1.2. Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини

В умовах розвитку нашої держави посилюється перетворююче значення праці, розширюються можливості її застосування. Нові соціально-економічні умови – різноманіття форм власності, ринкові відносини, впровадження новітніх технологій та нових методів господарювання, свобода підприємницької діяльності, формування ринку праці неминуче вносять істотні зміни як у зміст трудових відносин, так і у правове положення їх суб’єктів, а також у зміст трудових прав, як визначальних положень у сфері трудової діяльності.

Ступінь зрілості і розвиненості громадянського суспільства залежить значною мірою саме від стану справ із правами людини, від обсягу цих прав, їх реалізації та захисту. У розвиток вказаної тези, О.А. Лукашова зазначає, що права людини дають їй можливість не тільки брати участь в управлінні державою, але і дистанціюватися від неї, самовизначатися в сфері приватного життя, вибору переконань, відношення до релігії, власності. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбуваються там, де права людини або відсутні, або носять декларативний характер [66, с. 13].

Сьогодні проте вчені не одностайні в питанні визначення поняття «права людини». Так, з точки зору Д.І. Луковської, права людини – це загальна і рівна для всіх міра (норма) свободи (можливої поведінки), необхідна для задоволення потреб її існування, розвитку, самореалізації, що у тих або інших конкретно-історичних умовах визначається взаємним визнанням свободи суб’єктами правового спілкування і не залежить від її офіційної фіксації державою, хоча і має потребу в державному визнанні і гарантуванні [67, с. 34]. Л.П. Рассказов та І.В. Упоров стверджують, що права людини є її невід’ємними властивостями і належать кожній з моменту народження. Закріплення в правовому акті не означає трансформації природного права людини в позитивне право. Воно знаходить лише форму позитивного права, і більш надійні гарантії реалізації.

Необхідно відмітити, що у конституціях більшості закордонних країн, коли мова йде про суб’єктивне право, передбачається наявність більш-менш визначеного суб’єкта, на якому лежить відповідний цьому праву обов’язок. Наприклад, якщо проголошується право на охорону здоров’я, зобов’язаним суб’єктом, як правило, виступають державні (у деяких випадках також недержавні) установи охорони здоров’я. Коли ж говориться про свободу, мається на увазі заборона цю свободу заперечувати або обмежувати, звернена до невизначеного кола суб’єктів, зобов’язаних поважати дану свободу, тобто практично до будь-якого можливого порушника свободи. Так, якщо конституційно проголошена свобода слова, людина вправі вимагати в держави захисту від будь-якого суб’єкта, який перешкоджає їй привселюдно говорити те, що вона хоче. Доволі цікаво характеризує співвідношення свободи і суб’єктивного права М.В. Баглай: «Частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав необхідно для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір прав не вичерпує змісту свободи» [72, с. 84]. Дослідники конституційного права закордонних країн В.В. Маклаков і Б.А. Страшун підкреслюють, що в країнах англосаксонської правової системи законодавець у конституціях, як правило, не вдається до формулювання позитивних суб’єктивних прав або вдається до цього в обмеженій мірі, надаючи перевагу гарантуванню свободи [73, с.

Водночас, слід зазначити, що теоретичне розрізнення прав людини і прав громадянина зустрічаються ще у працях французьких просвітителів XVIII ст., а їх конституційне розмежування – в Конституції Франції 1791 р., що відтворила відповідну формулу Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Сучасні вчені висловлюються стосовно співвідношення прав людини і прав громадянина наступним чином. Наприклад, М.Л. Заінчковський вказує, що громадянин – це неодмінна іпостась людини як учасниці політичного суспільства. Поняття громадянина фіксує те, чим з необхідністю стає і має бути людина у суспільстві. Таким чином, йдеться не про двох суб’єктів права – «людину» і «громадянина», – а про єдиного суб’єкта – людину, що реалізовує свої невід’ємні (природні) права у площині спільного життя з іншими. Громадянин є природним продовженням людини [74, с. 128]. З точки зору О.Ф. Скакун, права людини і права громадянина є взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Правознавець бачить наступні відмінності між правами людини і громадянина. По-перше, права людини – позатериторіальні тобто існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою. Права громадянина – територіальні, тобто передбачають наявність громадянства (особливий зв’язок людини та держави). По-друге, права людини – загально-соціальні, тобто належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права. Вони не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини). Права громадянина – спеціально-соціальні (юридичні), тобто закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа. По-третє, реалізація прав людини здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б вона не знаходилася. Реалізація прав громадянина охоплює сферу відносин індивіда з певною державою [75, с. 175]. На переконання Д.І. Луковської, розмежування прав людини і прав громадянина випливає з розрізнення громадянського суспільства та держави, людини взагалі як приватної людини і «політичної» людини – громадянина держави.

У подальшому ідеї прав людини розвиваються у різних регіонах світу відповідно до характеру культури, філософії, релігії, суспільного світогляду, моралі, що визначають характер тієї або іншої цивілізації. Універсальний характер вони здобувають у розвинутих країнах європейського регіону, в яких у XVII – XVIII ст.ст. здійснилися буржуазні революції під гаслами свободи, рівності та справедливості. Так, видатною віхою в історії визнання та закріплення прав і свобод людини стала, прийнята 26 серпня 1789 р. Установчими зборами Франції, Декларація прав людини і громадянина. Її ст. 2 має такий зміст: «Мета будь-якого політичного Союзу – забезпечення природних і невідчужуваних прав людини. Цими правами є свобода, власність, безпека й опір гнобленню» [81, с. 31]. Аналогічні підходи ми бачимо і в інших країнах. Так, Сполучені Штати Америки у Декларації незалежності США від 4 липня 1776 р. закріпили невід’ємні права людини, а саме: життя, свободу і прагнення до щастя. Не залишилась осторонь від визнання прав людини і Україна. Як зазначав гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, «усі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність» [82, с. 67].

Після закінчення Другої світової війни міжнародне співтовариство відкриває нову сторінку у визнанні прав людини та громадянина. Так, у більшості промислово-розвинутих країнах права людини та громадянина отримують конституційне закріплення. Наприклад, Конституція Японії 1947 p. містить доволі широкий перелік прав людини. А відповідно до ст. 13 «Усі люди повинні поважаться як особистості. Їх право на життя, свободу і прагнення до щастя є, оскільки це не порушує суспільного добробуту, вищим предметом турботи у галузі законодавства й інших державних справ». На нашу думку, проголошення прав і свобод людини, їх закріплення в законодавстві є найважливішою передумовою створення справді відкритого, вільного суспільства, оскільки панування права, плюралізм і права людини є нерозривними складовими демократії.

