<<
>>

Джерела дослідження підвищення кваліфікації та становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів.

Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються конституційні функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [67].

Правові основи діяльності прокуратури: функції, система і правові засади діяльності, статус та повноваження прокурорів, організаційні основи, визначені у Конституції України, міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою України, законами України, постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, відомчих та міжвідомчих правових актах [104]. Прокуратура України здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави [141].

Діяльність прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю; законності, справедливості, неупередженості та об’єктивності; територіальності; презумпції невинуватості; незалежності прокурорів, що передбачає існування гарантій від незаконного політичного, матеріального чи іншого впливу на прокурора щодо прийняття ним рішень при виконанні службових обов’язків; політичної нейтральності прокуратури; недопустимості незаконного втручання прокуратури в діяльність органів законодавчої, виконавчої і судової влади; поваги до незалежності суддів, що передбачає заборону публічного висловлювання сумнівів щодо правосудності судових рішень поза межами процедури їх оскарження у порядку, передбаченому процесуальним законом; прозорості діяльності прокуратури, що забезпечується відкритим і конкурсним зайняттям посади прокурора, вільним доступом до інформації довідкового характеру, наданням на запити інформації, якщо законом не встановлено обмежень щодо її надання; неухильного дотримання вимог професійної етики та поведінки [141].

На нашу думку, необхідно звернути увагу на особливу роль прокуратури в забезпеченні національної безпеки України, яка визначається тим, що прокуратура є органом, який координує діяльність правоохоронних органів у боротьбі з злочинністю та іншими правопорушеннями. Реалії сучасності посилюють тенденцію підвищення ролі прокуратури в системі забезпечення національної безпеки України, зокрема, у сфері боротьби зі злочинністю, протидії корупції тощо [149, С.5].

Закон України від 19 червня 2003 року № 964-IV «Про основи національної безпеки України» визначає основні засади політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в країні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх формах життєдіяльності. Наприклад, у сфері державної безпеки [125]: реформування правоохоронної системи (у тому числі органів прокуратури) з метою підвищення ефективності її діяльності на основі оптимізації структури, підвищення рівня координації діяльності правоохоронних органів, покращення їх фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового і кадрового забезпечення.

Виконання конституційних функцій покладених на прокуратуру забезпечують кадри органів прокуратури України - прокурори. Вони зобов’язані неухильно додержуватись Конституції і законів України, бути сумлінними, принциповими, чесними і неупередженими при виконанні службових обов’язків, сприяти утвердженню верховенства права, законності і правопорядку, вдосконалювати свій професійний рівень та здійснювати з цією метою відповідне підвищення кваліфікації.

Посадові обов’язки прокурора обумовлюють складність специфіки його роботи. Отже, належне виконання службових обов’язків вимагає систематичного, безперервного (у впродовж усієї практичної діяльності) підвищення кваліфікації, а саме: поповнення практичного досвіду, умінь та знань, які надають можливість прокурору належним чином виконувати посадові обов’язки та вирішувати поставлені професійні завдання.

Для забезпечення підвищення кваліфікації прокурорів в органах прокуратури України створено систему, яка включає: підготовку та спеціальну підготовку кадрів, підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників та підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів.

Єдина система підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури України визначена як система заходів, спрямованих на навчання, послідовне удосконалення професійного рівня знань, умінь та навичок, необхідних для ефективного виконання завдань, поставлених перед органами прокуратури [118].

Таким чином, підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників займає особливе місце серед інших форм навчання прокурорів, оскільки, є процесом безперервним, який повинен забезпечувати прокурорів і слідчих необхідним комплексом знань, умінь та навичок необхідних для практичної діяльності. Також, слід зазначити, що підвищення кваліфікації є основним із напрямів роботи з кадрами в органах прокуратури України.

Крім того, з метою підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчі працівники періодично проходять навчання у Національній академії прокуратури України, у навчальних планах якої обов’язково включаються дисципліни щодо вивчення правил прокурорської етики. Узагальнення статистичних даних навчального процесу з підвищення кваліфікації в ІПКК Академії вказує, що за останні 10 років підвищили кваліфікацію 10191 прокурор. Проте, ця кількість вказує, що не кожного прокурора було направлено на підвищення кваліфікації раз на 5 років. Наприклад, у 2004 навчальному році підвищили кваліфікацію всього 481 прокурор [7], у 2005 - 560 [8], 2006 - 569 [9], 2007 - 535 [10], 2008 - 809 [11], 2009 - 729 [12], 2010 - 829 [13], 2011 - 874 [14], 2012 - 1174 [15], 2013 - 1457 (у тому числі за дистанційною формою 298) [16], 2014 - 2174 (у тому числі за дистанційною формою 298) [17]. Отже, з огляду на викладені статистичні дані очевидним є необхідність розробки науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення функціонування цієї системи.

Наукові дослідження повинні опиратися на наукові здобутки попередників щодо регулювання правовідносин у сфері підвищення кваліфікації, визначення сутності та організації функціонування системи підвищення кваліфікації прокурорів тощо. Отже, окремі правові аспекти роботи з кадрами в органах прокуратури України, зокрема, підвищення кваліфікації прокурорів розглядаються в наукових працях та літературі.

Питанню підвищення кваліфікації кадрів органів прокуратури в дисертації О. Смірнова «Організаційно-управлінські фактори оптимізації управління в органах прокуратури Російської Федерації» зазначено, що актуальність підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів, як напрям кадрового забезпечення, є найважливішим елементом кадрової роботи в органах прокуратури. Автор розглядає правову основу створеної у прокуратурі РФ системи підвищення кваліфікації прокурорських кадрів і визначає її цілі та рівні навчання.

Вчений, також визначає загальні принципи системи підвищення кваліфікації в органах прокуратури, зокрема, безперервності, ступневості, диференціації, планування, ціленаправленності, предметності. У роботі окремо стисло розглянуті правові форми і методи системи підвищення кваліфікації.

О. Смірнов, наводить висновки, що система підвищення кваліфікації прокурорів потребує необхідного організаційного, методичного, кадрового, матеріально-технічного забезпечення. Значну роль відводить фактору мотивації та стимуляції зацікавленості прокурорів і слідчих в підвищенні їх кваліфікації. Підсумовує, що по всім напрямам підвищення кваліфікації є проблемні та не вирішені питання [163].

