Юридическая
консультация:
+7 499 9384202 - МСК
+7 812 4674402 - СПб
+8 800 3508413 - доб.560
 <<
>>

1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників

Для доказу існування і правильного закріплення в нормах трудового законодавства форм захисту прав працівників необхідно виявити сутність такого важливого явища, як «захист права» взагалі. Для цього, перш за все, слід звернутися до історії становлення та розвитку даного явища.

Як справедливо вказав Д.А. Керімов, «історичне дослідження правових явищ первинне щодо їх логічного дослідження, воно щоразу виступає як обов'язкова передумова логічного, оскільки необхідно знати історію того об'єкта, який ми маємо намір вивчати» [1, с. 52, 53]. Про необхідність історичних досліджень під час вивчення правових явищ писав також А.M. Васильєв. Він наголошував: «Без уявлення про історію розвитку права не можна глибоко осмислити його сутність. Теорія виробляє свої категорії на основі історичних узагальнень, розкриваючи в них логіку виникнення й розвитку права. Дані історії дозволяють дедалі глибше занурюватися в суть правової форми суспільного життя, синтезувати історичне з початковими уявленнями про сутність права і на цій основі відповідно розвивати, доповнювати, уточнювати поняття, які її виражають. У процесі пізнання права мають місце поєднання, постійні переходи логічного в історичне і навпаки. Пізнання рухається по спіралі, і в кожному новому витку відображаються такі переходи: теорія – багатше знання історії – більш розвинена теорія і т.д.» [2, с. 185].

Правовий захист людини – це складне й багатогранне явище. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного та філософського звучання. Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло довгий шлях, крок за кроком, обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб і стосунків між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її стосунках із суспільством і державою. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалось морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому ідеї прав людини та необхідність їх захисту. Але на законодавчому рівні ця ідея реалізовувалась достатньо повільно. Так, навіть на сьогодні, в українському законодавстві та юридичній науці поняття захисту прав людини не має чіткого визначення: належним чином не розкрито його зміст, не в повному обсязі вивчені місце і роль у системі законодавства та понятійному апараті загальної теорії права.

Трудова діяльність існує з далеких часів. Загальновизнаним є факт, що саме праця була рушійною силою еволюційних процесів, які перетворили людиноподібних мавп у розумну людину, якою ми і є по цей час. Отже, все що здобуто суспільством протягом історії є наслідком перетворюючого впливу праці як на природне, так і на соціальне середовище у якому перебуває людина. Водночас, історія правового регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі організованого виробництва суспільних благ є значно коротшою. Це пов’язано з якісно відмінним характером праці індустріальної доби порівняно з доіндустріальною епохою. Рабовласницький і феодальний способи виробництва побудовані виключно на примусовій організації створення матеріальних благ.

Економічні інтереси верхівки тодішнього суспільства вимагали відповідного державно-владного і правового забезпечення такої організації. Як слушно зазначає О.І. Процевський, основою «переводу» суспільних відносин у правові є, перш за все, необхідність, що обумовлена суспільним інтересом [3, с. 12]. При цьому індивідуальні інтереси, особливо інтереси тих верств населення, що мають доступ до влади, складаються у загальний, суспільний інтерес, що виступає первісною причиною, рушійною силою діяльності людей у всіх сферах суспільного життя [4, с. 16-18]. Саме інтерес визначає реальні причини соціально значущих дій. Інтерес, що обумовлений умовами життя суспільства, задовольняється знов-таки лише соціальним шляхом, тобто шляхом вступу у певні суспільні відносини. Право як універсальний регулятор суспільних відносин одночасно відображує і охороняє загальні інтереси й інтереси індивідуумів, закріплюючи суб’єктивні права та обов’язки, реалізація яких призводить до виникнення правовідносин. Таким чином, вираження загальних і типових для свого часу індивідуальних інтересів здійснюється за допомогою права. Тому право як система є вираженням певних суспільних відносин і виступає їх формою [5, с. 79, 80].

Таким чином, з урахуванням системи соціальних відносин, матеріальних умов життя суспільства того часу, інтересів владної еліти, виникнення і розвиток правових інститутів рабовласництва та кріпацтва слід визнати закономірним. У межах цих способів виробництва, побудованих на фактично необмеженій, заснованій на примусі праці, існування трудового права взагалі і відповідних трудових права, зокрема, не мало під собою жодних економічних, соціально-політичних і організаційно-правових підстав. Адже раб вважався річчю і не мав ніяких прав ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити у війську, не платили податків, оскільки не були власниками майна, не могли мати сім¢ю. Навіть найдемократичніші держави давнього світу та середньовіччя не могли суттєво змінити суспільний і правовий статус рабів і залежних селян, оскільки такі зміни не могли бути підкріплені відповідними перетвореннями у способі суспільного виробництва.

На початку індустріальної епохи склалися необхідні економічні передумови саме для застосування вільної людської праці. В розвинутих країнах до влади приходив новий клас – буржуазія. Вона мала свої інтереси, пов’язані з розвитком капіталістичних відносин в сфері економіки. Виникла гостра потреба у вільній робочій силі. Шляхом її вивільнення стало скасування кріпацької залежності. При цьому виникло правове становище, коли працівник змушений був «вільно», «за своїм» розсудом продавати власнику виробництва єдиний належний йому товар – робочу силу. З’явилися «вільні» працівники, з’явилася «вільна» праця – все це змушувало замислитися над проблемою можливості правової регламентації свободи праці, а, отже, – і права на працю.