Сучасні дослідники в історичному контексті виділяють три покоління прав людини.

Так, першим поколінням прав прийнято вважати громадянські і політичні права. Ці права виражали так звану «негативну» свободу: вони зобов’язували держави утримуватися від втручання в сферу особистої свободи і створювати умови участі громадян у політичному житті [66, с. 137]. Громадянські і політичні права були завойовані в ході буржуазно-демократичних революцій у Європі, а також у результаті боротьби США за свою незалежність. Політичні права були спрямовані, в першу чергу, на приборкання свавілля державної влади. Як програмна вимога була висунута ідея про обов’язок державної влади не втручатися в сферу, що зачіпає свободу й автономію людини. Це стало можливим тільки після поділу влади й утвердження принципу формальної рівності всіх громадян перед законом незалежно від їх соціального стану [83, с. 243].

Соціально-економічні і культурні права є правами другого покоління. Група трудових прав працівників входить до складу саме соціально-економічних прав. Це покоління прав людини сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного рівня, підвищення соціального статусу (так звані «позитивні права»), для реалізації яких потрібно організаційна, правотворча й інші форми діяльності держави по забезпеченню зазначених прав. На державному рівні були такі перші заходи, які можна вважати першими показниками становлення другого покоління прав людини. Так, у 1881 г. в Німеччині був прийнятий Маніфест німецького кайзера, по якому встановлювалася єдина система соціального забезпечення у формі соціального страхування. Веймарська Конституція 1919 р. закріпила можливість кожної людини добувати собі кошти працею і право на соціальне страхування у випадку старості, хвороби. У 1917 р. Мексика стала першою державою, яка на конституційному рівні зафіксувала деякі соціально-економічні права.

Необхідно зазначити, що на міжнародному рівні як соціально-економічні, так і громадянські та політичні права людини були закріплені набагато пізніше ніж у національному законодавстві. Особлива роль у закріпленні та забезпеченні прав людини на міжнародному рівні належить Організації Об’єднаних Націй. За роки свого існування вона прийняла велику кількість міжнародних актів в сфері захисту прав і свобод людини, один з яких Загальна декларація прав людини. Розробка останньої проходила в складній дипломатичній боротьбі, а її прийняття було підсумком розгляду й узгодження різних політичних позицій і точок зору. 10 грудня 1948 р., після ретельної розробки і тривалого обговорення окремих статей, Загальна декларація прав людини була прийнята 48 голосами держав-членів ООН при 8 тих, що утрималися. Серед тих держав, які утрималися під час голосування був і СРСР. Виступаючи по мотивах голосування, представники СРСР і інших соціалістичних країн відзначали, що вони при голосуванні утрималися, тому що прийнятий документ порушує суверенітет держав, не містить ряду положень, внесених ними, а також не гарантує здійснення основних прав і свобод. Аналізуючи зміст Загальної декларації прав людини можна побачити, що вона містить широкий перелік як громадянських і політичних, так і соціально-економічних і культурних прав. Визнаючи природний характер прав людини, вона в першій же статті, автором якої був відомий французький учений Рене Кассен, проголосила, що «всі люди народжуються вільними і рівними у своєму достоїнстві й у своїх правах». Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і тому вона носить лише рекомендаційний характер. У той же час при оцінці юридичної чинності її положень потрібно враховувати те, що в міжнародному праві поряд із договором значну роль відіграє звичай, що формується в результаті міжнародної практики держав і поступово визнається ними як правова норма. Зовсім іншу юридичну природу мають Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які теж прийняті Генеральною Асамблеєю ООН. Ці акти конкретизують положення Загальної декларації і є обов’язковими для виконання державами, що їх ратифікували.

Офіційна позиція ООН, закріплена ще у Загальній декларації прав людини та підтверджена в численних резолюціях, полягає у тому, що всі групи прав, закріплених зазначеними документами, є універсальними, невід’ємними, взаємозалежними та взаємопов’язаними. Міжнародна спільнота має захищати права людини загалом, справедливо та рівно, однаковими засобами та з однаковим наголосом [84, с. 11]. У той же час, у міжнародному праві, як зазначається в одному зі звітів Комітету з економічних, соціальних і культурних прав ООН, громадянським і політичним правам людини приділяється більше уваги, законодавчого врегулювання та судового тлумачення, ніж правам економічним, соціальним і культурним [85].

Сьогодні не має також одностайності серед вчених і щодо природи трудових прав працівників. Так, окремі західні вчені не визнають за трудовими правами статусу конституційних, оскільки останні не можуть бути захищені в судовому порядку і залежать, у першу чергу, від економічного потенціалу держави. У західній доктрині конституційного права до останнього часу пануючою була теорія про другорядність соціально-економічних, у тому числі і трудових, прав у порівнянні з особистими [86, с. 179]. Аналогічну позицію підтримують і деякі вітчизняні та російські вчені. Так, на думку В.Д. Бабкіна, на відміну від абсолютних прав соціально-економічні права не можна захистити безпосередньо державно-правовими засобами [87, с. 3]. Л. Гордон вказує, що соціально-економічні права, на відміну від інших, мають свої особливості: поширюваність на певну (соціально-економічну) сферу життя людини; допустимість рекомендаційних, «не суворих» формулювань базових положень (наприклад, «гідне життя», «справедливі і сприятливі умови праці», «задовільне існування» тощо); залежність реалізації соціально-економічних прав від стану економіки і ресурсів [88, с. 159]. М.В. Баглай притримується позиції, що економічні, соціальні і культурні права є не стільки юридичними нормами, скільки стандартами, до яких повинна прагнути держава у своїй політиці. Обґрунтовуючи цю позицію, вчений посилається на американську доктрину основних прав, а також на розходження в механізмах дії міжнародних пактів і стверджує: «... якщо положення Пакту про громадянські і політичні права підлягають застосуванню негайно і без застережень, то Пакт про економічні, соціальні і культурні права ставить за обов’язок державі прийняти в максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб забезпечити постійне повне здійснення прийнятих у Пакті прав» [89, с. 225].

