<<
>>

1.3. Поняття, зміст і значення форм захисту трудових прав працівників

Кожна людина має право захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань у будь-якій не забороненої законом формі. Це право вона може здійснювати як особисто, так і за допомогою правозахисних державних органів і громадських організацій.

Держава, за допомогою нормотворчої діяльності, здійснює правове регулювання поведінки людей. Правовий стан має два види: 1) «матеріальні» дії – здійснення своїх прав, виконання обов’язків, соціально-правова активність; 2) «інструментальні» дії – набуття прав і обов’язків; захист своїх прав і законних інтересів [121, с. 132]. Таким чином, матеріальна мета - це мета охорони прав і їх регулювання. Будь-яка правова «матеріальна» поведінка має юридичну форму, тобто визначену законом чи іншим нормативним актом сукупність процедур, здійснюваних для досягнення певного матеріально-правового результату [122, с. 13]. Поведінка, що набула юридичної форми, служить інструментом, засобом для досягнення наступної, більш віддаленої мети, і називається інструментальною поведінкою. Така поведінка визначається «інструментальними» (процесуальними) нормами, наприклад, правила подання до суду позовної заяви тощо. Інструментальна мета в правовому захисті людини – це, в основному, мета захисту її прав. Визнаючи за тією чи іншою людиною певні права й обов’язки та охороняючи їх, законодавство надає кожному право на захист. Захист прав – об’єктивна необхідність, тому що права, надані особі, але не забезпечені необхідними засобами та формами захисту у разі їх порушення, є лише декларативними правами.

В суворих умовах сучасності важливе місце посідають саме правові форми захисту трудових прав працівників. Юридичними формами, спрямованими на захист трудових прав працівників, слід вважати як конституційне право громадян на оскарження до суду неправомірних дій роботодавців (ст. 55 Конституції України), так і наявність певної системи органів, що розглядають справи про порушення трудових прав. В історії людства спостерігається тенденція зростання ролі захисту в забезпеченні життєдіяльності і справжньої свободи людини. Як один із атрибутів демократичної держави, захист прав людини протистоїть злочинності, свавіллю з боку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Він забезпечує захищеність (безпеку та комфортність) кожному, хто знаходиться на території правової демократичної держави.

Науковці розробили декілька підходів до визначення захисту прав людини та його правових форм. Суть полягає в тому, що, як пише О.В. Іванов, – «захист суб’єктивних прав полягає у вчиненні юрисдикційним органом держави певних владних дій, спрямованих на забезпечення уповноваженій особі можливості реалізації належного їй права та на примус зобов’язаних осіб до здійснення певних дій на користь уповноваженого» [123, с.151]. С.К. Сабікенов дещо конкретизує мету захисту прав людини і зауважує, що захист суб’єктивних прав та інтересів, що охороняються законом (у широкому розумінні слова), - це здійснювана у встановленому законом порядку правозастосовна діяльність органів держави, зумовлена порушенням або заперечуванням суб’єктивних прав і інтересів громадян, що охороняються законом. Її мета полягає у відновленні або підтвердженні цих прав та інтересів [124, с.

62]. Обидва визначення об’єднує те, що суб’єктами, які забезпечують захист прав, є лише органи держави. Таке обмеження збіднює поняття «захист прав людини». Необхідність у втручанні владних органів держави виникає лише тоді, коли без нього відновлення порушеного права є неможливим. Тому можна сформулювати більш продуктивне визначення захисту прав людини. Захист права являє собою примусову правову, організаційну, матеріально-правову, процесуальну та іншу діяльність органів державної влади й управління, правоохоронних органів, громадських об’єднань, посадових осіб і державних службовців, а також громадян і негромадян, здійснювану законними засобами з метою підтвердження або відновлення оскарженого чи порушеного права людини [125, с. 270, 271].

З урахуванням вищезазначеного, можна запропонувати визначення форм захисту трудових прав працівників, у якому обов’язково повинні бути зосередженні всі існуючі форми захисту трудових прав, а саме: захист державними органами, громадськими організаціями та самостійний захист безпосередньо працівником, трудові права якого безпідставно та протизаконно порушено чи обмежено. На наш погляд, під формами захисту трудових прав працівників доцільно розуміти комплекс чітко визначених у законодавстві правових процедур, направлених на скасування обмежень здійснення певних трудових прав і поновлення порушених трудових прав з метою їх подальшої належної реалізації у сфері праці, що здійснюються компетентними правозастосовними органами (органи державної влади і управління, правоохоронні органів, посадові особи і державні службовців, наділені правозахисними повноваженнями, громадські організації) і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу. У зв’язку з цим, під засобами захисту трудових прав працівника слід розуміти сукупність законних прийомів і процедур, що здійснюються правозастосовними органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу певної форми захисту трудових прав і мають на меті відновлення порушеного трудового права чи скасування обмеження його реалізації. Аналіз законодавства і юридичної літератури свідчить, що захист трудових прав людини містить в собі: а) право на захист; б) форми захисту; в) примусові засоби захисту (міри захисту і міри відповідальності).