В. Бессарабов у дисертаційному дослідженні «Прокуратура в системі державного контролю Російської Федерації» визначив основні напрями діяльності прокуратури у сфері кадрової політики, а саме: методичне забезпечення діяльності з відбору співробітників для роботи в органах державного контролю за критерієм кваліфікації; визначення на підставі освітніх стандартів переліку профільних і суміжних спеціальностей для підготовки співробітників, розгляд як основоположного документа цієї вимоги при відборі кандидатів для заміщення вакантних посад, просування кандидата, атестації співробітників, а також визначення програм індивідуальної професійної підготовки співробітника. Відпрацювання з навчальними закладами профільних програм професійної перепідготовки співробітників цих органів як в рамках державної програми підготовки державних службовців, так і на основі прямих договорів з навчальними закладами, створення неформальної системи безперервного навчання кадрів, що забезпечує виконання вимог федерального закону щодо підвищення кваліфікації державних службовців; розширення взаємодії з навчальними закладами з підготовки молодих фахівців для роботи в органах державного контролю; збільшення масштабу стажування студентів старших курсів у системі державного контролю, виділення ліміту вакантних посад для випускників профільних навчальних закладів; введення іменних стипендій для залучення найбільш талановитих молодих фахівців на роботу в органи контролю; формування зовнішнього резерву співробітників на заміщення керівних посад в апараті цих органів і проведення цілеспрямованої їх підготовки (стажування) у федеральних органах виконавчої влади; спільна робота з регіонами з обміну досвідом роботи фахівців тощо [23].

Варто зазначити, що окремої уваги необхідно приділити огляду наукової роботи М. Якимчука. У монографії «Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія і практика» автор розглядає основні проблеми управління в органах прокуратури. Один з підрозділів зазначеної роботи розкриває організаційно-правові проблеми вдосконалення управління кадрами органів прокуратури України, в яких визначено основні напрями реалізації управління кадрової функції в органах прокуратури, що включає елемент: професійного навчання прокурорських кадрів згідно з характером і профілем служби в органах прокуратури. Автор визначає освіту, самоосвіту, підвищення кваліфікації прокурорів безперервним процесом. Надає стислу характеристику форм підвищення кваліфікації та пропозиції щодо створення повноцінної системи навчальних закладів та установ у складі системи прокуратури, включаючи Національну академію прокуратури України. Виділяє самостійну форму навчання як одну з найбільш поширених і ефективних форм підвищення кваліфікації прокурорів.

У зазначеній монографічній праці автор обґрунтовує необхідність організації підвищення кваліфікації прокурорів обласного рівня, а також працівників прокуратури, які не є прокурорами. Розширює наведений перелік елементів системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників та пропонує запровадити нову форму підвищення кваліфікації - наставництво, що має подібні до стажування ознаки, однак, по суті, являє собою більш самостійну форму [213,С 329-358].

Історичний і порівняльний системний аналіз правових джерел у сфері прокурорської діяльності, наукову обґрунтованість існуючої функціональної моделі прокуратури та пропозиції щодо підвищення ефективності організації і діяльності, спроба поєднати формально-управлінські вимоги з якісними показниками кадрового потенціалу в різні періоди її існування комплексно відображені в монографії В. Сухоноса «Організація і діяльність прокуратури України: історія і сучасність». Автор визначив різноманітні фактори впливу на формування кадрового забезпечення, наприклад, роль комуністичної партії, сталінських репресій, Великої Вітчизняної Війни та інших факторів у доборі, розстановці кадрів в органах прокуратури за часи радянської влади.

У даному монографічному дослідженні В. Сухонос сформулював аналіз історичного розвитку органів прокуратури в різних періодах. В окремих розділах поряд з дослідженнями становлення і розвитку основних функцій та системи прокуратури, ним досліджено становлення правового забезпечення формування вимог до кандидата на посаду прокурорсько- слідчого працівника та фахової підготовки юристів, окремі аспекти розвитку підготовки та підвищення кваліфікації в органах прокуратури УССР [171].

Комплексу теоретичних та практичних питань, пов’язаних з управлінням кадрами в органах прокуратури України присвячено дисертаційне дослідження В. Сухоноса «Організаційно-правові проблеми кадрового забезпечення органів прокуратури», який сформулював концептуальні положення кадрового забезпечення органів прокуратури України. На підставі аналізу наукової літератури, нормативно-правових актів, вітчизняної прокурорської практики та зарубіжного досвіду дослідив суть управління кадрами в прокуратурі, визначив систему методичних прийомів його здійснення.

Відсутність єдиного стандарту підготовки юридичних кадрів, визначення кількох принципів організації підвищення кваліфікації та поняття «підвищення кваліфікації як важливий елемент управління кадрами безперервний процес поглиблення працівником прокуратури професійних знань і вмінь, обумовлених постійним зростанням вимог до професійних стандартів прокурорських кадрів», В. Сухоносом розкрито у дисертаційному дослідженні «Організаційно-правові проблеми кадрового забезпечення органів прокуратури» [172].

Науковою роботою комплексного характеру найбільш наближеною до дослідження організаційно-правових аспектів підвищення кваліфікації прокурорів є дисертаційне дослідження М. Бурбики «Робота з персоналом в органах прокуратури України: організаційно-правові питання». В цій роботі розглянуті особливості правового регулювання та сутності роботи з персоналом в органах прокуратури України: професійна приналежність; посадове становище; функціональне призначення; виділено сім етапів (періодів) розвитку органів прокуратури; особливість правового регулювання роботи з персоналом в органах прокуратури тощо.

На нашу думку, М. Бурбики, ефективність виконання органами прокуратури завдань із забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб може бути досягнута лише за наявності висококваліфікованого персоналу, здатного працювати в умовах гуманізації та лібералізації контрольно-наглядового процесу, активізації участі у ньому громадських інституцій.

Також, у дослідженні автором було проведено аналіз профорієнтаційної роботи в органах прокуратури, який включив визначені елементи, зокрема: професійну інформацію, професійну консультацію, професійний добір, професійний відбір та професійну адаптацію.

У науковій праці М. Бурбика, запропонував визначення мети, вимог, завдань та перспективних форм професійного навчання персоналу органів прокуратури як цілісної системи підготовки персоналу, а також, організації безперервності підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників, використовуючи всі види навчання (самоосвіту, семінари, науково-практичні конференції, стажування, заняття в Інституті підвищення кваліфікації тощо). Також, цим автором висвітлені деякі положення щодо моральних основ професійної діяльності працівників органів прокуратури. Крім того, автором було запропоновано викласти основні засади етики прокурора в Кодексі честі або в Етичному кодексі працівника органів прокуратури з метою формування правосвідомості та особистих якостей у працівників органів прокуратури, які відповідатимуть загальнолюдським морально-етичним нормам, визначення морально-етичних принципів діяльності працівників органів прокуратури [27].

