мають своїм призначенням здійснення вимог матеріально-правових норм. Вони служать формою реалізації і прояву норм матеріального права в життєвих відносинах. Поза цих форм завдання правового регулювання суспільних відносин не могло би бути виконаним [8, с. 40-47]. Ще К. Маркс зазначав, що «матеріальне право ... має свої необхідні, властиві йому процесуальні форми ... процес є тільки форма життя закону, отже, прояв його внутрішнього життя » [9, с. 158].

Проте, коли питання стосується кола норм, з реалізацією яких пов'язуються процесуальні форми, між представниками різних галузей вітчизняної правової науки виявляються істотні розбіжності.

Більшість вчених-юристів розглядають особливу процедуру застосування санкцій правових норм як специфічний для процесуального права метод регулювання. Вони вважають, що процесуальні форми, які регулюються їхніми правовими нормами пов'язані лише з охоронними правовідносинами, які виникають внаслідок порушення матеріальних норм, і як наслідок необхідністю застосування юридичних санкцій [10, с. 64]. З цієї точки зору визнається безперечним існування лише кримінального та цивільного процесуального права.

Стосовно інших галузей права, то, як правило, виняток робиться лише щодо адміністративного права. Але і в цьому випадку ряд авторів вважає, що процесуальні форми притаманні адміністративному праву тільки в межах обмежувального тлумачення його предмета, а інші поширюються на всі інститути адміністративного права, на всю регульовану ним виконавчо-розпорядчу діяльність органів державного управління.

Так, Г. І. Петров, дискутуючи з М. Д. Шаргородським і О. С. Іоффе, які висловилися за обмежувальне тлумачення процесуального права, справедливо зазначив, що навіть у цивільному процесі лише частково підтверджується їхня теза про необхідну зв'язку процесуального права з потребами застосування санкцій [11, с. 108]. Стосовно адміністративного права Г. І. Петров розрізняє процес у вузькому сенсі слова, пов'язуючи його з діяльністю органів державного управління з розгляду індивідуальних справ, і процес в широкому сенсі, пов'язуючи його в цілому з виконавчо-розпорядчою діяльністю органів державного управління [12, с. 177].

Для визначення сучасного підходу до правової природи та місця адміністративно-процесуальних норм в адміністративному процесі, необхідно проаналізувати етапи становлення та розвитку адміністративного процесуального права та адміністративно-процесуальних норм в Україні.

Влучним, на нашу думку, є зауваження Школика А. М. з приводу того, що історію становлення адміністративного процесуального права в Радянському Союзі та Україні навряд чи можна назвати послідовним розвитком. Можна згадати і заборони на існування адміністративного права в цілому, як сукупності матеріальних та процесуальних норм в окремі періоди двадцятого століття [13, с.171].

Така ситуація, як зазначає автор, пояснюється тим, що як в радянський період, так і до останнього часу спостерігається відсутність загальноприйнятих підходів до змісту цієї галузі. Попри те, що дефініції поняття адміністративного процесуального права можуть і повинні бути суб’єктивно відмінними, розуміння провідними школами адміністративного права сутності відносин, які регулюються адміністративно-процесуальними нормами, мають бути тотожними. На жаль, цього не спостерігається. Навпаки, усі публікації українських адміністративістів з цих питань є внутрішньо та зовнішньо суперечливими [13, с. 171].

Зокрема, у праці М. М. Тищенка «Гражданин в административном процессе» запропоновано дефініцію, відповідно до якої адміністративний процес визначається як діяльність щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ. Проте, ширше ознайомившись з матеріалом, який викладений у роботі М. М. Тищенка, бачимо, що серед неюрисдикційних проваджень, які становлять структуру адміністративного процесу, цим автором називається провадження з підготовки й ухвалення нормативно-правових актів [14, с. 192].

Враховуючи такий фактор, як право кожного автора на власне бачення та власне розуміння предмету дослідження, можемо сказати, що такий підхід до визначення понятійної складової себе виправдовує. Однак, це в більшій мірі є виправданим для адміністративно-правової науки, а от у галузі адміністративного права та законодавства – такий підхід позитивним не виступає.

З іншого боку, якщо спробувати визначити предмет адміністративного процесуального права без врахування усталених догм, то необхідно зауважити, що його наповнення є багатоплановим, проте придатним до узагальнень.

