<<
>>

1.1 Поняття та структура давності як юридичної конструкції кримінального права України

У теорії кримінального права давність традиційно розглядається як поняття або як інститут кримінального права. Між тим у першому випадку, на нашу думку, дещо нівелюється значення давності, оскільки поза увагою залишаються її необхідні елементи.

А в другому випадку відсутні всі необхідні ознаки для виокремлення давності як самостійного інституту кримінального права.

Насамперед необхідно визначитися, що таке юридична конструкція. У теорії права фактично сформувалося два підходи до описання категорії «юридична конструкція» – статично-структурний та процесуально-генетичний. На ранніх етапах розвитку загальнотеоретичних уявлень про юридичну конструкцію вона розумілася як процес конструювання, тобто процедура створення певного цілісного утворення з різних елементів. У зв’язку з цим поняття «юридична конструкція» використовувалося для позначення як процедури створення поняття (його конструювання), а також самого поняття, створеного в результаті цієї процедури. Саме в рамках цього підходу у теорії права розглядалася структура юридичних конструкцій, як певна модельна схема або типова побудова правомочностей, обов’язків, відповідальності, процедур [155, с. 4-8].

Процесуально-генетичний підхід до сутності юридичних конструкцій був відображений у працях Р. Ієрінга. На його думку, це форма ідеалізації, сходження від конкретних фактичних даних юридичних норм до абстрактного поняття [193, с. 82-85]. На відміну від статично-структурного підходу, який передбачає фіксування кінцевої, статичної структури конструкції, що є результатом певного типу розвитку, процесуально-генетичний підхід дозволяє об’єктивувати їх динамічний бік, тобто прослідкувати процедуру, процес юридичного конструювання. Прихильником такого підходу був і П. І. Люблінський, який вважав, що юридична конструкція – це логічний прийом дедукції, індукції, абстракції, що лежать в основі побудови нормативного матеріалу [124, с.

118-122].

На сьогодні юридична конструкція розглядається теоретиками права з урахуванням чотирьох підходів. По-перше, юридична конструкція як засіб юридичної техніки (С. С. Алексєєв, Д. А. Керімов, Р. Лукич, А. Ф.Черданцев та інші), тобто, як певне розташування правового матеріалу, що забезпечує внутрішню єдність прав, обов’язків і форм відповідальності відповідних суб’єктів права [276, с. 12-19]. Р. Лукич ототожнює юридичні конструкції з поняттями [123, с. 265].

По-друге, юридична конструкція як науковий засіб пізнання правової дійсності (А. Ф. Черданцев, Ю. Г. Фогельсон) серед сукупності гносеологічних засобів правознавства [275, с. 131], як абстрактна правова модель. На думку А. Ф. Черданцева, юридична конструкція – це ідеальна модель, яка відображає складну будову врегульованих правом суспільних відносин, юридичних фактів або їх елементів [275, с. 131]. Як вважає Т. А. Доценко, юридичні конструкції – це комплекси правових засобів, які утворюють типізовані моделі, своєрідні різновиди суспільних відносин [53, с. 316–322]. У рамках цього підходу А. Ф. Черданцев виділяє два види юридичних конструкцій: нормативні, виражені в нормах права, і теоретичні, що застосовуються правовою наукою як метод пізнання права. При цьому дослідник зазначає, що між нормативною і теоретичною конструкціями немає межі, яка б їх відділяла, оскільки юридична наука вивчає норми права, а тому й нормативні юридичні конструкції, які так чи інакше виражені в нормах права [275, с. 150].

По-третє, юридична конструкція як субстанціальна одиниця права, елемент його змісту, формою об’єктивізації якої є позитивне право. Зокрема, в працях С. С.Алексєєва кінця 90-х років юридичні конструкції розглядаються як органічний елемент власного змісту права, його внутрішньої форми, народжений на перших порах спонтанно, в самому житті, в практиці в результаті процесу типізації [2, с. 280–281].

