2.1. Підстава притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності

В теорії права підстава юридичної відповідальності розглядається в двох значеннях. Так, І.С. Самощенко і М.Х. Фарукшин виділяють правову і фактичну підстави відповідальності. Правова підстава відповідальності – це наявність правової норми, що встановлює юридичну відповідальність за вчинене діяння.

«Правопорушення – підстава відповідальності; де є правопорушення, там є (повинна бути) відповідальність; без правопорушення немає відповідальності», – пише М.С. Малєін, і констатує: «Ці давно сформовані положення ясно виражають нерозривний зв'язок між двома юридичними категоріями – правопорушенням і відповідальністю» [119] ²⁾.

Відповідно до п.1 ст. 31 Закону України «Про статус суддів» підставою дисциплінарної відповідальності суддів є вчинення дисциплінарного проступку [14] ³⁾.

В юридичній літературі (наприклад, Д.О. Гавриленко) до основних ознак дисциплінарного проступку відносять: протиправність дії (бездіяльності), що порушує дисципліну; наявність шкідливих наслідків у широкому розумінні (соціальних, економічних та ін.) для підприємства, колективу установи, суспільства; причинний зв'язок між протиправною дією (бездіяльністю) і шкідливими наслідками; вину працівника, що його скоїв [104] ¹⁾.

При цьому вина (винність) особи, яка вчинила порушення, є однією із обов'язкових умов, необхідних для того, щоб порушення обов'язків служби потягло за собою накладення дисциплінарного стягнення [104; 111] ²⁾.

Поняття вини є єдиним для всіх галузей права. З юридичної точки зору вона передбачає психічне ставлення особи до вчиненого [120] ³⁾, є показником певної відповідності між об'єктивно суспільно шкідливими діями (бездіяльністю) правопорушника і його психічною діяльністю.

У п.2 ст.31 Закону України «Про статус суддів» міститься застереження, відповідно до якого суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності за те, що прийняте за його участю судове рішення скасоване чи змінене. Закон встановлює, що дисциплінарна відповідальність настає тільки у випадках навмисного порушення закону суддею чи при його несумлінності, що потягло за собою істотні наслідки [14] ⁴⁾.

У цьому положенні законодавець прагнув забезпечити внутрішню свободу суддів при прийнятті рішень по справах, що розглядаються, (їх правову позицію), здійснивши розмежування між судовою помилкою, яка не тягне за собою відповідальності, і проступками, які є підставою дисциплінарної відповідальності.

І.М. Зайцев відзначає, що поняття судової помилки включає не тільки процесуальні правопорушення, коли неправильності і недоліки допускаються за прямим чи непрямим умислом, з необережності, самовпевненості і недбалості, а й випадки, коли посадова особа не передбачала і не могла передбачити помилковість своїх дій, їх наслідків. «Сутність будь-яких правових помилок, – продовжує далі І.М. Зайцев, – одна й таж сама. І немає потреби розмежовувати судові помилки залежно від вини суддів, оскільки всі вони суть порушення правових приписів...» [121] ¹⁾. Аналогічної думки додержується й Г.О. Жилін, який вважає слушним відносити судову помилку до винної протиправної поведінки [122] ²⁾.

С.С. Алексєєв розглядає поняття «неправомірна дія (поведінка)», «протиправна дія (поведінка)», «правопорушення» як синоніми. «Із зовнішньої, формально-юридичної сторони, – пише він, – всі неправомірні дії незалежно від суб'єктивного ставлення до них особи (вини) і наслідків їх вчинення утворюють єдину групу» [123] ³⁾.

Вважаємо, що в даному випадку підхід до проблеми суддівських помилок є досить широким.

Для зазначеної характеристики помилок є байдужними способи порушення і мотиви, якими при цьому керувався суддя. Його помилка завжди буде об'єктивно протиправною, оскільки це результат поведінки, який не відповідає юридичним нормам, ущемляє суб'єктивні права кого-небудь із учасників процесу, не узгоджується з покладеними на суддів обов'язками по здійсненню правосуддя [125] ²⁾.

Вважаємо, що при вирішенні питання про фактичну підставу дисциплінарної відповідальності слід розмежовувати суддівські помилки (сумлінна помилка) і дисциплінарні правопорушення, залежно від вини суддів, оскільки в противному разі наявною є позиція об'єктивного ставлення за вину (відповідальності за невинне заподіяння шкоди), що недопустимо. Принцип винної відповідальності – це елементарна умова правильної юридичної і соціально-моральної оцінки поведінки судді, яка не сковує свободу його переконання при вирішенні справ. У цьому зв’язку, як справедливо відзначав С.Л. Рубінштейн, при оцінюванні вчинку правомірно виходити не із усього того, що стало наслідком, а тільки з того, що з об'єктивного наслідку могло бути передбачено [126] ³⁾.

Необхідність встановлення вини конкретної особи у вчиненні дисциплінарної проступку пояснюється тим, що притягнення до відповідальності суддів, які не усвідомлюють суспільно шкідливого характеру своїх діянь, не передбачають і не здатні передбачити їх шкідливих наслідків, на підставі особистої переконаності в правильності своїх дій, їх законності, по-перше, не має сенсу, оскільки при цьому не буде досягнута мета відповідальності; по-друге – небезпечно, оскільки цим по суті відкривається можливість для необґрунтованого дисциплінарного впливу на суддю, що, безумовно, суперечить принципу незалежності суддів, у тому числі і від органів внутрішньоорганізаційного управління, якими є кваліфікаційні комісії.

Добросовісна помилка судді не є караною [3] ¹⁾. На наш погляд, за своєю сутністю, вона являє собою юридичний казус (від лат. – casus), тобто випадок чи дію, що мають зовнішні ознаки правопорушення, але позбавлені елемента вини, а отже, вони не є караними.