Дійсно, в подальшій історії розвитку суспільних ідей принцип права на працю як базовий для розвитку всього комплексу трудових прав працівників, посів значне місце. Ця ідея надихала прогресивних мислителів і діячів, які відводили їй багато уваги у своїх планах створення справедливого суспільного устрою. На проголошення можливості вільно трудитися звертали увагу політики після перемоги буржуазної революції у Франції. Однак видані в результаті перемоги буржуазних революцій декларації прав і конституції жодним словом не обмовилися про право людини на працю.

У праві на працю бачили необхідну умову добробуту такі мислителі XIX ст. як Мореллі, Бабеф, Роберт Оуен та ін. Шарль Фур'є, наприклад, писав: «Ми втратили цілі століття на дріб'язкові дискусії про права людини, але зовсім не думали про визнання такого самого істотного права, як право на працю, без якого всі інші перетворюються в нуль» [6, с. 17]. Навіть ліонські ткачі у 1831 р., доведені до повстання нелюдською експлуатацією, голодом і безробіттям, виступили під лозунгом: «Жити, працюючи, – або вмерти, борючись!».

Під час лютневої революції 1848 р. французькі робітники під впливом дрібнобуржуазного реформіста Блана обрали гасло «право на працю» як програмну вимогу. Тимчасовий уряд Франції під тиском революції декретом від 26 лютого 1848 р. юридично визнав «право на працю», але на інший же день обдурив надії пролетарів практичним трактуванням цього права, як права на роботу в так званих «національних майстернях». У цих майстернях безробітний міг одержати роботу за злидарську винагороду і притім здебільшого непродуктивну, на зразок безцільного копання землі чи пересипання її з одного місця на інше. Але і національні майстерні не проіснували більше 2-х місяців. Епілогом цього експерименту з визнанням «права на працю» стало жорстоко подавлене Кавельяком червневе повстання 1848 р. У конституцію французької республіки, прийняту 4 листопада 1848 р., право на працю включене так і не було. З тих пір і до появи радянського законодавства сама ідея права на працю не одержала доступу до діючого правопорядку. Так, право на працю було відхилено німецьким рейхстагом у 1884 р., швейцарським референдумом 1894 р., англійською палатою громад у 1905 р. [7, с. 79].

Під час проведення аналізу розвитку прав і свобод людини в Україні, їх обсягу, рівня забезпеченості й захищеності з боку держави, слід звернутись до вітчизняного минулого, яке спростовує уявлення, що нам намагаються прищепити: українці не здатні побудувати демократичну державу. Так, Київська Русь не знала рабовласницького ладу. Давнє звичаєве право – Закон Руський – створювало певні правові гарантії прав населення. Норми Руської правди (1036-1037 рр.) містять різноманітні правові механізми захисту життя, честі й гідності особи. Вся подальша багатовікова історія українського народу є прикладом боротьби нації за самовизначення, створення власної незалежної демократичної держави.

Починаючи з ХІV ст. Україна була поділена між могутніми сусідами – частина земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, частина – під владою Польщі. Але і в ті часи руське право було одним із джерел основних законів Литовської держави і розглядалось як власне «старе право», що проголошувало захист прав населення. Вершиною козацько-гетьманської доби у розвиткові демократичного устрою держави й захисту прав і свобод стала Конституція Пилипа Орлика 1710 р. Після входження України до складу Московії, а потім Російської імперії, до політико-правових ідей гуманістичного змісту зверталось багато українських мислителів (М. Драгоманов, М. Грушевський та ін.).

За роки радянської влади в Україні було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), що закріплювали різний правовий статус осіб, обсяг її прав і свобод.

На свободу праці та похідні від неї трудові права звертали увагу й політики української держави 1918-1920 рр. Так, у «Законах про тимчасовий державний устрій України про гетьманську владу», у п. 18 говорилося, що «кожен український козак і громадянин має право вільно вибирати місце проживання і роботу…» [8, с. 87-90]; у проекті «Основного державного Закону Української Народної Республіки» у 29 артикулі зафіксовано, що «кожен громадянин має право вільного вибору професії і заробітку; обмеження у цьому напрямку можна допустити тільки шляхом закону». Але ці та інші положення так і не були реалізовані.

Слід зауважити, що вперше трудові права, зокрема, право на працю та похідні від нього права, були законодавчо закріплене і, що важливо, забезпечені відповідними гарантіями з боку держави, у Кодексі законів про працю РРФСР 1918 р. У його ст. 10 зазначалось, що всі працездатні громадяни мають право на застосування праці по своїй спеціальності і за винагороду встановлену для цього роду роботи. У Кодекс були закладені і найважливіші ідеї правового забезпечення права на працю: а) стабільність обумовленої в трудовому договорі роботи (наприклад, ст.ст. 40-42 присвячені правилам переведення на іншу роботу); б) обмеження можливості звільнення з ініціативи адміністрації вичерпним переліком підстав (ст. 46), в) участь профспілкової організації в прийнятті адміністрацією рішень про звільнення працівників [9].

Ці ідеї одержали подальший розвиток і в КЗпП УРСР 1922 р. та ін. нормативних актах наступних років. Так, значно збагатилися норми, що забезпечують стабільність обумовленої в трудовому договорі роботи. У ст. 36 Кодексу говорилося, що наймач не може вимагати від працівника виконання роботи, що не відноситься до того роду діяльності, для якої він найнятий. Переведення ж на іншу роботу в інше підприємство могло бути здійснено тільки за згодою працівника. Конкретизувалися випадки переведення на іншу роботу без згоди працівника: адміністрація була вправі здійснити таке переведення у випадку виробничої необхідності і простою. Розширився перелік випадків участі профспілкової організації у вирішенні питань звільнення працівників з ініціативи адміністрації (крім випадків звільнення через непридатність, у даний перелік були включені випадки звільнення за порушення трудової дисципліни [10].

