<<
>>

Суб’єкт злочину «фіктивне підприємництво»

Мабуть із усіх елементів складу злочину його суб’єкт викликає найменшу дискусію в науковому середовищі та зводиться до питання про особу, яка вчинила суспільно небезпечне протиправне діяння та може бути притягнутою до кримінальної відповідальності.

У попередніх підрозділах роботи, присвячених аналізові елементів складу злочину, передбаченого ст. 205 КК України, ми неодноразово ілюстрували нерозривний зв’язок між об’єктивними та суб’єктивними ознаками фіктивного підприємництва. Більшою мірою це проявляється у зв’язку об’єктивної та суб’єктивної сторони, утім про суб’єкт також маємо, що сказати.

Значення даного елементу складу злочину не підлягає запереченню, зважаючи на норми прямої дії, закріплені в Конституції України. Саме до них (ч. 2 ст. 61) апелює В.О. Гацелюк, підкреслюючи індивідуальний характер юридичної відповідальності особи. З огляду на вказані приписи це означає, що:

1) кожне правопорушення має безліч індивідуальних ознак, а тому, розв’язуючи питання про вид і конкретні розміри заходів юридичної відповідальності, відповідна особа (наприклад, суддя) має враховувати ці особливості;

2) правопорушення (навіть, якщо в його вчиненні брала участь група людей) у своїй основі має конкретний індивідуальний акт поведінки певної особи.

За переконанням ученого, реалізацією цього конституційного припису слід вважати визнання підставою кримінальної відповідальності «вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину» (ч. 1 ст. 2 КК України), а також встановлення законом низки ознак, які притаманні особі як суб’єкту злочину (розділ IV Загальної частини КК України) [136, с. 320].

Говорячи про значення аналізованого елементу складу злочину, не можна забувати детально проаналізоване В.І. Терентьєвим і доволі популярне в сучасному кримінальному праві неокласичне положення про дві основні групи ознак і якостей суб’єкта злочину, які розглядаються під час розв’язання питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Перша з них - це кримінологічні якості особи, котра скоїла злочин; а друга - ознаки саме кримінально-правового характеру [268, с. 37].

Кримінологічні характеристики особи мають виключне значення для багатьох аспектів правозастосовчої діяльності. У першу чергу - це вирішальний вплив на криміналізацію того чи іншого діяння, а вже після передбачення кримінальної відповідальності в кодексі вони обов’язково враховуються судом під час призначення винній особі покарання за вчинений злочин.

Утім, вважаємо за вкрай необхідне зазначити, що надмірне захоплення психологічними підходами може мати вкрай пагубний вплив на процес правозастосування. Особливої актуальності це може набути після реалізації приписів чинного законодавства щодо введення суду присяжних. Крайня суперечливість даного кроку не тільки обговорюється вченими та практиками під час наукових симпозіумів, а, навіть, знаходить відгук у сучасній культурі. Найвідомішими прикладами є американський фільм режисера Тейлора Хекфорда «Адвокат диявола» за 1997 р., а також російська драма режисера Микити Михалкова «12» за 2007 р.

У ч. 1 ст. 18 КК України міститься законодавче визначення суб’єкта злочину. Це дає нам беззаперечні підстави здійснювати тлумачення цього юридичного терміну з урахуванням правил, сформульованих Л.І. Чуліндою та наведених нами у підрозділі роботи, присвяченому аналізові об’єктивної сторони злочину. Нормотворець називає суб’єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність.

Три головні ознаки: фізична особа, осудність, певний вік, виділені в тексті закону, є обов’язковими, а тому неминуче враховуються на практиці під час кваліфікації злочинів.

Українське кримінальне законодавство прямо вказує, що суб’єктом злочину може бути виключно фізична особа. Це, крім зазначеної ст. 18 КК України, підтверджується положеннями ст.ст. 6, 7 і 8 КК України, де говориться, що підлягати кримінальній відповідальності можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства.