Важко погодитись із зазначеними вченими, які вказують на неможливість захисту трудових прав безпосередньо державно-правовими засобами. Так, ст. 8 Основного Закону проголошує, що норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Таким чином, вважаємо, що ідея «другорядності» трудових прав працівників є помилковою. Всі права, що закріплені в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, та знайшли відображення у Основному Законі є рівними, неділимими та взаємопов’язаними. Реалізація і захист трудових прав закріплених у вищезазначених актах повинні бути забезпечені державою незалежно від рівня економічного розвитку, особливо якщо мова йде про трудові права закріплені безпосередньо у Конституції України, оскільки це Основний Закон держави. Безумовно, реалізувати трудові права у повному обсязі значно складніше ніж громадянські та політичні права, оскільки для цього потрібні високорозвинена соціально-орієнтована економіка, багатство ресурсів, а також спеціальна цілеспрямована правотворча й організаційна діяльність держави по їх забезпеченню та захисту, а також розвинений правовий механізм гарантування їх реалізації на високому рівні.

Цікаво, що в юридичній літературі можна зустріти декілька підходів до назви досліджуваних прав. Одні науковці вживають один термін «соціально-економічні права», а інші – два – «соціальні права» та «економічні права». Так, М.П. Карєєва, яка вперше здійснила класифікацію прав і обов’язків громадян записаних у Конституції СРСР 1936 р., однією з трьох більш-менш однорідних груп прав вважала саме соціально-економічні права [90, с. 148]. М.І. Матузов також застосовує термін «соціально-економічні права». Вчений зазначає, що ці права виникли під впливом соціалістичних ідей, рухів і систем, у тому числі у СРСР (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) [9й, с. 162]. Інша група вчених, серед яких О.Ф. Скакун, В.Я. Тацій, В.Ф. Погоріло, Ю.М. Тодика, вживають окремо два терміни «соціальні права» та «економічні права». Так, О.Ф. Скакун під соціальними правами розуміє можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін. Економічні права, з точки зору правознавця, – це можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ [75, с. 179-181]. В.Я. Тацій, В.Ф. Погорілко та Ю.М. Тодика до соціальних прав відносять: право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на достатній життєвий рівень, право на належні, здорові та безпечні умови праці, право на соціальний захист та соціальне забезпечення, право на житло, право на охорону здоров’я і медичну допомогу та медичне страхування, право на сприятливе навколишнє середовище й екологічну безпеку. До економічних прав – право приватної власності та на результати своєї інтелектуальної і творчої діяльності, право на підприємницьку діяльність, право користуватися об’єктами публічної (суспільної) власності [92, с. 138-142].

На наш погляд, все ж таки доцільно застосовувати термін соціально-економічні права, оскільки розглядувані права доволі близькі за характером, що проявляється навіть в тому, що окремі права можна відносити як до соціальних прав, так і до економічних (наприклад, право на працю). Такої ж думки притримується і С. Надель, який зазначає, що об’єднання соціальних та економічних прав доцільно тому, що економічну діяльність не можна розглядати лише в аспекті ефективності використання ресурсів. Ще одним аргументом на користь об’єднання зазначених прав спеціаліст вважає те, що інститути й механізми, які забезпечують реалізацію економічних прав, спираються не тільки на ринок, підприємництво, конкуренцію, а й на державні установи, профспілки та ін. [93, с. 45, 46].

Під соціально-економічними правами слід розуміти можливості людини та громадянина в сфері власності, підприємництва, праці та відпочинку, соціального захисту, житлового забезпечення й охорони здоров’я, що мають за мету створення умов для належного розпорядження особою власністю і працею та захист тих, що опинилися в складній життєвій ситуації, як з боку держави, так і з боку суспільства.

У зв’язку з тим, що трудові права працівників входять до складу соціально-економічних прав, то під ними слід розуміти можливості людини та громадянина у сфері праці та відпочинку, соціального захисту, що мають за мету створення умов для належного розпорядження особою своєю працею та своєчасне отримання за неї винагороди не нижчої передбаченої чинним законодавством. У своїй сукупності дана група прав забезпечує свободу людини в економічній і соціальній сфері та дає їй можливість захистити свої життєві потреби. Так, у питаннях життєзабезпечення більшість людей не може покластися тільки на свої сили. Зберігаючи свободу, вони в той же час залежать від інших людей, інтереси яких часто зовсім інші. Тому в інтересах суспільства виникає необхідність захисту життєво важливих прав людини від економічного свавілля і соціальної несправедливості, а також – дати їй можливість для прояву своїх здібностей.

Слід відмітити, що, з огляду на предмет дослідження, у роботі переважно приділяється увага саме групі трудових прав працівників у складі соціально-економічних прав, а саме: праву на працю; праву на належні, безпечні і здорові умови праці; праву на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; праву на своєчасне одержання винагороди за працю; праву на страйк; праву на відпочинок; праву на соціальний захист, тобто безпосередньо тим правам у сфері праці, що знайшли належне відображення у вітчизняному законодавстві. Оскільки Україна взяла курс на побудову соціальної держави, то невід’ємною ознакою її має бути належна реалізація соціально-економічних прав людини, серед яких визначальне місце займають саме трудові права.

Започатковує перелік трудових прав встановлених у ст. 43 Конституції України право на працю. Воно, на нашу думку, є підґрунтям для подальшої реалізації існуючих трудових прав. Право на працю включає можливість громадянина заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Зауважимо, що використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду. У виключних випадках, пов’язаних з необхідністю проведення невідкладних аварійно-рятувальних робіт, допускається залучення працездатного населення і транспортних засобів громадян до виконання аварійно-рятувальних робіт при умові обов’язкового забезпечення безпеки праці [94]. При цьому держава має створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Так, Законом України «Про зайнятість населення» визначені правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України, його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю [95].

Основним нормативним документом, який регулює здійснення конституційного права на працю, є Кодекс законів про працю України. Цей правовий акт, насамперед, спрямований на регулювання трудових відносин всіх працівників, поліпшення якості їх роботи, поступове перетворення праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. У статтях 153 – 173 КЗпП знаходить своє відображення передбачене ч. 4 ст. 43 Конституції України право на належні, безпечні і здорові умови праці. Нормативне відображення цього права ми знаходимо і в Законі України «Про охорону праці» [96]. На створення і зміцнення правових, економічних, соціальних та організаційних засад збереження, відтворення та розвитку трудового потенціалу України спрямований і Указ Президента України «Про Основні напрями розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року» [97].