Щодо судової форми захисту трудових прав слід зауважити, що ця ідея у формі можливості судового оскарження звільнення з ініціативи адміністрації вперше була законодавчо закріплена у Правилах про примирно-третейський і судовий розгляд трудових конфліктів, затверджених Постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 серпня 1928 р. [11].

З прийняттям нової Конституції СРСР в 1936 р., право на працю та похідні від нього трудові права отримали статус конституційних. Так, у ст. 118 Основного Закону говорилося, що «громадяни СРСР мають право на працю, тобто на одержання гарантованої роботи з оплатою їх праці відповідно до її кількості і якості» [12].

Подальший розвиток у радянському законодавстві форм захисту трудових прав одержав після прийняття 15 липня 1970 р. Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю і наступної розробки на їх основі республіканських КЗпП. У даних законодавчих актах були значно розширені гарантії забезпечення та захисту трудових прав. Так, заборонялася необґрунтована відмова в прийнятті на роботу; на користь працівника були конкретизовані умови переведення на іншу роботу без його згоди; значно підвищені гарантії збереження роботи працівникам, що тимчасово втратили працездатність та ін. [13].

Трудові права отримали конституційне закріплення й у Конституції СРСР 1977 р., у статті 40 якої говорилося, що «громадяни СРСР мають право на працю, – тобто на одержання гарантованої роботи з оплатою праці відповідно до її кількості і якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру, – включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностям, професійної підготовки, освіти і з урахуванням суспільних потреб» [14].

Такий вигляд мала регламентація форм захисту трудових прав працівників у радянському законодавстві і, як бачимо, найбільша увага приділялась реалізації та захисту саме права на працю як визначального для інших трудових прав. У ті часи право на працю розумілося насамперед як обов'язок держави надати роботу громадянину.

В законодавстві ж держав з ринковою економікою у право на працю вкладений трохи інший зміст. У даний час право на працю в тому чи іншому формулюванні закріплено в конституціях таких держав, як Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Японія, Фінляндія, Люксембург та ін. З погляду рівня і ступеня повноти закріплення права на працю всі ці конституції можна поділити на три категорії: 1) що включають як саме поняття цього права, так і визначені гарантії його реалізації та захисту; 2) що тільки визначають право на працю; 3) що не містять поняття права на працю. Найбільш повну регламентацію право на працю одержало в конституціях Франції (1958 р.), Італії (1947 р.), Португалії (1976 р.) та Іспанії (1978 р.). Приміром, право на працю в преамбулі Конституції Франції 1946 р. (яка є складовою частиною Конституції Франції 1958 р.) формулюється в такий спосіб: «Кожний зобов'язаний працювати, і має право на одержання посади. Ніхто не може у своїй праці й у своїй посаді бути пригнобленим через своє походження, свої погляди чи своє віросповідання...». У французькій Конституції вказується також на право кожної людини «захищати свої права і свої інтереси через профспілкову організацію». Кожному працівнику за посередництвом своїх делегатів надається право брати участь «у колективному визначенні умов роботи та у керівництві підприємствами». У Конституції підкреслюється, що «усяка людська істота, позбавлена можливості трудитися за своїм віком, фізичним чи розумовим станом чи економічним станом, має право одержувати від колективу засоби, необхідні для існування» [15].

У якості типового прикладу конституції, що містить детальну регламентацію політичних прав і що відводить незначне місце правам соціально-економічним, особливо трудовим, може служити Основний Закон ФРН. Він формулює лише право на вибір професії і виду праці, встановлюючи одночасно конституційний обов'язок трудової діяльності. Так, у ст. 12/1 розд. I «Основні права» передбачено, що «всі німці мають право вільно обирати для себе професію, місце роботи і місце одержання освіти. Заняття професією може регулюватися законом чи на підставі закону». Опосередкованим чином загальний трудовий обов'язок випливає з абз. 2 цієї ж статті, де мова йде про недопущення примусу «до виконання якої-небудь визначеної роботи інакше, як у рамках звичайної загальної і рівної для всіх обов'язкової служби в інтересах суспільства» [16]. Загальна спрямованість подібних на німецьку конституцій стосовно права на працю полягає переважно в його урочистому проголошенні без вказівки на реальні гарантії, або в закріпленні таких норм, що знижують конституційний рівень до індивідуальної ініціативи самого працівника в реалізації права на працю, або що переводять реалізацію проголошеного права в царину відповідних побажань і прагнень держави та її громадян (як це знаходить прояв, наприклад, у конституції Норвегії, де відбитий обов'язок створення відносин, що сприяють тому, щоб кожен працездатний громадянин одержував засоби до життя своєю працею).

Зі сказаного можна зробити висновок, що на конституційному рівні трудові права в окремих державах не одержали свого розкриття (насамперед у плані забезпечення їх гарантіями реалізації та захисту). Теж відноситься і до проголошених у деяких конституціях права на страйк, укладення колективних договорів, що декларуються в загальному виді. Не дає значного «виходу» на систему відповідних гарантій і галузеве – трудове законодавство, оскільки не забезпечує право на одержання роботи, трактуючи лише права уже працюючих осіб. Що ж стосується цієї категорії – працівників, то їх права, будучи реалізованими в принципі, починають обмежуватися вже у процесі трудової діяльності. Та й саме законодавче регулювання нерідко поширюється не на охорону суб'єктивних прав, а переходить у сферу взаємин держави і профспілок чи має загальний характер трактування прав і свобод, декларуючи свободу праці, заборону примусової праці та ін.