Важливо відмітити, що захист трудових прав працівника може існувати лише при наявності прав людини на захист права законом. Право на захист у галузевих науках і загальній теорії права трактується по-різному. Обґрунтовуються два підходи щодо форми його матеріально-правового існування. Так, В.П. Грибанов вважав, що право на захист є однією з правомочностей суб’єктивного права, що дає змогу застосувати у відношенні правопорушника заходи примусового впливу [126, с. 155]. Представник іншого підходу до цієї проблеми, О.В. Іванов міркує, що право на захист не є властивістю самого суб’єктивного права, – це самостійне право, хоча й тісно пов’язане із суб’єктивним правом [123, с. 47, 48]. На нашу думку, право на захист є самостійним, універсальним, конституційним правом людини. Тому продовження цієї дискусії непродуктивне. Право людини на захист своїх прав встановлено законодавчо й існує об’єктивно, тобто незалежно від того, відчуває потребу в ньому людина чи ні [127, с. 17].

Зміст права на захист визначається вимогою уповноваженого суб’єкта до правопорушника або особи, що оскаржує його інтерес. Зміст права на захист містить у собі два види можливостей: матеріально-правові і процесуальні. Матеріально-правовий зміст права на захист охоплює: право людини використовувати проти правопорушника і для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії (самозахист) [128, с. 35-40]; право уповноваженої особи самій застосовувати до правопорушника заходи оперативного впливу; право людини звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування або громадських об’єднань з вимогою примусити зобов’язану особу до правомірної обов’язкової поведінки; право звернутися в міжнародні організації із захисту прав і свобод людини, якщо вичерпані всі наявні внутрішньодержавні засоби правового захисту [129, с. 32-40].

Необхідно наголосити на тому, що використання тієї чи іншої правомочності щодо захисту безпідставно порушеного чи обмеженого трудового права працівника визначається характером права, що потребує захисту. Процесуальний зміст права на захист порушеного трудового права означає: право людини звернутися за захистом порушеного трудового права в будь-який компетентний орган державної влади, місцевого самоврядування або громадське об’єднання у визначеній особою, трудові права якої порушено, законній формі; право на користування будь-якими передбаченими законом процесуальними правами і процедурами, встановленими для даної конкретної форми захисту трудового права; право на оскарження у судовому, адміністративному або громадському порядку рішення компетентного органу з конкретної справи щодо поновлення порушеного чи обмеженого трудового права працівника.

У зв’язку з цим, під правом на захист трудових прав слід розуміти законодавчо передбачену можливість людини-працівника, трудові права якої, на її думку, безпідставно порушено чи обмежено, використовувати з метою захисту свого трудового права дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних або міжнародних органів (організацій), громадських організацій з вимогою примусити зобов’язану особу, яка незаконно порушила чи обмежила трудові права останньої, до правомірної обов’язкової поведінки. Але, водночас, слід пам’ятати, що право на захист - це не є захист. Захист означає реалізацію права в конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати в різних формах і за допомогою різних засобів.

З огляду на територіальність у механізмі захисту прав людини можна виділити два рівні – міжнародний і внутрішньодержавний. У міжнародному механізмі гарантування прав і свобод людини можна виокремити засоби гуманітарної інтервенції, силові засоби захисту та засоби тиску. Засоби гуманітарної інтервенції є неправовими, нелегітимними, оскільки суперечать принципам сучасного міжнародного права і створюють реальну загрозу як для мирних міждержавних відносин, так і для самих прав і свобод людини [130, с. 116]. Засоби тиску (економічна блокада, ембарго, дипломатична ізоляція тощо) та силові засоби захисту прав і свобод людини застосовуються за рішеннями Ради Безпеки ООН і розглядаються як крайній захід розв’язання гуманітарних криз. Найбільш ефективними є політичні та правові засоби гарантування прав і свобод людини. Так, застосування політичних засобів сприяє плідному співробітництву держав у гуманітарній сфері, яка визначає й відповідну внутрішньодержавну орієнтацію, що справляє вплив на правові системи конкретних держав. Співробітництво держав, здійснюване через структури Організації безпеки та співробітництва в Європі, спочатку сприяло активізації позиції її членів щодо захисту прав і свобод людини, а потім визнанню ними загальноєвропейських документів і механізму захисту зазначених прав і свобод шляхом приєднання до них. Наслідком цього стало становлення сучасної моделі європейської системи захисту прав і свобод людини в рамках Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [131, с. 7]. Україна приєдналася до цієї Конвенції та визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини після прийняття 17 липня 1997 p. Верховною Радою України Закону про ратифікацію цього документа з окремими застереженнями, зумовленими особливостями введення в дію деяких положень Конституції України, пов’язаних з гарантіями недоторканності людини та її права на захист [132].

