2.2 Суб’єктивні ознаки злочинів, що полягають у незаконній міграції (ст.ст. 332, 3321 КК України)

Відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього кодексу може настати кримінальна відповідальність.

Особливість конструкції диспозиції ч. 1 ст. 332 КК вказує на багатоепізодний характер вчинення незаконного переправлення осіб через державний кордон України. Як зазначає А. З. Сорока, «виходячи з особливостей складу злочину, який передбачає відповідальність за незаконне переправлення осіб через державний кордон, спосіб його вчинення охоплює взаємообумовлену сукупність дій осіб, діяльність яких спрямована на незаконне переправлення осіб через державний кордон із порушенням чинного законодавства, а також осіб, які безпосередньо перетинають державний кордон» [294, с. 176]. Таким чином, суб’єктами незаконної міграції є особи, які здійснюють незаконне переправлення через державний кордон України та особи, яких переправляють осіб через нього. Проте, згідно зі ст. 5 Протоколу (кримінальне переслідування мігрантів) цей Протокол не застосовується для кримінального переслідування мігрантів у силу тільки тієї обставини, що вони стали об’єктом діянь, пов’язаних із незаконною міграцією. Таким чином, за незаконне переправлення через державний кордон України мігранти до кримінальної відповідальності не притягуються.

Ознаки, що характеризують суб’єкта злочину, нерозривно пов’язані з усіма іншими елементами складу злочину. Саме своїм суспільно небезпечним діянням (об’єктивна сторона злочину) суб’єкт завдає шкоди об’єкту посягання, діючи при цьому винно (суб’єктивна сторона) [367, с. 125]. Встановлення у диспозиції ч. 1 ст. 332 КК альтернативних діянь, виконання яких в окремих випадках містить закінчений склад злочину, обумовлює і специфічну класифікацію суб’єкта.

Це фізичні осудні особи, які вчиняють незаконне переправлення осіб через державний кордон України; фізичні осудні особи, які вчиняють організацію незаконного переправлення осіб через державний кордон України; фізичні осудні особи, які вчиняють керівництво незаконним переправленням осіб через державний кордон України; фізичні осудні особи, які сприяють незаконному переправленню через державний кордон України, організації таких дій, керівництву такими діями у чітко визначених формах, а саме: порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод.

Щодо суб’єкта злочину, передбаченого у ст. 332¹ КК, зазначимо, що відповідно до положень ст. 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», громадяни України мають право на вільний та безперешкодний в’їзд на ТОТ і виїзд з неї через контрольні пункти в’їзду-виїзду за умови пред’явлення документа, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. При цьому в’їзд іноземців та осіб без громадянства на ТОТ та виїзд з неї допускаються лише за спеціальнимдозволом через контрольні пункти в’їзду-виїзду. Також, згідно з ч. 1 ст. 14¹Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземцям та особам без громадянства, які прибули до контрольних пунктів в’їзду – виїзду з тимчасово окупованої території без відповідного дозволу, не дозволяється подальший проїзд та в найкоротший строк вони повертаються на тимчасово окуповану територію, з якої вони прибули, або в державу, яка видала паспортний документ.

Таким чином, суб’єкт злочину, передбаченого у ст. 332¹ КК, – загальний. Ним визнається будь-яка фізична, осудна чи обмежено осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла 16-ти років. Ним може бути громадянин України, іноземець або особа без громадянства. З огляду на криміналізовані у ст. 332¹ КК діяння суб’єкта цього злочину можна поділити на дві групи: 1) суб’єкт, що вчиняє незаконний в’їзд на ТОТ; 2) суб’єкт, що вчиняє незаконний виїзд з ТОТ.

Також слід зазначити, що О. М. Костенко, виходячи з положень принципу соціального натуралізму, визначає суб’єкта злочину як «особу, здатну вчинити злочин, тобто виявити свою волю і свідомість, які набрали форму комплексу сваволі та ілюзій у виді передбаченого КК діяння» [119, с. 240]. З урахуванням цього, суб’єктом злочину, передбаченого у ст. 332 КК, може бути визначена особа, яка здатна та може вчинити незаконне переправлення осіб через державний кордон. При скоєнні злочину, передбаченого у ст. 332 КК, особа виявляє волю і свідомість, які набрали форму комплексу сваволі як характеристики вольового стану особи, що полягає у незаконному переправленні осіб через державний кордон України та ілюзій у вигляді уявлення про можливість вчиняти дії, всупереч нормативно визначених підстав та порядку перетинання державного кордону України.

