2.3. Самостійний захист як форма захисту трудових прав працівників

Захисна спрямованість трудового права значно актуалізується за умов ринкових відносин, коли основною метою діяльності роботодавця-підприємця є одержання найбільшого прибутку за найменших витрат.

Особливого значення серед галузевих функцій трудового права набуває соціальна, що відображує інтереси працівників і не замикається лише на охороні здоров’я й безпеці виробництва, а пов’язується з необхідністю все більш повного визнання, дотримання і захисту прав людини у сфері праці. Держава повинна створювати належні умови для реалізації трудових прав людини. Крім закріплення прав і свобод людини у Конституції, законодавчих актах, утвердження прав і свобод здійснюється також шляхом приєднання до міжнародних договорів, їх ратифікації, участі у підготовці та прийнятті міжнародних документів з прав людини та іншими засобами.

Важливе значення має встановлення державних соціальних стандартів, їх забезпечення, подолання невиправдано заниженої ціни робочої сили, встановлення підвищених соціальних гарантій прав і інтересів осіб, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, додаткових гарантій захисту трудових прав працівників підприємств, що приватизуються і реконструюються. Держава повинна виступати гарантом соціального партнерства, створювати сприятливі умови для його розвитку. Водночас, вкрай важливо у сучасних умовах посилити саме захисну функцію трудового права на фоні розширення судового захисту соціально-економічних прав людини у сфері праці. Справа у тому, що зараз працівник вправі оскаржити до суду будь-яке порушення трудових прав. Для більш повного забезпечення прав і свобод кожного громадянина необхідно також посилити захисну функцію профспілок, удосконалити механізм самостійного захисту, нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону здоров’я на виробництві, законодавчо закріпити норми конвенцій та рекомендацій МОП про інспекцію праці. Таким чином, питання розробки належного й ефективного механізму самостійного захисту працівником своїх прав набувають особливої актуальності напередодні нової кодифікації трудового законодавства та потребують ґрунтовного дослідження.

Необхідно підкреслити, що в Основному Законі нашої держави знайшли відображення низка положень щодо реалізації права на самозахист, які були відсутні у конституційному законодавстві СРСР. Зокрема, за ч. 5 ст. 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань. Слід підкреслити, що це право не залежить від громадянства людини, а в рівній мірі належить і громадянину України, і іноземцю, і особі без громадянства. Конституційні положення про самозахист прав і свобод знайшли подальше закріплення у чинних законодавчих актів. Так, відповідно до ст. 19 «Самозахист цивільних прав» Цивільного кодексу України, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Звернемо увагу на наукові погляди з питань самозахисту. Такі вчені, як Ч.Н. Азімов, О.І. Антонюк, В.Я. Бурак, В.П. Грібанов, К.О. Гориславський, А.В. Куделин, В.В. Лазор, О.А. Пушкін, З.В. Ромовська, Н.М. Салікова, Г.А. Свердлик, Г.Я. Стоякін, Е.Л. Страунінг приділяли увагу проблемам самостійного захисту. Ч.Н. Азімов під самозахистом в цивільному праві розуміє дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, що вчиняються ними самостійно без звернення за допомогою до державних та інших уповноважених органів [191, с. 135]. На думку В.П. Грібанова, самозахист цивільних прав – це здійснення управомоченою особою дозволених законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону її особистих чи майнових прав та інтересів [126, с.

Однак фахівці у галузі трудового права мають свою точку зору стосовно самозахисту. Зокрема, В.Я. Бурак під самозахистом розуміє не заборонені законом самостійні активні дії працівника без звернення або разом із зверненням в органи по вирішенню колективних трудових спорів, чи в органи по нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю, а також відмову працівника чи трудового колективу працівників від виконання трудових обов'язків з метою захисту порушених прав або законних інтересів [195, с. 27]. На думку Н.М. Салікової, самозахист припускає самостійні активні дії працівника по охороні своїх трудових прав, життя і здоров'я без звернення або зі звертанням в органи, уповноважені розглядати індивідуальні трудові спори, або в наглядові органи.