Підвищення кваліфікації працівників прокуратури розглядає у дисертаційному дослідженні А. Виноградова «Інститут підвищення кваліфікації кадрів як елемент підготовки кадрів у сфері правоохоронної діяльності». Автор зазначає, що інститут підвищення кваліфікації може бути охарактеризований як елемент підготовки кадрів у сфері правоохоронної діяльності. Робить висновки, що покращення рівня професіоналізму, необхідного для належного виконання своїх обов’язків, обов’язкове щодо всіх посадових осіб прокуратури РФ. Встановлює, що такий теоретичний підхід сприятиме формуванню практичних пропозицій щодо виявлення нових ресурсів у формуванні підвищення якості правоохоронної діяльності, обумовлює необхідність постійного вдосконалення правових знань її суб’єктів. Обґрунтовує необхідність підготовки наукових і педагогічних кадрів з числа прокурорських працівників в установах органів прокуратури РФ. А. Виноградовою, також, охарактеризовано специфіку підвищення кваліфікації дізнавачів, проведення семінарів та відео конференцій [33].

Слід звернути увагу, що також у дисертаційному дослідженні Шобухіна В.Ю. «Правовий статус прокуратури і прокурорських працівників у Російській Федерації» здійснено аналіз форм системи безперервного навчання і підвищення кваліфікації прокурорів РФ Шобухіним В. У дисертації зазначено, що в установах підвищення кваліфікації кадрів органів прокуратури процес навчання будується не тільки з дотриманням єдиного підходу до проблем прокурорського нагляду, але і обов’язковим урахуванням регіональних особливостей, стану законності і конкретних потреб прокурорсько-слідчої практики.

Крім того, на нашу думку, важливим внеском в розробку питання підвищення кваліфікації стало обґрунтування необхідності постійного вдосконалення освітнього рівня прокурорських працівників, що вимагає ще й постійної його перевірки, оскільки проведення тих чи інших заходів спрямованих на підвищення кваліфікації прокурорського працівника не означає її автоматичного підвищення. Автор також зазначив, що однією з ефективних форм контролю за станом професійної підготовки прокурорських працівників служить атестація [207].

Т. Мироненко у дисертації «Організаційно-правові аспекти управління взаємодією органів прокуратури України з громадськістю» зазначає, що для побудови ефективної взаємодії органів прокуратури з громадськістю сьогодні недостатньо суто юридичних знань. Автор в дисертації звертає увагу на: питання щодо етичних вимог до працівників прокуратури, які здійснюють свою діяльність у сфері зв’язків з громадськістю; цілі управління взаємодії органів прокуратури з громадськістю, що визначають завдання, до яких відносить функції кадрового забезпечення прокуратури для взаємодії з громадськістю, одна з яких підвищення кваліфікації працівників органів прокуратури, насамперед оволодіння ними навиками якісного та ефективного спілкування, організації та забезпечення консультацій з громадськістю.

У вказаному вище дослідженні зауважено, що розвиток ділових відносин з різними громадськими організаціями здатний сприяти поліпшенню ситуації з підвищенням кваліфікації й професійної перепідготовки прокурорів і слідчих. Крім того, вчений розглядає історичні традиції розвитку підготовки кадрів для органів прокуратури, зокрема, нормативній регламентації становлення Інституту підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України тощо [82].

Вагомим внеском в розробку питання підвищення кваліфікації прокурорів є наукові доробки Г. Середи, який присвячував вивченню цього питання цілої низки публікацій у періодичних фахових юридичних виданнях України та виступів на науково-практичних конференціях, круглих столах тощо. В наукових працях автор розглядав актуальні питання науково- методичного забезпечення - як одного з найважливіших чинників ефективної діяльності органів прокуратури, зокрема, зазначав, що науково-методична робота спрямована на підвищення професійного рівня прокурорсько-слідчих працівників[159].

Наукова стаття Г. Середи «Підготовка кадрів для органів прокуратури: сьогодення та перспективи розвитку» в окремих питаннях присвячена підвищенню кваліфікації прокурорів зі стажем роботи до трьох років в органах прокуратури України, науково-педагогічних працівників Національної академії прокуратури України. За словами цього вченого, фахівці Національної академії прокуратури України дійсно мають загальнодержавне і міжнародне визнання. Слушною, вважаємо, його пропозицію, що науково-педагогічні працівники повинні володіти ґрунтовними теоретичними знаннями і викладацькою майстерністю, а й зобов’язані не втрачати практичних навичок прокурорсько-слідчої роботи. Вчений вказує, що з цією метою в органах прокуратури України були започатковані систематичні стажування науково-педагогічних працівників у профільних структурних підрозділах Генеральної прокуратури України, а також, вони беруть участь у засіданні колегій, навчально-методичних і практичних семінарах тощо [160]. Крім того, вчений досліджував актуальні питання організації навчального процесу в Національній академії прокуратури України, розглядав питання основних напрямів діяльності, наукової роботи, міжнародних зв’язків [159].

Г. Середа у співавторстві з В. Ященком опрацьовували питання оптимізації навчального процесу, зокрема, щодо єдності фундаментального та прикладного аспектів викладання юридичних дисциплін. Стверджували, що сьогодні має надаватись перевага модульному навчанню, проблемно-цільовому методу викладання в системах підвищення кваліфікації кадрів та післядипломної перепідготовки [157].

Низка наукових праць українських вчених присвячена вивченню питань: нормативно-правового регулювання освітнього процесу в Україні, зокрема, вищої освіти, післядипломної освіти, системи підвищення кваліфікації, законодавчо закріплених правових основ перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, наприклад, у науковій статті Г.Артюшина [6,С. 116-122.]; підготовки прокурорських кадрів, реформування правничої освіти для прокурорів та розробки науково-обґрунтованої концепції її розвитку - у науковій статті В. Куца «Підготовка прокурорських кадрів у контексті реформування правничої освіти: європейської моделі та вітчизняні реалії» [78,с. 28 -33].

Наукова стаття, Т. Фулей, «Добір і підготовка суддів і прокурорів у Португалії» в окремих питаннях присвячена підвищенню кваліфікації прокурорів Португалії, зокрема, автором стисло викладено мету підвищення кваліфікації, принципи і характеристику тематик навчальних планів з підвищення кваліфікації прокурорів Португалії [200, С. 101—106].