Складність вчинення злочину, передбаченого у ст. 332 КК, часто призводить до того, що він скоюється на певних етапах кількома особами, які не є учасниками організованих форм співучасті. Зважаючи на типові етапи реалізації злочинного наміру у виді незаконного переправлення особи через державний кордон України, при виявленні альтернативних дій, визначених у ст. 332 КК, на проміжному етапі (під час транзиту незаконних мігрантів територією України), неможливо встановити початковий та кінцевий моменти вчинення такого злочину та суб’єктів, які вчинили відповідні діяння на виконання загальної мети – забезпечення переправлення особи через державний кордон України.

З огляду на доцільність криміналізації незаконного перетинання державного кордону України з метою заподіяння шкоди інтересам держави, вважаємо за необхідне визначити коло тих мігрантів, які не підлягають відповідальності (кримінальній або адміністративній) за його перетинання.

Відповідно до п. 14 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальний мігрант – іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України [243].

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [240]. О. О. Житний зазначає, що: «самовиконуваними в кримінальному праві України (такими, що можуть бути застосовані безпосередньо, без попереднього перетворення їх у кримінальні закони України) є загальновизнані принципи й норми міжнародного права, а також норми міжнародних договорів, які не встановлюють підстав кримінальної відповідальності та не визначають кримінальну відповідальність за злочин» [84, с.

Також відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, – особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 р. і Протоколу щодо статусу біженців 1967 р. та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань[240].

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», що врегульовує порядок в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства та строки їх перебування в Україні іноземці та особи без громадянства в'їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку [243].

Таким чином, мігрантами, які не підлягають адміністративній або кримінальній відповідальності за перетинання державного кордон України, визнаються іноземці та особи без громадянства, що здійснили незаконне перетинання державного кордону внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в іншій країні, а також особа, яка потребує додаткового захисту, оскільки змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань [240].

Згідно зі ст. 23 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до закону [243]. Варто зазначити, що Ю. О. Кузьменко визначає поняття кримінального переміщення людей як організованого переміщення будь-якої людини (або групи), всупереч його (їх) волі всередині країни чи за її межі шляхом насильства або будь-яким іншим способом, що порушує його (їх) права, або призводить до порушення цих прав. При цьому кримінальна міграція – це переміщення з метою вчинення злочинів, а також інші переміщення, пов’язані зі злочинною діяльністю [136, с. 144].

З огляду на те, що держави вправі вирішувати питання щодо виду відповідальності кримінальних мігрантів, що вчинили незаконне перетинання державного кордону слід розглянути питання про доцільність криміналізації дій, що полягають у незаконному перетинанні державного кордону особами, які здійснюють кримінальну міграцію – кримінальних мігрантів. Саме ці мігранти, на нашу думку, мають підлягати кримінальній відповідальності.

Можливість криміналізації незаконного перетинання державного кордону України з метою заподіяння шкоди інтересам держави належить до сфери регулювання у національному законодавстві та не суперечить взятим міжнародним зобов’язанням, оскільки незаконний мігрант, який перетинає кордон держави з метою заподіяння шкоди інтересам держави, що може виявлятися у завданні економічної шкоди, вчинення злочинів тощо втрачає статус «об’єкта» організації незаконної міграції. Крім цього, М І. Панов щодо відповідальності за декриміналізованою ст. 331 КК визначає, що «правовою основою криміналізації незаконного перетинання державного кордону є ст. 2 Конституції України, відповідно до якої суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною» [126, с. 906]. Зазначимо, що в ході проведеного нами анкетування на запитання щодо доцільності встановлення кримінальної відповідальності незаконних мігрантів за незаконне перетинання державного кордону України, близько 70 % опитаних відповіли ствердно. Така позиція, як правило, обґрунтовувалася необхідністю кримінально-правової протидії учасникам транснаціональних злочинних організацій, захисту від так званих «кримінальних мігрантів» та протидії міграційній злочинності.