Водночас, слід наголосити, що в останні роки в зарубіжних державах законодавство і колективно-договірні норми стали більш соціально спрямованими. Так, усе більше поширення одержує принцип обґрунтованості звільнення. Поступово одержує визнання і право звільненого оскаржити необґрунтоване звільнення в органи по розгляду трудових спорів, що діють у відповідності із встановленою в кожній окремій країні процедурою. Своє відображення в законодавстві зарубіжних країн знаходить і така важлива гарантія права на працю як участь представників трудящих у вирішенні питань звільнення працівників з ініціативи власника підприємства та ін.

Питання захисту трудових прав загалом, і права на працю зокрема, як одного з найважливіших прав людини відбито також у міжнародно-правових документах. Так, виходячи зі змісту ст. 23 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці і захист від безробіття. Без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. При цьому оплата праці повинна бути справедливою, задовільною винагородою, яка б забезпечувала гідне людини існування для неї самої і її родини. При необхідності оплата праці повинна доповнюватися іншими засобами соціального забезпечення [17, с. 42]. Крім Загальної декларації прав людини, трудові права та гарантії їх захисту закріплені в Пакті про економічні, соціальні і культурні права. У п. 1 ст. 6 якого записано, що «держави, які беруть участь у даному пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується, і здійснять належні кроки до забезпечення цього права [18, с. 467-470]», а в п. 2 цієї ж статті підкреслюється, що з метою повного здійснення даного права учасники повинні реалізувати належні заходи, включаючи розвиток професійно-технічного навчання, досягнення економічного росту і повної продуктивної зайнятості. Людина повинна мати можливість не тільки вибору роботи, але й умови, у яких виконується дана робота, повинні бути гідними людини.

Чимало міжнародно-правових документів (конвенцій і рекомендацій) у галузі забезпечення та захисту права людини на працю та похідних від нього трудових прав було прийнято спеціалізованою установою ООН – Міжнародною організацією праці. До їх числа слід віднести передусім Конвенцію №122 «Про політику в галузі зайнятості», прийняту на 48-й сесії Генеральної конференції МОП у 1964 р. Виходячи з проголошеного в Загальній декларації прав людини права на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці і захист від безробіття, Конвенція №122 передбачає, що кожна держава-член МОП проголошує і здійснює в якості головної мети активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільній зайнятості. Ця політика має на меті забезпечення того, щоб була робота для всіх, хто до неї готовий приступити і шукає її; щоб вона була як можна більш продуктивною; щоб існували свобода вибору зайнятості і самі широкі можливості для кожного трудящого одержати підготовку та використовувати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного та соціального походження [19].

Забезпеченню рівності можливостей у реалізації права людини на працю сприяє Конвенція №111 «Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості», прийнята на 42-й сесії Генеральної конференції МОП у 1958 р. У ст. 1 цього міжнародного документу під дискримінацією, проти якої повинні виступати держави-члени МОП, розуміється всяке розрізнення, чи недопущення або перевага, проведена за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження, що приводить до знищення або порушення рівності можливостей звернення або поводження в галузі праці і занять [20].

Проблемам рівної винагороди за рівну працю чоловіків і жінок, за працю рівної цінності присвячена Конвенція №100, прийнята у 1951 р. [21, с. 456-466].

Заслуговує на увагу і Конвенція МОП №29 «Про примусову чи обов'язкову працю» 1930 р., у якій говориться, що держави-члени МОП у найкоротший термін зобов'язані припинити застосування примусової чи обов'язкової праці. У ст. 2 даного акту дається визначення обов'язкової чи примусової праці, під якою слід розуміти будь-яку роботу чи службу, що її вимагають від будь-якої особи під загрозою якого-небудь покарання і для якої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. У п. 2 цієї ж статті дається вичерпний перелік робіт і служби, виконання яких не вважається примусовою чи обов'язковою працею [22, с. 88-95].

У числовому виразі багато Конвенцій і Рекомендацій МОП присвячено забезпеченню стабільності трудових правовідносин. Це і Рекомендація №119 «Про припинення трудових відносин», і Конвенція №158 «Про припинення трудових відносин з ініціативи підприємців», доповнена Рекомендацією №166 та ін. У цих документах дається перелік підстав і умов, яких необхідно дотримуватися при звільненні працівників з підприємства, обмежуючи тим самим права власників у сфері припинення трудових правовідносин з їх ініціативи. Більш конкретно про форми міжнародного та зарубіжного захисту трудових прав працівників в сучасних умовах ми поговоримо у наступних розділах дисертаційного дослідження.

Таким чином, правовий захист прав людини взагалі та у сфері праці зокрема як правове явище характерне для України здавна, але як юридична категорія предметом вивчення не ставала. Класовий підхід до вивчення права призводив до того, що спроби порушити проблему прав людини в СРСР розцінювалися як наміри ворогів соціалізму викривити характер взаємовідносин соціалістичної держави і її громадян.

Поняття «правовий захист» у радянській юридичній літературі вживалося вкрай рідко й у дуже широкому значенні – як будь-яка діяльність, спрямована на забезпечення прав особистості [23, с. 105].

Саме про «правовий захист» вперше на доктринальному рівні заговорили після XIX Всесоюзної конференції КПРС (1988 р.), яка затвердила резолюцію «Про правову реформу». Одне з її положень проголошувало: «Першорядну увагу приділити правовому захисту особистості, встановити гарантії здійснення політичних, економічних, соціальних прав і свобод радянських людей» [24, с. 146]. У зміст законодавчих актів термін «правовий захист» увійшов ще у 1977 р., після внесення його до ст. 35 Конституції СРСР, яка проголосила рівні права жінки і чоловіка, правовий захист материнства й дитинства. Проте широкого застосування в законотворчості цей термін не знайшов.