По-четверте, юридичні конструкції як онтологічна основа юридичного дослідження [211, с. 27]. Прихильником цієї точки зору є Д.

Є. Пономарьов, на думку якого юридична конструкція виникає як інтелектуальна складова аналітичної юриспруденції, здатна бути концептуальним джерелом права [154, с. 27].

Враховуючи те, що основною метою будь інтелектуально-пізнавальної, творчої, аналітичної діяльності вченого-юриста повинен виступати не розумовий процес сам по собі, а можливість за його допомогою отримати прагматичний, прикладний результат щодо вдосконаленні способів правового регулювання суспільних відносин, то, на нашу думку, в кожному з викладених вище підходів до визначення сутності юридичних конструкцій є певне раціональне зерно, що дозволяє визначити їх місце і роль у процесі пізнання і втілення права, виявити їх сутність, склад і призначення.

Враховуючи викладене вище, можна зробити такі висновки:

1) юридична конструкція – це один із засобів втілення та пізнання права, певна абстракція, результат теоретично-правових побудов, що дозволяє створювати типізовані моделі правового регулювання (зокрема, модель впливу на правовідносини певних факторів, наприклад, часу);

2) юридична конструкція – це результат синтезу реальної правової ситуації та інтелектуальної діяльності суб’єкта, що перетворюється на ідеальну типізовану модель правового регулювання, зовнішньою формою актуалізації якої є норми права;

3) юридична конструкція – це метод втілення та пізнання права. Вони допомагають конструювати норми права, надають нормативній регламентації суспільних відносин чіткості та визначеності. Для цього при формулюванні конкретних юридичних норм необхідно прагнути, щоб вони максимально відповідали юридичній конструкції, яка покладена в їх основу. Водночас і юридичні конструкції повинні відповідати певним вимогам. Н. М. Коркунов до них відносить: повноту (юридична конструкція повинна охоплювати всі можливі окремі випадки); послідовність (юридична конструкція не повинна бути винятком з більш загальних юридичних положень); простоту, природність [99, с. 353-354]. Як зазначає О. В. Зінченко, «юридичні конструкції не тільки акумулюють і ретранслюють моделі юридичної практики, а й виступають джерелом формування нового юридичного знання і, в цьому сенсі, поповнюють базовий арсенал аналітичної методології права» [78, с. 60];

4) юридична конструкція – це засіб тлумачення та встановлення юридично значущих фактів у процесі реалізації норм права [276, с. 15].

У теорії права сформувалося своє уявлення про структуру юридичних конструкцій. Так, Н. М. Коркунов до її елементів відносив права та обов’язки [99, с. 422]. С. С. Алєксєєв окрім цих елементів виокремлював форми відповідальності суб’єкта [3, с. 12–19]. Вважаємо, що елементи юридичної конструкції не можуть бути сталими. Їх набір залежить від предмету і методу правового регулювання тієї чи іншої галузі права. Такої ж думки притримується й О. В. Зінченко [77, с. 142].

Не заглиблюючись у проблему предмету та методу правового регулювання кримінального права, зазначимо, що нам імпонує підхід А. В. Альференко, яка вважає, що предметом кримінально-правового регулювання є поведінка людей у рамках суспільних відносин. Виникнення кримінально-правових відносин пов’язується з наявністю юридичного складу, елементами якого є вчинення діяння, передбаченого статтею Особливої частини КК (у тому числі злочину), а також встановлення правоохоронними органами та (або) судом усіх обставин, що дозволяють оцінити поведінку особи з позиції кримінальної відповідальності. Сторонами цих відносин виступають, з одного боку, суд або посадові особи відповідних правоохоронних органів, а з іншого – особа, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК. На думку цього ж дослідника, метод правового регулювання кримінального права – це спосіб упорядкування поведінки правозастосовних органів (суду, посадових осіб правоохоронних органів) у рамках суспільних відносин, що становить систему взаємопов’язаних елементів – засобів (зобов’язувань: активних і пасивних (заборон) та дозволів) і прийомів кримінально-правового регулювання (притягнення особи до кримінальної відповідальності, незастосування кримінальної відповідальності та звільнення від неї) [7, с. 11–12].