Слід зазначити, що в ст. 332¹ КК РФ кваліфікуючою ознакою є організація незаконної міграції з метою вчинення злочину на території РФ. Вважаємо це додатковою аргументацією щодо того, що встановлення відповідальності за незаконне перетинання кордону з метою заподіяння шкоди інтересам держави є обґрунтованим, розширить коло осіб, які підлягатимуть відповідальності за незаконну міграцію у вищенаведеному аспекті та забезпечить протидію діяльності так званих «кримінальних мігрантів». Є. Л. Стрельцов, А. М. Притула наголошують, що: «при кваліфікації дій особи за ст. 332 КК потрібно в кожному випадку встановлювати не лише форму та ступінь вини переправника, а і співвідношення його діянь намірам та бажанням особи, яку переправляють. Вищезазначене слід враховувати при кваліфікації дій не лише переправника, а і особи, яку переправляють» [298, с. 13]. Проте, оскільки відповідальність за незаконне перетинання державного кордону України не встановлена у разі переправлення осіб через державний кордон мігранти визнаються об’єктом цього злочину.

З огляду на встановлення кримінальної відповідальності за порушення порядку перетинання адміністративного кордону з ТОТ можемо вказати про неоднаковий кримінально-правову охорону різних ділянок державного кордону України. Так, якщо у ст. 332 КК передбачена відповідальність за незаконне переправлення осіб через державний кордон України, то у ст. 332¹ КК, яка забезпечує охорону лише окремих ділянок державного кордону України, відповідальність настає за незаконне перетинання ТОТ із спеціальною метою.

З урахуванням забезпечення рівності кримінально-правової охорони усіх ділянок державного кордону України та адміністративного кордону з ТОТ, а також враховуючи досвід практично усіх пострадянських країн (проаналізований у підрозділі 1.4) пропонуємо доповнити Особливу частину КК новою ст. 331¹ та встановити відповідальність за незаконне перетинання державного кордону України з метою заподіяння шкоди інтересам держави. Також вважаємо за необхідне запозичити досвід законодавця Королівства Норвегія (ст. 342) та у пропонованій нами диспозиції ст. 331¹ КК встановити відповідальність спеціального суб’єкта злочину – особи, яка депортована з України із забороною в’їзду на її територію, яка під час дії відповідної заборони щодо неї вчинила незаконне перетинання державного кордону України.

Перейдемо до характеристики суб’єктивної сторони складів злочинів, що досліджуються. Суб’єктивна сторона є внутрішньою сутністю злочину. До ознак суб’єктивної сторони складу злочину відносять вину, мотив і мету. Як зазначає Л. П. Брич, у процесі кримінально-правової кваліфікації встановлення суб’єктивної сторони злочину, як явища прихованого від стороннього сприйняття і оцінювання – одна з найскладніших проблем для практики [23, с. 87].

Обов’язковою ознакою цього елемента складу злочину є вина. Як зазначає М. О. Федорова, «вина досліджується у межах різних юридичних наук. Це зумовлено тим, що вина є так званим міжгалузевим правовим інститутом і зазначене поняття вживається в нормативно-правових актах різних галузей права [347, с. 141]. Наприклад, в сучасній українській мові вина – те, що спричиняє, призводить до чого-небудь; причина [191,c. 409]. Ставитися – виявляти певне ставлення до кого-, чого-небудь; поводитися, обходитися [192, c. 226].Таке поняття означає певним чином стороннє, зовнішнє, тоді як за своєю сутністю, природою, злочин є проявом внутрішніх процесів волі і свідомості людини.

В юридичній літературі існувало багато концепцій вини. Основними з них є: нормативна, оціночна, фінальна, об’єктивна та психологічна теорії [31, с. 11-45].Визначення вини міститься у ст. 23 КК, зокрема, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Вина як кримінально-правове поняття – це психічне ставлення, що проявляється у конкретному злочині. Його складовими елементами є свідомість і воля. Різні передбачені кримінальним законом комбінації свідомого і вольового елементів утворюють різні модифікації вини. Предметний зміст обох елементів вини визначається конструкцією складу конкретного злочину [374, с. 645]. На думку М. О. Федорова, вина – це психічне ставлення фізичної особи як суб’єкта правопорушення до ознак складу вчиненого нею правопорушення, виражене у певній інтелектуально-вольовій формі [347, с. 145].