Слід зазначити, що вибір конкретної форми захисту трудових прав працівників визначається: характером матеріально-правових вимог і предметом захисту; особливостями і характером компетенції органу, яким може бути розглянута дана вимога; особливостями порядку розгляду заяви, акту чи скарги; конкретними юридичними і фактичними умовами, в яких опинився працівник, чиє трудове право було порушено, і його реальними можливостями самостійно захистити це право.

Загальновизнаним у юридичній науці є розподіл всіх форм захисту права, з урахуванням особливостей суб’єкта застосування засобів захисту до правопорушника, на дві основні форми – юрисдикційну і неюрисдикційну, що, у свою чергу, у повній мірі можливо застосовувати також і у царині захисту трудових прав працівників. Мається на увазі те, що всі встановлені форми захисту трудових прав працівників доцільно розподілити на юрисдикційну і неюрисдикційну. Під юрисдикційною формою захисту трудових прав слід розуміти сукупність правових заходів у межах діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а також громадських об’єднань по відновленню незаконно та безпідставно порушеного або обмеженого трудового права, здійснювана в рамках встановлених законом процедур, результатом якої є рішення по суті. Неюрисдикційною формою захисту трудових прав є сукупність засобів самих уповноважених осіб (самостійний захист), тобто працівника чи уповноваженої ним особи на представлення його інтересів, по відновленню (підтвердженню) порушеного (оскарженого) трудового права без звернення за допомогою до компетентних органів і організацій. У свою чергу, з урахуванням особливостей правового регулювання захисту трудових прав працівників, юрисдикційну форму захисту доцільно розділити на судову і несудову (особливу (в порядку підлеглості), виробничу (КТС, трудовий арбітраж, примірна комісія) і громадську). Особлива форма захисту трудових прав є специфічною саме для сфери трудових відносин, оскільки вона полягає у тому, що працівник, трудові прав якого порушено, може звернутися для їх захисту до вищестоящого керівника у порядку підлеглості задля вирішення спору про право. Але слід зазначити, що вказана форма захисту трудових прав має сенс тільки на підприємствах, установах та організаціях, які мають розгалужену відомчу систему, тобто вищестоящих і підлеглих органів чи організацій. Така форма захисту службово-трудових прав застосовується також у системі державної служби, прокуратурі тощо. Виробнича форма захисту трудових прав також є специфічною для трудового права, оскільки полягає у зверненні працівника чи їх групи з метою захисту порушених трудових прав до органів з розгляду індивідуальних і колективних трудових спорів, а саме до комісії з розгляду трудових спорів, примірної комісії та трудового арбітражу. Зазначені органи, відповідно до чинного трудового законодавства, є органами уповноваженими здійснювати позасудовий захист трудових прав працівників, а також вирішення індивідуальних і колективних трудових спорів.

Серед всього вищезазначеного арсеналу форм державного захисту трудових прав людини судовий захист має особливе значення, оскільки він набагато ефективніший за несудовий, що обумовлено наступними факторами: специфічна функція держави – правосуддя знаходиться у виключній компетенції судів; в системі державних органів суди займають відокремлене положення, при прийнятті рішень вони самостійні та незалежні від інших гілок державної влади; суди спеціально утворені для здійснення правосуддя, а для інших юрисдикційних органів правовий захист являється одним із напрямків діяльності. Судовий захист посідає центральне місце в достатньо великому арсеналі засобів, покликаних забезпечити захист прав людини [133, с. 183]. Про визнання соціальної цінності, престижу судового захисту свідчать міжнародні-правові документи. Так, ст. 8 Загальної декларації прав людини наголошує: «Кожна людина має право на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадку порушення основних прав, наданих їй конституцією або законом». Міжнародний пакт про громадські і політичні права також покладає на кожну державу, яка бере участь у ньому, обов’язок забезпечити право на захист будь-якої особи судовими органами (п. 3 ст. 2) [134]. Засоби судового захисту застосовуються тоді, коли уповноважена особа не може самостійно відновити порушене право, коли зобов’язана особа відмовляється виконувати свій обов’язок, а також у випадку спору про право. Судова форма захисту прав людини найбільш демократична і найбільш пристосована для всебічного, повного й об’єктивного виявлення дійсних обставин і причин виникнення цивільних спорів, кримінальних і адміністративних правопорушень, тобто для встановлення істини у справах, що розглядаються судами і дозволяє на основі цього правильно застосовувати норми матеріального права, правильно вирішувати справи по суті [135, с.141]. Судовий засіб захисту конституційних трудових прав, законних інтересів і обов’язків людини є основним. Він забезпечує максимально ефективний їх захист і гарантується Конституцією України і процесуальним законодавством. Особливе місце в забезпеченні права на судовий захист посідають конституційні гарантії, тобто правові умови та засоби, передбачені Основним Законом, за допомогою яких досягається відновлення порушених прав [136, с. 25-30].

