<<
>>

Зарубіжний досвід регламентації та застосування кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво

Використання порівняльно-правового методу під час досліджень проблем кримінального права дає змогу всебічно вивчити предмет дослідження, використати найкращі надбання закордонних колег та запобігти повторенню їхніх помилок.

Варто зауважити, що в Україні останнім часом цей напрям наукових досліджень у царині кримінального права суттєво пожвавився [183].

С.С. Яценко правий у тому, що правова картина світу досить різноманітна. Кожна країна має власну систему права. Іноді на території однієї країни діють різні правові системи. Так, шотландське право суттєво відрізняється від англійського, хоча обидві правові системи діють у межах однієї країни - Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Країни можуть належати до різних соціально-економічних формацій, у них можуть існувати різні форми державного устрою, різні політичні режими, що не може не відбиватися на нормах права, формуванні правових систем. На них справляють вплив традиції, рівень культури, сповідуванні населенням релігії тощо [335, с. 7].

Як зазначає, О.Л. Бигич, порівняльно-правовий аналіз - це ефективний засіб дослідження усіх правових проблем, аналізу окремих інститутів і правових норм, держави і права в цілому в трьох основних аспектах: в аспекті історико- порівняльного підходу, соціологічного напрямку порівняльних досліджень та порівняльного вивчення іноземного правового досвіду [31, с. 190].

А.І. Дмитрієв та А.О. Шепель визначають наступне коло питань, які складають предмет порівняльного правознавства: методологічні проблеми порівняння в праві; співставлене вивчення основних правових систем сучасності; традиційне «порівняльне законодавство», тобто порівняння нормативних джерел з конкретних правових проблем, головним чином на рівні й у рамках галузей права; так зване функціональне порівняння й деякі інші соціологічно зорієнтовані види порівняльно-правових досліджень; історико-порівняльне вивчення права [80, с.

1920].

Загалом, зародження науки порівняльного права (або компаративістики) пов’язують з початком ХІХ століття, коли настав період своєрідного пошуку європейськими юристами із різних країн способів покращення національного законодавства, і вони майже одночасно звернулись до вивчення іноземного права. Знаменно, що компаративістика в царині кримінального права стала одним із пріоритетних напрямків у порівняльно-правових дослідженнях, починаючи з самого їх зародження [157, с. 12].

Відправними категоріями в апараті сучасного порівняльного правознавства є «правова сім’я» та «правова система», що переважно вживаються як синоніми. Правова сім’я - це певна сукупність правових систем, об’єднаних спільністю історичного формування, структури права, його джерел, провідних галузей та інститутів, правозастосування, правосвідомості, понятійно-категоріального апарату юридичної науки. Даний термін набув найбільшого поширення в сучасній компаративістиці, хоча він має більш соціальне значення, ніж юридичне [157, с. 14].

Напевно, найбільш відомою є класифікація правових сімей, запропонована Р. Давидом, яка полягає у виділенні трьох сімей: романо-германської чи континентального права, англосакської чи англо-американської і соціалістичної [73, с. 18].

К. Цвайгерт і Х. Кетц розрізняють вісім правових сімей: романську, германську, скандинавську, англо-американську, соціалістичну, далекосхідну, індуську, ісламську [319, с. 107]. Л.А. Луць, виділяє наступні правові системи: 1) романо-германську; 2) англо-американську; 3) релігійно-звичаєву (традиційну) з

підтипами: релігійно-общинну, філософсько-традиційну, звичаєво-общинну;

4) змішану з підтипами: латиноамериканську та скандинавську; 5) міждержавно- правову [160]. С.С. Алексєєв при класифікації пріоритет віддає критеріям юридичного порядку називаючи п’ять основних сімей: 1) англосакську; 2) романо- германську; 3) релігійно-правову; 4) соціалістичну; 5) систему звичайного права [267, с. 370]. Інші автори виокремлюють сім’ю загального права, романо-германську правову сім’ю, традиційні (Японія, ряд держав Африки та ін.) і релігійні правові сім’ї (мусульманське, індуське право), слов’янську правову сім’ю (Росія, Україна, Білорусь, Болгарія тощо) [242, с.

167]. М.М. Марченко виділяє найбільш впливові правові сім’ї - англосаксонську і романо-германську, а також правові системи соціалістичних і постсоціалістичних країн, релігійні правові системи, іудейське і мусульманське право [173, с. 452].