Варто зазначити про наукову позицію О. М. Костенка стосовно визначення поняття вини, який вважає, що вина – це вияв волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі та ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається чинними законодавством злочином [152, с. 35]. При цьому обґрунтовується позиція, згідно з якою «вина не належить ні до ознак суб’єктивної сторони злочину, ні до ознак об’єктивної сторони злочину. Вина є виявом цих ознак у вигляді злочину. Тому визначення у ст. 23 КК вини як «психічного ставлення…» є неправильним. Особа є винуватою у вчиненні злочину не тому, що вона «психічно ставиться» до вчиненого нею злочину та його наслідків у формі умислу або необережності, а тому, що вчинила злочин» [110, с. 239–240].

З урахуванням поняття вини як обов’язкової ознаки суб’єктивною сторони складу злочину, яке визначає О. М. Костенка, можемо визначити поняття вини щодо ст. 332 КК як виявлення волі і свідомості особи, які утворюють комплекс сваволі й ілюзій у виді протиправного діяння, що визначається згідно з чинним законодавством злочином. Вина особи, яка вчинила злочин, передбачений у ст. 332 КК, – це вияв волі й свідомості особи у вчиненні тих альтернативних діянь, що передбачені у диспозиції ч. 1 ст. 332 КК: 1) у незаконному переправленні осіб через державний кордон України; 2) організації незаконного переправлення осіб через державний кордон України; 3) керівництві такими діями; 4) сприянні в незаконному переправленні через державний кордон України, його організації або керівництву. Є. Л. Стрельцов та А. М. Притула зазначають, що суб’єктивна сторона злочину, передбаченого у ст. 332 КК, характеризується прямим умислом. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності) – незаконного переправлення осіб через державний кордон України, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання[298, с. 13].

Злочин, передбачений у ст. 332 КК, за ознаками суб’єктивної сторони характеризується наявністю вини у формі прямого умислу. При цьому ст. 332 КК віднесена до злочинів із формальним складом та усіченим складом. Щодо специфіки вини у злочинах з формальним складом на думку М. О. Федорова, законодавче поняття вини зобов’язує встановлювати у будь-якому складі злочину наявність психічного ставлення особи до наслідків своїх діянь, хоча конструкція складу відповідного правопорушення не передбачає ніяких наслідків вчиненого як обов’язкової ознаки останнього [347, с. 144]. Р. В. Вереша зазначає, що «у так званих формальних злочинах (злочинах з формальним складом), склад яких не передбачає як необхідну складову настання певних суспільно небезпечних наслідків, змістом прямого умислу є усвідомлення винуватою особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності і бажання її вчинення» [32, с. 77]. Так ж характеристика умислу застосовується і до тих діянь, які згідно з диспозицією ст. 332 КК належить до усічених складів злочину.

Таким чином, вольовий елемент умислу через конструкцію диспозиції ст. 332 КК визначається та обмежується лише відношенням суб’єкта до суспільно небезпечного діяння у виді тих альтернативних дій, або їх сукупності, що визначаються в цій статті Особливої частини КК та фактично вчиняються.

При вчиненні такого злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпеку незаконного переправлення осіб через державний кордон; організації незаконного переправлення осіб через державний кордон; керівництві такими діями; сприянні в незаконному переправленні через державний кордон, його організації або керівництву та бажає вчинити такі дії. Усвідомлення суб’єктом суспільної небезпеки своїх дій складає інтелектуальний елемент умислу та означає усвідомлення об’єкту кримінально-правової охорони, якому завдається шкода та її характер; усвідомлення фактичних об’єктивних характеристик вчиненого діяння; усвідомлення в цілому того факту, що особа вчиняє діяння, заборонене КК.

Суб’єктивна сторона складу злочину, передбаченого у ст. 332¹ КК, характеризується умисною формою вини та спеціальною метою. Р. В. Вереша зазначає, що «усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння означає, що винувата особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об’єкта і об’єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність» [32, с. 74]. Оскільки злочин, передбачений у ст. 332¹ КК, є злочином із формальним складом, то вольовий елемент умислу через конструкцію диспозиції ст. 332¹ КК визначається лише відношенням суб’єкта до діяння у виді порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї.