Право кожного на своєчасне одержання винагороди гарантується Конституцією України. Проте, як зазначають фахівці, діюча в нашій країні система оплати праці вичерпала себе, втратила свою відтворювальну та стимулюючу функції та відповідно вимагає реформування [98].

Частина 4 ст. 43 Основного Закону акцентує увагу на заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров’я роботах. Цей принцип відображається і в статтях 174 та 190 КЗпП.

Також у ч. 6 ст. 43 Конституції закріплюється право громадянина на захист від незаконного звільнення. Правовий механізм реалізації цього права передбачений гл. ХV КЗпП «Індивідуальні трудові спори». Зауважимо, що сприяння у виконанні вимог трудового законодавства є завданням таких добровільних об’єднань громадян як професійні спілки. Адже вони створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів своїх членів профспілки [99].

Важливо, що наведені вище гарантії права на працю можна доповнити: адміністративною гарантією, що полягає в притягненні до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про працю і правил щодо охорони праці; кримінально-правовими гарантіями, що полягають у притягненні до кримінальної відповідальності за перешкоджання законній діяльності профспілок; грубе порушення законодавства про працю; грубе порушення угоди про працю та ін.

Стаття 44 Конституції України передбачає право тих, хто працює, на страйк. Останній є крайнім засобом вирішення певного трудового спору (конфлікту) і може застосовуватися для захисту економічних і соціальних інтересів працюючих. При цьому страйк не повинен посягати на національну безпеку, здоров’я, права і свободи інших людей. Питання участі або не участі у страйку кожен працівник вирішує добровільно. Правові й організаційні засади функціонування системи заходів щодо вирішення колективних трудових спорів регламентуються Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» [100]. Ним визначається поняття, сторони, порядок формування вимог, послідовність розгляду спору, відповідальність за порушення законодавства про колективні трудові спори тощо. Так, згідно зі ст. 15 цього Закону, в Україні діє Національна служба посередництва і примирення, мета якої поліпшення трудових відносин, запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів), їх прогнозування та сприяння своєчасному їх вирішенню та ін. [101]. Забороняється проведення страйку: 1) за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків; 2) працівникам (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

Відповідно до ст. 45 Основного Закону кожен працюючий має право на відпочинок. Це положення знаходить своє втілення у ст. 2 КЗпП. Саме норми Кодексу спрямовані на деталізацію розглядуваного права працюючих (ст.ст. 66 – 84). Право на відпочинок включає в себе надання днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Скорочена тривалість робочого часу може мати місце відносно неповнолітніх, працівників, що виконують роботи з шкідливими умовами, та ін. Перелік святкових і неробочих днів встановлений ст. 73 КЗпП.

Необхідно зробити наголос на тому, що особливе місце у виділеній нами групі трудових прав займає право на працю, оскільки воно закріплює право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Окремі фахівці в галузі конституційного права вказують на те, що українське конституційне законодавство в царині соціально-економічних прав людини за низкою позицій зробило крок назад у порівнянні як з міжнародно-правовим регулюванням, так і з радянськими конституціями, зокрема, з Конституцією УРСР 1978 р. Наприклад, право на працю, одержавши закріплення в Конституції України 1996 р., втратило спеціально закріплений кореспондуючий йому обов’язок держави гарантувати одержання роботи. І сьогодні мільйони українських громадян шукають роботу за рубежем і піднімають економіку інших держав [102, с. 20]. В деякій мірі погоджуючись з наведеною точкою зору, в той же час слід нагадати, що Конституція УРСР 1978 р. в ст. 38 встановлювала право громадян України на працю, а ст. 58 Конституції УРСР 1978 р. закріплювала обов’язок громадян України працювати: «Обов’язок і справа честі кожного здатного до праці громадянина України – сумлінна праця в обраній ним галузі суспільно корисної діяльності, додержання трудової дисципліни». Тобто громадянин не був вільним у виборі працювати йому чи ні. В такій ситуації держава мала забезпечувати громадян роботою. Сьогодні ж в умовах ринкової економіки та ринку праці держава не може примусити громадян працювати. Вона може тільки створити умови для бажаючих працювати реалізувати свою здатність до праці. В сьогоднішній ситуації в сфері зайнятості та працевлаштування турбує те, що держава усунулася від чіткого контролю трудової сфери. Так, сьогодні непоодинокими є випадки використання найманої праці без укладання трудових договорів, відсутність фіксації в трудових книжках відомостей про прийняття на роботу та звільнення. Як справедливо зазначає Н.Д. Гетьманцева, нові економічні реалії дозволили роботодавцям зміцнити свої позиції в соціально-трудових відносинах. Причому, найчастіше це робиться за рахунок зниження рівня правових гарантій працівників. В сучасних умовах роботодавців дуже важко змусити дотримувати права працівників, встановлених у законодавстві про працю. Роботодавець поступово стає повновладним господарем у трудових відносинах. Це обумовлено тим, що в більшості випадків працівнику дуже важко знайти підходящу роботу, він змушений робити все можливе для збереження трудового зв’язку з роботодавцем [103, с. 106].

Важливість трудових прав працівників обумовлює необхідність з’ясувати їх зміст і значення у правозастосовній діяльності. Водночас, слід акцентувати увагу на тому, що зміст трудових прав розкривається через регламентації, які розвивають і конкретизують їх. У тому числі, до таких регламентацій відносяться і положення ст. 43 Конституції України, в яких закріплені: свобода вибору праці (вибір професії і роду трудової діяльності); заборона примусової праці; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на своєчасне одержання винагороди, причому заробітна плата не може бути нижче встановленого законом мінімального розміру; захист від незаконного звільнення. Звичайно ж Основний Закон закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах. З іншого боку, саме тому, що конституційні норми є головними, принциповими, а положення інших нормативно-правових актів лише розкривають і конкретизують їх, є сенс при дослідженні змісту права на працю зупинитися на аналізі саме перерахованих вище конституційних регламентацій.

Приступаючи до розгляду даних положень, відзначимо, що всі вони пронизані єдиним визначальним принципом, який називається «свобода праці». Тому, досліджуючи зміст трудових прав, перш за все, необхідно з’ясувати сутність категорії свобода праці.