Станом на даний час, автори, що займаються вивченням/дослідженням питань адміністративно-правової науки визначають, що адміністративно-процесуальні норми регулюють діяльність двох видів органів публічної влади:

а) публічної адміністрації (виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування);

б) судів (передусім адміністративних, а також загальних та господарських, що розглядають публічно-правові спори) .

Такий підхід формувався протягом тривалого періоду, є усталеним, у більшості своїй визнається теоретиками та практиками.

Проміжне місце тут до цього часу займають норми, які забезпечують провадження в справах про адміністративні правопорушення, адже вони регулюють порядок діяльності як публічної адміністрації, так і судів адміністративних, загальної юрисдикції, а також спеціально утворених структур – адміністративних комісій, що за своїм статусом можна віднести до квазіюстиції [15 с. 176].

Оскільки зазначене провадження є лише одним із багатьох в адміністративному процесі і тут спостерігаються постійні вагання серед адміністративістів (від позиції про доцільність розгляду справ про адміністративні проступки виключно судами до цілковитого її заперечення та обґрунтування необхідності розгляду цих справ лише органами публічної адміністрації), то поки що абстрагуємося від нього. Тим більше, що в обох випадках справи розглядатимуться органами, що належать або до першої або до другої із визначених груп [15 сс. 176-184].

Вказану вище думку-позицію авторів можна вважаємо доречною, тільки із виключенням «або-або». Мається на увазі, що обидва вказані вище підходи можуть мати місце на практиці і взаємодіяти лише при дотриманні чіткої послідовності. Тобто, процесуальні норми адміністративного права мають бути застосовані у практичній площині і під час розгляду справ спеціально уповноваженими (не судовими) органами, і, в той же час право на звернення до суду має залишатися за учасниками суспільних відносин, як додаткова гарантія захисту та відновлення їх прав та інтересів, в разі непогодження із рішеннями спеціально уповноваженого органу.

Таким чином, адміністративно-процесуальні норми у будь-якому випадку регулюють відносини за участю обов’язкового суб’єкта: суду або органу публічної адміністрації. На цьому етапі слід звернути увагу на визначення адміністративного процесу. Виходячи із висловленого, його дефініція повинна стосуватись забезпечення діяльності як судів, так і адміністративних органів. Проте очевидним для юриста є те, що характер правового регулювання діяльності цих двох видів суб’єктів видається об’єктивно відмінним. У зв’язку з цим необхідно відмежувати норми, що регулюють порядок діяльності судів та публічної адміністрації.

Розділяючи зазначений підхід та в продовження нашої попередньої думки вважаємо, що таке розмежування має бути обов’язковим оскільки органи публічної адміністрації та судові органи представляють виконавчу та, відповідно, судову гілки влади і як органи державної влади виконують різні функції.

В цілому, у даному випадку, достатньо ґрунтовною є позиція, висловлена В. П. Тимощуком на базі опрацювання німецької адміністративно-правової доктрини, що зводиться до поширення назви «адміністративний процес» лише на позначення судового розгляду адміністративно-правових спорів, а щодо порядку функціонування органів публічної адміністрації застосовувати термін «адміністративні процедури» [16, с. 47].

На перший погляд, вказана позиція автора є досить доречною. Проте, одразу потрібно зауважити, що на сьогоднішній день це питання не має єдиного підходу у вітчизняні науковій думці. Тому вважаємо, що детальна аргументація усіх «за» та «проти» щодо розмежування та виокремлення «адміністративного процесу» та «адміністративних процедур» є питанням окремого наукового дослідження. Від себе додамо, що притримуючись наукової позиції, яка зазначається вітчизняними науковцями галузі адміністративного права, також вважаємо, що розмежування процесуальних та процедурних норм, призводить до того, що, з одного боку, прямо заперечуються поняття, які є фактично спільними через загальну теорію і для інших галузей права. З іншого боку, визначення процедурних норм як виду процесуальних може знову повернути до існуючого невиправданого застосування терміну «адміністративний процес» у широкому та вузькому розуміннях.

У зв’язку з викладеним вище, адміністративно-процесуальне право на сучасному етапі розглядається як сукупність норм, що регулюють порядок діяльності органів публічної адміністрації (адміністративні процедури) та розгляду публічно-правових спорів в адміністративних судах (адміністративне судочинство). У зв’язку з цим варто ще раз наголосити на тому, що ці дві складові частини є істотно відмінними за своїм змістом з огляду на різне функціональне призначення органів виконавчої та судової влади. Проте в обох випадках норми, що забезпечують порядок діяльності цих двох груп державних органів є процесуальними. Однак, важливо відзначити, що функціональне призначення та основна мета таких процесуальних норм є дещо різною, оскільки вони забезпечують процесуальну діяльність для різних суб’єктів.