При вчиненні такого злочину суб’єкт усвідомлює суспільне небезпеку порушення порядку в’їзду на ТОТ України та виїзду з неї та бажає вчинити такі дії. Усвідомлення суб’єктом суспільної небезпеки своїх дій складає інтелектуальний елемент умислу та означає усвідомлення об’єкту кримінально-правової охорони, якому завдається шкода та її характер; усвідомлення фактичних об’єктивних характеристик вчиненого діяння; усвідомлення в цілому того факту, що особа вчиняє діяння, заборонене КК. При цьому, інтелектуальний елемент умислу також передбачає усвідомлення вчинення порушення порядку в’їзду на ТОТ та виїзду з неї з конкретно визначеною метою, яка має кримінально-правове значення (заподіяння шкоди інтересам держави).

Встановлення наявності ознак обов’язкової мети порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію або виїзду з неї не лише надає можливість забезпечити правильну кваліфікацію відповідного складу злочину, а й визначає єдину відмежувальну ознаку між ст. 332¹ КК та ст. 204² КУпАП. На думку А.І. Рарога, включення спеціальної мети до суб’єктивної сторони конкретного злочину свідчить про цілеспрямований характер діяння, яке в такому випадку розглядається не як самоціль, а виступає способом досягнення того кінцевого результату, який і є метою. Такий результат, а також саме діяння та його суспільно небезпечні наслідки, є для суб’єкта злочину бажаними. Тому слід констатувати, що спеціальна мета діяння поєднується тільки з прямим умислом» [263, с. 115–116]. На думку Р. В. Вереші, «мета завжди опосередкована мотивом так само, як мотив опосередкований метою. Від мотиву залежить, як людина формулює мету, яким способом вона буде здійснена. Мета злочину виникає на грунті злочинного мотиву, і разом вони утворюють ту основу, на якій народжується вина» [31, с. 220].

Б. В. Бабін зазначає, що «умовою кваліфікації правопорушення за ст. 204²КупАП має стати відсутність у порушника зазначеного порядку мети заподіяння шкоди інтересам держави та відсутність такої мети у його співучасників (за їх наявності). При цьому така суб’єктивна кваліфікуюча ознака, як мета, наявність або відсутність якої важко визначити під час відповідного провадження, ускладнює чітке розмежування кваліфікацій між ст. 332¹ КК та ст. 204² КупАП» [9, с. 142]. Погоджуємося з зазначеною позицією. Так, наприклад, в ухвалі слідчого судді Старобільського районного суду Луганської області від 24 липня 2015 р. про арешт майна у провадженні за ч. 3 ст. 332¹ КК вказано, що 22 липня 2015 р. поблизу шахти «Родіна», розташованої на лінії розмежування між територією підконтрольною ЗСУ та територією, підконтрольною незаконним збройним формуванням, неподалік блокпосту ЗСУ затримано вантажно-пасажирський автомобіль під керуванням Особи-1, який рухався в об'їзд встановлених контрольних пунктів в'їзду – виїзду у заборонений для їх перетинання час доби, без огляду вказаного транспортного засобу та вантажу, а також за відсутності дозволу на перевезення вантажу (товарів), чим заподіяв шкоду інтересам держави [342]. З аналізованого судового рішення вбачається, що для кваліфікації за ст. 332¹ КК судом встановлено наявність заподіяної шкоди інтересам держави у виді порушення вимог контролю за переміщенням осіб. Шкода інтересам держави полягає у відсутності дозволу на перетинання лінії розмежування та перевезення вантажу.

Слід зазначити, що у рішенні КСУ у справі про охоронюваний законом інтерес зазначається, що «у загальносоціологічному значенні категорія «інтерес» розуміється як об’єктивно існуюча і суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології – як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін «інтерес», враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами» [268].