О.Ф. Скакун проводить класифікацію правових систем за такими типами: 1) романо-германський тип правової системи, всередині якого виокремлюють два підтипи, або дві правові групи: романську, в якій основною є національна правова система Франції, та германську, в якій основною є національна правова система Німеччини; 2) англо-американська система, в межах якої виокремлюють два підтипи (групи): англійське загальне право (Англія); американське право (США); крім того, поділ англо-американського типу правової системи можливий на дві групи: європейське загальне право (Англія, Ірландія) та позаєвропейське загальне право (США, Канада); 3) змішаний тип правової системи виник на межі двох типів правової системи: романо-германської і англо-американської; в рамках цього типу можна виокремити: скандинавські правові системи (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Фінляндія) та латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та інші); 4) релігійно-традиційний тип правової системи, який поділяється на: релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська групи); далекосхідний-традиційний (основні групи - китайська, японська); звичаєво-общинний (африканська група - країни Африки, Мадагаскар) [243, с. 566-567]. Щодо групи слов’янської правової сім’ї, то до цієї групи відносяться держави Східної Європи: Польща, Болгарія, Угорщина, Чехія,

Словаччина, Хорватія, Румунія [111, с. 38]. На думку А.В. Наумова, сьогодні можна виділити такі кримінально-правові системи як прояв правових систем у цілому: 1) романо-германську; 2) англосаксонську; 3) соціалістичну; 4) мусульманську [190, с. 451].

Г.О. Єсаков вважає, що усі наведені типології кримінально-правових систем або копіюють типології правових систем у цілому, або характеризуються «західноцентризмом». При цьому основним недоліком такого підходу є те, що західна цивілізація протиставляється всім іншим країнам, в той час як більша частина населення земної кулі не належить до західної цивілізації. Протиставлення сім’ї загального права і континентальної правової сім’ї, на його думку, значно зменшує пізнавальні можливості порівняльного правознавства [90, с. 22-23].

Очевидно, що треба враховувати наступне: важливим фактором, який сприяв динамічному розвиткові континентального європейського приватного права, був його тісний зв’язок з римським правом, якому притаманна гнучкість та здатність до розвитку. У свою ж чергу англійське загальне право розвивалось у певній ізоляції від римського права, а тому воно і сьогодні зберегло свою оригінальність. Особливості історичного розвитку західноєвропейських держав позначилися на розвиткові національного приватного права, зокрема в Німеччині, де роздрібненість держави перешкоджала становленню загальнонімецького приватного права та судової системи. Для Англії ж характерною ознакою є внутрішня замкненість загального права та права справедливості [326, с. 133].

На думку С.В. Красноголовця, немає принципової відмінності між романською та германською правовою сім’єю, адже основним спільним критерієм, який дає підстави до їх відокремлення від інших правових сімей, є їх історичне походження та джерельна база, бо як романська, так і германська правові сім’ї мають своєю основою рецепцію правових норм, що існували у Римській імперії. По - друге, немає доволі обґрунтованих підстав до виокремлення сім’ї соціалістичного права, адже, незважаючи на деякі відмінності за ідеологічним критерієм, така сім’я має переважну більшість рис, притаманних романо-германській правовій сім’ї.

Доказом цього є те, що правові системи постсоціалістичних країн після розпаду Радянського Союзу наблизилися до романо-германської правової сім’ї [129, с. 29].

В історії та в різних країнах існувало й існує різноманіття форм порівняння: вивчення та описання іноземного права, порівняльне законодавство, порівняльно- правові дослідження і їхні концептуалізації й т. д., але в кожній країні вони мали різне місце і значення, утворюючи своєрідну для неї конфігурацію, побудова якої залежала від розвиненості науки, особливостей національної правової системи, стану і напрямів міжнародної політики та інших факторів [269, с. 127-130].

Зокрема, порівняльно-правове дослідження щодо кримінальної відповідальності за різні прояви фіктивного підприємництва ми побудуємо на основі вивчення законодавства окремих зарубіжних держав, що належать до:

сім’ї континентального (романо-германського) типу, серед яких Австрія: Кримінальний кодекс 1974 р., Республіка Аргентина: Кримінальний кодекс 1922 р.; Нідерланди: Кримінальний кодекс 1881 р., Франція: Кримінальний кодекс 1992 р., Швейцарія: Кримінальний кодекс 1937 р., Республіка Болгарія: Кримінальний кодекс 1968 р., Республіка Сан-Марино: Кримінальний кодекс 1974 р., Іспанія: Кримінальний кодекс 1995р.; сім’ї загального права, серед яких Велика Британія: Кримінальний закон про правосуддя та суспільний порядок 1994р.; кримінальні кодекси окремих штатів США; Австралія: Кримінальний кодекс Австралії 1995 р.; скандинавської правової сім’ї - Швеція: Кримінальний кодекс 1962 р.; сім’ї