Багато відомих вчених та практичних працівників органів прокуратури України розглядали загальні питання проблем організаційно-правових основ управління, добору, розстановки, підготовки, підвищення кваліфікації прокурорів та інші питання кадрової політики в прокуратурі Україні, наприклад: С. Бабкова [18], В. Богуцький [103], Л. Давиденко [40], Л. Заболотна [47], І. Марочкін, П. Каркач, М. Курочка [60, 143], В. Остапчук[108], [109], В. Пастухов [111], А. Пшонка [148], Н. Рибалка [151], Н. Фенога [199], Л. Шевченко [205], М. Якимчук [217]. Частковий огляд принципів системи підвищення кваліфікації прокурорських аналізував - Є. Шевченко [204]

Проблеми профілактично-виховної роботи, прийняття та впровадження Кодексу професійної поведінки (етики) прокурорів висвітлювали у наукових працях - В. Козелецький [64], В. Кравченко[74], О. Литвак, О. Толочко, П. Шумський [209], С. Подкопаєв [179].

Зарубіжний вчений О. Капінус у науковій статті «Академія Г енеральної прокуратури Російської Федерації в системі прокуратури країни» розглядає, історичний аспект розвитку, організаційно-правові засади, основні та завдання напрями діяльності, місце і правовий статус Академії Генеральної прокуратури Російської Федерації в системі органів прокуратури. Крім того, вказаний вчений присвячує статтю висвітленню окремим питанням функціонування аспірантури, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів [59].

У науковій статті «Актуалізація етичних основ прокурорської діяльності», вчені В. Рябцев і С. Будай, зазначають про істотне підвищення значення морально-етичної складової діяльності кадрів. Автори звертають увагу на необхідність комплексного підходу до формування у працівників прокуратури моральних якостей, розвитку правосвідомості, системи цінностей і професійних якостей, необхідних для бездоганного виконання службових обов’язків, підтримання авторитету російського прокурора як державного повіреного у справах законності [155, С.8-14].

М. Пересипайло у науковому доробку приділив увагу огляду порядку та строкам, завданням, актуальним питання щодо організації підвищення кваліфікації у формі наставництва відповідно до Положення про наставництво в системі Слідчого комітету при прокуратурі РФ тощо [114].

Наведені дані огляду наукових праць вчених вказують на недостатню конкретизацію понять і правових форм підвищення кваліфікації прокурорів, що призводить до відсутності єдиного підходу до визначення вказаних форм у правовій науці. Таким чином, з урахуванням наукових праць вчених та визначенні нерозроблених проблем підвищення кваліфікації прокурорів, маємо можливість сформувати подальший хід дослідження: Джерельна база дослідження підвищення кваліфікації прокурорів в органах прокуратури України як науковий базис складається з наукових статей, монографій, дисертацій та авторефератів, які стали методологічними орієнтирами всебічного дослідження теоретичних аспектів визначення поняття підвищення кваліфікації прокурорів, опрацювання проблемного питання організації підвищення кваліфікації прокурора тощо.

Сучасний стан будь-якого явища не можна зрозуміти поза процесом його історичного розвитку, оскільки він є результатом цього процесу, у зв’язку з чим особливу актуальність представляють відповідні історичні дослідження [174].

Сьогодні органи прокуратури України перебувають у стані реформування. Удосконалюється правове забезпечення основних напрямів функціонування прокуратури, зокрема, 14 жовтня 2014 року прийнято Закон України «Про прокуратуру», оновлюються галузеві правові документи, які регламентують діяльність органів прокуратури на окремих напрямах тощо.

Отже, ефективне реформування проводиться з урахуванням позитивних тенденцій історичного досвіду, таким чином вивчення питання становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів в Україні є актуальним. Крім того, дослідження історичного аспекту надасть змогу акцентувати увагу на позитивних і негативних правових явищах у процесі становлення правової основи сучасної моделі системи безперервного професійного навчання прокурорів.

Поза сумнівом, подальша логіка дослідження вимагає звернутися до історичного аспекту становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів в органах прокуратури Україніської народної республіки, УССР, незалежної України. Отже, варто розпочати з опрацювання питання передумов, які зумовили виникнення правової основи системи підвищення кваліфікації прокурорів.

Під час існування Української народної республіки 1917-1922 роки відмічається, що існували високі вимоги, до фахової підготовки претендентів на посади прокурорів та їхніх заступників. Зі службових подань і кадрових наказів Міністерства юстиції Української держави з’ясовано, що прокурорами призначалися лише особи, які вже мали досвід роботи прокурорськими слідчими чи заступниками прокурорів, а також університетські викладачі юридичних дисциплін, як правило, професори [70, С. 18-20]. Крім того, керіництво української держави намагалось зберегти кадри, які мали досвід роботи у дореволюційній прокуратурі.

На нашу думку, слід розпочати з того, що значна реформація органів прокуратури на початку ХХ сторіччя спричинила кардинальні зміни у організації діяльності органів прокуратури та їх підпорядкуванні, і як наслідок в організації кадрового забезпечення прокуратури. Звертаємо увагу, що після перемоги Жовтневої революції пройшов складний процес ліквідації прокурорського нагляду, зокрема, 24 листопада 1917 року Декретом про суд, схваленим Радою Народних Комісарів РРФСР та в лютому 1919 року, Декретом Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) «Про суд», було ліквідовано дореволюційну прокуратуру. Зрозуміло, що при ліквідації вказаного інституту радянська держава втратила й кадри органів прокуратури - прокурорів, які переважно були з досвідченої дворянської інтелігенції.

Контроль та нагляд за додержанням законів здійснювали кадри новостворених державних установ: Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, Ради Народних Комісарів, Народного комісаріату державного контролю, Народного комісаріату робочо-селянської інспекції, Народного комісаріату юстиції [165]. Завдяки переконанням керівництва молодої радянської держави існування інституту нагляду і контролю не припинило своєї діяльності. Однак, збереження дореволюційної прокуратури чи створення нової окремої централізованої системи органів прокуратури було суто політичним питанням, оскільки, у громадян того часу поняття прокуратури асоціювалось з насильством і могло викликати обурення народних мас. У зв’язку з цим керівництву радянської держави заснування у структурі державних органів прокуратури було не неприйнятно [173, С. 15].

Важливим чинником, який вплинув на виникнення системи підвищення кваліфікації прокурорів, на нашу думку, це відсутність у першому в історії радянської прокуратури нормативному документі, що регламентував організацію і діяльність органів прокуратури Положення про прокурорський нагляд, затверджене Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом 28 травня 1922 року, вимог до осіб, які призначаються на посади прокурорів і слідчих, та системи підвищення кваліфікації прокурорів і слідчих.