Таким чином, з метою гарантування можливості користуватися всіма трудовими правами людини, громадянина та працівника держава має забезпечити реалізацію трудових прав, створити відповідний механізм і певні гарантії. В. Чиркін гарантії конституційних прав поділяє на економічні (соціально-економічні), політичні та юридичні. Юридичні гарантії пов’язані із засобами здійснення основних прав людини, діяльністю органів держави щодо їх забезпечення та захисту [137, с. 37, 38].

Вважаємо, що найефективніший захист трудових прав людини, громадянина і працівника забезпечують суди загальної юрисдикції, які розглядають переважну більшість справ, пов’язаних з порушенням прав і свобод людини та громадянина у сфері праці. Саме на забезпечення ефективного поновлення у правах компетентними національними судами порушених основних прав людини, наданих їй Конституцією або законом, спрямована ст. 8 Загальної декларації прав людини. Ці вимоги реально забезпечуються в Україні закріпленням в Основному Законі положення щодо захисту прав і свобод людини та громадянина судом, здійсненням правосуддя виключно судами, недопустимості як делегування, так і привласнення цього повноваження судів іншими органами чи посадовими особами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини у державі (ст.ст. 55, 124 Конституції) [138, с. 15]. У той же час, чинна Конституція України не містить застережень щодо реалізації права на судовий захист, як це мало місце в Конституції СРСР 1978 р. У останній також передбачалося право оскарження у суді рішень, дій чи бездіяльності державних органів, юридичних осіб у галузі управлінської діяльності у встановленому законом порядку [139]. Однак минуло понад десять років, поки нарешті у 1989 p. було прийнято Закон СРСР «Про порядок оскарження в суді неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що утискують права громадян», і громадяни змогли скористатися цим правом.

У демократичній державі в питанні захисту прав людини судам належить центральне місце у всій правовій системі. Саме суд уособлює справжнє право і справедливість. Чим вище роль, авторитет суду і правосуддя в цілому, чим більшу самостійність і незалежність має суд у взаємовідносинах із представницькими органами й органами управління, тим вище в країні рівень законності та демократії, тим надійніше захищені від можливих порушень конституційні трудові права громадян і працівників. Саме у правосудді виявляються основні функції судової влади. Правосуддя – це діяльність суду, здійснювана у передбаченому процесуальним законом порядку і полягає в розгляді та вирішенні конфліктів, пов’язаних із дійсним або припустимим порушенням норм права. Ця функція судів відображена в національному законодавстві. По-перше, у відповідності зі ст. 55 Конституції, саме на суди покладено завдання захисту прав і свобод людини, в тому числі і трудових. По-друге, за ст. 124 Основного Закону «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», тобто будь-яка суперечка з приводу порушення конституційних трудових прав і свобод працівника, що охороняються законом, може розглядатися судом. По-третє, для використання судового засобу захисту, громадянину достатньо скласти у письмовій формі позовну заяву і передати її судді, якщо йдеться про порушення прав і інтересів, що випливають із трудових відносин. По-четверте, вироки, рішення, ухвали і постанови суду, що вступили в силу стають обов’язковими для всіх державних і приватних підприємств, установ і організацій, посадових осіб, громадян і підлягають виконанню на всій території України. Ґрунтовно питання судочинства врегульовані процесуальним законодавством. У ньому встановлюються як підстави для відводу суддів, так і порядок вирішення цих питань, що забезпечує права сторін на розгляд справ неупередженим судом. Лише в конституційному судочинстві право на розгляд справи безстороннім судом повністю не забезпечується, оскільки в Законі України «Про Конституційний Суд України» питання відводу суддів взагалі не врегульовано, хоч і в конституційному провадженні справа має розглядатися неупередженими суддями. Але, водночас, слід зазначити, що судовий захист прав, свобод і законних інтересів представляє собою тільки один із засобів захисту. Але у порівнянні з іншими засобами соціально-правового захисту (адміністративним, громадським) він має переваги. В цьому зв’язку виникає питання, чому судовому захисту надається велике значення? Передусім треба звернути увагу на незалежність суду, як органу державної влади. Згідно ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому, незалежність судової влади в правовій державі набуває особливого значення. Так, основоположник теорії поділу влади французький просвітитель Ш.Л. Монтеск’є вважав, що не буде свободи, «якщо судова влада не відокремлена від влади законодавчої та виконавчої. Якщо вона з’єднана з законодавчою владою, то життя і свободи громадян опиняться у владі свавілля, адже суддя буде законодавець. Якщо судова влада з’єднана з виконавчою, то суддя отримає можливість стати гнобителем» [140, с. 291]. Цей висновок пізніш був доповнений державознавцем В.М. Гессеном, який на початку ХХ ст., аналізуючи досвід реалізації західноєвропейськими державами теорії поділу влади, дійшов висновку стосовно необхідності ієрархічної предпоставленності законодавчої влади, тому що «незалежність урядової влади від законодавчої призводить до двовладдя», але поряд із цим судова влада повинна бути незалежна. Поділ влади в контексті судової влади засновано на «своєрідному характері функції, яку виконує суд: констатування права для захисту прав... Кожне судове рішення припускає спір щодо права; спір цей вирішується суддею не на підставі доцільності і зручності, вигоди суспільної або приватної; він вирішується на підставі права» [141, с. 23].