постсоціалістичного типу, до якої належать Азербайджанська Республіка: Кримінальний кодекс 1999 р., Республіка Беларусь: Кримінальний кодекс 1999 р., Естонія: Пенітенціарний кодекс 2001 р., Республіка Молдова: Кримінальний кодекс 2002 р., Республіка Польща: Кримінальний кодекс 1997 р., Російська Федерація: Кримінальний кодекс 1996 р., Грузія: Кримінальний кодекс 1999 р., Республіка Казахстан: Кримінальний кодекс 1997 р., Республіка Таджикистан: Кримінальний кодекс 1998 р., Республіка Узбекистан: Кримінальний кодекс 1994 р., Республіка Вірменія: Кримінальний кодекс 2003 р., До цієї ж правової сім’ї належить й Україна: Кримінальний кодекс 2001 р. До правової сім’ї традиційного типу належать

Республіка Корея: Кримінальний кодекс 1953 р., Таїланд: Кримінальний кодекс 1956 р.

Зазначимо, що норми Особливих частин кримінального законодавства зарубіжних країн, за своїм змістом, є надзвичайно різними, як за системою, так і за їх структурою. Ці відмінності американські науковці пояснюють тим, що теорії злочину, придатні для однієї культури, не можуть бути чинні на ґрунті іншої, при тому, що причини злочину всюди є однаковими. Проте у боротьбі проти злочинів громадська політика посутньо вичерпала можливості правоохоронної системи, що переймається заходами типу перевиховання й ув’язнення реальних злочинців, а також залякування потенційних правопорушників, а тому майже всі злочини являють собою прості триваючи вчинки, спрямовані на задоволення миттєвих бажань (як, зрештою, і багато інших дій, що ними не цікавиться кримінальне право) [167, с. 3, 21].

Що стосується криміналізації діянь, пов’язаних з фіктивним підприємництвом, за кордоном, то найбільш поширеним у світі є створення фіктивних структур з метою ухилення від сплати податків, чим «переймається» не лише Україна. Так, у США досить поширені так звані «церковні» схеми ухилення від сплати податків. Одна з таких схем полягає в утворенні податковим шахраєм фіктивної церкви, яка відрізняється від справжніх релігійних організацій тим, що вона не переслідує виключно релігійні цілі і не залучає інших парафіян, крім винного та членів його сім’ї, а тому згідно із законодавством не набуває безподаткового статусу. Особа, яка намагається у такий спосіб ухилитися від сплати податків, заявляє, що всі отримані нею доходи він а видає як пожертвування церкві, а тому ці внески начебто не підлягають оподаткуванню. Обвинувачення у подібних кримінальних справах має довести, що, хоч податковий шахрай і прийняв обітницю бідності (тобто віддав свої активи церкві), проте насправді вона носить формальний характер, фактично не виконується: особа продовжує вести такий самий спосіб життя, як і раніше, здійснює таю ж ділові і фінансові операції, а релігійна організації є фіктивним утворенням - лише номінальним власником пожертвувань, які фактично контролюються обвинуваченим [87, с. 157]. Відповідно, до федеральних податкових злочинів у США віднесено, наприклад, складання завідомо перекрученої податкової звітності та подання завідомо неправдивих декларацій, заяв та інших документів [114, с. 153].

Кримінальні кодекси України та більшості інших держав Європи водночас є схожими та відмінними, що носить закономірний характер. Схожість стосується структури Загальної й Особливої частин цих кодексів, змісту багатьох інститутів та конкретних положень кримінального права, що свідчить про розвиток кримінального законодавства у зазначених державах під впливом: однакових факторів політичного, економічного, соціального, культурного, правового тощо характеру; відповідних актів міжнародного та загальноєвропейського законодавства; взаємних запозичень. Існуюча відмінність у регулюванні тих або інших інститутів чи положень може розглядатися лише як наслідок впливу на його розвиток специфічних факторів різного характеру, як-от: національна самобутність у сфері правових звичаїв і традицій, що знайшли відображення в сучасному законодавстві; різні доктринальні і політичні підходи при визначенні окремих питань; різне значення судової практики при формуванні законодавства. При цьому підходи законодавців більшості держав Європи щодо криміналізації діянь та їх об’єднання у певні групи є аналогічними, що виявилось у схожості структури Особливої частини кримінальних кодексів цих держав [315, с. 363-365].

Спершу звернемося до країн СНД, які в силу очевидних об’єктивних причин мають достатньо схожі правові системи із Україною.