Характеризуючи давність як юридичну конструкцію кримінального права, звернемо увагу на тому, що слово «давність» в українській мові означає: 1. Велику часову віддаленість виникнення, здійснення чого-небудь; давноминулі часи. 2. Довгочасне існування, застарілість // Час, протягом якого зберігається що-небудь. 3. Термін, протягом або після якого втрачається або набувається право на що-небудь [30, с. 271].

У законодавстві України термін «давність» використовується в різних значеннях. У ст. 536 МК – давність виконання постанови органу доходів і зборів про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил [134]. У ч. 9 ст. 17, ч. 1 ст. 50 БК визначаються ті випадки, на які позовна давність не поширюється [28]. Глава 19 розділу V ЦК (а також статті інших розділів цього Кодексу – 786, 863, 925, 926, 1106, 1157, 1293) регламентують позовну давність, ст. 344 ЦК – набувальну давність [274]. Ст. 322 ГК передбачає позовну давність для вимог, що випливають з неналежної якості робіт за договором підряду на капітальне будівництво [43]. Ст. 20 СК – застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних відносин [199]. Ст. 119 ЗК – набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність) [76]. Статті 388-393 КТМ регламентують також позовну давність [93]. У Законах України вживається поняття „позовна давністьть” («Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту продукції» [167], «Про міжнародне приватне право» [177], «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» [176]).

Як буде зазначено у підрозділі 1.2 дисертаційного дослідження, давність як поняття бере свій початок з цивільного права, а вже пізніше закріплюється у нормах кримінально-правових нормах. Одночасно давність – це загальнотеоретичне поняття. Тому у теорії права склалося його доктринальне розуміння. Як правило, давність розглядається як юридичний факт. Так, Г. Ф. Шершеневич вважав, що давність – це юридичний факт, закінчення відповідної кількості часу, який, за наявності інших умов здатен припинити, а в деяких випадках і встановити юридичні відносини [280, с. 134]. За уточненням Ю. С. Гамбарова, давність – це визнане позитивним правом перетворення фактичного стану в юридичну дію часу [37, с. 668]. Вчені-криміналісти також пов’язують давність з закінченням певних строків, визначених у законі (а точніше – ототожнюють поняття «давність» та «строк давності»). Так, Ю. В. Баулін визначає поняття «строк давності» як «передбачений КК певний проміжок часу після вчинення злочину, сплив якого є підставою звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності» [16, с. 158]. Відповідне ототожнення має місце і в інших наукових працях [96, с. 118–119, 134; 145, с. 140–141, 193; 108, с. 313, 388; 200, с. 67; 214, с. 18].

Тому елементом давності як юридичної конструкції кримінального права є певний строк, визначений у КК. З’ясуємо відмінність між часом та строком. Час та простір – це філософські категорії, за допомогою яких позначаються форми буття речей і явищ, які відображають, з одного боку, їх спів-буття, співіснування (у просторі), з іншого – процеси зміни один одним (у часі), тривалість їх існування [44].

В українській мові слово «час» означає: 1) філос. одну з основних форм існування матерії, яка виявляється в тривалості буття; 2) тривалість існування явищ і предметів, яка вимірюється століттями, роками, місяцями, годинами, хвилинами і т. ін. [30, с. 1594].

Час є основою для біологічного, соціального, правового та іншого часу, це час співіснування матеріальних об’єктів. Фізичними ознаками часу є: власний час матеріальної системи; потужність «носіїв» фізичного часу; однаковість часу; дискретність; зв'язок з матерією в часі;власний час об’єкта - час, що відраховується по годинах, які рухаються разом з об’єктом; момент часу як тимчасова координата, що відповідає певній події; темп часу; минуле, сьогодення і майбутнє;спрямованість часу; час як енергетичний стан матерії;форма протікання всіх механічних, органічних і психічних процесів,умова можливості зміни, руху, розвитку; неоднорідність; прискорення або уповільнення; універсальність за своєю природою і залежність від стану простору і від фізичних процесів та їх взаємодій [19, с. 16, 133, 134, 158, 280].