Зазначені тези, на перший погляд, суперечать позиції В. Б. Авер’янова, відповідно до якої процес розгляду справ в адміністративних судах має вважатися не складовою частиною адміністративного права, а цілком самостійною галуззю права судово-процесуальної спрямованості [17, с. 42]. Наприклад, в американському Федеральному законі про адміністративну процедуру 1946 року поряд із нормами, що регулюють діяльність адміністративних органів, містяться і норми щодо судового перегляду рішень публічної адміністрації [18, с. 185].

Наведена вище позиція В. Б. Авер’янова є прийнятною для англосаксонської системи права. Однак, вітчизняне законодавство та практика використання правових норм розвиваються у рамках континентальної правової системи. З урахуванням цього вважаємо, що така позиція не має перспектив розвитку в Україні в практичній площині, тому що діяльність органів виконавчої влади та судових органів має різне функціональне призначення і не перетинається в рамках однієї адміністративної процедури. Наприклад, особа звертається до відповідного органу виконавчої влади нижчого рівня для отримання потрібної їй послуги, роз’яснення. Отримавши інформацію/послугу, не в повному обсязі або не отримавши її, особа має право звернутися до органу вищого рівня для того, щоб виправити ситуацію. Усе це відбувається в рамках однієї адміністративної процедури. І лише після того як вичерпано усі досудові способи вирішення даного питання особа звертається до суду, з метою отримати судовий захист і відновити порушенні права та інтереси. Адміністративні процедури в судовому розгляді відрізняються від адміністративних процедур, які здійснюються в органах виконавчої влади.

Важливим є питання співвідношення понять «адміністративне право» та «адміністративно-процесуальне право». Станом на сьогодні адміністративне право в Україні є конгломератом матеріальних та процесуальних норм. Тобто, адміністративно-процесуальне право є складовою частиною адміністративного права в цілому. На даному етапі перед представниками адміністративно-правової науки окреслюються три перспективи:

1) задекларувати і відокремити нову галузь права – адміністративно-процесуальне як сукупність норм, що забезпечують порядок функціонування як публічної адміністрації, так і адміністративних судів;

2) виділити в окрему галузь лише норми, які встановлюють порядок розгляду публічно-правових спорів у судах;

3) об’єднати як матеріальні, так і процесуальні норми, що регулюють організацію і діяльність публічної адміністрації та адміністративних судів до галузі адміністративного права [16, с. 448-450].

Підтримуючи позицію Тимощука В. П., вважаємо, що останній варіант є найбільш прийнятним. Проте вже зараз зрозуміло, що у будь-якому випадку процесуальні норми, що забезпечують функціонування органів публічної адміністрації та адміністративних судів мають стати предметом окремих досліджень.

Ще одне питання, яке потребує розкриття у даній частині дослідження пов’язане із визначенням поняття процесуальних норм в адміністративному праві або ж адміністративно-процесуальних норм. Вище у даному підрозділі дане питання уже піднімалося. Ми визначили, що адміністративно-процесуальні норми мають свої особливості, які відрізняють їх від процесуальних норм інших галузей права. Також, ми визначили, що норма адміністративного процесуального права — це правило поведінки, яке набуває якостей нормативності і загальнообов’язковості у чітко встановленому порядку.

Автори Кісіль З. Р. та Кісіль Р. В. зазначають,що будучи «часткою» адміністративно-процесуальної галузі права адміністративно-процесуальна норма наділена усіма рисами юридичних норм [19, с. 696].

Більшість українських вчених-адміністративістів, у тому числі і О. В. Кузьменко, визначають, що адміністративно-процесуальна норма - це встановлене або санкціоноване державою та забезпечене її примусом загальнообов'язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що виникають у ході реалізації процесуального порядку вирішення адміністративних справ [7, с. 207].