У сучасний період незалежність судової влади є положенням, що визнається світовим співтовариством. Так, на конференції по людському виміру ОБСЄ, що відбулась у 1991 р. в Москві, було підтверджено право кожної людини на ефективні засоби правового захисту (п. 18.2 документа Московської наради Конференції по людському виміру ОБСЄ). В цілях реалізації цього права держави-учасниці зобов’язалися дотримуватись і гарантувати незалежність судів у відповідності до Основних принципів незалежності судових органів, прийнятих сьомим конгресом ООН по попередженню злочинності та поводження з правопорушниками. У цьому документі передбачається заборона неправомірного впливу на судій, а саме: недопущення перегляду судових рішень адміністративними органами; захист свободи слова й асоціацій співробітників судових органів з урахуванням лише таких обмежень, які сумісні із здійснюваними ними функціями; забезпечення того, щоб судді володіли належною кваліфікацією та підготовкою і обиралися на недискримінаційній основі; забезпечення гарантії незмінюваності та належних умов служби; додержання умов недоторканості; забезпечення того, щоб дисциплінарні санкції, тимчасове відсторонення від посади та звільнення суддів здійснювалося відповідно до закону [142]. Отже, в правовій державі, в системі розподілу влади суд виступає гарантом демократичних прав і свобод, а владні повноваження, якими він наділений, дозволяють здійснити покладену на нього роль максимально ефективно. Як відмічає В.М. Савицький, в контексті системи стримувань і противаг судову владу характеризує не стільки правосуддя (в традиційному розумінні), скільки юридична можливість активно впливати на рішення та дії законодавчої і виконавчої влади [143, с. 29].

Таким чином, важливою рисою судової форми захисту трудових прав працівника є гарантованість здійснення захисту. Це забезпечується тим, що суди – це органи, спеціально утворені для здійснення захисту порушених прав або підтвердження оскаржених прав, тобто правосуддя. Для інших юрисдикційних органів захист прав є лише одним із напрямків діяльності. Крім того, судочинство забезпечує найбільші, у порівнянні з іншими формами, гарантії об’єктивного та неупередженого розгляду, захисту прав та інтересів учасників процесу [144, с. 146]. Це забезпечується за допомогою чітких принципів і правил процесуальної діяльності. У цьому зв’язку М.С. Шакарян відмічає, що «судовий порядок захисту найбільш регламентований і... найбільш досконалий. Цей процес пристосований для захисту будь-якого права» [145, с. 9]. Із вказаного витікає ще одна перевага судового захисту трудових прав працівника, а саме широта правоохоронного діапазону. В судовому порядку можуть бути захищені всі соціально-економічні права людини, в тому числі і в царині праці. А це означає, що дана форма пристосована «для захисту не тільки відносин юридично рівних осіб, але й відносин влади та підпорядкування, не тільки суб’єктивних прав і опосередковуваних ними юридичних інтересів, але й таких інтересів, які не опосередковувані такими правами (особливе провадження)» [146, с. 9].