Вказане дозволяє звернути увагу, що відсутність положень щодо функціонування системи підвищення кваліфікації прокурорів у подальші роки значно вплинуло на формування прокурорського корпусу, оскільки, до прокуратури призначались особи без належної юридичної освіти та фактично не навчались під час роботи в прокуратурі це позначалось на професіоналізмі прокурорів при виконанні посадових обов’язків та ефективності діяльності прокуратури в цілому.

Крім того, слід зазначити, що розвиток УРСР, яка входила до складу СРСР, проходив відповідно до п’ятирічних планів розвитку народного господарства, а державна політика розвитку полягала у стрімкій урбанізації. Міста збільшувались переважно за рахунок жителів сільської місцевості, які не отримували достатній рівень освіти, а в основному мали тільки середню освіту. Внаслідок чого постало гостре питання щодо покращення кадрового потенціалу у різних галузях народного господарства. При цих обставина керівництво держави розуміло, що покращення освітнього рівня населення можливо забезпечити прийняттям обов’язкових нормативних документів, які стануть правовою основою виникнення в державі інституту освіти працюючих громадян, у тому числі інституту підвищення кваліфікації кадрів. Отже, першими нормативно-правовими актами стали Декларація і Договір про освіту СРСР від 30 грудня 1922 року та Постанова Центрального Комітету ВКП (б) від 11 березня 1926 року № 51 «Про підготовку і навчання робочої сили». По суті, ці акти є початком запровадження інституту навчання і підвищення їх кваліфікації працівників в радянській державі. Вважаємо, що недостатній рівень освіти, кваліфікації і практичного досвіду працівників був як у сферах господарства колишнього УРСР, так і в органах прокуратури, чим підштовхував керівництво держави і прокуратури на вжиття заходів щодо усунення такої проблеми кадрового забезпечення.

Як зазначає В. Сухонос, політику кадрового забезпечення більшовицьке керівництво проводило цілеспрямовано. З самого початку створення прокуратури кадрова проблема була дуже гострою. Вирішення такої політики здійснювалось відповідно до функцій прокуратури та її місця в механізмі держави. Саме тому ідеологічний чинник переважав над професійним. Більшовики намагались поєднати в майбутніх кадрах прокуратури неможливе: передбачалось, що це, з одного боку, вони повинні бути ортодоксальні більшовики, перевірені й надійні, з іншого вони повинні мати досить високий рівень професійної юридичної підготовки. Однак, кадрами, які мають високий рівень юридичної підготовки, могли бути тільки дореволюційні юристи, проте на думку більшовиків вони були ненадійними з ідеологічної точки зору [171].

Отже прокурори і слідчі мали недостатній фаховий рівень, а подекуди й життєвий досвід. Однак, з точки зору партії вони повністю відповідали політичним переконанням.

Колегії Народного комісаріату юстиції обговорювали питання про кількість комуністів, які потрібні для зміцнення центральних і місцевих органів. Наприклад, 2 травня 1922 року колегія Наркомюсту освітила питання про кількість комуністів, які потрібні для зміцнення центральних і місцевих органів НКЮ. Колегія визначила, яка мінімальна необхідність в юристах- комуністах. Отже, більшовики намагались забезпечити органи прокуратури надійними партійними працівниками, які мали високий рівень юридичної освіти. Разом з цим провідну роль у доборі кадрів відігравали партійні організації, які передусім добирали надійних партійних „товаришів”. Аналіз персонального складу свідчить про те, що юридичну освіту мали далеко не всі [143].

Першим і основним джерелом правової регламентації підготовки кадрів органів прокуратури до кінця 20-их років були короткотермінові юридичні курси у вищих навчальних закладах Москви, Саратова, Харкова і Ленінграду (Санкт-Петербурга). Запланована кількість осіб для проходження курсів сягала до 900 осіб на рік. Однак, як зазначає М. Бурбика, за перші 5 років існування курсів їх закінчили лише 842 особи, з яких 450 працювали в системі юстиції. За показниками у 1929 році - із 136 помічників прокурорів 25 закінчили тільки юридичні курси, 17 - закінчили юридичні факультети, 2 мали незакінчену юридичну освіту [26].

Характерними були показники кадрового забезпечення низової ланки прокуратури на кінець 1932 року. Із загальної кількості працівників: 63% були робітники, 13% - селяни. Початкову освіти мали 86% працівників прокуратури, тобто спостерігалося погіршення освітньо-кваліфікаційного рівня серед працівників органів прокуратури у 1923-1924 роки [171].

Отже, створення правової основи діяльності прокуратури у складі Народного комісаріату юстиції, відсутність вимог до працівника прокуратури, значний вплив партії у формуванні кадрового складу і відсутність структурних підрозділів по роботі з кадрами, системи підвищення кваліфікації прокурорів тільки погіршувало значною мірою кадрове забезпечення органів прокуратури України.

Прийняття рішення про утворення прокуратури як централізованої системи з правом загального керівництва діяльністю прокуратур союзних республік прийняте 20 червня 1933 року Постановою Центрального виконавчого комітету та Ради народних комісарів СРСР і затверджено Положення про Прокуратуру Союзу РСР. В УРСР фактично відокремлення від Народного комісаріату юстиції відбулось у 1936 році. Однак, Положення про Прокуратуру Союзу РСР, як і попередні нормативно-правові документи, не передбачало вимог до особи, яка претендує на зайняття посади прокурорсько- слідчого працівника та підвищення їх кваліфікації.

На нашу думку, необхідно зазначити, що у період з 1917 року по 1936 рік кадрове забезпечення і взагалі система органів прокуратури, незважаючи на зусилля радянської влади і партії щодо поліпшення організації роботи кадрового забезпечення, якісного кадрового складу органів прокуратури, перебували у стадії найбільшого занепаду і розгалуження. Характеристикою цього є недосконале нормативно-правове, кадрове забезпечення, роль і підпорядкування органів прокуратури, а також, відсутність вимог до прокурорсько-слідчого працівника, освітній рівень працюючих у системі прокурорів, відсутність правових основ організації роботи з кадрами та підвищення кваліфікації. У зв’язку з цим, вважаємо, що кадрове забезпечення органів прокуратури, освітній і професійний рівень працівників за тридцятирічний термін існуванні радянської прокуратури набуло найнижчих показників. Зрозуміло, що без належного правового забезпечення здійснити заходи для покращення прокурорського корпусу було неможливо [185].

Стрімке становлення правової основи діяльності органів прокуратури і системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників, фактично розпочалося з 1936 року - з становлення єдиної централізованої системи і подальшого розвитку нормативно-правового забезпечення діяльності органів прокуратури.