Безпосередньо свобода праці, складається в результаті двостороннього зв’язку суспільних відносин і регулюючих їх правових приписів: суспільні відносини впливають на право, обумовлюючи появу відповідних юридичних правил, а ці правила регламентують як предмет регулювання суспільні відносини, надаючи їм форму юридичних відносин [105]. У даному процесі і полягає відображення правом свободи праці. Свобода праці є не що інше як сукупність тих юридичних форм, що відображають свободу в суспільних відносинах із приводу праці, вона включає принципи, декларації, інші види норм права; положення, вироблені в результаті правозастосовної діяльності; відповідаючі таким нормам і положенням юридичні відносини. У сучасному цивілізованому світі основою свободи праці є визнання гідності, властивої всім членам людського співтовариства, рівних і невід¢ємних прав людини на свободу. Справжня свобода праці може бути здійснена тільки там і тоді, де і коли державою створені такі умови, за яких кожний може скористатися своїми економічними, соціальними та культурними правами, так само як і своїми громадянськими та політичними правами. Звертаючись до історії закріплення свободи праці в правовій системі України відзначимо, що в умовах планового соціалістичного господарювання свобода праці не була і навряд чи могла бути закріплена в законодавстві. Соціалістична держава не тільки не визнавала свободу праці, але і всіма можливими мірами її обмежувала. Згадаємо, що навіть на рівні Конституції СРСР (ст. 60) був передбачений обов’язок громадян трудитися, а ухилення від суспільно корисної праці оголошувалося несумісним із принципами соціалістичного суспільства. Відповідно й у радянській юридичній літературі питання про свободу праці розглядалося рідко.

Після переходу країн СНД до ринкової економіки проблеми свободи праці почали розглядатися більш широко. Саме в цей час висловлюються думки про (1) необхідність повернення до принципу свободи праці, торгівлі і промисловості як логічного дотримання принципу індивідуальної свободи [105], (2) те, що справжня свобода в умовах ринку полягає в тому, що вибір сфери застосування праці повинен належати працівнику [106]. Формується і підхід до змісту принципу свободи праці.

Для чинного трудового законодавства даний принцип знаходить свій прояв у вирішенні питань залучення до праці на основі трудового договору й організації цієї праці, і полягає в тому, що, по-перше, кожному громадянину надається виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці шляхом вступу в договірні відносини з роботодавцем; по-друге, зміна змісту договірних зобов’язань можлива, як правило, тільки за згодою працівника; по-третє, припинення трудового договору можливе як за власним бажанням працівника, так і за згодою сторін. Приведена характеристика змісту свободи праці заслуговує на увагу, бо її достоїнством є визначення свободи праці як виключного права громадянина розпоряджатися своїми здібностями до праці, здійснювати вибір виду трудової діяльності і вказівка на те, що ця свобода охоплює всі стадії зайнятості працею: її початок, зміну і припинення. Виключне право людини розпоряджатися своїми здібностями до праці – це прояв соціальної і юридичної автономії людини, обумовлений визнанням її вищої цінності в суспільстві і державі, визнанням свободи її волі в сфері праці, свободи вибору поведінки на основі оцінки своїх інтересів. Тому слід визнати не зовсім прийнятною позицію вчених, яка між іншим набула значного поширення в останній час, про те, що свобода праці базується на визнанні права власності на робочу силу як товар. Це твердження відстоюють, зокрема, деякі російські правознавці [107] з урахуванням положень закону Російської Федерації «Про власність», згідно з якими громадянину належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці. Позиція прибічників такої думки, пов’язана з можливістю громадянина використовувати або не використовувати свою робочу силу, а якщо використовувати, то за власною волею, є безпідставною. Як правильно зазначає В. Жернаков, це пов’язано з тим, що правовий зміст свободи праці є значно ширшим і не може бути обмежений рамками правового поля, що утворюється при оперуванні категорією права власності. В основі права працівника самому розпоряджатися здібностями до праці лежить не право власності з його трьома класичними елементами (володінням, користуванням і розпорядженням), а міжнародно визнане і конституційно закріплене право людини на вільний розвиток. Свобода праці набагато ширша категорія ніж ті, що можуть являти собою право вільно розпоряджатися робочою силою як економічною категорією, якимось майном. Вона базується на свободі кожної людини у своєму розвитку (ст. 23 Конституції України), а не тільки у відносинах з використання праці [108].

Слід зазначити, що свобода праці знаходить свій прояв, перш за все, у тому, що кожний громадянин в Україні має свободу вибору між зайнятістю і незайнятістю, форми зайнятості, форми організації праці, трудової функції, місця роботи й інших умов праці. Але зробивши відповідний вибір, громадянин повинен підкоритися правилам, що регламентують відносини в зв’язку з тією чи іншою формою громадської організації праці. На цьому етапі свобода вибору пов’язана з більш конкретними цілями, обумовленими, наприклад, творчістю в роботі. У той же час особа не позбавлена можливості змінити свій вибір і звернутися до переведення на іншу роботу чи звільненню з роботи з власної ініціативи, або до інших юридичних форм припинення праці та змін у ній з волі громадян. Звичайно ж, така свобода вибору повинна бути насамперед гарантована економічно. Принаймні, треба, щоб була достатня кількість роботодавців, володіючих певними матеріальними ресурсами достатніми для забезпечення виробничого процесу з використанням найманої праці. Але це перебуває за межами можливості впливу з боку трудового права, а багато в чому – і права в цілому.

Доволі своєрідними юридичними гарантіями свободи вибору праці, як категорії характеризуючої право на працю, є, наприклад, положення, що забезпечують право громадян на освіту. Так, у відповідності зі ст. 53 Конституції України кожний має право на освіту. Гарантуються загальнодоступність і безкоштовність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Кожний вправі на конкурсній основі безкоштовно одержати вищу освіту в державному чи комунальному навчальному закладі. Для реалізації цих конституційних положень немаловажне значення має трудове право, бо найважливішою юридичною гарантією конституційного права громадян України на освіту виступає право на безкоштовне професійне навчання на виробництві, включаючи безкоштовне підвищення трудової кваліфікації.