На даний час до складу СНД (щоправда, із різним статусом, наприклад, України є державою-засновницею, але не є державою-членом СНД) входять: Азербайджанська Республіка, Вірменія, Російська Федерація, Україна та Республіки Білорусь, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Після розпаду Радянського Союзу та отримання незалежності у кожній із цих країн відбулося оновлення кримінального законодавства [111, с. 38].

12 березня 1993 року у Москві було ухвалено Програму спільних заходів щодо боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними видами злочинів на території Співдружності. На підставі зазначеної програми 12 квітня 1996 року країни СНД ухвалили Угоду про співробітництво в боротьбі зі злочинами у сфері економіки [231, с. 114].

17 лютого 1996 р. Ухвалою Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників СНД у цілях об’єднання цих країн у боротьбі із злочинністю в рамках Співдружності, був прийнятий Модельний Кримінальний Кодекс для держав- учасниць СНД. Даний Кодекс за своєю суттю є науково аргументованою пропозицією, що адресована законодавчим органам держав - учасників СНД. Не маючи обов’язкової сили, Модельний КК служив основою для формування кримінального законодавства країн СНД [111, с. 41; 63, с. 34-35].

Модельний КК у статті 257 пропонує криміналізувати псевдо підприємництво, під яким розуміє створення комерційної організації без наміру здійснювати підприємницьку або банківську діяльність, що має на меті отримання кредитів, звільнення від податків, отримання іншої майнової користі або прикриття забороненої діяльності, що спричинило велику шкоду громадянам, іншим комерційним організаціям або державі.

Зауважимо, що дана норма має суттєві відмінності від статті 205 КК України. По-перше, злочином є тільки створення організації, в той час як вітчизняний КК криміналізує також придбання. По-друге, злочином є створення вже однієї організації, на відміну від українського підходу, де буквальне тлумачення змушує говорити про необхідність наявності як мінімум двох організації.

Статтею 193 КК Республіки Азербайджан передбачена кримінальна відповідальність за псевдо підприємництво, тобто створення підприємства або іншої юридичної особи без наміру здійснювати підприємницьку діяльність, що має на меті отримання кредитів, звільнення від мита, або отримання іншої майнової вигоди або прикриття забороненої діяльності, що заподіяло значну шкоду, а також вчинене з отриманням доходу в значному розмірі. Кваліфікуючі склади злочинів: діяння, що заподіяло шкоду у великому розмірі; вчинене з отриманням доходу у великому розмірі; вчинене організованою групою [279, с. 109].

Покаранням за псевдопідприємництво за ст. 193 КК Азербайджанської Республіки передбачено: за ст. 193.1. - штраф в розмірі від однієї до п’яти тисяч розмірів умовної фінансової одиниці, обмеженням свободи до двох років, або позбавленням свободи на строк до шести місяців; за ст. 193.2.3. - обмеженням свободи на строк до трьох років або позбавленням свободи на строк до п’яти років.

Стаття 189 КК Республіки Вірменія, що криміналізує псевдо підприємництво, складається з чотирьох частин. Основний склад злочину, передбачений у частині першій, аналогічний нормі Модельного КК, за виключенням однієї альтернативної мети - виникнення сверхплатежів.

У частині другій криміналізовано надання неправдивих документів без постачання товарів чи без надання послуг, складання та пред’явлення неправдивих документів щодо прибутків та видатків, що спричинило шкоду у великому розмірі. Частина третя містить кваліфікований склад злочину (діяння, що спричинило шкоду в особливо великому розмірі), частина четверта - це примітка, де даються роз’яснення розмірів шкоди.

Аналіз кримінального законодавства Білоруської РСР засвідчив, що найбільш подібним до передбаченого статтею 148-4 КК України 1960р. був злочин передбачений ст. 150 КК Білоруської РСР 1960р., яким встановлювалася відповідальність за приватнопідприємницьку діяльність і комерційне посередництво, в якій зазначалося: приватнопідприємницька діяльність з використанням державних, кооперативних та інших громадських форм. Це діяння каралося позбавленням волі на строк до п’яти років з конфіскацією майна. Комерційне посередництво, яке здійснюється приватними особами в якості промислу або набуття прибутку в великих розмірах, - карається позбавленням волі на строк до трьох років з конфіскацією майна або висланням на строк до трьох років з конфіскацією майна. С.Т. Шардико зазначав, що вказаний злочин вчиняється умисно. Винні усвідомлюють, що вони займаються приватнопідприємницькою діяльністю з корисливою метою шляхом використання державних, кооперативних або інших громадських форм [120, с. 285].