Відповідно до чинного законодавства людина має всі можливості для захисту своїх прав і свобод у судовому порядку. Так, згідно ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. А згідно ч. 2 ст. 55 Основного Закону кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Основні засади судової влади – самостійність і незалежність її статусу – перетворюють судову форму захисту соціально-економічних прав у саме вірне, надійне і зрозуміле її джерело. Як зазначає Т.А. Нестерова, суд – це кінцевий рубіж захисту трудових прав. Це означає, що основний тягар відповідальності за утвердження самоцінності особистості в сфері праці залишається за ним [147, с. 10].

Великий відсоток справ, що розглядають суди загальної юрисдикції, складають індивідуальні трудові спори. Вони виникають між працівником і роботодавцем з приводу застосування норм трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці. Виникненню трудових спорів, як правило, передують порушення саме трудових прав працівників, що є безпосереднім приводом для спору. Однак якщо дії зобов’язаного суб’єкта були законними, а інший суб’єкт вважає їх неправомірними, то також може виникнути трудовий спор, хоча правопорушення насправді немає. Але на відміну від Російської Федерації, у Трудовому кодексі якої закріплено визначення поняття «індивідуальний трудовий спір», основний трудовий закон України – Кодекс законів про працю не містить такого визначення. Відповідно до ст. 381 ТК РФ індивідуальний трудовий спір – це неурегульовані розбіжності між роботодавцем і працівником з питань застосування законів і інших нормативних правових актів, що містять норми трудового права, колективного договору, угоди, трудового договору (у тому числі про встановлення або зміну індивідуальних умов праці), про які заявлено в орган по розгляду індивідуальних трудових спорів. У той же час, слід віддати належне розробникам проекту Трудового кодексу України, які надали власне визначення поняття «індивідуальний трудовий спор» [148]. На їх думку, індивідуальний трудовий спор – це розбіжності між працівником і роботодавцем щодо укладення, виконання, зміни, розірвання трудового договору, дотримання норм трудового законодавства. Як бачимо, український та російський варіанти мають одну суттєву відмінність. В російському варіанті мова йде про «неврегульовані розбіжності», а в українському просто про «розбіжності». Така ж ситуація має місце і в науковій літературі. Так, Н.Б. Болотіна під трудовим спором розуміє неврегульовані шляхом безпосередніх переговорів між працівником і роботодавцем розбіжності з приводу застосування норм трудового законодавства або встановлення чи зміни умов праці, із заявою про розгляд яких працівник або роботодавець звернулися до компетентного органу з розгляду трудових спорів [149, с. 665]. С.Ю. Головіна обстоює позицію, що індивідуальні трудові спори – це розбіжності між працівником і роботодавцем з приводу застосування встановлених для даного працівника умов праці, поновлення порушених прав і законних інтересів, про які заявлено до органу з розгляду трудових спорів [150, с. 2]. В.В. Лазор під індивідуальним трудовим спором розуміє розбіжності позовного характеру між працівником і роботодавцем щодо застосування норм трудового права, встановлених умов праці, незалежно від рівня їх регламентації, передані на розгляд юрисдикційного органу [151, с. 9]. Має рацію з цього приводу П.Д. Пилипенко, який вважає, що наявність розбіжностей між суб’єктами трудових правовідносин не завжди призводить до виникнення трудового спору. Дуже часто такі розбіжності залагоджуються шляхом взаємних переговорів між самими суб’єктами і ті чи інші непорозуміння, що так чи інакше пов’язані з порушенням трудових прав працівників, не переростають у трудовий спір. Тому, якщо визначати поняття трудових спорів, то потрібно мати на увазі, що такими можна визнати лише ті розбіжності між суб’єктами трудових і пов’язаних з ними правовідносин, які не вдалося врегулювати при безпосередніх переговорах обох конфліктуючих сторін [152, с. 436]. Отже, слід вдосконалити визначення індивідуального трудового спору, яке закріплене в ст. 425 проекту Трудового кодексу України, шляхом додання слова «неврегульовані» перед словом «розбіжності».

Важливо зазначити, що переважна більшість індивідуальних трудових спорів, які розглядаються судами України, – це спори з приводу застосування трудового законодавства (спори про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, накладення дисциплінарного стягнення, визнання незаконною відмову у прийнятті на роботу, виплату заробітної плати, притягнення до матеріальної відповідальності та ін.), тобто мова йде саме про спори, що виникли у результаті порушення трудових прав (права на працю, права на оплату праці, права на гідні умови праці та ін.).

