Висновки до розділу 1

За результатами проведеного комплексного наукового дослідження форм і засобів захисту працівниками своїх трудових прав зроблено нижченаведені висновки:

1. Чинне трудове законодавство захищає права працівників лише у сфері охорони здоров’я та безпеки виробництва, лишаючи за межами регулювання низку нових правовідносин між працівником і роботодавцем, що зупиняє процес формування в законодавстві про працю ефективного галузевого механізму захисту трудових прав та інтересів працівників.

2. Одна з теоретичних та практичних проблем чинного трудового законодавства у сфері захисту трудових прав працівників полягає в тому, що законодавець, як і багато вчених в галузі трудового права, ототожнює поняття «форм» та «способів» захисту трудових прав. Однак, за своєю природою ці дві категорії трудового права не є однаковими. Під поняттям «форма захисту» потрібно розуміти різновид діянь, що направлені на дозволений законодавством захист трудових прав, а під «способами захисту» — складові елементи практики по захисту цих прав, санкціоновані чи не заборонені законодавством.

Разом з тим, існує проблема у викладені норм, що регламентують форми та способи захисту, в якості сукупності, а не системи регулюючих норм. Законодавець не створив нормативної системи форм захисту трудових прав працівників, тому їхня правова регламентація розміщена не в логічному порядку системи цих форм, за ознаками природи захисту^[2], що ускладнює процес захисту й відновлення порушеного трудового права працівника.

3. Виходячи із класифікації форм захисту прав людини, яка розроблена вченими в галузі загальної теорії права, форми захисту трудових прав працівників в Україні потрібно виокремити за ознаками юрисдикційної та неюрисдикційної природи захисту цих прав.

До неюрисдикційної форми захисту потрібно віднести таку прямо не передбачену чинним законодавством про працю форму захисту як самозахист працівником своїх трудових прав. Під самозахистом працівником своїх трудових прав потрібно розуміти незаборонений чинним законодавством про працю вид превенції та відновлення порушеного права, що виключає залучення до вирішення трудового спору третіх осіб, і такий, що продовжується до моменту відновлення конкретного порушеного трудового права.

4. Слід також розрізняти самозахист як форму захисту та страйк як засіб захисту. Ототожнення цих двох понять є юридично некоректним, виходячи з природи форми та способів захисту. Страйк, на відміну від самозахисту, є тимчасовою, добровільною, колективною, повною чи частковою відмовою від виконання своїх обов’язків з метою вирішення колективного трудового спору і є формою вислову колективного протесту. Право на самозахист реалізується працівником самостійно, незалежно від згоди на те інших працівників, а оголошення страйку, в свою чергу, може бути прийняте тільки колективом працівників організації або профспілковою організацією.

Неюрисдикційна форма захисту трудових прав є специфічним та ефективним видом захисту трудових прав, проте, його межі, методи, засоби вчинення, відповідальність роботодавця за тиск на працівника (його близьких родичів) під час самозахисту не врегульовані законодавцем в чинному трудовому праві і в Проекті Трудового кодексу України.

5. У чинному законодавстві про працю також відсутня чітка процесуальна регламентація комплексу внутрішньо впорядкованих організаційних заходів щодо захисту трудових прав працівників, що створює ряд проблем у процесі захисту трудових прав та надає передбаченим законодавцем формам захисту малу практичну ефективність. Внаслідок цього факту багатьма вченими був зроблений висновок, що такі форми як профспілка, КТС та самозахист через свою малу ефективність потрібно скасувати та замінити їх більш ефективними альтернативами. Проте, ліквідація таких форм захисту є недоцільною.

6. Форми й засоби захисту трудових прав працівників потребують реформ та розширення, а не ліквідації. Зокрема, доцільним буде внесення в законодавство про працю чіткої системи норм, яка регулювала б порядок і принципи застосування працівником форм та способів захисту трудових прав, та концептуальне й нормативне розмежування понять «форми» та «способи» захисту цих прав.

7. Проект Трудового кодексу України потрібно доповнити главою «Неюрисдикційні форми захисту», в якій була б окреслена чітка система норм, що визначили б правовий зміст поняття «самозахист», обставини, за якими виникає право вчиняти самозахист, засоби здійснення, заборону вчинення роботодавцем протиправних діянь, що направлені проти працівника, який вчиняє самозахист під час, і з приводу вчинення самозахисту, та визначити адміністративну та кримінальну відповідальність у відповідних нормативних актах за такі протиправні діяння роботодавця.

Також у законодавство про працю потрібно внести норми, які забороняли б безпідставно відмовляти працівнику в наданні захисту трудового права, передбачити в КУпАП вид відповідальності за таке діяння; скасувати в чинному трудовому законодавстві норми, що регламентують фінансову залежність профспілок і КТС від роботодавця та розширити правозахисну компетенцію НСПП. Зокрема, компетенцію НСПП потрібно розширити такими правами, як право: передачі зафіксованого порушення трудового законодавства до прокуратури та Державної інспекції праці; звернення до Державної виконавчої служби для примусового виконання рішень трудового арбітражу; брати участь у посередництві представнику НСПП в індивідуальних і колективних трудових спорах до повного їхнього розв’язання; на формування списків арбітрів і посередників у конкретних трудових спорах.

Реформа трудового законодавства України повинна стати пріоритетним законотворчим процесом держави, виходячи з того, що застарілість норм чинного законодавства про працю та недосконалість норм проекту Трудового кодексу України, які визначають форми та засоби захисту трудових прав працівників, не відповідають сучасним механізмам захисту цих прав та є неефективними в умовах ринкової економіки.