Кримінальна відповідальність за псевдопідприємництво за КК Республіки Бєларусь передбачена сьогодні ст. 234, в якій зазначено: «створення юридичної особи без наміру здійснювати статутну діяльність в цілях отримання позик, кредитів, або для прикриття забороненої діяльності, або для приховування, заниження прибутку, доходів або інших об’єктів оподаткування, або для отримання іншої майнової вигоди, що потягло заподіяння шкоди у великому розмірі (псевдопідприємництво)» [285, с. 285-286].

За Кримінальним кодексом Республіки Грузії (статтею 193) передбачена кримінальна відповідальність за злочин, подібний за своїми ознаками до ст. 205 КК України: «псевдопідприємництво, тобто створення підприємства без наміру здійснювати підприємницьку діяльність з метою отримання кредитів або іншої майнової вигоди або прикриття забороненої діяльності, що потягло суттєву шкоду», тобто склад злочину є матеріальним.

Покаранням за псевдопідприємництво за ст. 193 КК Грузії передбачено: 1) штраф; 2) позбавлення свободи на строк до трьох років з позбавленням права займати посади або займатися діяльністю на строк до трьох років [281, с. 228].

За ст. 192 КК Республіки Казахстан («Псевдопідприємництво») визначається як створення комерційної організації без наміру здійснювати підприємницьку або банківську діяльність, що має на меті отримання кредитів, звільнення від податків, отримання іншої майнової вигоди, або прикриття забороненої діяльності, яка заподіяла збитки громадянину, організації або державі. Кваліфікованого виду цього злочину не передбачено. З тексту закону вбачається, що цей злочин може заподіювати шкоду не лише відносинам в сфері оподаткування, а й майновим відносинам, фінансово-кредитній системі тощо. Диспозиція ст. 192 сконструйована за ознаками матеріального складу злочину, на що вказує наявність законодавчо визначеної великої шкоди, що завдається потерпілій особі.

Санкцією статті 192 КК Республіки Казахстан передбачені покарання: 1. штраф у розмірі від двохсот до п’ятисот місячних розрахункових показників; 2. Інший дохід засудженого за період від двох до п’яти місяців; 3. Позбавлення свободи на строк до трьох років з штрафом у розмірі до п’ятдесяти місячних розрахункових показників; 4. У розмірі заробітної плати або іншого доходу засудженого за період до одного місяця або без такого [121, с. 262-265].

За Кримінальним кодексом Республіки Молдова статтею 242 передбачена

кримінальна відповідальність за псевдопідприємництво, тобто створення підприємств без наміру здійснювати підприємницьку або банківську діяльність з метою прикриття забороненої підприємницької діяльності, якщо це потягло заподіяння шкоди у великому розмірі. Покаранням за псевдопідприємництво за ст. 242 КК Республіки Молдова передбачено наступне: 1) штраф в розмірі від 200 до 500 умовних одиниць; 2) позбавлення свободи на строк до трьох років [288, с. 296297].

КК Республіки Узбекистан [292] містить такий склад псевдопідприємництва: «створення підприємств та інших підприємницьких організацій без наміру здійснювати статутну діяльність з метою отримання позик, кредитів, звільнення (заниження) доходу (прибутку) від податків або отримання іншої майнової вигоди». Такі дії караються штрафом від п’ятдесяти до ста мінімальних розмірів заробітної плати або позбавленням певного права на 5 років, або виправними роботами до трьох років або позбавленням волі до п’яти років з конфіскацією майна.

Кримінальне законодавство Республіки Таджикистан [291] визначає псевдо підприємництво як створення комерційної організації без наміру здійснювати підприємницьку або банківську діяльність, з метою отримання кредитів, звільнення від податків, отримання іншої майнової вигоди або прикриття забороненої діяльності, що спричинило значну шкоду громадянам, іншим комерційним або некомерційним організаціям чи державі. КК Таджикистану визначає покарання за подібні дії у вигляді штрафу в розмірі від 500 до 1000 мінімальних розмірів заробітної плати або обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

Окремо варто зупинитися на ситуації, що склалася навколо кримінально - правової заборони фіктивного підприємництва на теренах Російської Федерації.

Як зазначає М.М. Маліков, стаття 173 КК РФ (створення комерційної організації без наміру здійснювати підприємницьку або банківську діяльність, що має на меті отримання кредитів, звільнення від податків, одержання іншої майнової вигоди або прикриття забороненої діяльності, якщо це заподіяло велику шкоду громадянам, організаціям або державі) виявилася реакцією на широко розповсюджені на практиці випадки створення комерційних структур, але не для того, аби здійснювати ту чи іншу підприємницьку діяльність, а виключно з метою отримання кредиту, надання посередницьких послуг з переведення коштів у готівку, легалізації коштів, отриманих незаконним шляхом [172, с. 111-112; 308, с. 53].