Тобто підприємства, установи, організації та інші утворення, які є юридичними особами, а також тварини або неживі предмети, за КК України суб’єктами злочину бути не можуть. Утім, історії все ж відомі випадки, характерні для іноземного кримінального законодавства, коли суб’єктом злочину визнавалися неживі предмети, тварини, комахи тощо.

Звично, з огляду на сучасне наше сприйняття кодифікованих нормативно - правових актів, оформлене законодавство Російської імперії у вигляді Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., яке було чинним на значній території сучасної України, принципово ставило питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб. М.С. Таганцев наголошує, що в матеріалах до складання цього документу указувалося, що в Уложенні не повинно бути таких законоположень, які, не маючи практичної користі, вдовольняли б одній логічній повноті. Акцентувалася увага, що кодекс - не навчальна книга; простий смисл кожному скаже, що злочин не може бути караним, якщо не буде особи, яка його вчинила, й усілякий вираз про існування суб’єкта злочину був би зайвим, у тому числі й розв’язання питання, чи можуть моральні особи (російською мовою - «нравственные лица», своєрідний тогочасний прототип сучасних юридичних осіб - В.Б.), наприклад товариство, вчинити всім своїм складом злочин? Зрозуміло, що це було б можливо лише тоді, коли б усі члени цього товариства з одноголосним наміром порушили закон; але ж тоді кожен сам зазнав би покарання, яке визначене співучасникам. І немає ніякого приводу включати до проекту Уложення особливе правило про порушення законів, цілими товариствами вчинених [259, с. 391].

Дійсно, наприклад, відповідно до приписів ст. 1883 Уложення про покарання кримінальні та виправні в редакції перших трьох його видань у випадку складання дворянськими зборами якого-небудь положення, що суперечило законам, покарання призначалося не всім зборам, а тільки тим із дворян, які були присутніми на зборах і підписали постанову [306, с. 727]. Утім, у науковій літературі вказувалося на непослідовності тогочасного законодавця в цих питанням. Для ілюстрації цього М.К. Гнєтнєв наводить прикладом ст. 530 Уложення в редакції 1885 р., відповідно до якої з єврейського товариства, у якому приховувався військовий утікач із євреїв, стягувалося не більше трьохсот карбованців із кожного, а у ст. 985 цього правового акту передбачалося накладення грошового стягнення за те, що товариство вдруге відпустить особу, котра буде викрита в здобуванні собі їжі шляхом жебрацтва [61, с. 138].

Непоодинокі приклади притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб і у відповідності до законодавства деяких зарубіжних країн. Подібні приписи містяться у Кримінальних кодексах штату Нью-Йорк, штату Пенсільванія, штату Іллінойс США, де мова йде про відповідальність корпорацій; у кодексах окремих штатів Австралійського союзу, у КК Індії. Серед країн Європейського Союзу: французький законодавець доволі послідовно прописав у кримінальному кодексі положення про відповідальність юридичних осіб. Звертаються до цієї проблеми й на пострадянському просторі [5, с. 24].

Вкрай актуальною дане питання є і для України, особливо в світлі протидії організованій злочинності, значний сегмент якої складають економічні злочини, серед них і злочини у сфері господарської діяльності за вітчизняним кримінальним кодексом. Дана актуальність пояснюється, у першу чергу, міжнародно-правовими зобов’язаннями нашої держави. Наприклад, у ст. 3 Рамкової Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти організованої злочинності кожній державі-учасниці Договору рекомендується розглянути питання про встановлення у своєму внутрішньодержавному кримінальному законодавстві можливості залучення до кримінальної відповідальності юридичних осіб, які отримують прибуток із організованої злочинної діяльності або функціонують як прикриття для злочинної організації [224]. Не викликає сумнівів можливе створення або придбання для безпосереднього вчинення таких діянь або ж для їхнього прикриття суб’єктів підприємницької діяльності в Україні.