Адміністративні процесуальні норми характеризуються певними особливостями та специфікою. Як зазначалося раніше, із посиланням на Демського Е. Ф., вони взаємодіють із цілою низкою матеріальних галузей. Наприклад, порядок реалізації норм фінансового, господарського, банківського, митного, земельного та інших галузей права значною мірою визначається нормами адміністративного процесуального права. Це цілком логічно. Оскільки суспільні відносини, які складаються між суб’єктами у різних сферах (фінансовій, господарській, банківській і інших) набувають повноти і реалізуються на практиці саме завдяки існуванню процесуальних норм адміністративного права.

До однієї із особливостей процесуальних норм В. К. Колпаков відносить те, що процесуальні норми другорядні щодо матеріальних. Це означає, що вони виникають та існують лише за наявності потреби у реалізації матеріальних норм, за наявності потреби встановити обов’язкові для виконавчо-розпорядчих органів та їхніх посадових осіб правила розгляду адміністративних справ [4, 233]. Далі, у дисертаційному дослідження про це йтиметься більш детально, але тут потрібно зазначати, що якщо притримуватися подібного підходу то завжди потрібно конкретизувати потребу реалізації матеріальної норми (як, наприклад, це зробив автор). Якщо висловлювати такі думки без конкретизації, то вони підлягатимуть додатковому обґрунтування, що буде зробити достатньо важко.

Однак це не означає, що адміністративні процесуальні норми породжуються нормами матеріального права. Адже одну матеріальну норму права можуть «обслуговувати» кілька процесуальних норм, а одна процесуальна норма «обслуговує» кілька матеріальних норм, прийнятих у різних часових рамках та за різними предметами правового регулювання. Реалізація матеріальних та кореспондуючих адміністративно-процесуальних норм розпочинається одночасно та до певного часу відбувається паралельно.

Така наукова думка, на наш погляд, є найбільш доречною та обґрунтованою і заслуговує на особливу увагу. Яскравим прикладом, для підтвердження вказаної вище позиції, може бути така практична ситуація. Податкові правовідносини до 2010 року регулювалися нормами різних законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів. Однак, після прийняття у 2010 році Податкового кодексу України, ситуація змінилася і податкові правовідносини з того часу регулюються матеріальними нормами Податкового кодексу. В той же час, спірні ситуації, які виникають між учасниками таких відносин і які вирішуються в судовому порядку, забезпечуються нормами Кодексу адміністративного судочинства, який прийнято у 2005 році.

Крім цього, особливість, яка відрізняє адміністративно-процесуальні норми від процесуальних норм інших галузей права і полягає в тому, що вони, в окремих випадках можуть прийматися також і органами виконавчої влади (в рамках своїх повноважень). У науковій теорії адміністративного процесу, на даний час це питання є дискусійним. Однак, ми вважаємо, що така характерна риса адміністративно-процесуальних норм має право на існування і заслуговує на увагу та подальший науково-теоретичний розвиток. Ця особливість адміністративно-процесуальних норм у галузі адміністративного процесу має стояти поруч із такими загальними рисами юридичних норм, як: загальнообов’язковість, державно-владний характер, безпосереднє установлення або санкціонування, формальна визначеність (закріплюється в офіційних джерелах); державно-владний примус, що забезпечує їхнє належне функціонування.

Так, на думку В. К. Колпакова, адміністративно-процесуальні норми — це встановлені або санкціоновані державою обов´язкові правила, відповідно до яких регламентується порядок вирішення адміністративних справ, порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права [20, с.147]. На перший погляд, дане визначення є досить лаконічним і зрозумілим. Автор врахував характерні особливості адміністративно-процесуальних норм і визначив, що поряд із вирішенням адміністративних справ, адміністративно-процесуальні норми також забезпечують порядок реалізації матеріальних норм адміністративного права. Це, безумовно, правильний підхід. Але, на наш погляд, і враховуючи сучасні тенденції розвитку юридичної науки, а, особливо, в галузі адміністративного права та її тісний зв'язок із практичною стороною застосування процесуальних норм - дане визначення автора є вузьким і потребує розширення.

На думку В. Д. Сорокіна, процесуальні норми цивільного, адміністративного та кримінального права забезпечують реалізацію, насамперед, однойменних матеріальних галузей. Отже, спільність між ними полягає в тому, що вони регулюють відносини «предметної єдності», що складаються в одній і тій же галузі соціально-правового середовища. Для матеріальних і процесуальних норм адміністративного права таким простором є сфера державного управління, де реалізуються різноманітні функції органів виконавчої влади на всіх рівнях держави [21, с. 474].