Суб’єктом злочину визнавалась особа, яка досягла 16 років та зареєструвала комерційну псевдо організацію [212, с. 401-402].

Підкреслюючи, що легалізація незаконних придбань (юридичних осіб) може здійснюватися й в контексті псевдо підприємництва, О.Ю. Боєва зазначала, що застосування даної норми викликало проблеми в силу матеріального характеру складу злочину, адже на практиці доводити наявність наслідків та причинового зв’язку між ними та діянням було складно [39, с. 90]. Про складність кваліфікації даного злочину казала і Т.В. Пінкевич [204, с. 166].

Інші фахівці пропонували зробити частину складу злочину (зайняття забороненими видами діяльності під прикриття псевдоорганізації) формальним та підкреслювали високу латентність даного злочину: якщо у 1997 році за статтею 173 КК РФ було засуджено 11 осіб, то у 2003 - лише 5, а найбільше - у 2001 р. -17 осіб. Також автор висловлювала пропозицію криміналізувати використання не лише підприємницьких, але й некомерційних організацій [308, с. 53, 446-447]. Щодо доцільності формулювання складу злочину як формального казав й Ф.А. Мусаєв [184, с. 162], а М.А. Савкіна взагалі пропонувала це діяння декриміналізувати[230, с. 48]. Вказував на зниження рівня протидії таким діянням й С.Ф. Мазур [166, с. 202], а І.М. Середа пропонувала вчинення діяння шляхом псевдопідприємництва визнати кваліфікованим складом ухилення від сплати податків [240, с. 342-343].

Законодавець прислухався до критики і відповідно до Федерального закону від 7.04.2010 року статтю 173 із КК РФ було виключено. Але вже у наступному році Федеральним Законом від 7.12.2011 року КК РФ було доповнено двома статтями: 1731 «Незаконне створення юридичної особи» та 1732 «Незаконне використання документів для утворення (створення, реорганізації) юридичної особи» [293].

Перший злочин полягає в утворенні (створенні, реорганізації) юридичної особи через підставних осіб (осіб, що є засновниками (учасниками) юридичної особи або органами управління юридичної особи, шляхом введення в оману яких було утворено (створено, реорганізовано) юридичну особу).

Як бачимо, законодавець не виокремлює лише підприємницькі установи, крім того, важливою є вказівка на такий спосіб вчинення цього злочину, як реорганізація юридичної особи. Кваліфікуючими ознаками складу злочину є вчинення його особою з використанням свого посадового становища та вчинення його групою осіб за попередньою змовою.

Стаття 173 КК РФ встановлює відповідальність за надання документу, що посвідчує особу, або видачу довіреності, якщо ці дії вчинені для утворення (створення, реорганізації) юридичної особи з метою вчинення одного або декількох злочинів, пов’язаних з фінансовими операціями або угодами з грошовими коштами чи іншим майном. Частина друга містить інший склад злочину - придбання документу, що посвідчує особу, або використання персональних даних отриманих незаконним шляхом, якщо ці діяння вчинення для утворення (створення, реорганізації) юридичної особи з метою вчинення одного або декількох злочинів, пов’язаних з фінансовими операціями або угодами з грошовими коштами чи іншим майном.

При цьому, під придбанням документу, що посвідчує особу, в цій статті розуміється його отримання на оплатній або безоплатній основі, присвоєння знайденого або викраденого документу, а також заволодіння ним шляхом обману чи зловживання довірою.

Аналіз цих новел КК РФ дає підстави стверджувати, що російський законодавець в цілому вдосконалив кримінально-правове регулювання протидії псевдо підприємництву і ці норми можуть бути використані для вдосконалення КК України.

При характеристиці кримінального законодавства інших країн, не варто забувати, що у великій частині цих держав поряд із кримінальним законодавством діють також спеціальні закони, спрямовані на протидію економічним злочинам. Зокрема у США вже багато років діє антитрастівське законодавство (закони Шермана, Клейтона тощо), у Німеччині - закони про господарське кримінальне право 1975 та 1986 р.р., у Нідерландах - Закон про економічні правопорушення від 22.06.1950 р. із наступними змінами [230, с. 48].

Загалом, можна стверджувати, що до економічних злочинів у закордонних юрисдикціях (поза межами СНД) відносять, зокрема, й такі злочини, як створення фіктивних фірм [240, с. 97], хоча в багатьох випадках це визнається складовою шахрайських дій або ухилення від оподаткування [166, с. 117].