У ст. 5 Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, ратифікованою Україною 12 вересня 2002 року, зазначається, що кожна держава- учасниця відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства застосовує необхідні заходи для того, щоб можна було притягнути юридичну особу, яка знаходиться на її території або заснована згідно з її законами, до відповідальності в разі вчинення фізичною особою, відповідальною за управління цією юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму офіційному статусі, злочину, зазначеного в ст. 2 цієї конвенції. Така відповідальність може мати кримінальний, цивільний або адміністративний характер. Там же говориться про те, що така відповідальність наступає без шкоди для кримінальної відповідальності фізичних осіб, які скоїли ці злочини. На наш погляд, наявне пряме кореспондування цих приписів зі ст. 205 КК України. До речі, у документі прямо наголошується на необхідності застосування до юридичних осіб ефективних, пропорційних та дійових кримінальних, цивільно-правових або адміністративних санкцій, які можуть бути й фінансовими [179]. Аналогічні приписи знаходимо й у інших документах, підписаних або ратифікованих Україною [122; 123 та ін.].

Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Відповідно до цього, наша держава, ратифікувавши вищевказані міжнародно-правові документи, узяла на себе зобов’язання встановити відповідальність, у тому числі й кримінальну, юридичних осіб. Крім цього, у ч. 7 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» говориться: «якщо на ратифікацію подається міжнародний договір, виконання якого потребує прийняття нових або внесення змін до чинних законів України, проекти таких законів подаються на розгляд Верховної Ради України разом з проектом закону про ратифікацію і приймаються одночасно» [97].

Однак на сьогодні питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності юридичної особи залишається відкритим, у Конституції України, при визначенні особливостей юридичної відповідальності, вказано, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер (ч. 2 ст. 61). Цю юридичну аксіому деталізовано в тексті ст. 62, де констатується, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Саме вказані постулати і стали основою для вищенаведених приписів кримінального кодексу.

Осудність, як обов’язкова ознака суб’єкта злочину має важливе значення для констатації наявності або відсутності даного елементу складу й, відповідно, для визнання вчиненого діяння злочином у світлі приписів кримінального кодексу. Здатність вірно розуміти й оцінювати фактичну сторону та значимість своїх вчинків і при цьому свідомо керувати ними відрізняє осудну особу від неосудної. Маючи здатність мислити, людина зі здоровою психікою може не тільки вірно оцінювати свої дії, але й обирати різні варіанти поведінки, що відповідають мотивам, потребам, цілям і завданням, які вона собі визначила. Безліч зовнішніх факторів завжди проходять через свідомість особи. Поведінка неосудної особи є зовсім протилежною. Якщо особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала у стані неосудності, її не може бути притягнено до кримінальної відповідальності. Разом із тим законодавець у ч. 2 ст. 19 КК України зазначає, що до неї за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Беззаперечне значення для відповіді на питання про можливість притягнення до кримінальної відповідальності має третя виділена нами ознака - вік особи. Дана проблематика є однією з найбільш дискусійних. Як пам’ятаємо, загальний вік, із якого може наставати кримінальна відповідальність в Україні - шістнадцять років. Знижений - за скоєння тяжких або особливо тяжких злочинів, вичерпний перелік яких розміщено в ч. 2 ст. 22 КК України - чотирнадцять. Фіктивного підприємництва в цьому переліку немає, що, на нашу думку, цілком співвідноситься зі ступенем суспільної небезпечності цього злочину, а також відповідає потребам кримінально-правового забезпечення протидії його вчиненню. Щодо необхідності в окремих випадках знижувати вік кримінальної відповідальності, вважаємо такими, що заслуговують на увагу, критерії, сформульовані В.Я. Тацієм:

1) рівень розумового розвитку, свідомості особи, який свідчить про можливість уже в чотирнадцять років усвідомлювати суспільну небезпеку й протиправність злочинів, перелічених в ч. 2 ст. 22 КК України;

2) значну поширеність більшості з цих діянь серед підлітків;

3) значну суспільну небезпеку (тяжкість) більшості з цих злочинів [135, с. 132].