В. Д. Сорокін є також прихильником тієї наукової теорії, відповідно до якої процесуальні норми адміністративного права застосовуються там, де виникає необхідність у реалізації насамперед матеріальних адміністративно-правових норм, а також матеріальних норм інших галузей права. Тому, для адміністративно-процесуальних норм відносини, які регулюються матеріальними адміністративно-правовими нормами є головною, але не єдиною основою існування. У адміністративно-процесуальних норм виявляється більш широкий предмет їхнього регулювання. Це положення має пряме відношення до визначення обсягу адміністративно-процесуальної діяльності [21, с.248].

Аналізуючи зазначену позицію автора, в рамках дисертаційного дослідження, повністю підтримуємо думку про те, що матеріальні та процесуальні адміністративно-правові норми регулюють різні стадії тих чи інших управлінських відносин. Адже, на практиці, все так і відбувається.

Подібно до того як матеріальна норма передує у своїй дії реалізації процесуальної норми, так і матеріальні відносини слід розглядати як попередню умову виникнення адміністративно-процесуальних правовідносин. Якщо норма матеріального адміністративного права відповідає на питання «що треба зробити» (або не робити) для реалізації цих прав і обов'язків, то норма процесуального адміністративного права відповідає на питання «як», «яким чином», «в якому порядку» названі права та обов'язки можуть і повинні бути реалізовані відповідними суб’єктами [21, с. 247].

Як видно з викладеного вище матеріалу, автор також притримується позиції взаємозв’язку матеріальних та процесуальних норм, в більшій мірі, саме в одній конкретній галузі права, так званої «предметної єдності». Однак, як і попередні автори В. Д. Сорокін допускає також «перехресний зв’язок» адміністративно-процесуальних норм і матеріальних норм інших, окрім адміністративної, галузей права. Вказана наукова думка про «перехресний зв’язок» процесуальних норм адміністративного права, на наш погляд, є виправданою. На практиці це відбувається наступним чином. Під час здійснення господарської діяльності у відповідній галузі, суб’єкти такої діяльності керуються нормами однієї галузі права, а їхні взаємовідносини з органами державної влади регулюються процесуальними нормами адміністративного права.

На думку Ю. О. Тихомирова, адміністративно-процесуальні норми сприяють реалізації матеріальних норм, які потребують чітко встановленої послідовності дій та етапів прийняття конкретних рішень [22, с. 85].

Деякі вчені вважають, що процесуальні норми на відміну від матеріальних є динамічними. Матеріальні норми встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, закріплюють адміністративно-правовий статус учасників управлінських відносин, відображають правовий режим, у рамках якого має функціонувати система державного управління. Такі норми часто називають статичними. Динамічність же процесуальних норм полягає у їхній більшій «гнучкості» і здатності до еволюції в результаті щоденного застосування на практиці [20, с. 57].

З викладеного матеріалу видно, що адміністративно-процесуальні норми мають безпосереднє відношення до матеріальних норм, оскільки визначають процес їхньої реалізації. Також, в науковій теорії адміністративного права наявні окремі думки, відповідно до яких адміністративно-процесуальні норми розглядаються як такі, що мають самостійний предмет регулювання, і тому існують усі підстави для виділення адміністративно-процесуальних норм в окрему галузь права за зразком кримінального чи цивільного [23, с. 71].

На наш погляд, виділення адміністративно-процесуальних норм права в окрему галузь є недоцільним. Наукові позиції щодо їхнього виокремлення в окрему галузь не витримують декількох основних критеріїв. Насамперед, вважаємо за необхідне зауважити, що адміністративно-процесуальні норми, насправді, не мають самостійного предмета регулювання. Вони використовуються у різних галузях права і гармонійно в них інтегровані. У багатьох галузях права (податковому, земельному, екологічному, фінансовому та ін.) адміністративно-процесуальні норми мають свій особливий предмет регулювання, який зумовлений специфікою матеріальних норм цих галузей права. Труднощі виникають лише в тому, що адміністративно-процесуальних норм «не вистачає», а це в свою чергу ускладнює реалізацію матеріальних норм вищевказаних галузей. А, як уже зрозуміло, матеріальні та процесуальні норми в адміністративному праві взаємопов’язані в силу змішаної природи самого адміністративного права.