Наступна група юридичних гарантій свободи вибору праці пов’язана з функціонуванням органів зайнятості. Можна виділити такі функції служби зайнятості, спрямовані на забезпечення свободи вибору праці:

1) аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, інформування населення й роботодавців про стан ринку праці;

2) облік вільних робочих місць і громадян, що звертаються з питань працевлаштування. Зрозуміло, що для ефективного здійснення цих задач необхідна комплексне впровадження автоматизації в процеси управління зайнятістю. Вона дозволяє звільнити персонал від рутинної роботи з переробки інформації, залишає час для розбору різних варіантів прийнятих рішень. Основним засобом автоматизації є обчислювальна техніка. Найбільш перспективним представляється створення розподільних інформаційних систем, мережі локальних баз даних з обміном інформацією між ними по всіх рівнях служби зайнятості. На міському й обласному рівнях є доцільним створення персоніфікованих банків даних по громадянах, які звернулися в службу зайнятості за допомогою у працевлаштуванні;

3) консультація працівників, що звертаються в службу зайнятості, і роботодавців про можливості одержання роботи й забезпечення робочою силою, про вимоги, які пред’являються до професій і працівників;

4) надання допомоги громадянам у виборі придатної роботи, а роботодавцям – у підборі необхідних працівників;

5) організація професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації громадян у навчальних центрах служби зайнятості чи інших навчальних установах, надання допомоги в розвитку і визначенні змісту курсів навчання й перенавчання. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що у даний час рівень професійної підготовки зайнятого населення низький, незважаючи на досить високий загальноосвітній рівень. При значному вивільненні з підприємств працівників необхідною є організація курсів прискореної їх підготовки та перенавчання за короткостроковою програмою. Основним принципом навчання, у тому числі і через систему служб зайнятості, повинна стати «безперервна освіта». На базі діючих навчальних закладів необхідно створити республіканський навчальний заклад для перепідготовки й підвищення кваліфікації вивільнюваних працівників і незайнятого населення. При цьому, служба зайнятості і органи по підготовці кадрів, виходячи з потреб адміністративно-територіального розподілу, аналізу й прогнозу зайнятості, повинні будуть визначати тематичну спрямованість навчання, перелік навчальних закладів, а також набір навчальних програм, а регіональні служби зайнятості – розрахувати потребу в навчальних місцях, укладати договори і забезпечувати відповідне фінансування. Центри зайнятості міст, орієнтуючись на вільні навчальні місця, можуть укладати з вивільненими працівниками угоди і направляти на професійну підготовку по обраній ними професії;

6) надання послуг у професійній орієнтації й працевлаштуванні працівникам, що вивільнюються, і іншим категоріям населення. У зв’язку з цим необхідні розробка нової концепції розвитку системи профорієнтації, що охоплює всі категорії населення, визначення статусу різних ланок цієї системи та перспективи розвитку мережі центрів профорієнтації і психологічної підтримки. Профорієнтаційні послуги повинні надаватися не тільки учнівській молоді, але і працівникам, що бажають перемінити професію. Це вимагає розвитку мережі профконсультаційних підрозділів, що входять у службу зайнятості. У зв’язку з новими функціями системи профорієнтації змінюються і вимоги до працівників служби зайнятості. Зараз необхідні фахівці (а) для оцінки ситуації в сфері зайнятості, прогнозу зайнятості, розробки програм і організації громадських робіт, (б) по професійній орієнтації дорослого населення й організації профосвіти безробітних, (в) по інспекційній роботі;

7) оплата вартості професійної підготовки, перепідготовки громадян, працевлаштування яких вимагає одержання нової професії, встановлення їм на весь період навчання стипендії [109].

Ще однією дуже важливою групою юридичних гарантій вибору громадянином бажаного для себе варіанта реалізації права на працю необхідно назвати заборону дискримінації в галузі праці і необґрунтованих відмов у прийомі на роботу. Цьому питанню присвячена Конвенції МОП №111 «Про дискримінації в області праці і занять та №156 «Про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов’язками». За Конвенцією №111, дискримінацією визнається: а) будь-яке розрізнення, недопущення або перевага, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці і занять; б) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевага, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи обходження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом МОП за консультацією з представницькими організаціями підприємців і трудівників, де такі є, та з іншими відповідними органами. При цьому, не вважається дискримінацією будь-яке розрізнення, недопущення або перевага, відносно певної роботи, що базується на її специфічних вимогах. Рекомендація МОП №111 передбачає рівність можливостей всіх осіб стосовно «умов праці, включаючи робочий час, періоди відпочинку, щорічний оплачуваний відпочинок, техніку безпеки й охорону здоров’я на підприємстві, а також заходи щодо соціального забезпечення і побутового обслуговування та допомоги, надані в зв’язку з роботою» [110]. Ще докладніше перелічує можливі сфери дискримінації ст. 14 Конвенції МОП №117 «Про основні цілі і норми соціальної політики», проголошуючи усунення всякої дискримінації стосовно: «а) трудового законодавства й угод, що надають рівні економічні умови для всіх законно проживаючих і працюючих у даній країні; б) допуску на державну чи приватну службу; в) умов найму і просування по службі; г) можливостей для професійного навчання; д) умов праці; е) заходів щодо охорони здоров’я, охорони праці і забезпечення добробуту трудящих; ж) дисципліни; з) участі в переговорах по укладенню колективних договорів; і) ставок заробітної плати, що визначаються відповідно до принципу рівної оплати за працю рівної цінності на тих же операціях і підприємствах» [111].