Вперше конституційне закріплення діяльності органів прокуратури відбулось 5 грудня 1936 року. Восьмий Надзвичайний з’їзд Ради СРСР затвердив Конституцію СРСР, в якій виділено окремим розділом суду і прокуратурі основні засади, принципову лінію партії у організації функціонування прокуратури, її функцій тощо [66].

Варто зазначити, що в цей історичний період стали з’являтись активні діячі, які впливали на професійний розвиток кадрів органів прокуратури. Як приклад, прокурором СРСР, небайдужим до поліпшення кадрового складу органів прокуратури, призначений комуністичною партією, був І. Акулов, першим із керівного складу почав проводить ґрунтовну роботу з виховання прокурорських кадрів, з укомплектування кадрів Центрального апарату Прокуратури СРСР. Він був патріотом і неодноразово наголошував підлеглим про цінність про довіри народу, авторитету прокуратури, уважне відношення до громадян, які звертаються до прокуратури тощо [164].

Однак, зусилля таких діячів були марними. Перед Великою Вітчизняною війною у 1938 році якісний склад кадрового забезпечення дійшов до найгірших показників. Кількість прокурорських працівників, які не мали спеціальної юридичної підготовки становила 54,9%, а лише 10,7% працівників мали юридичну освіту [171]. Не сприяли поліпшенню ситуації, навіть, університети, які долучились до підготовки кадрів для органів прокуратури та забезпечували проходження юридичних курсів.

Особливої уваги у формуванні кадрового забезпечення органів прокуратури заслуговують роки Великої Вітчизняної війни. Відповідно до Постанови Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних комісарів СРСР, Центрального комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків, що зобов’язувала всі органи виконувати рішення і розпорядження Державного комітету оборони, органи прокуратури працювали у режимі надзвичайної ситуації захисту вітчизни. Вся діяльність органів прокуратури у була направлена на сприяння фронту, багато прокурорських працівників загинули у

зв’язку з чим і постала гостра проблема з нестачею кадрів в органах прокуратури.

Як зазначає Мироненко Т., комплектація кадрів органів прокуратури проходила фактично під час воєнних дій з осіб запропонованих партією, які пройшли підготовку на короткострокових тримісячних юридичних курсах. Особи по закінченню курсів призначались на посади помічників прокурорів, слідчих і прокурорів [128].

У повоєнні роки радянське керівництво, дбаючи про працевлаштування фронтовиків, почало організовувати різні курси з підготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів з усіх напрямів професійної діяльності [84]. Партійні органи рекомендували до працевлаштування в органи прокуратури 400 комуністів-фронтовиків, однак вони були без юридичної освіти. Для усунення прогалини у відсутності освіти в різних містах країни були організовані річні юридичні курси. На той час в Україні існували юридичні школи, що здійснювали підготовку у чотирьох містах України: Києві, Харкові, Одесі і Львові [164, С.246].

Однак, варто зазначити, що працевлаштування фронтовиків в органи прокуратури підвищило авторитет органів прокуратури та покращило якісний склад кадрового забезпечення. Також позитивна динаміка розвитку діяльності прокуратури супроводжувалась розробкою нових законів, направлених на подолання наслідків війни, на відновлення і розвиток народного господарства радянської держави. Необхідність забезпечення виконання цих законів поставили перед органами прокуратури нові завдання.

У повоєнні роки розпочався період підвищення авторитету органів прокуратури та статусу прокурорів і слідчих. Вважаємо, що важливим нормативно-правовим документом радянської держави у підвищенні авторитету стало і підписання 19 березня 1946 року Закону про присвоєння Прокурору СРСР найменування Генерального прокурора СРСР [162, С. 129].

Розпочався період відновлення всіх сфер народного господарства і, нарешті, існування гострої проблеми органів прокуратури щодо освітнього рівня прокурорсько-слідчих працівників знайшло шляхи вирішення у впровадженні нормативно-правового забезпеченні. А саме, у 1947 році фактично до 25-річчя існування радянської прокуратури було підписано Постанову Ради Міністрів СРСР «Про створення курсів підготовки прокурорських працівників». У подальшому 11 липня 1947 року видано накази Генерального прокурора СРСР № 688 «Про підготовку, створення та затвердження штатного розпису курсів підготовки прокурорських працівників», від 22 липня 1947 року № 797 «Про організацію Московських, Ленінградських та Харківських однорічних юридичних курсів підготовки міських прокурорів» та організовано на території України - Харківські однорічні юридичні курси Прокуратури СРСР. Вже 1 серпня 1947 року розпочались заняття для прокурорів, помічників і слідчих районних та міських прокуратур на Харківських однорічних юридичних курсах Прокуратури СРСР на базі Харківського юридичного інституту. На заняття в основному направлялись прокурори діяльність, яких була перервана під час війни. З 1956 року тривалість навчання була скорочена до дев’яти, пізніше до шести місяців, а з 1966 року - 3-4 місяця.

Головним завданням Харківських однорічних курсів було визначено: ознайомити слухачів з новітніми досягненнями в юридичній науці та криміналістичній техніці; навчати їх ефективним формам організації і методам прокурорського нагляду, методиці та практиці розслідування злочинів; підвищити їх кваліфікацію. Крім того, Харківський юридичний інститут займався розробкою методичних рекомендацій у питаннях підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів, наданням допомоги прокурору у здійснюванні навчальних заходів на місцях у прокуратурах, у тому числі у семінарах і науково-практичних конференціях тощо [162, С.26].

Вважаємо, що особливе значення для розвитку правової основи системи органів прокуратури і, зокрема, підвищення якості кадрового забезпечення, на той час займали: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 травня 1955 року «Про затвердження Положення про прокурорський нагляд в СРСР» та Закон

СРСР від 28 грудня 1955 року «Про затвердження указу Президією Верховної Ради СРСР у січні 1958 року «Про затвердження Положення про прокурорський нагляд в СРСР». Вперше в історії законодавства в Положенні про прокурорський нагляд СРСР стаття 52 передбачала вимоги до кадрів: прокурорів і слідчих, зокрема, щодо їх освітнього рівня [53]. Відповідно до вимог вказаної статті на посади прокурорів і слідчих призначалися особи, які мали вищу юридичну освіту. Особи, які не мали вищої юридичної освіти, тільки в окремих випадках, могли бути призначені слідчими і прокурорами за згодою Генерального прокурора СРСР. На практиці такі виключення застосовували до осіб, які успішно навчалися на останніх курсах заочних або вечірніх відділень у вищих юридичних навчальних закладах, працювали помічниками прокурорів на громадських засадах і характеризувалися як особи з високими діловими та моральними якостями.