У такому випадку не слід шукати психічне ставлення особи до вчиненого (його не існує). Очевидно, тут має місце особливий психічний стан особи, яка діє (чи бездіє) у тій чи іншій обстановці, що виключає суспільну небезпечність вчиненого нею діяння. «При іншому вирішенні цього питання, – вважають представники кримінально-правової науки, – невинне заподіяння шкоди зливалося б з необережною виною у вигляді недбалості, і тоді за випадок повинна була б наставати кримінальна відповідальність на загальних підставах» [127; 128] ²⁾.

Природа помилок безпосередньо пов'язана з особистим суддівським переконанням. Ю.М. Грошевий під суддівським переконанням розуміє «...такий стан свідомості судді, коли він вважає зібрані по справі докази достатніми для вирішення питання про наявність чи відсутність фактів, що входять до предмета доказування, упевнений в правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до одержаних знань» [129] ³⁾. Вчений розглядає переконання у таких аспектах, які певною мірою пов'язані між собою: 1) переконання як категорія правосвідомості, що виражає впевненість судді в правильності правових приписів, їх справедливості; 2) переконання як вираження особистісного ставлення судді до сукупності зібраних по справі доказів з огляду на прийняття рішення по справі; 3) переконання в законності і обґрунтованості прийнятого рішення (виділено нами.

У психологічному плані переконання судді розглядається як певний стан свідомості, що характеризується впевненістю в правильності прийнятого по справі рішення. Воно є непохитною вірою в істинність та справедливість свого рішення [129] ²⁾.

Суддівське переконання являє собою складне явище, що має у своїй структурі психологічні, етичні та інші елементи. Однак у будь-якому разі воно ґрунтується і формується на висунутих матеріальним і процесуальним законом вимогах і у встановленому ними порядку, а процесуальна форма, закріплюючи науково обґрунтований порядок судочинства, за своїм призначенням містить об'єктивну можливість формування такого змісту суддівського переконання, яке відповідає фактам, установленим в ході судового розгляду [129] ³⁾. Більш того, при обґрунтуванні рішення, як слушно зазначає Ю.К. Орлов, суб’єкт не вправі посилатися на своє внутрішнє переконання. Він повинен мотивувати свій висновок по суті, посиланням на об’єктивно існуючі матеріали справи, а не на свій суб’єктивний психологічний стан. Закон прагне максимально гарантувати обґрунтованість внутрішнього переконання, перешкодити появі немотивованої, довільної впевненості, або будь-якому тиску із зовні [130] ⁴⁾.

Суддівська помилка, як і дисциплінарний проступок судді, заподіює шкоду (недосягнення як кінцевої мети правосуддя, а відповідно заподіяння шкоди суспільним відносинам, так і окремих завдань і цілей судочинства). Однак помилка, на відміну від проступку, заподіює шкоду без винного ставлення до неї судді. Вона детермінована особистою переконаністю судді в правильності, законності та обґрунтованості прийнятого рішення. Отже, вона не є підставою дисциплінарної відповідальності.

Судді завжди повинні мати можливість постановити рішення без побоювання, що з будь-якого боку послідкують які-небудь заходи. Іншими словами, вони повинні мати свободу дій на власний розсуд, не піклуючись про майбутню особисту відповідальність (неможливість будь-яких форм законного переслідування судді за виражені ним думки при виконанні своїх посадових обов'язків).

Поняття індемнітету в основному пов'язують з діяльністю депутатів. Індемнітет (англ. – indemnity; нім. – Indemnitat) – у деяких країнах свобода виступів і голосування в парламенті, в наслідок якої не допускається притягнення депутата до відповідальності за його парламентську діяль- ність[131; 132] ¹⁾. Учені-конституціоналісти визначають депутатський індемнітет як заборону на притягнення до ­відповідальності за висловлення та інші дії при здійсненні мандата: у палаті, комітеті (комісії), в інших випадках, коли висловлення носить публічний характер, а так само за зміст внесених проектів законів та інших рішень, за голосування, питання і запити, поправки і т.под. [133] ²⁾

З огляду на це суддівський індемнітет являє собою неможливість переслідування (мається на увазі форма переслідування, заснована на законі, тобто відповідальність, у тому числі дисциплінарна) судді за думки, виражені ним при виконанні своїх посадових обов'язків, його правову позицію з розглядуваної справи, засновану на законі і відображену у відповідних процесуальних документах. На цю обставину було зазначено й у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 12 квітня 1996 р. «Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів»: «Суддя … не повинен звітувати і давати роз'яснення з приводу судових справ, піддаватися критиці за позицію в них і притягуватися через неї до відповідальності, крім випадків, прямо передбачених у законі» [134] ¹⁾.

Таким чином, суддівський індемнітет є гарантією особистісного суддівського переконання, а в більш широкому розумінні – незалежності суддів в цілому. Дане положення ґрунтується на тому, що принцип відповідальності суддів підкоряється принципу їх незалежності (має місце домінування доктрини суддівського імунітету над доктриною відповідальності) [48] ²⁾. Р. Уолкер пише (щоправда, стосовно цивільно-правової відповідальності суддів): «Кожен повинен мати можливість виконувати свою роботу повністю незалежно і бути вільним від усякого страху. Жоден суддя не повинен перегортати сторінки своїх книг тремтячими пальцями, запитуючи себе: «Якщо я поступлю в такий от спосіб, то чи буду нести відповідальність за збитки?» Доти, поки він виконує свою роботу, щиро упевнений, що вона знаходиться в межах його юрисдикції…він не повинен нести відповідальності…» [135] ³⁾

У тих випадках, коли суддя в своїй професійній діяльності виражає протиправні переконання, винно постановляє протиправні рішення (порушує законодавство), він підлягає законному переслідуванню, тобто притягується до юридичної відповідальності, в тому числі, і до дисциплінарної.

Із змісту п.2 ст.31 Закону України «Про статус суддів» випливає, що дисциплінарна відповідальність суддів є результатом (крім умисного порушення закону) несумлінності, яка потягла за собою істотні наслідки. Уявляється за необхідне усвідомити, що слід розуміти під терміном «несумлінність» [14] ¹⁾.