Прикро, але факт: у світлі настільки докладної міжнародно-правової регламентації заборони дискримінації в сфері трудових відносин законодавство України про працю виглядає дещо обмеженим. У зв’язку з цим варто було б у загальній частині нового Трудового Кодексу в якості принципового положення закріпити заборону будь-якої дискримінації в області праці і зайнятості. Іншими словами, конституційний принцип рівності прав громадян необхідно перенести на ґрунт трудового законодавства, заборонивши всяку дискримінацію в сфері трудової діяльності громадян і давши легальне визначення цьому поняттю. З урахуванням положень Конвенції МОП № 111, а також беручи до уваги позицію фахівців [112], така дефініція могла б мати наступний вигляд: «Дискримінацією визнається будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг чи розрізнень в галузі праці і зайнятості, заснованих на ознаках статі, віку, раси, національності, мови, походження, майнового чи посадового положення, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до громадських об’єднань, а також інших обставинах, не пов’язаних з діловими якостями працівника. Не є дискримінацією необхідні обмеження чи переваги, пов’язані зі специфікою трудової діяльності працівника або обумовлені особливою турботою держави про осіб, що потребують додаткового соціального і правового захисту». Щодо положень про гарантії при прийомі на роботу, то вони на період становлення ринкових відносин в економіці повинні бути конкретизовані і розвинуті в міру реформи національного трудового законодавства. Даний висновок обумовлений і необхідністю чіткого дотримання норм міжнародного трудового права, насамперед пактів про права людини і Конвенції МОП №111. У даний час трудовим законодавством передбачені спеціальні юридичні гарантії від необґрунтованих відмов у прийомі на роботу. Наводиться приблизний перелік випадків таких відмов – у залежності від статі, раси, національності, ставлення до релігії та ін. (ст. 22 КЗпП України). Тим самим законодавець підкреслює антидискримінаційні засади. Зауважимо, що в цьому контексті, виходячи з незаконності будь-якої необґрунтованої відмови при укладенні трудового договору, треба в трудовому законодавстві передбачити обов’язкове письмове мотивування відмови і критерії її обґрунтованості – у зв’язку з відсутністю вакансій; непереборними чи не усунутими з вини громадянина причинами, породженими застосуванням загальних і спеціальних правил прийому на роботу (наприклад, необрання на так звану виборну посаду); невідповідність ділових якостей суб’єкта, підтверджених записами в його трудовій книжці чи іншими документами, необхідними при прийомі на роботу, або виявлених у результаті професійного добору; більш високому рівні зазначених якостей (або правом на обов’язковий вступ на роботу) в інших претендентів на одержання тієї ж посади чи роботи.

В світлі аналізу проблеми свободи вибору праці треба також звернути увагу на те, що з позиції громадянина в період дії трудового договору його вибір праці виявляється насамперед у забезпеченні гуманних можливостей для зміни праці з його волі. Напевно, взагалі було б не можна стверджувати про гарантованість досліджуваного вибору, якби у працівника було відсутнє право на припинення трудових правовідносин. Зараз таке суб’єктивне право закріплене, головним чином, у ст.ст. 38 і 39 КЗпП України. Згідно зі ст. 38 Кодексу працівники мають право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений термін, зі своєї ініціативи. Цей випадок розірвання трудового договору загальноприйнято іменувати звільненням за власним бажанням. Відзначимо, що на початку 90-х років ХХ ст. у СРСР 95% випадків розірвання трудового договору приходилося на зазначену підставу [113]. Строковий же трудовий договір за вимогою працівника може бути розірваний достроково, якщо згоден власник підприємства чи уповноважений ним орган або за згодою сторін навіть при відсутності в працівника поважних причин на звільнення. При відсутності згоди роботодавця на дострокове припинення трудових правовідносин, розірвання строкового трудового договору можливо лише при наявності поважних причин, або у випадку хвороби працівника, інвалідності, що перешкоджають виконанню роботи, або у випадку порушення власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного або трудового договору. Таке обмеження варто визнати порушенням конституційного права свободи вибору праці, тому, у проекті Трудового Кодексу України необхідно передбачити право працівника на розірвання трудового договору, укладеного як на невизначений строк, так і на певний строк.

Перейдемо до дослідження заборони примусової праці як ще одного істотного конституційного положення у сфері трудової діяльності. Не можна не погодитися з О.І. Процевським в тому, що можливість заробляти собі на життя працею, яку громадянин вільно обирає або на яку вільно погоджується, об’єктивно веде до висновку про заборону примусової праці [114]. Тому Основний Закон забороняє використання такої праці. Але не вважається примусовою працею військова або альтернативна (не військова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду, або відповідно до законів про воєнний чи надзвичайний стан (ч.3 ст. 43 Конституції України). В цьому контексті хотілося б відразу ж вказати на колізію ст. 43 Конституції України і ч. 2 п. 2 ст. 1 Закону України «Про зайнятість населення». Якщо в Основному Законі «примусова праця заборонена», то в названому законі говориться, що примус до праці в якій-небудь формі не допускається, якщо інше не передбачено законодавством. Як справедливо підкреслює С. Іванов, формулювання, що показує на виключення випадками передбаченими законодавством, занадто широкі [115]. По суті, дана правова норма формально дає підстави для збереження випадків примусової й обов’язкової праці. У зв’язку з цим, необхідно визнати перелік випадків примусу до праці, що допускаються законодавством України, гарантією права громадян на працю і закріпити дані випадки в КЗпП України. Такому переліку повинна передувати відсутня нині нормативна дефініція поняття «примусова й обов’язкова праця». В Конвенції МОП №29 «Про примусову й обов’язкову працю» встановлено, що термін «примусова чи обов’язкова праця» означає всяку роботу чи службу, що вимагають від будь-якої особи під погрозою будь-якого покарання (це ймовірно треба розуміти як примусову працю) або для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг (обов’язкова праця).

Важливо відмітити, що розбіжність прийомів законодавчої «техніки» у міжнародному і національному праві не дозволяє ці регламентації перенести в законодавство України буквально, але розмежування і зміст дефініцій примусової й обов’язкової праці, чіткість виключень з їх дії повинні бути відбиті законами України у вузькому значенні слова. Представляється, що в КЗпП України, Законі «Про зайнятість населення» доцільно ввести особливу статтю про примусову й обов’язкову працю, у якій примусова праця розкривалася б як будь-яка робота чи служба, яка вимагається від громадянина під погрозою покарання, а обов’язкова – як будь-яка робота чи служба, для якої громадянин не пропонував і не пропонує добровільно використовувати свою здатність до праці. У такій статті важливо передбачити виключення: 1) робота, пов’язана з військовою службою і виконувана в суто військових цілях; 2) робота, що випливає з необхідності здійснення інших конституційних обов’язків громадян; 3) праця на підставі норм кримінально-виправного права; 4) праця при оголошенні у встановленому порядку надзвичайного стану. У трудовому праві України заборону примусової й обов’язкової праці треба пов’язувати не тільки з визначеними правилами прийому на роботу (винятково через трудовий договір, що добровільно укладається працівником і роботодавцем), але і з обов’язковою, за загальним правилом, згодою працівника на переведення на іншу роботу, а також на зміну істотних умов праці в зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, з обмеженням відсторонення від роботи і звільнення з ініціативи роботодавця і третіх осіб, з вільним розірванням трудового договору з ініціативи працівника. Не можна не визнати, що в кожному з перерахованих видів в Україні є норми, обґрунтованість яких з позицій заборони примусової й обов’язкової праці викликає сумнів. Деякі з таких норм були розглянуті вище.