Проблема реальності, захищеності та забезпечення прав і свобод людини та громадянина безпосередньо пов’язана із конкретними історичними особливостями розвитку конкретної держави, формою організації державної влади та соціально-економічним ладом, розвитком політичних інститутів, політичною свідомістю й активністю народних мас та іншими обставинами, характерними для кожного суспільства. Водночас найсуттєвішою умовою існування будь-якої держави й будь-якого суспільства є незалежність і суверенність. Тому проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило можливість розширити права і свободи громадян, зміцнити механізми їх захисту та його форми. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» 5 грудня 1991 р. наголошувалось на тому, що нова, демократична, правова держава ставить собі за мету реально забезпечити права і свободи людини й громадянина [25]. Уже перші законодавчі акти української держави закріпили накреслену мету. Закони України «Про власність», «Про підприємництво», «Про свободу совісті та релігійних організацій», «Про громадянство України» та інші засвідчили, що пріоритетним напрямом діяльності держави є захист і забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення дійового механізму їх реалізації. Таким чином, термін «правовий захист людини» активно ввійшов до наукового та повсякденного життя нашої країни тільки в останні десять років.

Вступ України до Ради Європи стимулював процес підготовки й прийняття нового Основного Закону вже незалежної держави. Конституція України 1996 р. здійснила фактично «гуманітарну революцію» [26, с. 17]. Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в ній найвищою соціальною цінністю. Забезпечення прав і свобод людини та громадянина проголошено змістом і метою діяльності держави. Держава, згідно з Конституцією України, відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави та її органів.

Значна кількість законів, в яких термін «правовий захист» нормативно закріплений, свідчить, що відображуване ним явище, стало невід’ємним компонентом юридичної практики і правової «матерії», реальним феноменом державно-правового життя суспільства [28, с. 19-21].

В останні роки юридична наука поповнилася працями, в яких автори намагаються теоретично осмислити правовий захист людини та його форми, але більшість із них обмежуються його дослідженням на рівні спеціальних суб’єктів права. Так, у низці робіт поставлена проблема правового захисту молоді й дітей [29, с. 48; 30, с. 25; 31, с. 32]. У юридичних виданнях опубліковані наукові статті про правовий захист жінок [32, с. 12]. В літературі активно обговорюються питання теорії та практики правового захисту працівників суду і правоохоронних органів [33, с. 17]. Не залишилася без уваги вчених і така важлива форма правового захисту людини як кримінальне судочинство [34, с. 39]. Проте правове регулювання форм захисту саме трудових прав працівників за умов формування ринкових відносин у юридичній науці ще не набуло належного відображення. Так, більшість законів є суто спеціальними і регулюють правовий захист вузького кола суб’єктів, не поширюючись на людину як цілісність. Система національного законодавства не відповідає міжнародним стандартам [35, с. 88]. Замість концепції державної правової політики захисту прав людини, проект якої так і не було розглянуто парламентом у 1998 р., постановою Верховної Ради від 17 червня 1999 р. було затверджено Засади державної політики України в галузі прав і свобод людини, основним недоліком яких є брак конкретних механізмів їх реалізації, що фактично можна розцінювати як невиконання Україною своїх зобов’язань перед Радою Європи [36, с. 303]. Крім того, вони не охоплюють усього правового поля захисту прав людини [37, с. 11, 12]. Справа у тому, що із 12 основних конвенцій про захист прав людини Україна далеко приєдналась не до всіх. Але й дотепер ще йдеться про імплементацію у відповідні галузі національного законодавства вже ратифікованих Україною конвенцій. Так, процес імплементації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. ускладнюється низкою положень Закону України про ратифікацію Конвенції та п’ятьох протоколів до неї, в яких містяться застереження і заяви України, що ґрунтуються на пріоритеті національного законодавства, а це суперечить змісту цієї Конвенції і порушує імплементаційні зобов’язання України [38, с. 136]. Таким чином, можна говорити про те, що форми правового захисту трудових прав працівників ні в радянських, ні у вітчизняних дослідженнях належним чином не розкриті. Опубліковані наукові праці не відображають зміст правового захисту як цілісного явища, як систему і міжгалузевий інститут права [39, с. 46]. Оскільки «захист прав людини» – категорія законодавча, для її правильного використання в теорії права необхідно чітко окреслити суть і зміст цієї категорії [40, с. 28-30]. Саме таке дослідження необхідне, оскільки захист трудових прав людини та його форми є не тільки законодавчою категорією, а й практичним завданням як органів державної влади, в тому числі й судових, так і місцевого самоврядування, громадських об’єднань, а також має велике значення безпосередньо для працівника у сенсі забезпечення гарантій реалізації та захисту його трудових прав (ст. 3 Закону України «Про об’єднання громадян») [41].

Аналіз юридичних проблем правового регулювання форм захисту трудових прав працівника показує, що такі близькі за звучанням поняття, як «захист» і «захищеність», деякі дослідники не розрізняють, і нерідко замість терміну «захищеність» вживають термін «захист», і навпаки [42, с. 16, 17]. Крім того, правознавці оперують в основному поняттями «охорона прав» і «захист прав», які нерідко вживаються ними без необхідного аналізу, розкриття їх змісту, що унеможливлює відображення суті правозахисних відносин [43, с. 22].