Як вважає І.Л. Петрухін: «Крім умисної, вводитися і необережна вина – «несумлінність», яка може приймати форму недбалості чи самовпевненості» [3] ²⁾. Тобто термін «несумлінність» характеризує необережну форму вини суддів.

У словнику російської мови С.І. Ожегова несумлінність (несумлінний) визначається як нечесно і недбало роблячий що-небудь [1] ³⁾. Відзначимо, що нечесність не можна розглядати як елемент необережності, оскільки нечесним, видається, можна бути тільки умисно. «Недбалий» (недбалість) – неуважно ставлячийся до своєї роботи [1] ⁴⁾. Наслідком такого неуважного з боку судді ставлення до своєї роботи можуть бути суспільно шкідливі наслідки. При недбалості суддя не передбачає настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), хоча він повинен був і міг їх передбачити при додержанні необхідної уважності і передбачливості. Ці вимоги обумовлені професійним, службовим обов'язком судді додержуватися вимог закону, а відтак, передбачати шкідливі наслідки, що випливають звідси, у разі його порушення.

Про самовпевненість як вид необережної форми вини суддів мова взагалі не може йтися. Адже якщо суддя передбачає суспільно шкідливі наслідки своєї дії і легковажно розраховує на їх запобігання, він тим самим усвідомлює і порушення закону, тобто фактично навмисне його порушує. Передбачити шкідливість наслідків можна лише при розумінні шкідливості дій, бо неможливо, передбачаючи негативні наслідки, абстрагуватися від характеру дій, які заподіюють ці наслідки. Тому в цій частині ми не згодні з думкою І.Л. Петрухіна [3] ⁵⁾.

Таким чином, вважаємо, що під суддівською несумлінністю слід розуміти суддівську недбалість як необережну форму вини. При цьому залишається неясним, чому законодавець усе-таки використовував термін «несумлінність», який має у своєму змісті етичну категорію «нечесність»? На наш погляд, викладене свідчить про доцільність ведення мови саме про недбалість.

Дані дисциплінарної практики показують, що з необережності вчиняється більшість дисциплінарних проступків (близько 61 % випадків), у той час як доля навмисних порушень тягне 35 % випадків. Приблизно в 4% випадків кваліфікаційні комісії вбачають у діях судді помилку, обумовлену його правовою позицією, і припиняють дисциплінарне провадження.

Отже, судова помилка межує з недбалістю як необережною формою вини суддів. При помилці, так само як і при недбалості, суддя не передбачає можливості настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), хоча й повинен був їх передбачати. Однак якщо в другому випадку він міг їх передбачити при належній увазі, свідомості, волі, то в першому – суддя не міг передбачити настання шкідливих наслідків у результаті стану впевненості в істинності, справедливості і законності своїх дій (рішень).

Видається, що природа судових помилок принципово непереборна, тому що кожне судове рішення містить елементи суб'єктивності (рівень професійної кваліфікації, психологічні особливості суддів тощо). Ця проблема має вирішуватися в площині пошуку засобів, що зменшують, наскільки це можливо, вплив суб'єктивності, у тому числі це стосується і підбору кадрів, які мають необхідні, придатні до суддівської роботи характеристики [136; 137; 138; 139] ¹⁾.

В аспекті викладеного перед членом кваліфікаційної комісії, який перевіряє факти порушення закону, так само як і перед кваліфікаційною комісією в цілому, постають складні завдання. Насамперед, йдеться про ситуацію, коли суддя при розгляді справи і виявлених згодом порушеннях посилається на своє внутрішнє переконання. Сутність і складність цієї проблеми полягають саме у відмежуванні сумлінної суддівської помилки від службового проступку. На наш погляд, у даному випадку, передусім необхідно виходити із очевидності (безспірності) допущених порушень. Якщо порушення очевидно, а суддя стверджує про помилку, то таку ситуацію слід кваліфікувати як прояв непрофесіоналізму. Для членів кваліфікаційної комісії (здебільшого професійних суддів) при глибокому аналізі обставин конкретної справи це видається великою мірою можливим.

Іншою ознакою дисциплінарних проступків суддів є протиправність, яка полягає в порушенні норм, що встановлюють порядок здійснення і зміст суддівської діяльності, закріплених в їх безпосередніх обов'язках, а також норм суддівської етики, тобто поведінка, несумісна з гідністю особи працівника, що займає дану посаду.

В цілому ж протиправність у дисциплінарних проступках проявляється інакше, ніж в інших правопорушеннях. Як відзначає Л.О. Сироватська, для дисциплінарних проступків характерно по-перше, відсутність закріплення в нормативних актах їх конкретних складів і прив'язки до відповідних санкцій. По-друге, протиправність означає не відповідність конкретного проступку складу забороняючої його норми, як це має місце в охоронних галузях права, а порушення позитивної норми, що закріплює трудові обов'язки працівника [140] ¹⁾.

У ст.37 Закону України «Про статус суддів» (яка діяла раніше) законодавець здійснив спробу позначити низку складів дисциплінарних проступків суддів. Так, суддя міг бути звільнений з посади в порядку дисциплінарного провадження, зокрема за неналежне виконання обов’язків, передбачених ст.6 даного Закону, якщо до нього раніше застосовувалися дисциплінарні стягнення; грубе порушення службових обов’язків; учинення аморального проступку, несумісного з заняттям посади судді; а також з підстав, передбачених п.п. 4, 5, 7 ст.40 КЗпП України (прогул без поважних причин, поява на роботі в нетверезому стані, в стані наркотичного або токсичного сп’яніння та ін.). Враховуючи положення п.5 ст.4 Закону України «Про статус суддів» про те, що трудові відносини суддів, не врегульовані цим Законом, визначаються законодавством України про працю, можна припустити, що підставою дисциплінарної відповідальності суддів є й порушення зазначені у пунктах 4, 5, 7 ст.40 КЗпП та ст.37 (скасованої) даного Закону.