Час не підлягає правовому регулюванню, він об’єктивний, а його перебіг – безповоротний. Засобом впливу на поведінку людей використовується не філософська категорія «час», а строк, який поєднує об’єктивні та суб’єктивні начала [24, с. 4].

В українській мові слово «строк» означає: 1) установлений визначений для кого-, чого-небудь відрізок часу // відрізок часу взагалі; 2) установлений, призначений час, момент [30, с. 1404]. У той же час синонімом до слова «строк» в українській мові використовується слово «термін», яке означає: 1) відтинок, проміжок часу, визначений, установлений для чого-небудь; 2) призначений, установлений момент, час виконання або настання чого-небудь [30, с. 1444].

ЦК містить поняття строку та терміну. У ст. 251 визначається, що «строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення» (ч. 1), а «терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення» (ч. 2).

КПК визначає поняття процесуальних строків, якими визнаються встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії (ч. 1 ст. 113).

На думку С. О. Заїки, «поняття «строк» і «термін» у юридичному розумінні тотожні. Найкраще й доречніше, на наш погляд, вживати та оперувати у кримінально-процесуальній науці поняттям «строк». Вживання різних термінів, навіть термінів-синонімів, що означають одні й ті ж поняття, призводить до зайвої плутанини» [70, с. 176]. Точку зору цього науковця ми поділяємо, враховуючи те, що цивільне законодавство України розмежовує поняття «строк» та «термін», надаючи їм різного значення. Тому для уникнення зайвої плутанини вважаємо за доцільне в КК використовувати слово «строк».

Як зазначалося вище, вчені-криміналісти досить часто ототожнюють поняття «давність» та «строк давності». Роблять це й теоретики права. Зокрема, А. С. Торопкін, з одного боку, закликає розрізняти поняття «давність» та «строк давності», а з іншого – робить спробу встановити істотні ознаки давності як юридичного строку [215, с. 43]. Цей автор визначає, що давність – це встановлений законом строк, із закінченням якого незмінно існуючі фактичні відносини, що відхиляються від правової моделі, за наявності згоди правонабувача легалізуються шляхом надання правонабувач певних прав [215, с. 9].

Однак ще Д. І. Мейєр писав, що часто під давністю розуміють саме давнісний строк, вживаючи, наприклад, «сплив (закінчення) давності», «минуло дві, три давності» тощо [133, с. 69]. Такі ж вирази використовуються і в КК: «перебіг давності» (ч.ч. 2, 3 ст. 49, частини 3, 4 ст. 80 КК), «питання про застосування давності» (ч. 4 ст. 49, ч. 5 ст. 80 КК).

Зазначимо, що загальноправова властивість будь-яких строків – це нормативне вираження тривалості певних часових періодів та забезпечення нормальної протяжності (ритму) юридичного процесу. Закінчення певного строку є важливим в юридичній конструкції давності, адже строк – це не проста форма прояву календарного часу, а один з ідеальних (абстрактних) уявлень про нього. Тобто, відповідні властивості має не давність, а її строк.

Тому поняття «давність» та «строк давності» співвідносяться як ціле і частина. Давність – це юридична конструкція кримінального права (ціле), а строк давності – її елемент (частина). На нашу думку, термінологічно неточними є такі вирази в КК: «перебіг давності» (ч.ч. 2, 3 ст. 49, ч.ч. 3, 4 ст. 80 КК, ч.ч. 2,3 ст. 96-5 КК), «обчислення давності» (ч. 4 ст. 96-5 КК). У цих випадках потрібно вести мову про строки давності. Відповідні законодавчі формулювання, на нашу думку, доцільно викласти так: «перебіг строків давності» та «обчислення строків давності». Водночас у КК України з урахуванням властивостей часу, які має строк давності сформульовано назви статей, в яких передбачено відповідні норми: «звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності» (ст. 49 КК), «звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності…» (ст. 80 КК) та «звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності» (ст. 106 КК).