Працівники прокуратури, в інтересах підготовки кваліфікованих спеціалістів, проводили роботу з вищими юридичними навчальними закладами. Вони зустрічались зі студентами для проведення лекційних занять, бесід, організації виробничої практики і стажування. За нетривалий термін існування кваліфікаційних вимог до працівників прокуратури, якісний склад органів прокуратури покращився - 93,5% працівників були вже з вищою юридичною освітою. У прокуратурах забезпечувалось співвідношення молодих спеціалістів і досвідчених прокурорів.

Керівництво органів прокуратури розуміло, що успішне виконання завдань покладених на прокуратуру, потребує удосконалення нормативного забезпечення її діяльності, зокрема, у відомчих правових актах щодо професійної підготовки прокурорів і слідчих. Таким чином, додатково були прийняті накази Генерального прокурора СРСР: від 19 вересня 1962 року №72 «Про заходи по підвищенню ідейно-політичного рівня і ділової кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників»; від 30 грудня 1965 року «Про поліпшення роботи слідчого апарату органів прокуратури та посиленні прокурорського нагляду за слідством та дізнанням» зобов’язував управління кадрів і слідче управління постійно поліпшувати якісний склад кадрового забезпечення слідчого апарату найбільш кваліфікованими і досвідченими працівниками, здібними забезпечити належний рівень виконання поставлених перед слідством завдань, підвищувати їх ділову кваліфікацію та професійну майстерність; від 22 січня 1969 року №4 «Про заходи подальшого покращення підбору, розстановки і виховання кадрів в органах прокуратури» тощо.

Система підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури включала такі основні форми: навчання з відривом від виробництва на Вищих курсах, в Інституті удосконалення слідчих працівників і на курсах підвищення кваліфікації районних прокурорів та помічників; науково-практичні конференції; навчально-методичні семінари; стажування; обмін позитивним досвідом; самостійна робота; заочне навчання в юридичних вищих навчальних закладах [115, С.8].

Таким чином, фактично сформувалась «класична» система та правові форми підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури.

З метою методичного забезпечення навчальних заходів прокуратурою СРСР у 1969 році було підготовлено перший посібник «Організація та методика підвищення кваліфікації органів прокуратури» з додатком тематик занять прокурорів та слідчих, у подальшому 1973 року прокуратура СРСР за участі Всесоюзного інституту та Інституту удосконалення слідчих і прокурорів покращили цей посібник більш розширеними тематиками і він отримав назву «Організація й методика підвищення кваліфікації працівників органів прокуратури».

Про першочергову роль кадрів в державному управлінні стали розглядати питання на з’їздах Комуністичної партії Радянського Союзу. ХХІУ з’їзд звертав увагу на особливість значення підготовки кадрів до роботи у сучасних умовах. Наголошувалось, що успішне виконання завдань органів прокуратури залежить від підвищення ідейно-політичного рівня та ділової кваліфікації прокурорів і слідчих [115, С.8].

За період радянських часів пройшов складний тривалий час активного становлення і удосконалення нормативно-правового забезпечення діяльності органів прокуратури. Значно покращено правові основи, зокрема, такі правові акти, які стосувались організації роботи з кадрового забезпечення і підвищення кваліфікації. Такими документами правового регулювання стали: Програма виробничої практики затверджена 16 жовтня 1964 року Прокуратурою СРСР та Міністерством вищої і середньої спеціальної освіти СРСР; Інструкція про організацію виробничої практики студентів юридичних вузів в органах прокуратури затверджена 31 жовтня 1964 року заступником Генерального прокурора СРСР; Інструкція про відбір та використання на роботі в органах прокуратури молодих спеціалістів, що закінчили юридичні вузи затверджена 3 грудня 1964 року заступником Генерального прокурора СРСР; Положення про персональний розподіл молодих спеціалістів, що закінчили вищи і спеціальні навчальні заклади, затвердженим 11 жовтня 1963 року № 302 наказом міністра вищого і середнього спеціальної освіти СРСР; Програма стажування молодих спеціалістів в органах прокуратури затверджена 3 грудня 1964 року заступником Генерального прокурора СРСР; Інструкція про порядок призначення на посади та звільнення з посад, які входять в номенклатуру Генерального Прокурора СРСР затверджена 31 червня 1965 року заступником Генерального прокурора СРСР; Постанова ЦК КПСС та Ради Міністрів від 10 грудня 1965 року та наказ Генерального прокурора СРСР від 6 березня 1966 року про введення в номенклатуру посад Генерального прокурора СРСР посади Директора, заступника директора по навчальній та науковій роботі, в обліково- контрольну номенклатуру Прокуратури СРСР включення заступника директора адміністративним питанням, завідуючих кафедрами Інституту при Прокуратурі СРСР, Положення про заохочення та дисциплінарну відповідальність прокурорів і слідчих органів Прокуратури СРСР затвердженої Указом президії Верховної Ради СРСР від 24 лютого 1964 року; Інструкція про порядок представлення прокурорсько-слідчих працівників до присвоєння класних чинів, затвердженої Генеральним прокурором СРСР від 17 лютого 1964 року тощо.

Також, слід зазначити, що вперше почали практикувати подання заявок на необхідну кількість осіб з юридичною освітою для роботи в органах прокуратури та питання призначень розглядались на засіданнях колегій та нарад. Вважаємо, що з метою мотивації вперше в історії прокурори і слідчі рекомендувалися до почесного звання «Заслужений юрист», нагороджувались Почесними грамотами у тому числі і Почесною грамотою Верховної Ради СРСР або Президії Верховної Ради СРСР. Передбачались і заходи дисциплінарного впливу за неналежне виконання службових обов’язків.

До 1970 року на Харківських курсах щорічно на спеціалізованих потоках підвищували кваліфікацію прокурорсько-слідчі працівники обласних і крайових прокуратур по всім направленням прокурорської діяльності. З метою покращення організації підвищення кваліфікації та запровадження навчання керівних кадрів ці курси були реорганізовані в філію Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Прокуратури СРСР. 14 січня 1977 року на базі Харківських курсів, підвищення кваліфікації прокурорів Прокуратури СРСР було створено філіал Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Прокуратури СРСР, котрий у 1987 році був перейменований в філіал Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів при Прокуратурі СРСР.