Вивчення і аналіз чинного законодавства, дисциплінарної практики свідчать про гостру необхідність більш чіткого визначення правової підстави дисциплінарної відповідальності – законодавчого закріплення поняття дисциплінарної проступку, за вчинення якого суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності. На цю обставину неодноразово зверталася увага в літературі [47; 141; 52] ¹⁾.

На важливість досить точного визначення проступків, що можуть бути поставлені за вину судді як підстава дисциплінарної відповідальності, вказується й у висновку експертів Ради Європи за результатами дослідження проблем, пов'язаних зі статусом суддів у Російській Федерації[102] ²⁾. Це безпосередньо випливає із принципу законності юридичної відповідальності і створює умови щодо судді заздалегідь визначитися із своєю поведінкою.

Далі. Під дисциплінарним проступком розуміється винне порушення трудових (службових) обов'язків [57; 120; 140; 79] ¹⁾.

Оскільки дисциплінарні проступки стосуються різних сторін службової діяльності, доцільно виділяти їх безпосередні об'єкти. Так, Д.О. Гавриленко розрізняє три групи таких об'єктів: а) службові обов'язки, визначені за посадою, порушення яких може спричинити (або спричиняє. – С.П.) обмеження прав, інтересів, честі, гідності, особистої недоторканності окремих громадян, інтересів і прав державних і громадських організацій; б) правила додержання службової дисципліни (режим робочого часу, розпорядок дня працівників, правила поводження зі службовими документами); в) загальні правила поведінки державних службовців поза службою, а також етичні вимоги, що ставляться до них [27] ²⁾.

У цьому контексті слід звернути увагу на положення ст.10 Закону України «Про статус суддів», у якій сформульовано текст суддівської присяги, що складається перед Президентом України: суддя присягає чесно і сумлінно виконувати свої обов'язки, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим [14] ³⁾.

Вважається, що присяга в суспільстві виступає ритуалом морально стимулюючого характеру для осіб, які її складають, тобто під нею розуміють офіційну та урочисту обіцянку додержуватися будь-яких зобов’язань чи ж обіцянки (клятви) у вірності [1; 142; 143] ⁴⁾. Проте ми поділяємо точку зору тих дослідників, які додержуються іншої думки [144] ⁵⁾.

Як обґрунтовано зазначає С. Прилуцький, серед вичерпних підстав звільнення судді з посади згідно зі ст.126 Конституції України порушення ним присяги є самостійною підставою. З огляду на положення Конституції, присяга судді виконує функцію обов'язку (а не обіцянки), який покладає на себе особа, покликана здійснювати правосуддя. Цей обов'язок випливає із особливостей публічної діяльності суддів щодо здійснення правосуддя, несе суспільно-правове навантаження, оскільки суддя при виконанні своїх повноважень зобов'язаний діяти на користь суспільства та держави шляхом здійснення справедливої, неупередженої і об’єктивної діяльності, тим самим утверджуючи незалежність судової влади.

Справді, суддівська присяга є концентрованим змістом суддівських обов'язків. Більш того, складання особою присяги є юридичним моментом придбання статусу судді і допуском до судової діяльності. Особа, яка її не склала, не є суб'єктом порушення суддівських обов'язків, зазначених у ст.6 Закону України «Про статус суддів».

Так, судді зобов'язані при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції і законів України, забезпечувати повний, всебічний і об'єктивний розгляд судових справ з додержанням встановлених законом строків; додержуватися вимог щодо несумісності (ст.5 Закону), службової дисципліни і розпорядку роботи суду; не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну і банківську таємниці, таємницю нарадчої кімнати; відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання. Судді також зобов'язані не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у їх об'єктивності, неупередженості та незалежності. Порушення цих обов'язків в силу ч.1 ст.31 Закону «Про статус суддів» становить зміст дисциплінарного проступку судді.

При цьому необхідно звернути увагу на невідповідність п.1 ст.6 Закону «Про статус суддів» у частині покладення на суддів обов'язку щодо забезпечення повного, всебічного та об'єктивного розгляду судових справ ст.22 КПК (всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи)[14; 110] ¹⁾. Адже відповідно до ст.22 КПК суд виключено із кола суб'єктів, на які покладається обов'язок всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення обставин, як викриваючих, так і виправдуючих обвинуваченого, а також таких, що обтяжують або пом'якшують його відповідальність. А головуючий у судовому засіданні спрямовує судове слідство не на забезпечення всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, як це було в попередній редакції статті, а на забезпечення здійснення сторонами своїх прав (ст.260 КПК).

В той же час, з іншого боку, продовжують діяти норми, із змісту яких випливає, що суд повинен додержуватися цього принципу (статті 323, 367, 370 КПК та ін.). Це підтверджується і п.2 ст.6 Закону «Про судоустрій України», на підставі чого і робиться висновок про те, що принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи діє відносно всіх осіб, які ведуть процес [145] ²⁾.

У цілому законодавче формулювання дисциплінарного проступку судді викликає низку зауважень. Так, положення п.1 ст.6 Закону «Про статус суддів» без потреби продубльовано в п.1 ст.31 цього Закону [14] ³⁾. Пунктом 2 ст.6 Закону на суддів покладено обов'язок щодо додержання вимог службової дисципліни. На наш погляд, оскільки зміст службової дисципліни суддів і полягає у фактичному додержанні норм, що відображають службові обов'язки, немає необхідності окремо законодавчо виділяти цей елемент. До змісту службової дисципліни входять такі, зокрема, обов'язки: при здійсненні правосуддя дотримуватися положень Конституції і законів України (п.1 ст.6), розпорядку роботи суду (п.2 ст.6), не розголошувати відомості, що становлять державну, службову, комерційну, банківську та інші таємниці (п.3 ст.6), не допускати вчинків та будь-яких дії, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності (п.4 ст.6). До того ж, слід зазначити, що в ст. 6 Закону «Про статус суддів» суддівські обов'язки сформульовані в узагальненому вигляді. Вони конкретизуються у відповідних нормах низки законів, в тому числі і процесуальному. Що стосується етико-естетичних обов'язків суддів, то вони повинні бути сформульовані в Кодексі професійної поведінки судді.