Принагідно звернемо увагу на недосконалість назви ст. 96-5 КК України «Підстави для звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-правового характеру». Її недоліки, на нашу думку, виявляються у такому. По-перше, назва статті значно вужча за її зміст, оскільки у статті йдеться не лише про підстави звільнення, а й про підстави переривання та зупинення перебігу строків давності. По-друге, у частинах статті законодавець використовує термін «давність», у той час як у назві статті він його уникає. По-третє, заголовок ст. 96-5 КК не узгоджується з назвами ст.ст. 49 та 80 КК, в яких передбачаються аналогічні норми. З урахуванням викладеного вище пропонуємо назву ст. 96-5 КК викласти у такій редакції: «Звільнення юридичної особи від застосування заходів кримінально-правового впливу у зв’язку із закінченням строків давності».

Водночас у КК правильно вживаються формулювання «питання про застосування давності» (ч. 4 ст. 49, ч. 5 ст. 80 КК), «давність не застосовується» (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК). Оскільки у цих випадках йдеться не про строки як елемент давності, а власне про давність як юридичну конструкцію у цілому.

Також невдалим є формулювання, що має місце у ч. 3 ст. 106 КК: «… встановлюються такі строки виконання обвинувального вироку…». Вважаємо, що законодавець у цьому випадку пропустив термін «давність».

Строк давності, як і будь-який інший правовий час характеризується певними властивостями.

Перша властивість полягає у тому, що строк – це момент часу, який відображає початок (закінчення) певної взаємодії правових суб’єктів, матеріальних станів, подій у правовому просторі. Момент часу визначається як настання певного юридичного факту, з якого розпочинається відлік строків, пов’язаних з юридичними наслідками, або певного календарного строку, дати. У ст.ст. 49, 80, 96-5 КК момент відповідного правового часу чітко визначений – «з дня вчинення нею злочину», «з дня набрання чинності обвинувальним вироком», «з дня вчинення її уповноваженою особою будь-якого злочину…». Як справедливо зауважує Т. Л. Тенілова, неправильне визначення моменту часу в нормативно-правових актах може створити плутанину при їх застосуванні [213, с. 21].

Друга властивість строку – тривалість існування в часі правових відносин, подій, явищ, станів. Ця властивість позначає певний період, що минув від одного часу до іншого (власне строк). У статтях 49, 80, 96-5 та 106 КК тривалість строку давності чітко визначена. Причому законодавець встановлює диференційовані строки давності у відповідних статтях, які залежать від ступеня тяжкості вчиненого злочину та можливого покарання (ч. 1 ст. 49 КК), лише ступеня тяжкості вчиненого злочину (ч. 1 ст. 96-5, ч. 2 ст. 106 КК) та призначеного покарання за злочин відповідного ступеня тяжкості (ч. 1 ст. 80, ч. 3 ст. 106 КК).

Окрім цього, закінчення визначених у законодавстві строків припиняє охоронні кримінально-правові відносини. Не у зв’язку з право слухняною поведінкою особи, яка вчинила злочин, а у зв’язку з тим, що минуло ці строки. Тому «давнісні» норми не належать до кримінально-правового заохочення, яким у теорії кримінального права слушно визнають «сферу компромісу між державою та винним у вчиненні злочину, сферу нормативного визначеного «обміну» позитивних пост кримінальних дій на повне або часткове усунення кримінально-правових заборон» [149].

Третя властивість правового часу – послідовність, яка означає порядок існування правових процесів, станів, явищ. Вона визначає структуру тимчасових правових відносин, їх односпрямованість, перервність, неперервність, а також можливість поновлення та продовження. Враховуючи таку властивість часу, законодавець у ст.ст. 49, 80 та 96-5 КК допускає можливість зупинення та переривання строків давності. Водночас строки давності з певних підстав можуть відновлюватися (у випадку, якщо вони зупинялися) або обчислюватися заново (у випадку, якщо вони переривалися). Зупинення та переривання строків давності відбувається з настанням чітко визначених у КК подій, які будуть аналізуватися нижче.