Чинний Цивільний кодекс України передбачає можливість надання повної дієздатності особам з шістнадцятирічного віку. Тобто, після набуття законної сили рішенням суду про це, указана особа може створювати суб’єкти підприємницької діяльності, набувати право власності на них чи, навіть, обіймати окремі керівні посади в господарських товариствах. Проте, на наш погляд, навіть у шістнадцять років особи не можуть взагалі або принаймні в повному обсязі усвідомлювати, що таке підприємницька діяльність, який порядок її здійснення, не розуміють усіх прав і обов’язків особи, яка займається підприємництвом безпосередньо чи опосередковано шляхом заснування юридичної особи.

Разом із тим вважаємо, що про підвищення вікової межі, з якої може наставати кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво, вести мову не слід. На наше переконання, вищевикладені обставини треба обов’язково встановлювати під час досудового слідства з тим, щоби врахувати їх під час призначення судом покарання неповнолітньому суб’єктові.

Таким чином, із вищенаведених положень Конституції України та Загальної частини КК України слідує, що суб’єкт злочину «фіктивне підприємництво» повинен мати такі ознаки:

1) громадянин України, особа без громадянства, іноземець - фізична особа (відповідно до ст.ст. 6, 7, 8 КК України);

2) осудна особа, яка має необхідні інтелектуальні, психофізичні і соціальні якості (ст.ст. 19, 20, 21 КК України);

3) особа, якій до вчинення злочину виповнився визначений законом вік (із урахуванням приписів ч. 2 ст. 22 КК України - шістнадцять років).

Разом із тим, при визначенні кримінально-правових ознак особи, котра може бути притягнута до кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво, слід враховувати й інші обставини, які можуть бути інкриміновані суб’єкту цього злочину.

Наприклад, П.П. Андрушко зазначає, що аналіз об’єктивних ознак (а саме - діяння: створення або придбання суб’єкта підприємницької діяльності) та нормативно-правової бази, яка регламентує порядок створення та придбання, дозволяє зробити висновок, що суб’єктами цього злочину можуть бути:

1) фізичні особи (громадяни України, особи без громадянства, іноземці), які є засновниками суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи;

2) службові особи підприємств, установ, організацій, які прийняли рішення про створення чи придбання іншої юридичної особи;

3) власники (засновники) юридичної особи, які прийняли рішення про створення (придбання) іншої юридичної особи;

4) фізичні особи, які зареєстрували (придбали) юридичну особу за підробленими, викраденими, втраченими паспортами чи за паспортами померлих осіб;

5) особи, які за підробленими документами зареєстрували чи придбали на ім’я інших фізичних та юридичних осіб суб’єкт підприємництва - юридичну особу [4, с. 51-52].

Більш лаконічно щодо цього висловилися О.О. Дудоров і С.Р. Тагієв. Вони вказують, що суб’єктом злочину, передбаченого ст. 205 КК України, може бути:

1) осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку та виступає як засновник або набувач суб’єкта підприємництва - юридичної особи або за допомогою чужих чи підроблених документів реєструє таких суб’єктів або набуває право власності на них;

2) службова особа підприємства або організації, яка прийняла рішення про створення або придбання іншої юридичної особи;

3) власник (засновник) юридичної особи, який прийняв таке ж рішення [131, с. 575].

Виходячи з наведеного, вважаємо за необхідне викласти свої роздуми щодо місця службових осіб як спеціального суб’єкту злочину в учиненні фіктивного підприємництва.

Взагалі-то проблематика спеціального суб’єкта злочину не є новою для українського кримінального права. Починаючи із 1970-х років у Радянському Союзі, а після його розвалу - в одних лише Україні та Росії було захищено більше тридцяти дисертацій, у яких доволі детально аналізуються питання спеціального суб’єкту злочину, у тому числі й через призму службових злочинів. У сучасних реаліях визначення спеціального суб’єкта - службової особи значно полегшується завдяки законодавцеві, який дефініював поняття «службова особа» в тексті вітчизняного кримінального кодексу.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 18 службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно - розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

У ч. 4 ст. 18 КК України вказується, що службовими особами також визнаються посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів.