Порушення вимог матеріального і процесуального закону ставить під загрозу забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу і, як наслідок, зводить нанівець вирішення завдань судочинства, правильне застосування закону. Точне і неухильне додержання судами України норм процесуального законодавства, як відзначається в постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» (з наступними змінами), є неодмінною умовою забезпечення правильного, справедливого і швидкого вирішення справ, з метою захисту прав і законних інтересів осіб, які звернулися до суду[146]¹⁾. Подібне положення відображене й у п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 р. «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» (з наступними змінами), де вказано на неприпустимість будь-яких відхилень від вимог закону, маючи на увазі, що неухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінною умовою встановлення істини по справі і прийняття по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення [147] ¹⁾.

Матеріали дисциплінарної практики свідчать про те, що найбільш поширеними є порушення процесуальних строків – 57 % випадків від числа порушень процесуального закону і 37 % від загальної кількості числа порушень суддівських обов'язків. Мабуть, з цієї причини законодавець у п.1 ст.6 Закону України «Про статус суддів» окремо наголошує на обов'язку суддів додержуватися встановлених у законі строків.

Як зазначила у першій щорічній доповіді Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н.І. Карпачова, найбільш потерпають громадяни від брутальної судової тяганини, яка стала характерною в роботі багатьох судів. Зокрема, у 1999 р. понад встановлені законом строки судами розглянуто 29,6 % кримінальних і 15,6 % цивільних справ від загальної кількості розглянутих. Громадяни інколи роками домагаються відновлення своїх порушених прав, особливо у цивільних справах [148] ²⁾.

Посилання на тяганину при вирішенні правових спорів у національних судових системах найбільш характерні і для скарг, що надсилаються до Європейського суду з прав людини. Ця проблема існує в багатьох європейських країнах [103] ³⁾.

Особливе занепокоєння викликає порушення строків розгляду справ щодо осіб, які не визнані судом винними і тривалий час тримаються під вартою. В національному законодавстві це ускладнюється тим, що КПК України не встановлює строків розгляду кримінальних справ. Тому необхідно враховувати положення, що містяться в міжнародно-правових нормах, зокрема в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), у п.1 ст.6 якої закріплено, що кожен громадянин при розгляді кримінального обвинувачення, яке пред'явлене йому, має право на справедливий публічний розгляд справи судом у розумний строк.

Європейський суд з прав людини звертає увагу на те, що держави, які приєдналися до Європейської конвенції, зобов'язані організовувати свої судові системи таким чином, щоб правосуддя здійснювалося без тяганини, яка загрожує його ефективності і довірі до нього. Як зазначено в резолюції Ради Європи DH (97) 336 від 17 липня 1997 р., тривалі затримки при здійсненні правосуддя становлять велику небезпеку, зокрема для верховенства права [149] ¹⁾.

Визначаючи, який строк є «розумним», Європейський суд з прав людини ухвалив, що слід виходити з конкретних обставин справи, зокрема повинні бути враховані складність фактичних або юридичних питань, що поставлені у справі, поведінка заявників і компетентної влади і те, які інтереси перших були поставлені на карту [103] ²⁾.

Таким чином, при визначенні розумності строку розгляду справи треба враховувати її складність, час, протягом якого вона розглядалася, наслідки тривалого розгляду та інші обставини (серед яких можуть бути завантаженість судді, його прагнення до своєчасного розгляду справи тощо).

У кримінально-процесуальній науці існує думка про те, що строк судового розгляду і строк тримання підсудного під вартою на цій стадії необхідно обчислювати з урахуванням строків попереднього розслідування по даній справі [150] ³⁾. Іншими словами, строк розгляду справи в суді першої інстанції не може перевищувати строку досудового слідства, а строк тримання підсудного під вартою, під час судового розгляду кримінальної справи, не може перевищувати відповідних строків, передбачених на попередньому розслідуванні. У разі потреби ці строки можуть бути продовжені вищестоящим судом за вмотивованим клопотанням суду першої інстанції, з обов'язковою вказівкою строку, на який вони продовжуються. При цьому увага звертається на те, що ці проблеми все-таки вимагають детального вивчення.

Іноді судові процеси відкладаються через нез’явлення свідків, потерпілих, підсудних, а також неетапування останніх із СІЗО. Проте судді завжди повинні використовувати можливості, що надані їм законом, спрямовані на усунення тяганини при розгляді справ: адміністративні санкції, примусовий привід. У п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 1997 р. «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» суддям приписаний обов'язок гострого реагування в тому числі на недоліки в роботі конвойних підрозділів МВС, що полягають в несвоєчасній доставці підсудних в судове засідання; на несвоєчасне виконання ухвал (постанов) про привід підсудних, свідків, потерпілих та ін. [151] ¹⁾

Усупереч вимогам ст.87 КПК протоколи судових засідань виготовляються місяцями, у той час як вони повинні бути складені і підписані протягом семи діб. Порушуються строки ознайомлення з ними зацікавлених осіб і вручення копій вироків засудженим, що у свою чергу веде до порушення строків направлення справи у вищу інстанцію і виконання вироків.

У будь-якому разі, при розгляді кожної конкретної дисциплінарної справи, підставою якої є порушення процесуальних строків, кваліфікаційна комісія (Вища рада юстиції) має брати до уваги об'єктивні труднощі і перешкоди, що виникали в судді при розгляді і вирішенні справи. Вона також повинна вирішити питання, чи можна розглядати дане порушення як необґрунтоване затягування (тяганину) розгляду судової справи. Адже для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за цією підставою недостатньо встановити тільки сам факт порушення строків.

Не завжди додержуються вимоги закону, що регламентують порядок прийняття позовних заяв і порушення цивільних справ, що тягне як несвоєчасний їх розгляд, так і втрату доказів, додаткові матеріальні витрати, обмежує конституційне право громадян на судовий захист.

У деяких випадках мають місце фальсифікація судових документів (близько 13 % випадків від загальної кількості порушень) і присвоєння невластивих суду функцій ¹⁾.

Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України звертає увагу на те, що поряд із такими негативними явищами в діяльності судів як тяганина і фальсифікація судових рішень, із набранням у червні 2001 р. чинності нових положень в процесуальному законодавстві, у діях суддів з'явилися нові тенденції, спрямовані на порушення прав і свобод громадян. Серед них – блокування надходження апеляційних скарг до апеляційних судів. Окремі судді, використовуючи заформалізований закон, який містить вимоги щодо цієї категорії скарг, у будь-який спосіб намагаються позбавити учасників процесу права на перегляд рішення апеляційним судом [33] ²⁾.

Дані судової статистики свідчать про зростання частини змінених вироків у зв'язку з помилками в кваліфікації злочинів, необґрунтованим винесенням виправдувальних вироків [152] ³⁾. Зрозуміло, що сам факт скасування чи зміни судового рішення не може бути підставою дисциплінарної відповідальності, крім випадків навмисного порушення закону або недбалості, що спричинила істотні наслідки. Однак, якщо в ході розгляду справи вищою інстанцією будуть виявлені очевидні порушення, безсумнівно, має ставитися питання про порушення дисциплінарного провадження.

Слід також зазначити, що порушення суддею положень Конституції і законодавства України може служити підставою для притягнення його до відповідальності, незалежно від того, чи було скасовано рішення вищестоящою судовою інстанцією. В даному разі слід звертати увагу на сам факт порушення закону з боку судді.

Під порушенням розпорядку роботи суду треба розуміти дії (бездіяльність) судді, які порушують положення, що стосуються організації роботи суду, спрямовані на підвищення ефективності основної судової діяльності – здійснення правосуддя. Діяльність по організації роботи є допоміжної стосовно правосуддя, але разом з тим від її швидкого і правильного здійснення у кінцевому рахунку залежить реалізація права громадян на судовий захист. Таким чином, порушення норм, що регулюють організацію роботи в суді (наприклад, інструкції з діловодства, положень Закону України «Про звернення громадян»), порядок прийому громадян, розгляд і вирішення їх скарг і заяв, нерівномірний розподіл справ (з боку голови суду) тощо, повинні розглядатися як випадки порушення розпорядку роботи суду. Такі порушення суду відзначаються приблизно в 7 % випадків від загальної кількості порушень.

Підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності є також порушення обов'язку з нерозголошення відомостей, що становлять державну, комерційну, банківську та інші таємниці (п.3 ст.6 Закону України «Про статус суддів»). У цьому разі всі види таємниць являють собою певного роду інформацію, розголошення (передача) якої може завдати шкоди інтересам її власника.

Зазначені види таємниць, у тому числі таємниця нарадчої кімнати (позицій і думок щодо розглянутої справи), охоплюються змістом більш широкого поняття – професійна (службова) таємниця судді. Професійна таємниця має на увазі інформацію, щодо якої суддя був обізнаний протягом закритого розгляду судової справи, а також іншу конфіденційну інформацію, яка стала відома судді при здійсненні повноважень (котрою він володіє в зв'язку зі здійсненням професійної діяльності) і захист якої – обов'язок судді, що випливає із законодавства або правил професійної поведінки (етики).

Відповідно до п.4 ст.6 Закону України «Про статус суддів» суддя зобов'язаний не допускати вчинків і будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності [14] ¹⁾.

По суті суддя як у своїй професійний, так і в позаслужбовій діяльності повинен утримуватися від вчинків, що підривають авторитет судової влади, честь і гідність судді і відповідно викликають сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Разом з тим порушення даного положення відзначається в 15 % випадків від загальної кількості порушень.

Слово «честь» означає гідні поваги і гордості моральні якості та етичні принципи особистості, гарну, незаплямовану репутацію, добре ім'я (честь мундира) [1] ²⁾. Моральна цінність особистості в понятті честь пов'язується з конкретним суспільним становищем людини, родом її діяльності і визнаними за нею заслугами [153] ³⁾. Честь є категорією, яка визначає суспільну оцінку особистості (сукупності її якостей) в аспекті її соціального статусу.

«Гідність» (рос. достоинство) – сукупність високих моральних якостей, а також повага цих якостей у самому собі [1] ¹⁾. Це самооцінка особистістю своїх моральних та інших соціальних якостей. Гідність за визначенням може бути тільки зі знаком «плюс», тобто вона являє собою супроводжуване власною позитивною оцінкою відображення якостей особи в її свідомості [154] ²⁾. Особистість володіє і поважає в собі певну сукупність моральних якостей, «використовуючи» їх у процесі своєї життєдіяльності.

При цьому для права не має значення, що людина думає про себе, як вона оцінює себе доти, доки не встановлена відповідність цієї самооцінки з тим, як її сприймає соціум, тобто суспільною оцінкою особистості в аспекті її соціального становища.

Таким чином, поняття «честь» багато в чому є схожим з категорією «гідність». Честь і гідність співвідносяться між собою як оцінка і самооцінка, як повага і самоповага [155] ³⁾. Ці оцінні категорії, взаємно переплітаючись, являють собою складне, але єдине явище [156] ⁴⁾.

Якщо суддя вважає припустимим і прийнятним для себе вчинення проступків, що порочать його звання (пов'язані з ним честь і гідність), тобто не відповідають загальним уявленням про належну суддівську поведінку, це тягне для нього негативні правові наслідки. Такі наслідки можуть мати місце, незважаючи на те, що честь і гідність за своєю сутністю не є правовими категоріями.

Поведінка, що порочить суддю, – це діяння, які порушують вимоги судової етики: аморальна поведінка; поява в нетверезому чи іншому непристойному вигляді в суді чи суспільстві; сексуальне переслідування; неповажне ставлення (ображаючі вислови) до учасників судового розгляду і колег; поширення негативних думок щодо професійних навичок і персональних особливостей колег тощо.