Ототожнення найважливіших юридичних понять можна пояснити декількома причинами. По-перше, захист прав людини є відносно новою юридичною категорією, тому ще немає загальних теоретичних досліджень із цієї проблеми, а про окреме вивчення форм захисту трудових прав працівників у сучасних умовах взагалі не йдеться. По-друге, законодавець у жодному законі не дав визначення цього поняття, хоча спроби такого роду в нормотворця є (наприклад, у преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» визначені основні поняття, що використовуються у документі, серед яких «споживач», «виробник», «продавець» та ін.) [44]. Сформульовані в законі норми-дефініції означають, що явище, яке вони відображають, знайшло в законі повне відтворення. Для того щоб повно відтворити в нормативному документі таке явище, як правовий захист людини та його форми, законодавцю необхідно було б розробити спеціальний закон. В інших нормативних документах, де закріплюються лише міра та заходи правового й соціального захисту або його гарантії, зрозуміло, давати визначення захисту прав людини було б некоректно [45, с. 22]. По-третє, відсутність у юридичній літературі визначення понять, що вказують на існування в юридичній практиці такого інституту, як захист прав людини та його форми.

Отже, з метою змістовного наповнення визначення поняття «захист прав людини» необхідно встановити лексичний зміст насамперед таких термінів, як «захист» і «захищеність». Згідно з тлумачним словником В. Даля «захист» – це «заступництво» [46]. С.І. Ожегов слово «захист» пояснює дещо по-іншому: «захист – це те, що захищає, слугує обороною» [47, с. 196]. Тож, якщо в першому випадку захист – це діяльність якихось суб’єктів, то в другому випадку захист – це все те, що служить охороні й обороні: дії, предмети, знаряддя, механізми. Для уточнення змісту поняття «захист», звернемося до слова «захищати». За С.І. Ожеговим, захищати означає «охороняючи, захистити від замахів, від ворожих дій, від небезпеки». З цього пояснення випливає, що «захист» і «охорона» – тотожні поняття. Виходячи з вищенаведеного, у понятті «захист прав людини», його складова – термін «захист» мав би означати діяльність суб’єктів права з використанням спеціальних юридичних засобів із метою захистити людину від замахів на її права й обов’язки. Проте таке пояснення терміну «захист» не зовсім відповідало б його сьогоднішньому змісту, який несе в собі не тільки пасивне (попереджувальне) навантаження, але й активне (відновлювальне). Зазначений термін у понятті «захист прав людини» означає і охорону (від «охороняти» – оберігати, стерегти), і, власне, захист, тобто активну оборону й відновлення порушеного становища, якщо таке мало місце. Такий підхід дає змогу об’єднати поняттям «захист прав людини» всі можливі засоби, що покликані забезпечити реалізацію правового статусу особистості. Про єдність і взаємозв’язок понять «охорона прав» і «захист прав» неодноразово зазначав М.В. Вітрук [48, с. 54]. Він об’єднував їх терміном «охорона (захист) прав і обов’язків громадян», який окремі дослідники вважають аналогом «правового захисту людини». Умовно розмежовуючи охорону і захист прав, М.В. Вітрук все ж таки кожному з цих явищ дає окреме визначення. Так, охорона прав – це діяльність, спрямована на усунення перешкод для реалізації прав і обов’язків, на боротьбу з невиконанням обов’язків і зловживанням правами, на профілактику та попередження порушень прав і обов’язків, а захист настає тоді, коли має місце невиконання обов’язку або зловживання правом, а також, коли виникає перешкода для їх здійснення, або є суперечка про наявність самого права або обов’язку. Особливість цієї позиції полягає в тому, що, виокремлюючи і визначаючи обидва ці явища, – і захист, і охорону, - він вважає, що вони складають єдине ціле, що називається «охороною (захистом) прав і обов’язків», а терміни «охорона» і «захист» вживає як синоніми. Такої ж позиції дотримується Л.Д. Воєводін. На його думку, охорона основних прав громадян полягає не тільки і не стільки в захисті від можливих порушень, скільки в забезпеченні умов і засобів для фактичного користування ними кожним громадянином, тобто під «охороною» фахівець розуміє і власне охорону, і захист [49, с. 61].

Водночас, деякі дослідники вважають, що в юридичній практиці мають місце два різні явища: 1) охорона прав 2) захист прав. Цей погляд узагальнила і проаналізувала Б.Ю. Тихонова [50, с. 11-15]. Вона вважає, що охорона прав – це сукупність різноманітних взаємозалежних між собою заходів, що здійснюються органами державної влади та громадських об’єднань, спрямованих на попередження порушень прав людини або усунення перешкод, що не є правопорушеннями, на шляху здійснення її прав і обов’язків. Поняття «захист» дослідниця розуміє як примусовий, стосовно зобов’язаної особи, законний засіб відновлення порушеного права людини або самими уповноваженими особами, або правозастосовними органами. Переконливішою є думка відомого фахівця з прав людини П.М. Рабіновича, який розрізняє поняття «охорона» та «захист» і вводить їх як окремі елементи поняття «забезпечення прав і свобод людини» як державної діяльності щодо створення умов для здійснення прав і свобод людини [51, с. 7]. Так, поняття «забезпечення прав і свобод людини» містить у собі три елементи:

1) сприяння реалізації прав і свобод (шляхом позитивного впливу на формування їх загально-соціальних гарантій);

2) охорону прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема, юридичних, для попередження, профілактики порушення прав і свобод);

3) захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

Таким чином, поняття «захист прав людини» охоплює лише діяльність щодо скоєних правопорушень і є вужчим за своїм змістом ніж поняття «забезпечення».

Тому виникає нагальна необхідність у контексті визначення правового регулювання форм захисту трудових прав працівників розглянути такі суміжні з ним явища, як «здійснення прав», «забезпечення прав», «реалізація прав», «правова захищеність» і «соціальний захист».