До наступної регламентації, що розкриває зміст права на працю варто віднести право на належні, безпечні і здорові умови праці. Охорона здоров’я працівників, забезпечення безпечних умов праці, ліквідація професійних захворювань складає одну з головних турбот держави. Здійснення права на працю означає одночасно і реалізацію права на її здорові та безпечні умови. На жаль, на практиці зустрічаються численні порушення зазначеного конституційного положення. Зокрема, в Україні велике число каліцтв отриманих працівниками на виробництві. Це пов’язано, насамперед, зі зносом основних фондів підприємств, установ і організацій. Іншими немаловажними факторами пояснюючими таку ситуацію є некомпетентність персоналу з охорони праці, ігнорування вимог по охороні праці, незацікавленість роботодавця в поліпшенні умов праці [116]. Хотілося б сподіватися, що Закон України «Про охорону праці», в сукупності з низкою інших правових актів з цього питання, сприятиме викорінюванню випадків порушення права працівників на належні, безпечні і здорові умови праці. Чинність зазначеного Закону поширюється на всі підприємства, установи й організації незалежно від форм власності і видів їх діяльності та на всіх працюючих громадян. Даний Закон і КЗпП України визначають основні права працівників в умовах, що відповідають вимогам охорони праці. Так, обов’язок забезпечити реалізацію права працівників на здорові та безпечні умови праці трудове законодавство (ст. 153 КЗпП України) покладає на власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Роботодавець повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, що запобігають виробничому травматизмові, а також забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників; проводити з урахуванням вимог щодо охорони праці проектування виробничих об’єктів, розробку нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного й індивідуального захисту працюючих; проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони та ін.

Слід окремо зазначити, що право працівника на здорові і безпечні умови праці носить комплексний характер і складається з цілого ряду правомочностей, таких як: а) право на захист від впливу шкідливих умов праці; б) право працювати тільки у виробничих приміщеннях і на робочих місцях, що відповідають санітарно-гігієнічним нормам, правилам; в) правомочність на одержання інструктажу щодо техніки безпеки та виробничої санітарії; г) правомочність на розслідування нещасного випадку, що відбувся на виробництві; д) право на відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням трудових обов’язків. Всім перерахованим правомочностям працівників кореспондують обов’язки роботодавця по створенню здорових і безпечних умов праці. Такий механізм виступає надійною юридичною гарантією охорони здоров’я працівника в процесі праці. Закріплення в законодавстві України права на здорові та безпечні умови праці в числі основних прав громадян підкреслює підвищення соціальної значимості цього права в умовах формування ринкових відносин. Забезпечення ж права на здорові і безпечні умови праці не тільки усуває втрати робочого часу в зв’язку з нещасними випадками, професійними й іншими захворюваннями, але і позитивно впливає на мікроклімат у трудових колективах, сумлінне ставлення до праці, підвищує трудову активність працівників.

Важливу роль має і право на своєчасну винагороду за працю без будь-якої дискримінації та не нижче встановленого законом мінімального розміру. Реалізація права на працю в трудових правовідносинах завжди означає і здійснення права на гарантовану державою оплату виконаної роботи відповідно до затраченої праці. Оплатність – ознака, іманентно властива трудовим правовідносинам. Виконання роботи завжди викликає відповідну дію роботодавця – виплату винагороди за витрачену працю. Оплата праці, що здійснюється за роботу на підприємстві – важливий засіб стимулювання раціонального використання робочого часу, творчого, активного виконання трудових обов’язків. Не зайвим буде вказати, що зміст оплати праці в даний час значно розширився. Це відбулося як у зв’язку з проведеним у централізованому порядку систематичним підвищенням оплати праці у формі збільшення мінімального рівня заробітної плати, так і шляхом розширення прав власників підприємств, які одержали можливість створювати спеціальні фонди для стимулювання працівників за результати праці.

Право на заробітну плату не нижче встановленого законом рівня гарантується приписами Закону України «Про оплату праці» [117], зокрема, щодо розміру мінімальної заробітної плати, яка є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання (ст. 3), обмеження розміру відрахувань із заробітної плати (ст. 26) та ін. Детальний аналіз питань, пов’язаних із одержанням гідної винагороди за виконану роботу не входить до завдання даного дослідження і є недоцільним. Хотілося б лише відзначити, що досліджуване положення Конституції разом із регламентаціями про охорону праці знаходиться зараз, мабуть, у самому критичному стані в порівнянні з іншими конституційними нормами.

Останнє положення яке розкриває і конкретизує трудові права у тексті ст. 43 Конституції України – це право на захист від незаконного звільнення. У відповідності зі ст. 4 Конвенції МОП №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця» трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо немає законних підстав для такого припинення, пов’язаних зі здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби [118]. Під припиненням трудового договору слід розуміти акт припинення трудових правовідносин працівника з власником чи уповноваженим органом [119]. В Україні безпідставне розірвання трудового договору власником підприємства, установи, організації чи уповноваженим ним органом і незаконне звільнення працівника розглядається як дуже серйозне порушення права на працю і в законодавстві встановлені наступні гарантії від незаконних звільнень: працівник може бути звільнений тільки при наявності законних до того підстав (законодавцем встановлений вичерпний перелік підстав звільнення); звільнення з ініціативи власника чи уповноваженого ним органа допускається з дотриманням встановленого порядку; забороняється звільняти певні категорії громадян; працівник, звільнений без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, повинен бути відновлений на колишній роботі з оплатою за час змушеного прогулу; за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, звільнення неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, що має дитину у віці до 14 років або дитину інваліда, встановлена кримінальна відповідальність (ст.172 КК України) [120]. Тобто, по суті звільнення працівника буде правомірним лише при дотриманні підстав, порядку й умов звільнення, а також усіх передбачених законодавством України гарантій при звільненні.

Підводячи підсумок вищесказаному можна зробити висновок, що зміст трудових прав доцільно розкривати через систему конституційних положень, у яких закріплені: свобода вибору праці; заборона примусової праці; право на належні, безпечні і здорові умови праці; право на своєчасне одержання винагороди за працю не нижче встановленого законом мінімального розміру; захист від незаконного звільнення. І саме аналіз перерахованих положень дає найбільш повне представлення про трудові права як найважливіші серед соціально-економічних прав людини, які, водночас, знаходяться під пильним правовим захистом державних і громадських інституцій.