Отже, першим елементом давності як юридичної конструкції кримінального права України є строк, визначений у кримінальному законі, що характеризується моментом часу, тривалістю та послідовністю.

Встановлюючи той чи інший строк давності, законодавець намагається спрогнозувати його, визначити найоптимальнішу тривалість для того, щоб відпала підстава притягати особу до кримінальної відповідальності, призначати покарання, не застосовувати заходи кримінально-правового характеру або не виконувати обвинувальний вирок. У зв’язку з чим це може відбуватися?

На думку одних дослідників, підставою застосування давності є недоцільність реагування держави на вчинений злочин. Так, на думку П. Я. Мшвеніярадзе, запізніле притягнення до кримінальної відповідальності не забезпечує мети загального та спеціального запобігання [139, с. 74]. Т. Ю. Погосян вважає, що застосування давності обумовлено тим, що призначення покарання через значний проміжок часу після вчинення злочину у зв’язку з втратою особою суспільної небезпеки, перетворює його в необґрунтований акт відплати, помсти [220, с. 431]. Як зазначав Н. С. Таганцев, час робить покарання не лише непотрібним, а й іноді шкідливим, робить притягнення особи до кримінальної відповідальності „беззмістовною помстою” [210, с. 343–344].

Ще одна група науковців вважає, що підставою для застосування давності є відпадіння суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин (Л. В. Іногамова-Хегай, Г. Д. Коробков, М. А. Махмудова, В. В. Сверчков, В. В. Скибицький, В. Є. Смольніков, Ю. М. Ткачевський та інші) [81, с. 124; 100, с. 35; 132, с. 28; 198, с. 227; 200, с. 90; 201, с. 7; 214, с. 187].

Значна частина науковців вважає, що підставою застосування давності є та обставина, що через певний проміжок часу відпадає суспільна небезпека самого діяння та особи, яка його вчинила. Такої точки зору дотримувалися А. А. Герцензон [39, с. 265], С. А. Данилюк [50, с. 16], М. Д. Дурманов [57, с. 29], П. А. Фефелов [268, с. 105], К. С. Широков [281, с. 23], І. В. Приходько [166, с. 21]. Критикуючи її, С. Г. Келіна вважає, що внаслідок давності відпадає суспільна небезпека особи винного, що є підставою для звільнення її від кримінальної відповідальності [86, с. 202–203].

У теорії кримінального права існує думка, що підставою застосування норм про давність покладено обставини процесуального характеру. На думку прихильників цієї точки зору, через певний проміжок часу складно виявити сліди злочину, істотно ускладнюється досудове розслідування, втрачають силу докази, забуваються або спотворюються в пам’яті відомості, що відомі свідкам, потерпілим тощо (Х. Д. Алікперов [4, с. 61–62], М. Б. Кострова [102, с. 49] та інші). Ця точка зору справедливо критикується, оскільки всі зазначені вище обставини не можуть впливати на давність (Ю. М. Ткачевський [214, с. 8], В. Є. Смольников [201, с. 14]). Зокрема, досить складно пояснити обставинами процесуального характеру наявність диференційованих строків давності (особливо невеликих).

На думку інших науковців, підставою застосування давності є принцип гуманізму [80, с. 9]. Обґрунтовуючи її, В. С. Савельєва пише, що загроза кримінальної відповідальності не може тяжіти над людиною протягом всього її життя; а притягнення до кримінальної відповідальності після закінчення певного строку перетворюється в невиправдану помсту [218, с. 435–436]. Аналогічну думку висловив З. А. Астемиров [12, с. 149]. Вважаємо, що принцип гуманізму враховується при конструюванні давності, однак окрім нього законодавець, очевидно, враховує й інші критерії.