Важливо відзначити, що напрацювання єдиного понятійного апарату дослідження процесуальних норм адміністративного права, їхня класифікації та системи пояснюється також і тим, що в Україні наразі активно розвиваються діяльність публічної адміністрації, відбувається реформування адміністративних судів, у національне законодавство дедалі глибше інтегруються європейські принципи адміністрування та надання адміністративних послуг. Все це у сукупності вимагає від юридичної науки адміністративного права єдиного і чіткого підходу до визначення її найважливіших понятійних категорій.

На нашу думку, досить влучним є визначення поняття адміністративно-процесуальної норми, яке запропоноване Демським Е. Ф. Так відповідно до його позиції адміністративно-процесуальні норми – це встановлені державою та її уповноваженими органами, забезпечені їхнім примусом (організаційними заходами) формально-визначені, загальнообов’язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини щодо визнання, реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, а також інтересів держави в публічній сфері, розгляду і вирішення адміністративних справ [4, с. 132].

Однак, при використанні у науковій теорії вказаного поняття, вважаємо, що після слів «розгляду і вирішення адміністративних справ» вказане визначення потрібно уточнити, доповнивши його словами «органами виконавчої влади та судами адміністративної юрисдикції». В обґрунтування вказаної пропозиції, можна сказати про те, що є різні категорії адміністративних справ, які спочатку розглядаються органами виконавчої влади (так зване апеляційно-адміністративне оскарження), а потім (якщо існує така потреба) – судами. Хоча, звичайно, є категорії адміністративних справ, які розглядаються або органами виконавчої влади, або судами. Тут, як правило, все залежить від волі зацікавленого суб’єкта та конкретних обставин справи.

І з урахуванням матеріалу, який проаналізовано у даній частині роботи пропонуємо власне визначення поняття процесуальної норми адміністративного права. Так, процесуальна норма адміністративного права – це загальнообов’язкове, структуроване та санкціоноване правило поведінки, що встановлене державою та її уповноваженими органами, регулює суспільні відносини у сфері взаємодії фізичних, юридичних осіб із органами публічної адміністрації та органами місцевого самоврядування на усіх стадіях таких відносин (реалізація, забезпечення, захист, в тому числі судовий), шляхом створення можливостей та забезпечення гарантій для реалізації прав та обов’язків кожного учасника таких відносин. Вважаємо, що дане визначення є зрозумілим для широкого загалу та досить влучно відображає суть та основне призначення процесуальних норм адміністративного права і у зв’язку із цим пропонуємо включити його у науковий обіг.

<< | >>
Источник: Куценко станіслав Ігорович. ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Київ –2017. 2017

Скачать оригинал источника

Еще по теме Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права:

  1. 1.1. Сутність адміністративно-правових відносин у сільському господарстві
  2. 2.2. Система суб’єктів адміністративної юрисдикції у сільському господарстві України
  3. Адміністративно-юрисдикційні повноваження державних сільськогосподарських інспекцій
  4. 3.3. Адміністративна відповідальність посадових та службових осіб органів державної влади як засіб забезпечення паритетності суб’єктів адміністративних правовідносин в аграрному секторі економіки
  5. Поняття та правова природа процесуальних норм адміністративного права
  6. 1.3. Процесуальні та матеріально-правові норми адміністративного права та еволюція наукових поглядів на їх зміст
  7. 2.1. Процесуальні норми в адміністративно-забезпечувальних і правозахисних провадженнях
  8. 2.2. Процесуальні норми в адміністративно-юрисдикційних провадженнях
  9. 3.3. Практичні та адміністративно-процесуальні законодавчі аспекти зарубіжного досвіду у сфері розвитку електронного урядування та його використання в Україні
  10. Нотаріат в Україні: поняття, завдання, правове регулювання і принципи діяльності
  11. 1.1. Юридична природа адміністративних актів органів публічної адміністрації
  12. 1.2. Система адміністративних актів органів публічної адміністрації та місце в ній адміністративних актів органів прокуратури
  13. 1.3. Поняття та сутність адміністративних актів органів прокуратури
  14. 1.4. Основні вимоги, що висуваються до адміністративних актів органів прокуратури
  15. 2.2 Адміністративні акти, які приймаються при здійсненні зовнішньоорганізаційної діяльності органами прокуратури
  16. 1.4. Правова характеристика принципів і процесуальних правовідносин з вирішення трудових спорів і конфліктів на сучасному етапі
  17. 1.1. Форми захисту трудових прав працівників
  18. 2.3. Правова природа примирно-третейської процедури в процесі захисту трудових прав працівників