Діями, що викликають сумнів в об'єктивності, неупередженості та незалежності судді, є, наприклад, дії чи поведінка, які створюють уявлення, що при розгляді судової справи чи виконанні інших професійних обов'язків взагалі, суддя перебуває під впливом інших осіб; показує упереджене ставлення щодо питань національності, мови, релігії, а так само інвалідності, сексуальної орієнтації, соціально-економічного стану і т.д.; протягом виконання своїх повноважень або поза службою використовує расистську, шовіністичну термінологію; в судовому засіданні або в іншому місці показує своє позитивне чи негативне ставлення до сторін, вчиняє дії (проявляє бездіяльність), що створюють видимість упередженого ставлення судді до якоїсь із сторін, які беруть участь у розгляді справи, тощо.

Вважаємо, що більш чітке визначення конкретної підстави дисциплінарної відповідальності (оскільки тлумачення в цьому відношенні загальної норми закону видається важким) вимагає­ прийняття спеціального акту – Кодексу професійної поведінки судді. У ньому необхідно максимально розкрити поняття проступку, що порочить звання судді, визначити модель поведінки в професійній і позаслужбовій діяльності, обов'язкової для носіїв судової влади [157] ¹⁾.

Кодекс професійної поведінки судді має декілька загальних цілей: визначення і стимулювання високих стандартів поведінки, допомога в прийнятті суддею рішень, посилення довіри з боку громадян до професійної діяльності і посади судді. Правила, відображені в ньому, спрямовані на досягнення практично реалізованого мінімуму цілей, і було б нереалістичним очікувати, що вони, наприклад, допоможуть викоренити корупцію в суддівському середовищі або взагалі позбавлять від конфліктів між особистісними і суспільними (державними) інтересами.

Очевидно, що закріплені в Кодексі стандарти не зможуть регламентувати поведінку судді в кожній окремо взятій ситуації. Але, з одного боку, вони будуть служити йому системою орієнтирів при вирішенні того чи іншого конкретного поведінкового питання, а з іншого – стануть тією базою, на якій ґрунтуватимуться конкретні норми і дисциплінарна практика кваліфікаційних комісій суддів, доповнюючи Кодекс професіональної поведінки суддів відповідним змістом. Хоча іноді вважається, що спроба скрупульозної деталізації є не зовсім доречною, так як створюються ненавмисні прогалини – наявність Кодексу професійної поведінки суддів має перевагу наочності [158] ¹⁾ та підвищує авторитет суддівського корпусу в суспільній думці.

Щоб Кодекс був реалістичним, він повинен містити ряд критичних елементів: розумну мету; набір позитивних цінностей, на які слід орієнтуватися; набір понятійних стандартів того, що «можна» і що «не можна»; набір реальних і значущих санкцій. При цьому навіть найкращий кодекс – не більш ніж відправний пункт постійної роботи з поліпшення етичного клімату в суддівському середовищі. Тут важливо додержуватися головного – Кодекс має бути простим для виконання і важким для перекручування його змісту.

Формулювання обов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як до службової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) суддів. Перелічити всі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог у суддівських поведінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, що прямо кодексами не згадуються.

Очевидним є також те, що не всяке порушення положень Кодексу може служити підставою для застосування дисциплінарних заходів щодо судді, який порушив норми. Які дисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі – вирішується на підставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, як серйозність порушення, намір судді, частота порушень та їх наслідки для інших осіб, а також для судової практики (діяльності) в цілому.

Не кожен суддя здатний визначити для себе конкретні межі дозволеного, особливо коли йдеться про морально-правові категорії, відображені в Кодексі професійної поведінки судді. У цьому зв'язку буде корисним законодавчо передбачити можливість офіційних роз'яснень і рекомендацій з боку уповноваженого органу з питань, пов'язаних з регулюванням суддівської поведінки. Так, у США суддя може звернутися в «Комісію з норм поведінки», що уповноважена суддівською асоціацією давати експертні висновки і тлумачення Кодексу у відповідь на запити суддів. У свою чергу в кожному із штатів існують свої аналогічні органи, наприклад, у Каліфорнії діє «Комітет із суддівської етики Асоціації суддів Каліфорнії» [84] ¹⁾.

Комітет роз'яснює суддям, юристам, а також кандидатам на заміщення посади суддів, що проходять практику в судах, положення Кодексу професійної етики і пропоновані поправки до нього. Крім цього, за дорученням виконавчого органу Асоціації суддів Каліфорнії Комітет може розглядати будь-які питання, що стосуються суддівської етики і готувати по них звіти. Комітет публікує щорічний звіт «Ethics Update» (етичні оновлення (вдосконалення), в якому узагальнюються винесені офіційні думки і підготовлені «неофіційні відповіді».

Вважаємо, що наша судова система і напрацьований досвід дозволяють створити щось подібне й в Україні у рамках як органів суддівського самоврядування, так і кваліфікаційних комісій суддів. Це сприяло б підвищенню моральних якостей суддів, єдності дисциплінарної практики, а отже, зменшувало б імовірність необґрунтованого дисциплінарного впливу на суддю.

Сполучені Штати Америки мають багату історію розвитку правил судової поведінки. Їх офіційний звід з'явився ще в 1924 р. [159] ¹⁾ Канони 1924 р. були переглянуті в 1972 р. з прийняттям Американською асоціацією юристів Типового кодексу суддівської поведінки [160] ²⁾.

В дослідженні, проведеному в 1986 р. Комісією з етики і професійної відповідальності Американської асоціації юристів, зроблений висновок про бажаність перегляду кодексу, прийнятого в 1972 р. Наслідком цього стала підготовка комісією з поліпшення суддівської етики і Державним інститутом правосуддя, за істотної підтримки самої судової влади, асоціацій юристів і громадськості, Типового кодексу суддівської поведінки 1990 р. [161] ³⁾. Типовий кодекс 1990 р. прийняли більш 20 штатів, деякі з них прийняли його зі змінами [159] ⁴⁾.