Важливе місце серед державних інституцій закордонних країн, що здійснюють захист конституційних трудових прав людини та громадянина, також посідають суди. Так, у Німеччині діють спеціальні трудові суди, в систему яких входять місцеві суди, суди земель і Федеральний суд по трудовим справам. Така структура трудових судів була започаткована Законом про суди по трудовим справам 1953 р. Місцевий суд по трудових справам є першою інстанцією і складається з професійного судді-голови та засідателів від працівників і роботодавців. На рівні земель суди по трудових справах служать апеляційною інстанцією і включають декілька палат. Федеральний суд, який розташовується в м. Кассель, має у своєму складі так званий великий сенат (палату) із шести суддів і чотирьох непрофесійних членів суду, а також сенати з трьох суддів і двох непрофесійних членів суду, які, за законом, вважаються незалежними. Непрофесійні члени суду виконують роль засідателів, що представляють інтереси сторін, які сперечаються (працівників і роботодавців). Рішення, прийняті Федеральним судом у якості ревізійної і касаційної інстанції, є остаточними. Однак, кожна зі сторін може оскаржити їх у Федеральному суді по захисту конституції в м. Карлсрує з тих підстав, що вони суперечать положенням Конституції ФРН [153, с. 86]. Трудові суди Німеччини розглядають як індивідуальні трудові спори, так і будь-які інші спори, пов’язані з виконанням і тлумаченням колективних угод, статусом профспілок і представництв працівників на підприємствах, тобто мова йде про врегулювання спорів юридичного характеру. Федеральний трудовий суд вправі виправляти і доповнювати трудове законодавство, виходячи з наявних економічних і соціальних умов у країні. Слід зауважити, що в Німеччині, окрім трудових, діють ще й суди з соціального забезпечення.

У Фінляндії, на відміну від ФРН, функціонує трудовий суд з обмеженою юрисдикцією. Він складається з однієї інстанції і розглядає юридичні спори, головним чином, колективні, пов’язані з тлумаченням і застосуванням колективних договорів. Діяльність трудового суду Фінляндії регламентується Законом про трудовий суд 1974 р. Суд складається з 4 професійних суддів, включаючи голову, віце-голову, і 8 непрофесійних суддів (засідателів) порівну від працівників і підприємців. Найчастіше конкретні справи розглядає колегія, яка складається з двох професійних суддів і двох засідателів від кожної сторони. Для голови і віце-голови робота в суді – їх основне місце роботи. Інші професійні судді працюють у трудовому суді за сумісництвом неповний робочий час. Голова і віце-голова повинні мати вищу юридичну освіту і досвід судової роботи. Два інших професійних члени суду повинні мати вищу юридичну освіту і бути знайомими з питаннями праці. За традицією, голова трудового суду – член Верховного суду Фінляндії; заступник голови – професор трудового права. Непрофесійні члени суду повинні орієнтуватися в питаннях праці. Юридична освіта їм не потрібна. Зазвичай, функції цих суддів виконують профспілкові працівники і функціонери організацій підприємців. Всі члени суду призначаються Президентом Фінляндії строком на 3 роки. Вони можуть бути призначені на додатковий термін. Непрофесійні судді призначаються з кандидатів, рекомендованих найбільш представницькими профспілками й організаціями підприємців. Сторонами спору є, зазвичай, сторони колективного договору, навіть якщо безпосередньо зацікавленим суб’єктом є працівник. Трудовий суд може запропонувати сторонам передати спір в цивільний суд. Якщо розгляд спору в цивільному суді вимагає спеціальних знань в області колективно-договірного регулювання праці, цей суд може попрохати від трудового суду консультативну думку. Рішення трудового суду остаточні і, як правило, не оскаржуються. Апеляція у Верховний суд можлива тільки в зв’язку з істотними процедурними порушеннями або нововиявленими обставинами [154, с. 306].

В деяких європейських країнах трудові спори розглядаються загальними цивільними судами (наприклад, у Нідерландах).

Специфічне й особливе місце у механізмі захисту прав і свобод людини та громадянина належить органам конституційного контролю. Конституційні права і свободи, як зазначає А.Є. Козлов, сприймаються як норми Конституції та інших законів, що безпосередньо обмежують владу, а тому потрібен контрольний механізм за дотриманням владою правового статусу особи [155]. Роль такого механізму здійснюють органи конституційної юрисдикції. У зарубіжних країнах (Австрія, Іспанія, Росія, ФРН) ці органи мають також повноваження щодо захисту прав і свобод громадян, зокрема конституційних трудових прав працівників. Частина 4 ст. 125 Конституції Російської Федерації встановлює, що Конституційний Суд розглядає скарги на порушення конституційних прав і свобод громадян [156]. Захист прав і свобод громадян органами конституційної юстиції останнім часом набуває дедалі більшого поширення через процедуру конституційної скарги (Угорщина, Грузія, Корея, Словенія, Чехія, Югославія) [157, с. 52]. У той же час, в Україні здійснення захисту конституційних трудових прав Конституційним Судом не передбачено. Однак, це не означає, що даний орган не захищає права та свободи громадян. Забезпечення захисту прав і свобод людини випливає із завдання Конституційного Суду України: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Норми щодо прав і свобод містяться в Основному Законі. Але, саме орган конституційної юрисдикції покликаний гарантувати політичну і правову стабільність суспільного життя, надійно охороняти права та свободи громадян, захищати, а не засуджувати. У центрі його юрисдикції знаходяться основні права людини, людська гідність [158, с. 35-37].