У 1977 році Конституція СРСР визначила основи організації і діяльності прокурорських органів. Основний закон СРСР визначав зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури, строки повноважень і порядок призначення прокурорів від вищої до нижчої ланки, відповідальність і підзвітність Генерального прокурора СРСР. В Конституції СРСР визначалось, що прокуратура являє собою систему єдиних централізованих органів, підпорядкованих тільки центру в особі Генерального прокурора СРСР. На підставі і відповідно до Конституції СРСР 30 листопада 1979 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про прокуратуру СРСР», де визначалися завдання, основні напрями діяльності та принципи організації, система органів прокуратури. Згідно із Законом прокуратура являла собою виключно єдину централізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Однак, вперше прийнятий Закон «Про прокуратуру СРСР» не розширив положення щодо вимог до осіб, що претендують на посади прокурорів і слідчих, зокрема, щодо їх освітнього рівня [140].

Зі всіх республік радянської держави за 35 років існування інституту - підвищили кваліфікацію дев’ять тисяч прокурорів - близько 250 прокурорів на рік.

Враховуючи зазначене вище можна сказати, що процес становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів співпадає і залежить від розвитку правового забезпечення системи органів прокуратури і системи підвищення кваліфікації усіх сфер народного господарства радянської держави.

З огляду на особливості побудови і розвитку радянської держави, становлення нового законодавства, державного устрою, видно, що належної уваги надано становленню правової основи функціонування системи підвищення кваліфікації кадрів тільки після 1947 року. У період становлення системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури пройшов процес найбільшого зросту освітніх і кваліфікаційних характеристик якісного складу органів прокуратури. У вісімдесяті роки минулого сторіччя визнаємо в прокурорах дійсну правову еліту держави.

Оскільки у подальшому не відбувалося істотних змін у правовому забезпеченні та організації підвищення кваліфікації прокурорів, потреби у детальному аналізі даного етапу розвитку немає. Варто виокремити лише ключові моменти функціонування системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників в Прокуратурі УРСР: 1) розвиток правового забезпечення системи підвищення кваліфікації прокурорсько- слідчих працівників характеризуються вимогами до осіб, які призначались на посади прокурорів і слідчих; 2) система підвищення кваліфікації сформувалась протягом 60 річного розвитку та існування радянської прокуратури, а також була успадкована при отриманні незалежності та суверенності України; 3) становлення та функціонування системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників у радянській державі здійснило значний вплив на ділові та моральні якості прокурорів і слідчих, що вплинуло на підвищення загальних результатів діяльності прокуратури в цілому.

На даному етапі дослідження, на нашу думку, необхідно розглянути періоди розвитку прокуратури після 1990 року. Ми поділяємо думку В. Кравчука, який розділяє розвиток прокуратури після 1990 року: 1). розвиток правового забезпечення функціонування прокуратури як органу державної влади суверенної та незалежної України; 2). діяльність прокуратури після вступу України до членства Ради Європи, прийняття Конституції України та іншого законодавства, підзаконних актів у відповідності до неї [76, с. 122].

Після 1990 року розвиток України характеризується становленням правової демократичної держави, тому становлення правового забезпечення діяльності прокуратури у суверенній і незалежній державі стало закономірним процесом. Крім того, слід зазначити, що після отримання незалежності Україна успадкувала від радянської держави основні засади організації діяльності та систему прокуратури, у тому числі і систему підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників.

З набуттям України незалежності на базі Інституту підвищення кваліфікації районних і міських прокурорів при Прокуратурі СРСР у січні 1992 року було відповідно наказу Генерального прокурора України від 16 жовтня 1996 року № 164-ш створено Інститут підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України. У подальшому вказаний було включено на правах відділу до структури Генеральної прокуратури України.

Пізніше відповідно до наказу Генерального прокурора України від 15 січня 1997 року № 16-к Інститут підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України введено до структури Генеральної прокуратури України як підрозділ на правах управління зі статусом юридичної особи.

У 1999 році з метою удосконалення діяльності було ліквідовано Інститут підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України (на правах управління) у м. Харкові. Разом з цим 15 липня 1999 року в місті Києві було утворено Інститут Генеральної прокуратури України по підвищенню кваліфікації прокурорсько-слідчих кадрів та науково-практичних розробок з питань організації роботи на основних напрямках прокурорської діяльності на правах Управління Генеральної прокуратури України. Згодом цей інститут реорганізували і створили Академію прокуратури України.

Україна взяла зобов’язання перед Радою Європи щодо зміни ролі, функцій і діяльності прокуратури відповідно до європейських стандартів, тому доцільним буде зазначити, що такі зміни зумовлюють реформування успадкованої від радянської держави системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників до європейських стандартів безперервного професійного навчання прокурорів.

У чинному Положенні про єдину систему підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників органів прокуратури України нормативного визначення набули правові форми навчання: самостійне навчання, навчання за окремими планами працівників, які зараховані до резерву на заміщення керівних посад, надання індивідуальних завдань, дистанційне навчання в Інституті підвищення кваліфікації кадрів Національної академії прокуратури України.

Таким чином, підсумовуючи історико-правові закономірності становлення системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників, можна зробити такі узагальнення:

- різні періоди становлення правового забезпечення системи підвищення кваліфікації прокурорів в УРСР тісно пов’язані з становленням правового забезпечення функціонування органів прокуратури та освіти працівників різних галузей народного господарства, у тому числі їх післядипломної освіти та підвищення кваліфікації;

- протягом 60 річного становлення системи підвищення кваліфікації було розроблено оптимальну функціональну структуру та модель правових форм навчання прокурорів, які відповідали вимогам та потребам радянської держави;

- правове забезпечення та форми підвищення кваліфікації прокурорсько- слідчих працівників запроваджені у радянській державі забезпечили ґрунтовне підвищення якісного складу кадрів органів прокуратури.

Отже, як наслідок, наприкінці минулого сторіччя прокурорсько-слідчі працівники визначаються дійсною правовою елітою радянської держави. Однак, попри такі досягнення, вважаємо, що організацію функціонування чинної єдиної системи підвищення кваліфікації прокурорсько-слідчих працівників необхідно актуалізувати до вимог європейських стандартів безперервного навчання прокурорів, сучасного розвитку законодавства України, прокуратури, освітнього процесу, інформаційних технологій навчання тощо.

1.2.

<< | >>
Источник: УСТИМЕНКО ВІКТОРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ ПРОКУРОРІВ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2015. 2015

Скачать оригинал источника

Еще по теме Джерела дослідження підвищення кваліфікації та становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів.:

  1. 1.1. Правовий захист особи, щодо якої вчинено кримінальне правопорушення
  2. 2.3. Адміністративні акти, які приймаються при здійсненні внутрішньоорганізаційної діяльності органами прокуратури
  3. ВСТУП
  4. Джерела дослідження підвищення кваліфікації та становлення системи підвищення кваліфікації прокурорів.
  5. Характеристика систем безперервного навчання прокурорів у зарубіжних країнах.