У дослідженні «Правовий захист людини: Теоретичний аспект» А.В. Стремоухов проводить та аналізує різницю між правовим захистом людини з одного боку, та захистом - з іншого [52, с. 29]. По-перше, якщо захист прав людини - це тільки правозастосовна діяльність, то правовий захист - це і правозастосовна, і правотворча діяльність (перша – це конкретний, реальний правовий захист, а друга - це абстрактний правовий захист). По-друге, правовий захист – це не тільки захист прав, але додатково ще і юридична допомога людині, що надається адвокатурою, нотаріатом, громадськими об’єднаннями, урядовими організаціями й установами. Крім того, на думку вченого, якщо правовий захист діє на всіх стадіях прояву права – загального положення, володіння і користування (безпосередньої реалізації), то захист права діє тільки на стадії користування правом. По-четверте, правовий захист з одного боку і захист прав – з іншого, мають різну мету: перша - забезпечити правову захищеність людини в цілому, друга - захистити від порушення або відновити порушене конкретне суб’єктивне право. По-п’яте, правовий захист людини і захист прав відрізняються і за видами діяльності, через які вони здійснюються. Перший реалізується через юридично-правову діяльність, а другий - тільки через юридичну діяльність. Також правовий захист, на відміну від захисту прав, охоплює всі елементи правового статусу людини, у тому числі і його обов’язки. Крім того, якщо захист права поширюється тільки на суб’єктивне право, то правовий захист – і на норми права (об’єктивне право).

Деякі дослідники відносять термін «захист прав людини» не до поняття «забезпечення», а до поняття «здійснення» поряд із «забезпеченням» і «реалізацією». Так, на думку А.М. Васильєва, саме «здійснення прав» складається із сукупності трьох суміжних категорій, названих вище, і є загальним для них [2, с. 173-175]. Здійснення прав означає основні умови та засоби перенесення нормативно-правових моделей поведінки у фактичну, реальну поведінку людей. Б.С. Ебзеєв поняття «здійснення прав» ототожнює із поняттям «реалізація прав», що призводить до термінологічної невизначеності понять [53, с. 162]. Для здійснення прав людини на практиці одного процесу реалізації буває недостатньо. При несприятливому збігові обставин цей процес може бути перерваний. Щоб його відновити, необхідно вводити в дію механізм захисту. Крім того, щоб процес реалізації прав відбувався без порушень, держава має цей процес забезпечити, тобто створити для нього відповідні політичні, економічні, соціальні та юридичні (спеціальні) умови. Таким чином, здійснення прав людини - це суспільний механізм по втіленню їх у життя через забезпечення, реалізацію і захист. Забезпечення прав людини – це система їх гарантування, тобто система загальних умов і спеціальних (юридичних) засобів, що забезпечують їх правомірну реалізацію, а в необхідних випадках - охорону [54, с. 80, 81]. І.В. Ростовщиков вважає, що забезпечення прав і свобод особи в широкому розумінні є створення найбільш сприятливих умов для їх ефективної реалізації [55, с. 195, 196]. Більш конкретне визначення дають К.Б. Толкачев і А.Г. Хабібулін. В їх розумінні «забезпечення» означає «діяльність державних органів, громадських організацій, посадових осіб і громадян по здійсненню своїх функцій, компетенції, обов’язків з метою створення оптимальних умов для суворої, неухильної реалізації правових розпоряджень і правомірного здійснення прав і свобод» [56, с. 41]. Загальною ознакою всіх вищенаведених визначень є вказівка на те, що забезпечення конституційних прав до яких відносяться й основні соціально-економічні права людини у сфері праці – це створення сприятливих умов для їх реалізації та охорони. Щоб розрізняти в забезпеченні прав особистості сприятливі умови від несприятливих, в юридичній літературі сприятливі умови називають гарантіями.

Враховуючи зазначене, під забезпеченням трудових прав працівників доцільно розуміти діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування, громадських об’єднань і громадян у створенні сприятливих умов (гарантій) для правомірної і неухильної їх реалізації та захисту у чітко визначених законодавством формах. Отже, серцевиною процесу забезпечення трудових прав працівників є створення гарантій їх реалізації.

Досить суттєвим елементом здійснення прав людини є їх реалізація. Реалізація прав людини – це процес їх матеріалізації, у ході якого відбувається отримання кожним того блага, що становить зміст конкретного суб’єктивного права. Реалізація права відображається в конкретній поведінці уповноваженої і зобов’язаних осіб, спрямованій на перетворення норм права в життя [57, с. 176-178]. У цьому контексті, М.В. Вітрук вважає, що захист прав людини є елементом юридичного механізму їх реалізації, але в той же час наголошує, що захист прав не збігається зі змістом їх реалізації і є спеціальним видом правомірної позитивної діяльності органів держави та суспільства, а також самої особистості як носія прав і свобод [58, с. 99, 100]. Також вважаю, що реалізація прав і захист прав людини у певних правових формах, хоча й однорідні види правової діяльності (спрямовані на здійснення прав людини), але одночасно й відмінні. Вони існують паралельно хоча і тісно пов’язані: форми захисту прав служать забезпеченню їх реалізації за допомогою спеціальних юридичних інструментів, у разі реалізації прав у визначених законом межах і без їх порушень можливо, що у виборі форми захисту прав взагалі не виникає потреба.