Стосовно статей 364, 365, 368, 368-2, 369 КК України поняття службової особи уточнюється в п. 1 примітки до ст. 364, у якому службовими називаються особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

У п. 2 примітки до ст. 364 КК України надається визначення службових осіб іноземних держав, яке повторює розміщене в ч. 4 ст. 18 КК України.

Аналіз правозастосовчої практики показує, що велика кількість епізодів фіктивного підприємництва вчинюється службовими особами, що утворює сукупність зі злочинами, передбаченими статтями розділу XVII КК України (злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг). Найчастіше це службове підроблення, зловживання владою або службовим становищем, зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права, перевищення влади або службових повноважень, перевищення повноважень службовою особою юридичної особи приватного права. Ураховуючи це, а також беручи до уваги зміни до вказаного розділу кримінального кодексу від 07 квітня 2011 р., вважаємо за необхідне встановити критерії розмежування службових осіб публічного права та службових осіб приватного права. У тексті КК України відсутнє визначення останніх, проте, якщо порівняємо вищенаведені положення ч. 3,4 ст. 18 та примітки до ст. 364 КК, можемо побачити відмінності, незначні текстуально, проте вкрай важливі змістовно. Йдеться про пряму вказівку в тексті примітки до ст. 364 КК України на осіб, які обіймають посади в державних чи комунальних підприємствах, установах чи організаціях, тобто в таких, у статутному фонді яких державна (для державних підприємств) або комунальна (для комунальних підприємств) частка повинна перевищувати 50 відсотків або становити таку величину, яка забезпечує державі чи територіальній громаді право вирішального впливу на господарську діяльність такого підприємства.

Із цього можемо зробити висновок, що службовою особою приватного права є така особа, котра постійно або тимчасово обіймає посаду, пов’язану з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконує ці функції за спеціальним повноваженням, на підприємствах, в установах чи організаціях, які не є державними або комунальними. Тобто у статутному фонді яких державна (для державних підприємств) або комунальна (для комунальних підприємств) частка не перевищує 50 відсотків або становити таку величину, яка не забезпечує державі чи територіальній громаді право вирішального впливу на господарську діяльність такого підприємства.

Разом із тим, у вироках судів можемо побачити, що діяння таких осіб кваліфікуються за статтями, які передбачають відповідальність за злочини службових осіб публічного права. Дану ситуацію слід вважати нормальною в тих випадках, коли дані службові злочини було вчинено до набрання чинності змінами до КК України від 07 квітня 2011 р.

2.4.

<< | >>
Источник: Бондарчук Віталій Вікторович. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО (ст. 205 КК України). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2013. 2013

Скачать оригинал источника

Еще по теме Суб’єкт злочину «фіктивне підприємництво»:

  1. ЗМІСТ
  2. ВСТУП
  3. Історичний розвиток кримінально-правової заборони фіктивного підприємництва
  4. Зарубіжний досвід регламентації та застосування кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво
  5. Кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво: врахування факторів криміналізації та відповідність її принципам
  6. РОЗДІЛ 2 ОБ’ЄКТИВНІ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ «ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО»
  7. 2.1. Об’єкт злочину «фіктивне підприємництво»
  8. 2.2. Об’єктивна сторона злочину «фіктивне підприємництво»
  9. Суб’єкт злочину «фіктивне підприємництво»
  10. Суб’єктивна сторона злочину «фіктивне підприємництво»
  11. РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ФІКТИВНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ЙОГО ВІДМЕЖУВАННЯ ВІД СУМІЖНИХ ЗЛОЧИНІВ
  12. РОЗДІЛ 4 ПРОБЛЕМИ КАРАНОСТІ ФІКТИВНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
  13. ВИСНОВКИ
  14. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  15. Стан наукової розробки проблем злочинності у сфері нотаріальної діяльності
  16. 1.1. Ґенеза й сутність правового регулювання форм захисту трудових прав працівників
  17. Зміст термінів „охорона” і „захист” як ключових категорій правоохоронної діяльності
  18. 3.1. Загальна характеристика механізму правоохорони