Правознавці по різному також підходять до визначення ознак самозахисту. Г.А. Свердлик і Е.Л. Страунінг виділяють такі загальні ознаки самозахисту: 1) виникає у разі порушення цивільних прав або його реальної загрози; 2) здійснюється в односторонньому порядку (тобто особою, права якої порушені, без звернення до компетентних органів); 3) здійснюється лише у формі дій; 4) можлива реалізація конкретного заходу самозахисту має бути передбачена у законі чи договорі; 5) дії при самозахисті спрямовуються на забезпечення недоторканності права, припинення порушення, ліквідації наслідків; 6) можливе наступне оскарження дій особи, яка самостійно захищає своє цивільне право, до компетентних органів [197, с. 19-22]. На думку М.С. Корабльової, характерними ознаками самозахисту є: 1) коли самозахист суб'єктивного права вже відбувся чи триває або (у деяких випадках) проти наявного посягання на права й інтереси уповноваженої особи; 2) обстановка (обставини, місце і час) виключають можливість звернення за захистом до державних компетентних органів або, хоча це і не виключає звернення за судовим захистом, особа, право якої порушене, обирає більш оперативні заходи; 3) здійснюється силами самого потерпілого (суб'єкта, чиє право порушене), що, звичайно, не виключає товариської взаємодопомоги і сприяння у здійсненні захисту (проти посягань) з боку інших осіб чи участі юридичної особи; 4) не повинен виходити за межі дій, необхідних для припинення порушення, і має відповідати порушенню [198, с. 88, 89]. М.М. Якименко ознаками самозахисту як формі захисту трудових прав працівників вважає такі: враховуючи особистий характер трудових правовідносин, самозахист здійснюється лише працівником, суб'єктивне право якого порушено; звернення до самозахисту з метою захисту чи поновлення особистих прав працівників; захисні дії здійснюються працівником самостійно, без звернення до уповноважених державних органів із вимогою захисту порушеного права; самозахист здійснюється з метою припинення порушення та визнання порушеного права працівника; захисні дії повинні відповідати критеріям правомірності заходів самозахисту; можливість подальшого оскарження до компетентних органів працівником, який самостійно захищав свої трудові права [199, с.

У той же час, необхідно наголосити на тому, що на відміну від Цивільного кодексу України, який закріпив інститут самозахисту цивільних прав, діючий Кодекс законів про працю України не містить статті, що закріплювала б інститут самозахисту. Однак, в Україні на сьогодні є всі об’єктивні та суб’єктивні причини й умови для введення такого інституту в трудове законодавство. Передусім, це масове недотримання роботодавцями норм трудового законодавства стосовно своєчасної виплати заробітної плати, не забезпечення умов праці, що відповідають вимогам безпеки та гігієни та ін. Як зазначає В.В. Лазор, при укладенні трудового договору сторони беруть на себе юридичну відповідальність за його виконання умов. Зокрема, роботодавець надає, а працівник зобов'язується виконувати роботу з певної професії, спеціальності, з якої має відповідні навички. Причому, закон забороняє роботодавцю вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. У той же час на виробництві цілком можливе виникнення випадків, коли роботодавець доручає працівнику роботу, не обумовлену трудовим договором, або переводить працівника без його згоди на іншу роботу. У даній ситуації порушуються трудові права працівника, які він має право захищати, оскаржуючи дії роботодавця. Безумовно, працівник може звернутися в суд або в юрисдикційний орган, що діє на підприємстві. Але істотною прогалиною українського трудового законодавства є те, що працівнику не надана в цій ситуації можливість діяти самостійно, не вдаючись до допомоги третіх осіб [200, с. 235]. Справді, характер трудового договору неминуче тягне включення особистості працівника в чужу господарську сферу. Працівник у силу технології господарської діяльності виявляється в директивному підпорядкуванні у роботодавця й у певній мірі стає об'єктом права. Однак при цьому працівник має свій матеріальний інтерес, працюючи для одержання заробітної плати. Отже, він повинен виступати і суб'єктом права, вміти активно та самостійно діяти у сфері відстоювання своїх інтересів, здобувати і виявляти навички до правових способів врегулювання взаємин між працівниками і роботодавцями [201, с. 52].