Суддівське співтовариство в Україні також йде цим шляхом. 15 грудня 1999 р. на виконання протокольного рішення IV з'їзду суддів Радою суддів було вперше, тимчасово – на період до наступного з'їзду, затверджено Кодекс професійної етики судді [162] ⁵⁾.

Положення цього Кодексу спрямовані на вирішення етичних проблем, пов'язаних зі статусом суддів. У вступі зазначено, що судді повинні прагнути дотримуватися цих положень у своїй професійній, громадській діяльності та приватному житті заради утвердження незалежності і неупередженості судової влади, зміцнення її авторитету в суспільстві.

Разом з тим правила поведінки в зазначеному Кодексі мають рекомендаційний характер. Із преамбули випливає, що закріплені положення не можуть застосовуватися як підстави дисциплінарної відповідальності суддів і визначати ступінь їх вини. Крім того, Кодекс був тимчасовим, так би мовити, «для огляду», і прийнятий до наступного з'їзду суддів. Результатом цього стало затвердження Кодексу професійної етики судді на V з’їзді суддів, що відбувся 24 жовтня 2002 р. [15] ¹⁾

В цьому зв’язку не зрозуміло, чому зазначені в Кодексі норми знов-таки не можуть застосовуватись як підстави дисциплінарної відповідальності суддів і визначати ступінь їх провини. Очевидно, що дане питання вимагає свого якнайшвидшого вирішення: положення Кодексу професійної поведінки судді повинні бути обов'язковими для виконання, оскільки документ, який містить у собі положення декларативного характеру, не буде примушувати суддів до такої поведінки, яка б зміцнювала довіру суспільства в чесність, незалежність, неупередженість і справедливість суду.

До того ж видно, що належна робота над Кодексом з моменту його першого, тимчасового затвердження, не була проведена – остання редакція, прийнята на V з’їзді суддів повністю дублює попередника. Окремі зауваження викликає як структура Кодексу, котра не має відповідних розділів і, по суті, складається із простого викладу норм, так і відсутність у ньому формулювання поняття проступку, що порочить звання судді.

На нашу думку, проступками, що порочать звання (честь і гідність) судді, варто визнавати дії (бездіяльність), що суперечать положенням Кодексу професійної поведінки судді, дають реальну і достатню підставу вважати, що обов'язок судді незалежно, чесно, неупереджено виконувати свої професійні обов'язки, порушено, а так само дії (бездіяльність), що тягнуть за собою стійку негативну думку про моральне обличчя судді.

Отже, законодавче формулювання суддівських обов'язків, винне порушення яких буде підставою притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, можна викласти в такий спосіб: судді зобов'язані додержуватися:

- Конституції і законів України при розгляді судових справ;

- розпорядку роботи суду;

- вимог щодо несумісності;

- Кодексу професійної поведінки.

З урахуванням викладеного дисциплінарний проступок судді можна визначити як винне, протиправне порушення службових обов'язків, що виражається в обмеженні або порушенні законних прав і інтересів осіб, які беруть участь у судочинстві або звертаються за судовим захистом, порушенні суддівських обмежень, а також загальновизнаних моральних вимог.

У літературі неоднозначно вирішується питання про такі обов'язкові елементи кожного правопорушення, як шкідливі наслідки і наявність причинного зв'язку між ними і протиправним діями. Так, на думку Е. Кленова і В. Малова, не можна затушовувати різницю між «матеріальними» правопорушеннями, якими заподіюється «відчутна» матеріальна шкода і «формальними» правопорушеннями, що завдають шкоду тільки правопорядку (наприклад, запізнення на роботу службовця на 10-20 хв.)» [163] ¹⁾. Схожої думки додержується і Л.О. Сироватська, яка зокрема пише: «…можна розрізняти проступки, шкідливі самим фактом здійснення, і проступки, що можуть спричинити за собою настання шкідливих наслідків» [140] ²⁾.

Вважаємо, що всі дисциплінарні проступки суддів певною мірою завдають шкоди суспільству, оскільки вони спотворюють негативне уявлення про характер правосуддя, знижують його соціальну цінність, зачіпають інтереси учасників розв’язання конфлікту в суді, що в цілому позначається і на авторитеті суду.

Разом з тим очевидно, що шкідливі наслідки від винного порушення суддею, наприклад, положень ст.21 КПК України (забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист) і запізнення на роботу на 30 хвилин (порушення розпорядку роботи суду (п.2 ст.6 Закону України «Про статус суддів») різняться. Останній проступок, безумовно, позначається на загальному стані суддівської дисципліни, однак реальна шкода від нього і йому подібних настає не завжди, що повинно враховуватися при вирішенні питань про дисциплінарну відповідальність.

Висновки до підрозділу 2.1.

Підставою дисциплінарної відповідальності суддів є вчинення дисциплінарної проступку – винного, протиправного порушення службових обов'язків, що виражається в обмеженні або порушенні законних прав і інтересів осіб, які беруть участь у судочинстві або звертаються за судовим захистом, порушенні суддівських обмежень, а також загальновизна­них моральних вимог.

Судді володіють індемнітетом, що означає неможливість переслідування за думки, виражені ними при виконанні своїх посадових обов'язків, їх правову позицію з розглянутих справ, засновану на законі і відображену у відповідних процесуальних документах. У цьому зв'язку дисциплінарний проступок слід відрізняти від помилки судді, дії (бездіяльності), яка зовні має ознаки проступку, але позбавлена елемента вини. Помилка детермінована особистою переконаністю судді в правильності, законності та обґрунтованості прийнятого рішення.

Для більш чіткого визначення підстави відповідальності – проступку, який порочить звання судді (входить в поняття дисциплінарного проступку) необхідно прийняти спеціальний акт – Кодекс професійної поведінки судді. Проступок, який порочить звання судді, являє собою дію (бездіяльність), що суперечить положенням Кодексу професійної поведінки судді, дає реальну і достатню підставу вважати, що обов'язок судді незалежно, чесно, неупереджено виконувати свої професійні обов'язки порушено, а так само дію (бездіяльність), що тягне за собою стійку негативну думку про моральне обличчя судді.