З фіктивним підприємництвом у Великій Британії та у Франції як правило ототожнюють будь-які недобросовісні діяння, спрямовані на отримання майнової вигоди. Як складова частина діяння, яке утворює шахрайство, фіктивне підприємництво також входить у низку кримінальних кодексів окремих штатів США. Кримінальний кодекс ФРН хоча й не містить чіткого визначення «фіктивне підприємництво», але ст. 73 КК ФРН регулює всі випадки отримання злочинцями неврахованих матеріальних вигод [44, с. 32].

Що стосується конкретних законодавчих положень, то КК Естонії [302] місить норми лише щодо незаконного підприємництва (ст.ст. 372-373 ), хоча, наприклад, у ст. 209 Кримінального закону Латвії [283] (назва статті - «Фіктивна підприємницька діяльність») встановлено відповідальність за заснування підприємства з використанням неправдивих відомостей для прикриття іншої діяльності, ніж це передбачено статутними документами.

Законодавство інших держав окремої норми, яка б передбачала кримінальну відповідальність за фіктивне підприємництво не містить, а, частіш за все, передбачає кваліфікацію злочину та встановлює відповідальність в залежності від злочинного наслідку та способу завдання шкоди [277; 278; 300; 280; 282; 298; 303; 94].

Аналіз Кримінального кодексу Народної Республіки Болгарії, засвідчує, що статтею 122 була передбачена відповідальність за організацію або керівництвом підприємством, яке переслідує приватнокапіталістичні інтереси, але прикривається кооперативною формою з метою використання переваг, які надаються кооперації. За такі дії передбачалось покарання у виді позбавлення свободи на строк до п’яти років. За частиною другою кваліфікувались дії особи, яка свідомо приймала участь у такому псевдокооперативному підприємстві з метою отримання прибутку або хто свідомо сприяв укриттю такого підприємства. Покарання за такі дії передбачалось у виді позбавлення свободи на строк до двох років або виправними роботами. За частиною третьою передбачалась відповідальність тих осіб, які укладали монопольні угоди або брали участь у змові, що переслідували цілі встановлення монополії. За такі дії передбачалось покарання у виді позбавлення свободи на строк до п’яти років [275, с. 29].

При дослідженні зарубіжного законодавства привертає увагу сучасний підхід законодавця Республіки Болгарії щодо диференціації кримінальної відповідальності за злочини в сфері господарської діяльності. Так, за КК Болгарії Главою Шостою «Злочини проти господарства» Розділами 2-4 передбачені такі їх види. Розділ 1 «Загальні господарські злочини» статті 219-227а; Розділ 1-а «Злочини проти кредиторів» статті 227б-227е; Розділ 2 «Злочини в окремих галузях господарства» статті 228 - 240; Розділ 3 «Злочини проти митного режиму» статті 242 - 242а; Розділ 4 «Злочини проти грошової та кредитної системи» статті 243-252; Главою Сьомою «Злочини проти фінансової системи» статтями 253-254 та «Злочини проти податкової системи» статті 255-260 [286, с. 160-192].

Подібною до ст. 205 КК України видається стаття 259 КК Болгарії, в якій закріплено, що той, хто створює юридичну особу з надуманою метою, або засновує грошовий фонд, який не здійснює, або фіктивно здійснює заявлену при її реєстрації діяльність, з метою отримання під її прикриттям кредитів, звільнення від сплати податків, отримання податкових пільг або інших майнових благ, а також здійснення забороненої діяльності. Вказані дії караються позбавленням свободи до трьох років, штрафом від трьох до п’яти тисяч левів і позбавленням прав згідно з пунктами 6 і 7 абзацу першого статті 37[5].

За законодавством країн колишнього «соцтабору» існували кримінально- правові норми, які були спрямовані на боротьбу з фіктивним підприємництвом та зайняття забороненими видами господарської діяльності. За Кримінальним кодексом Чехословацької РСР статтею 118 встановлювалась кримінальна відповідальність за зайняття недозволеним підприємництвом. Об’єктивна сторона вказаного злочину перебувала у незаконному вводі в експлуатацію приватної виробничої справи або в іншому прибутковому підприємництві у великому масштабі. Суб’єкт цього злочину або не мав права виконувати визначену діяльність, або займався нею, виходячи за рамки дозволеного. Недозволене підприємництво мало характер злочину у випадку, коли воно здійснювалось систематично (повторно, тривалий період), типовим ремісницьким способом, характерним для особистого промислу. При використання для вчинення цього злочину найманою працею передбачалось встановлення більш суворого покарання. Малозначні випадки недозволеного підприємництва кваліфікувались як кримінальні проступки [322, с. 73-74].