Слід підкреслити, що окремі аспекти самозахисту трудових прав і гарантій його здійснення закріплюють міжнародно-правові документи. Так, відповідно до ст. 13 Конвенції МОП №135 «Про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище» 1981 р. працівникові, який залишив роботу і мав достатні підстави вважати, що вона становить безпосередню й серйозну небезпеку для його життя чи здоров’я, забезпечується, відповідно до національних умов і практики, захист від необґрунтованих утисків. Стаття 12 Конвенції МОП №167 «Про безпеку та гігієну праці у будівництві» 1988р. закріплює, що у національних законодавствах чи правилах має передбачатися, що працівник має право вийти з небезпечної зони, якщо він має вагомі підстави вважати, що виникає неминуча й серйозна загроза його безпеці або здоров’ю, і зобов’язаний негайно інформувати про це керівника.

Досить цікавою є ідея законодавчого оформлення інституту самостійного захисту трудових прав працівників. У Трудовому кодексі Російської Федерації міститься ціла глава, присвячена самозахисту (гл. 59 «Самозахист працівниками трудових прав»). Стаття 379 цього Кодексу закріплює форми самозахисту: зокрема, з метою самозахисту трудових прав працівник може відмовитися від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмовитися від виконання роботи, що безпосередньо загрожує його життю і здоров'ю, за винятком випадків, передбачених федеральними законами. На час відмови від зазначеної роботи за працівником зберігаються всі права, передбачені Кодексом, іншими законами та нормативними правовими актами. Відповідно до ст. 380 ТК роботодавець, його представники не мають права перешкоджати працівникам у здійсненні самозахисту трудових прав. Переслідування працівників за використання припустимих законодавством способів самозахисту трудових прав забороняється.

Термін «самозахист працівниками своїх трудових прав» вперше запроваджено Концепцією модельного Трудового кодексу, прийнятою Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД у грудні 2000 р. Вона пропонує закріпити у Трудових кодексах держав Співдружності право працівників на самозахист, тобто використання самими працівниками засобів захисту своїх прав у сфері праці: відмова від виконання обов’язків у разі тривалої затримки заробітної плати, порушення роботодавцем умов трудового договору та ін. У проекті Трудового кодексу РФ було передбачено дві форми самозахисту – відмова працівника від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмова від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоров’ю, за винятком випадків, передбачених федеральними законами. Однак, перелік форм самозахисту не обмежувався тільки цими двома формами. Водночас закріплювався обов’язок роботодавця не перешкоджати працівникам у здійсненні самозахисту. У Трудовому кодексі Азербайджанської Республіки 1999 р. закріплюється така форма самозахисту індивідуальних прав як індивідуальні страйки.

У законодавстві про працю України також передбачені певні форми індивідуального захисту (самозахисту) працівниками своїх трудових прав, зокрема, право на охорону праці під час роботи на підприємстві, у вигляді відмови від дорученої роботи; право на розірвання трудового договору за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору та ін. Проте, у чинному КЗпП відсутня норма, що встановлює право працівника на самозахист своїх трудових прав, в тому числі встановлених Конституцією.

Закон України «Про охорону праці» надає працівнику право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Слід відмітити, що розробники проекту Трудового кодексу України не передбачили ані глави, ані статі, яка б закріплювала інститут самозахисту працівниками своїх прав. З метою усунення цієї прогалини пропонуємо доповнити проект ТК статтею із назвою «Самостійний захист працівниками своїх прав» і таким змістом:

«Самостійний захист працівниками своїх порушених прав – це самостійні правові дії або пасивна правова поведінка працівника, спрямовані на захист цих прав чи уникнення від їх можливого порушення без звернення до компетентних державних органів або громадських організацій.

У межах самозахисту порушених трудових прав працівник вправі відмовитися від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, або якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, на час усунення наявної загрози, забезпечення належних умов праці й повного поновлення нормального виробничого процесу.

У випадку затримки виплати заробітної плати працівник вправі призупинити свою роботу на весь період до виплати затриманої суми, якщо інше не передбачено законом.

За умов правомірного самозахисту своїх трудових прав на час відмови від роботи або її призупинення за працівником зберігається середній заробіток та інші гарантії, передбачені трудовим законодавством».

Завершуючи дослідження окремих питань самозахисту трудових прав працівників хотілося б відзначити, що головним підходом до вдосконалення законодавства у цій сфері повинно стати гармонійне поєднання правових форм захисту прав працівника, адекватних новим соціально-економічним умовам, з гарантіями ефективного використання його праці.