Окремі науковці поєднують різні підстави. Так, В. М. Куц пише: «Досягнення цілей кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі неможливим (наприклад, унаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), або зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, адже зникає чи істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж, можуть бути втрачені речові та інші докази у справі» [119, с. 309]. Схожу позицію виклав А. Г. Мокшанов [138, с. 1227].

На нашу думку, держава може не реагувати на вчинений злочин тільки тоді, коли до моменту закінчення строків давності відповідне діяння визнається злочином. Згідно з ч. 1 ст. 11 КК суспільна небезпека – це одна з його обов’язкових ознак. За її відсутності діяння перестає визнаватися злочином, а отже відпадає підстава для реагування держави на вчинений злочин та на призначення покарання винуватому. Тому не можемо сприйняти точку зору про те, що підставою застосування давності є відпадіння суспільної небезпеки злочину.

Водночас вважаємо, що особа є найбільш суспільно небезпечною в момент вчинення злочину або протягом певного проміжку часу після цього. Тому запізніле реагування держави на вчинений злочин перетворює відповідальність особи, заходи кримінально-правового характеру, покарання (як призначене так і ні) у недоцільний акт помсти.

Однак не можемо погодитися з тим, що підставою застосування давності є втрата або істотне зниження суспільної небезпеки особи. Насамперед тому, що суспільна небезпека особи невіддільна від суспільної небезпеки злочину. А тому навіть з плином певного часу після вчинення злочину суспільна небезпека особи, як і суспільна небезпека злочину продовжує існувати. Окрім цього, законодавець України пов’язує втрату або істотне зниження суспільної небезпеки особи з її подальшою її поведінкою (бездоганна поведінка та сумлінне ставлення до праці – ч. 4 ст. 74 КК). А вона аж ніяк не може впливати на застосування до особи норм про давність.

Показники втрати або істотного зниження суспільної небезпеки особи надзвичайно складно встановити. Зокрема, у ст. 7 КК УСРР 1922 року під впливом соціологічної школи права було закріплено положення, що небезпека особи виявляється вчиненням дій, шкідливих для суспільства, або діяльністю, яка свідчить про серйозність загрози громадському порядку [249]. Окремі науковці також зазначали, що суспільна небезпека особи – це її особлива соціальна властивість, яка виникає в результаті існування у неї антигромадського особистого ставлення та полягає в реальній можливості вчинення злочину [270, с. 78]; певна готовність до вчинення конкретного злочину, суб’єктивна готовність вчиняти злочини загалом [94, с. 718–719]. На думку Ю. В. Бауліна, «… суспільна небезпечність особи знаходить своє вираження, насамперед, у вчиненні злочину, а в подальшому визначається, у першу чергу, ступенем можливості вчинення нею нового тотожного або однорідного злочину» [16, с. 154]. П. А. Фефелов обґрунтовано вважає цю позицію невиправданою, оскільки вона нагадує поняття «небезпечного стану особи». На думку цього науковця, основним показником суспільної небезпеки особи є вчинення нею суспільно небезпечного діяння [268, с. 137–138].

Підтримаємо точку зору, що вчинення особою конкретного злочину виступає єдиною підставою для визнання її суспільно небезпечною [34, с. 12]. Однак така думка вимагає певного коригування. Вважаємо, що суспільна небезпека особи, яка вчинила злочин, охоплюється суспільною небезпекою злочину. Закінчення певного строку після вчинення злочину не означає, що особа перестала бути суспільно небезпечною або така небезпека істотно зменшилася. Вважаємо, що на момент закінчення строків давності, визначених в кримінальному законі, особа, як і сам злочин, повинна бути суспільно небезпечною. Як вдало зауважував В. В. Сверчков, якби змінилася суспільна небезпека діянь особи (у бік її зниження, усунення), то потрібно було б говорити не про закінчення строків давності як підстави звільнення, а про декриміналізацію злочинного діяння чи зміну обстановки [198, с. 227].