З огляду на наведене, мета вчинення злочину (шкода інтересам держави) може полягати у завданні шкоди суверенітету, територіальної цілісності, охороні державному кордону України, державній, економічній, інформаційній, екологічній безпеці, охороні землі як національного багатства, захисту прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Як наголошує Т. Р. Сабітов, для притягнення особи до кримінальної відповідальності необхідним є встановлення не тільки вини у формі умислу або необережності, але також і психічне ставлення особи до інших суб’єктивних обставин злочину, що вказані у кримінальному законі [278, с. 120]. Тому психічне ставлення до спеціальної мети злочину, передбаченого у ст. 332¹ КК, має встановлюватися у кожному конкретному випадку. Наприклад, у вироку Попаснянського районного суду Луганської області від 14 січня 2016 р., яким Особу-1 засуджено за вчинення злочинів, передбачених у ч.1 ст. 258³, ч.1 ст. 263, ч. 2 ст.332¹, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК в частині засудження за ч. 2 ст. 332¹ КК суд встановив, що Особа-1, переслідуючи мету заподіяння шкоди інтересам України, а саме прийняття участі в бойових діях у складі незаконних збройних формувань «ЛНР», перетнув кордон в пункті контролю «Ізварине», що не контролюється органами державної влади України, у подальшому був включений до складу батальйону «ЛНР». При цьому, Особа-1 усвідомлював, що терористична організація, учасником якої він є, діє на території України незаконно та що її учасники застосовують зброю, вчиняють терористичні акти, захоплення будівель органів державної влади та місцевого самоврядування, вбивства людей, вибухи, підпали та інші дії, які створюють небезпеку для життя та здоров’я людей, завдають значної майнової шкоди та призводять до настання інших тяжких наслідків, з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокації воєнного конфлікту, міжнародного ускладнення та впливу на прийняття рішень органами державної влади, місцевого самоврядування [50]. Також, згідно з вироком Дзержинського міського суду Донецької області від 25 вересня 2015 р. Особу-1 засуджено за ч. 2 ст. 332¹ КК за порушення порядку перетинання адміністративного кордону з окремими територіями Донецької та Луганської областей (в’їзд поза контрольними пунктами і без паспортного документу, а також невнесення даних до реєстру) з метою заподіяння шкоди інтересам України (участі у терористичній організації «ДНР»)[51].

Враховуючи наведене, в частині визначення ознак суб’єкта незаконної міграції нами наведено додаткову аргументацію щодо встановлення кримінальної відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України спеціальним суб’єктом – особою, щодо якої на час перетинання державного кордону України діє заборона в’їзду на територію України, або із спеціальною метою – заподіяння шкоди інтересам держави. При цьому зазначимо, що ми не вбачаємо проблемних питань у кваліфікації за ст. 332¹ КК за сукупністю за іншими статтями Особливої частини КК, що встановлюють відповідальність за вчинення дій, які можуть полягати у заподіянню шкоди інтересам держави (наприклад, мета – участь у терористичній діяльності, вчинення злочинів тощо).

Таким чином, у цьому підрозділі роботи нами проаналізована суб’єктивні ознаки складів злочинів, що полягають у незаконній міграції. Встановлено ознаки суб’єктів злочинів, передбачених у ст.ст. 332, 332¹ КК.

Суб’єктивна сторона злочинів, передбачених у ст.ст. 332, 332¹ КК, характеризується виною у формі прямого умислу. Вольовий елемент умислу через конструкцію диспозиції ст. 332 КК визначається та обмежується лише відношенням суб’єкта до суспільно небезпечного діяння у виді тих альтернативних дій, що визначаються в диспозиції цієї статті Особливої частини КК та фактично вчиняються. При вчиненні такого злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпеку незаконного переправлення осіб через державний кордон та бажає вчинити такі дії. Вольовий елемент умислу уст. 332¹ КК полягає у відношенні суб’єкта до порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї з конкретно визначеною метою, (заподіяння шкоди інтересам держави).

Визначено, що під метою заподіяння шкоди інтересам держави слід розуміти цілеспрямований характер порушення порядку в’їзду на ТОТ або виїзду з неї, що полягає у завданні шкоди суверенітету, територіальної цілісності, охороні державному кордону України, державній, економічній, інформаційній, екологічній безпеці, охороні землі як національного багатства, захисту прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Наведено додаткову аргументацію щодо встановлення кримінальної відповідальності за незаконне перетинання державного кордону України спеціальним суб’єктом – особою, щодо якої на час перетинання державного кордону України діє заборона в’їзду на територію України, або із спеціальною метою – заподіяння шкоди інтересам держави.