Досить цікавим є співвідношення термінів «захист прав» і «правова захищеність». Одні правознавці вважають, що «правова захищеність» – це стан гарантованості правового статусу [59, с. 12]. Інші доповнюють зміст цієї категорії і стверджують, що вона є наслідком захисту прав, засобом реалізації статусу особистості [60, с. 69]. Аналіз цих понять дозволяє характеризувати їх як самостійні правові явища. Правова захищеність – це і наслідок і результат захисту, водночас і його міра та ступінь ефективності. Залежно від рівнів захищеності можна говорити про ефективність наявної системи захисту прав. Так, наприклад, захищеність у науці і законодавстві застосовується ще й у розумінні «безпека». У постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції створення Єдиної державної автоматизованої паспортної системи (словник термінів)» від 20 січня 1997 р., №40 безпека інформації розкривається як її захищеність від несанкціонованих дій (випадкових чи навмисних), що призводять до модифікації, розкриття чи зруйнування даних. Із аналізу понять «захист» і «захищеність» випливає, що друге – похідне від першого. Так, без захисту не було б і захищеності, бо остання існує завдяки самому процесу захисту, започатковує його і є кінцевою метою. З іншого боку, захист з’являється там і тоді, де і коли виникає потреба в захищеності, що на практиці призводить до проблем у розмежуванні цих категорій. Правовий захист, як і будь-яка правова діяльність, відбувається в різних формах, до яких входять: а) юридична діяльність; б) правова поведінка; в) юридична практика; г) правова активність; д) правова робота; е) правовідносини; ж) правове регулювання [61, с. 326].

Слід звернути увагу на те, що важливим елементом правозахисних відносин у рамках правового регулювання форм захисту трудових прав людини є право людини на правовий захист. Воно охоплює ряд правочинностей: право на звернення до суду, право на судовий захист, право на міжнародний захист, право на розгляд справи в тому суді, до підсудності якого вона віднесена законом, право обвинувачуваного на розгляд його справи судом за участю присяжних у випадках, передбачених законом, право потерпілих від злочинів і зловживань владою на доступ до правосуддя й компенсацію заподіяного збитку та багато інших прав, встановлених галузевим законодавством [62, с. 101; 63, с. 15-17; 64, с. 99]. Специфіка правомочностей права на захист у правозахисних відносинах характеризується: по-перше, можливістю вимагати визначеної поведінки від іншої сторони; по-друге, здійсненням правомочності, як правило, через дії зобов’язаної сторони, тобто юридичний обов’язок носить активний характер, а правомочність – пасивний; по-третє, можливістю примусу зобов’язаної сторони до вчинення дій, необхідних уповноваженій стороні.

Визначення сутності форм захисту трудових прав працівників було б неповним, якби воно не було розглянуто в межах правового регулювання. В останні десятиріччя проблема правового регулювання актуалізувалась не тільки у загальній теорії права, але й у трудовому праві також. Під правовим регулюванням розуміють здійснюваний за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних розпоряджень та ін.) результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб [65, с. 288-339]. Отже, форми правового захисту трудових прав працівників необхідно розглядати як самостійне цілісне складне правове явище – це відносно новий напрямок не тільки у законотворчій і правозастосовній діяльності, але й новий напрямок у юридичній науці, зокрема у трудовому праві. Тому таке явище і напрямок науки трудового права як правовий захист трудових прав працівників та його форми вимагають глибокого теоретико-методологічного аналізу його складових і суміжних правових явищ з метою формулювання нових узагальнень для трудового права та висновків для юридичної практики. Саме дослідження походження терміну «правовий захист людини» стало вихідним пунктом його аналізу як правової реальності. Встановлення співвідношення понять «правовий захист» з одного боку і подібних із ним – з іншого, підтверджує висновок про те, що правовий захист трудових прав працівників та його форми – це якісно нові правові явища, дослідження яких є дуже важливими у сучасних євроінтеграційних умовах.

Оскільки правовий захист існує в тій або іншій формі правової діяльності, а у нашому випадку ми досліджуємо форми правового захисту саме у трудовій діяльності, виникає необхідність дослідження практики правового захисту з урахуванням специфіки трудових прав, реалізація яких і призводить до виникнення останньої, що можна передбачити у вигляді мети подальших досліджень. Як наслідок, окремої уваги необхідно приділити саме комплексу трудових прав людини-працівника та їх місцю серед інших загальних прав людини та громадянина у соціальній, демократичній та правовій державі, якою бажає бути Україна.

<< | >>
Источник: ХАРЧУК РУСЛАНА СЕМЕНІВНА. РОЗВИТОК ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ЗА УМОВ ФОРМУВАННЯ РИНКОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. ЛУГАНСЬК –2011. 2011

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників:

  1. Стаття 23. Правовий захист та стимулювання працівників, які здійснюють охорону і контроль у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів
  2. 1.4. Правова характеристика принципів і процесуальних правовідносин з вирішення трудових спорів і конфліктів на сучасному етапі
  3. 2.4. Правова характеристика і шляхи превенції трудових спорів з питань припинення трудового договору
  4. Розділ 3 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНДИВІДУАЛЬНИХ ТРУДОВИХ СПОРІВ І КОНФЛІКТІВ У ПЕРІОД РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
  5. ВСТУП
  6. 1.1. Форми захисту трудових прав працівників
  7. Висновки до розділу 1
  8. РОЗДІЛ 2 МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА
  9. 2.3. Правова природа примирно-третейської процедури в процесі захисту трудових прав працівників
  10. Висновки до розділу 2
  11. 3.2. Шляхи реформування трудового законодавства України в сфері захисту трудових прав працівників згідно з міжнародними стандартами
  12. ВИСНОВКИ
  13. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  14. Зміст
  15. ВСТУП
  16. РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
  17. 1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників
  18. 1.2. Трудові права працівників як об’єкт правового захисту та їх місце в системі прав людини