На нашу думку, підставою застосування давності є недоцільність реагування держави на вчинений у минулому злочин (тобто, недоцільність притягнення до кримінальної відповідальності, звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання та незастосування заходів кримінально-правового характеру). Це – другий елемент давності як юридичної конструкції кримінального права. Він тісно пов’язаний з другим елементом, що відображає зв’язок суспільних відносин з часом, оскільки давність фіксує вплив часу (закінчення певного строку) на суспільні відносини, які виникли у зв’язку з вчиненням злочину та які змінилися через певні обставини. Такий взаємозв’язок відображає сутність давності.

Ураховуючи другий елемент давності як юридичної конструкції кримінального права, зауважимо, що вона виконує охоронну функцію, оскільки після закінчення перебігу строків давності застосовувати до особи заходи кримінально-правового впливу неефективно та недоцільно. Якщо це відбудеться, дії уповноважених осіб можуть бути розцінені як помилка або як зловживання правом.

Третім елементом давності як юридичної конструкції кримінального права України є об’єкт, з приводу якого виникають відповідні суспільні відносини. Це питання підлягає самостійному комплексному дослідженню, а тому не будемо окремо на ньому зупинятися. Лише зауважимо, що об’єктом давності, на нашу думку, є охоронні кримінально-правові відносини, які виникають з моменту вчинення злочину. Давність поширюється на конкретні суспільні відносини. Тому вчинення суспільно небезпечного діяння суб’єктом злочину породжує кримінально-правові суспільні відносини, пов’язані з давністю.

Четвертий елемент давності – суб’єкти суспільних відносин, яких «зачіпає» давність. Ними, з одного боку, є особа, яка вчинила злочин, а з іншого – держава, її уповноважені органи, які й застосовують кримінальний закон до конкретної життєвої ситуації. Давність як юридична конструкція кримінального права України, на нашу думку, виконую дисциплінуючу функцію, оскільки певним чином дисциплінує уповноважені органи держави, стимулює їх належно здійснювати свої повноваження для своєчасного застосування до особи заходів кримінально-правового впливу.

П’ятим елементом давності як юридичної конструкції кримінального права України є юридичні наслідки, які наступають в результаті закінчення строків давності. Такими наслідками, як це зазначається у ст.ст. 49, 80, 96-5, 106 КК є звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від відбування покарання, звільнення від застосування заходів кримінально-правового характеру. Саме у зв’язку з настанням цих юридичних фактів припиняються охоронні кримінально-правові відносини. У теорії кримінального права останніх років відповідні юридичні наслідки застосування давності поряд з іншими виами науковці відносять до заходів кримінально-правового впливу [31, с. 8; 194, с. 135; 285, с. 218]. О.О. Книженко розглядає звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування у системі кримінально-правовиз санкцій [90, с. 12].

Отже, давність – це юридична конструкція кримінального права України, за допомогою якої в кримінально-правових нормах фіксується взаємодія часу та суспільних відносин, яка складається зі строку, визначеного у кримінальному законі, підстав застосування давності, об’єкта, з приводу якого виникають суспільні правовідносини, їх суб’єктів та юридичних наслідків давності. Констатація того, що давність є юридичною конструкцією зумовила й подальший виклад теоретичного матеріалу – не окремо щодо кожного з видів застосування давності, а з урахуванням її елементів.

<< | >>
Источник: ГОЛОВЧАК МАР’ЯН МИХАЙЛОВИЧ. ДАВНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2014. 2014

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.1 Поняття та структура давності як юридичної конструкції кримінального права України:

  1. 2.2. Об’єктивна сторона злочину «фіктивне підприємництво»
  2. ВСТУП
  3. 3.3. Судове вирішення індивідуальних трудових спорів і конфліктів
  4. ВСТУП
  5. 1.1 Поняття та структура давності як юридичної конструкції кримінального права України
  6. 1.2 Давність у вітчизняному кримінальному законодавстві: ретроспективний аналіз
  7. 1.3 Давність за кримінальним законодавством окремих зарубіжних країн
  8. 2.1 Початковий та кінцевий моменти строків давності
  9. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