Необхідно підкреслити, що можливості Конституційного Суду України щодо захисту трудових прав працівників певною мірою обмежені встановленими формами конституційного контролю й абстрактним правом, наданим громадянам, звертатися до нього лише з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, тобто у разі неоднозначного застосування одних і тих же положень Конституції або законів України судами, іншими органами державної влади [159, с. 3-5]. Безпосередньо звернутися до суду з питань конституційності законів, інших правових актів вони не мають права, але це може зробити в їх інтересах Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, якому таке право надано.

Водночас, Основний Закон значно розширив можливості захисту прав, зокрема трудових, громадянами, закріпивши їх право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом до відповідних міжнародних судових установ і організацій, членом або учасником яких є Україна. Це конституційне положення відповідає вимогам ст. 26 Європейської конвенції з прав людини [160, с. 84]. Дотримання відповідних вимог є визначальною умовою прийняття скарги до розгляду Європейським судом з прав людини. В одному з перших рішень Євросуд підкреслив, що система захисту прав людини, передбачена Конвенцією, за своєю природою є допоміжною, і за встановленим нею процесуальним правилом особа може подати скаргу до Ради Європи лише після того, як використає всі доступні внутрішньодержавні засоби правового захисту. Слід звернути увагу на те, що захист конституційних трудових працівника має бути забезпечений національними органами державної влади і насамперед національними судами, що зобов’язані визнавати принципи Конвенції пріоритетними у своїй діяльності. Це означає, що при розгляді питань і спорів щодо прав і свобод людини органи державної влади, у тому числі суди, мають виходити не тільки з національних нормативно-правових актів, але й із Конвенції та чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Такі договори є частиною національного законодавства, і в разі розбіжностей з останніми, органи державної влади, у тому числі суди, мають їх застосовувати. У Європейському суді з прав людини напрацьовано певні критерії вирішення питань щодо використання всіх національних засобів захисту. До них належать доступність, доцільні та ефективність звернення, безпідставне чи безнадійне звернення до судових чи інших органів державної влади країни, якщо практика правозастосування, що склалася, не залишає надії на задоволення скарги.

Таким чином, захист трудових прав людини здійснюється у різноманітних формах. Їх можна об’єднати у дві групи: юрисдикційну і неюрисдикційну. Основна відмінність між ними полягає у засобах захисту. Захист трудових прав працівників у юрисдикційній формі здійснюється засобом офіційного звернення до різних державних органів, із властивим кожному з них певним процесуальним порядком діяльності та у межах їх компетенції щодо правозахисту. Захист трудових прав у неюрисдикційній формі протікає в рамках матеріального правовідношення і здійснюються засобом, що виключає звернення до державних органів, тобто реалізується самим працівником без звернень до компетентних органів.

<< | >>
Источник: ХАРЧУК РУСЛАНА СЕМЕНІВНА. РОЗВИТОК ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ЗА УМОВ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ЛУГАНСЬК –2011. 2011

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.3. Поняття, зміст і значення форм захисту трудових прав працівників:

  1. Розділ 1 фОРМИ ТА ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ в україні
  2. 1.1. Форми захисту трудових прав працівників
  3. 1.2. Засоби захисту трудових прав працівників
  4. РОЗДІЛ 2 МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА
  5. 2.1. Захист трудових прав працівників за допомогою міжнародних норм та інституцій
  6. 2.3. Правова природа примирно-третейської процедури в процесі захисту трудових прав працівників
  7. РОЗДІЛ 3 ГАРМОНІЗАЦІЯ НАЦІОНАлЬНОГО ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА З МІЖНАРОДНИМИ НОРМАМИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
  8. 3.2. Шляхи реформування трудового законодавства України в сфері захисту трудових прав працівників згідно з міжнародними стандартами
  9. ХАРЧУК РУСЛАНА СЕМЕНІВНА. РОЗВИТОК ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ЗА УМОВ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ЛУГАНСЬК –2011, 2011
  10. РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
  11. 1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників
  12. 1.2. Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини
  13. 1.3. Поняття, зміст і значення форм захисту трудових прав працівників
  14. РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