Стаття 303 КК Польщі встановлює відповідальність за спричинення майнової шкоди шляхом ухилення від оформлення господарської діяльності або неправдивим оформленням її (в тому числі за допомогою знищення, укриття чи фальсифікації документів) [289].

Статтею 503 КК Туреччини передбачена відповідальність в разі, коли особа, хитрощами та шахрайством вводить кого-небудь в оману та примушує його до вчинення дій на шкоду йому або іншій особі, забезпечуючи таким чином неправомірну вигоду для себе або третьої особи. Такі дії караються ув’язненням на строк від одного року до трьох років і великим грошовим штрафом в розмірі забезпеченої вигоди. До такого ж покарання засуджується особа, яка обманом або шахрайством використала помилку потерпілого. Статтею 504 передбачено, що винувата особа карається тяжким ув’язненням на строк від двох до п’яти років і великим грошовим штрафом у розмірі двократної вартості неправомірно забезпеченої вигоди, якщо шахрайство, вказане у ст. 503 було вчинене: 1) для забезпечення видачі кредиту банком, або кредитною установою, який не повинен бути виданий; 2) для отримання страхового покриття; 3) з використанням в якості знаряддя злочину засобів зв’язку поштових, телеграфних, телефонних, банківських або кредитних установ, або будь-яких громадських установ і утворень тощо [296,

с. 317-318].

КК Швейцарії криміналізує такі діяння: неправдиві відомості щодо торгівельної діяльності (ст. 152), надання органам, що ведуть торговий реєстр, неправдивих відомостей (ст. 153) [299].

Норма про порушення порядку ведення бухгалтерського обліку боржником (ст. 214) передбачено у КК Сан-Марино [290].

Стаття 135 КК Австралії [276] встановлює відповідальність у випадку, коли особа вчиняє дії з метою обманного отримання прибутку від іншої юридичної особи.

Законом від 29.12.1995 року КК Республіки Корея [287] було доповнено статтями 313 (порушення кредиту) та 314 (перешкоди в бізнесі), якими встановлюється відповідальність за такі порушення, вчиненні з використанням неправдивих фактів чи іншими обманними способами.

КК представниці скандинавської правової сім’ї - Швеції - містить норму (стаття 5 Глави 11), яка визначає злочином діяння щодо перекручення бухгалтерського обліку, вчинені будь-яким способом [301].

Насамкінець дамо коротку характеристику стану справ у сфері протидії фіктивному підприємництву у країнах - «засновниках» англосаксонської сім’ї.

Шахрайство (fraud) у федеральному кримінальному законодавстві США - це не один злочин проти власності, а розгалужена система найвитонченіших і складних за своєю формою діянь у вигляді схем, прийомів, методів, способів, угод і вчинків, що мають обманний (вигаданий, уявний, фіктивний, незобов’язальний) характер, посягаючи на різні об’єкти (власність, фінансово-кредитну, банківську й податкову сферу, відносини в сфері підприємницької діяльності та охорони здоров’я тощо). За вчинення шахрайських дій (шахрайство в підприємницькій діяльності (останнє включає організацію фіктивних фірм й акціонерних товариств, шахрайське банкрутство, зловживання довірою, обман кредиторів, валютні злочини, підробку грошових знаків і документів, різні прояви монополізму й недобросовісної конкуренції тощо) закон передбачає відповідальність передусім у гл. 47 «Шахрайство й удавані заяви» розд. 18 ЗЗ США [233, с. 339-341, 349].

У Великобританії основними джерелами правових норм про відповідальність за вчинення злочинів у сфері економіки є спеціальні акти, що передбачають відповідальність за окремі злочинні прояви. Крім того, є загальнокримінальні закони, що містять окремі норми щодо економічних правопорушень - Акт про крадіжки та Закон про торгівлю наркотиками. Разом з тим, поступово триває процес криміналізації комерційних операцій, що раніше були цілком легальними. Мова йде передусім про Акт про фінансові послуги 1986 року, Акт про банківську діяльність 1987 року, Акт про компанії 1985 року. Так, актом про фінансові послуги передбачена відповідальність за дії та твердження, що вводять в оману, Акт про банківську діяльність - за шахрайське підбурювання зробити внесок. При цьому, загальною тенденцією є вкрай деталізований опис законодавцем ознак злочину, що робить ці тексти схожими на конкретні судові рішення [324, с. 29-39].

1.3.

<< | >>
Источник: Бондарчук Віталій Вікторович. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО (ст. 205 КК України). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2013. 2013

Скачать оригинал источника

Еще по теме Зарубіжний досвід регламентації та застосування кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво:

  1. ЗМІСТ
  2. Зарубіжний досвід регламентації та застосування кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво
  3. Список використаних джерел