<<
>>

2.1. Об’єкт злочину «фіктивне підприємництво»

Питання про те, що саме слід визнавати об’єктом злочину чи не найбільшої актуалізації у вітчизняній науковій царині зазнало зі здобуттям Україною незалежності. Поряд із подальшим розвитком положень панівної за радянських часів теорії про об’єкт злочину як суспільні відносини, вчені починають реанімувати знані з дореволюційних часів концепції та поглиблювати їхній теоретичний базис.

Не зменшуючи значення для розвитку теорії сучасного кримінального права всіх відомих підходів, вважаємо за необхідне виділити серед них той, у рамках якого об’єктом злочину визнаються соціальні цінності. Його концептуальних положень ми й будемо додержуватися в цій роботі.

На наше переконання, необхідно погодитися з С.С. Яценко, Є.В. Фесенко та іншими дослідниками, котрі однією з основних причин правильності й логічності визнання об’єктом злочину соціальних цінностей називають приписи ст. 3 Конституції України. Як пам’ятаємо, відповідно до цієї норми людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (курсив наш - В.Б.). Ураховуючи прямий характер дії конституційних норм, обґрунтованою вважаємо пропозицію Є.В. Фесенка про необхідність закладення наведеного конституційного принципу до галузевого, у тому числі кримінального, законодавства [310, с. 67]. Нажаль, тематика й обсяги дисертаційного дослідження не дозволяють нам на його сторінках узяти участь у дискусії з цього приводу.

Менш дискусійним, але не менш значущим є питання типології об’єктів злочину, яка є розвиненою та докладною їхньою класифікацією за вертикаллю й горизонталлю.

Найбільш поширеною класифікацією об’єктів злочинів за вертикаллю є розроблена за радянських часів триступенева конструкція: 1) загальний (генеральний); 2) родовий (груповий, спеціальний); 3) безпосередній (конкретний, індивідуальний) [196, с. 18]. У роботах деяких учених, наприклад М.Й.

Коржанського, А.В. Наумова, міститься пропозиція розширити таку класифікацію до чотирьох ступенів, додавши між родовим і безпосереднім об’єктом видовий [126, с. 74], що виглядає доволі логічно з огляду на структуру Особливої частини КК Російської Федерації, яка поділяється на розділи, а ті, у свою чергу, - на глави. А, наприклад, Ю.О. Кучер і М.В. Мазур пропонують шестиступеневу класифікацію об’єктів злочину за вертикаллю залежно від обсягу поняття «об’єкт злочину»:

1) загальний об’єкт;

2) типовий об’єкт;

3) родовий об’єкт;

4) видовий об’єкт;

5) безпосередній юридичний об’єкт;

6) фактичний об’єкт [136, с. 292].

Заради об’єктивності слід сказати, що крім пропозицій розширити кількість ступенів у класифікації об’єкту за вертикаллю, висловлювалися думки й про їх скорочення до двох. Наприклад, М.В. Рудик писав, що дана класифікація має бути двочленною та включати родовий і безпосередній об’єкти з огляду на те, що загальний об’єкт злочину, як вся сукупність суспільних відносин, що охороняється кримінальним законом, не може бути об’єктом як елемент складу злочину [133, с. 61]. Нажаль учений не вказує, чому, із урахуванням тих самих посилок, у його класифікації знайдено місце для родового об’єкту.

Як бачимо з наведеного, є підстави говорити про певну умовність класифікацій об’єктів злочину за вертикаллю. Утім, незважаючи на це, вона використовується й у правотворчій діяльності - при оптимізації структури кримінального кодексу, й під час кваліфікації злочинів - полегшуючи визначення місця певної статті у відповідному розділі Особливої частини.

На наш погляд, триступенева класифікація об’єктів не повною мірою відповідає завданням раціонального правозастосування й особливого прояву цей факт набуває саме під час аналізу злочинів у сфері господарської діяльності, про що буде сказано далі. Таким чином, ураховуючи окремі специфічні моменти конструювання законодавцем деяких розділів Особливої частини КК України (у тому числі розділу VII), маємо опиратися у своєму аналізі на чотирьохступеневу класифікацію об’єктів злочину за вертикаллю: 1) загальний; 2) родовий; 3) видовий (підгруповий); 4) безпосередній.

Класифікація об’єктів злочину за горизонталлю відбувається на рівні безпосереднього об’єкту, охопленого однією кримінально-правовою нормою. Необхідність створення такої системи пояснюється властивістю окремих правопорушень спричиняти шкоду або створювати загрозу її спричинення кільком групам соціальних цінностей. Через це безпосередній об’єкт прийнято поділяти на основний і додатковий. Останній, у свою чергу, може бути поділений на обов’язковий і факультативний.

Не вдаючись у теоретичні роздуми щодо вищенаведеного, далі пропонуємо проаналізувати об’єкт злочину «фіктивне підприємництво» через призму взятих нами за основу класифікацій за вертикаллю й горизонталлю.

Про загальний об’єкт цього суспільно небезпечного протиправного діяння слід сказати, що він, беззаперечно, однаковий із усіма іншими злочинам - стан правопорядку в суспільстві. Визначити ж родовий об’єкт нам із одного боку допомагає законодавець. Як пам’ятаємо, статті в тексті КК України об’єднані в розділи за ознакою саме родового об’єкта злочину. Проте, зважаючи на різні причини, є й певні виключення з цього правила. Наприклад, заздалегідь не обіцяне придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК України), є спеціальним видом заздалегідь не обіцяного приховування злочину як виду причетності до злочину. Таким чином даному діянню обов’язково передує предикатний злочин. У даному випадку - це злочин проти власності, у результаті якого порушено право власності, тобто спричинено шкоду родовому об’єктові злочинів проти власності. Заздалегідь же не обіцяне придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного в результаті вчинення предикатного злочину, ускладнює його розкриття або розслідування, тим самим завдаючи шкоди не праву власності, яке вже було порушене, а правосуддю.

Законодавець розмістив ст. 205 КК України в розділі VII Особливої частини «Злочини у сфері господарської діяльності», що дає нам підстави говорити про установлений законом порядок господарської діяльності як про родовий об’єкт цього злочинного діяння. На користь цього припущення можна навести доводи інших учених. Так, наприклад, Т.В. Досюкова називає родовим об’єктом лжепідприємництва (декриміналізований федеральним законом від 07 квітня 2010 року російський аналог фіктивного підприємництва у вітчизняному кримінальному кодексі), як і всіх злочинів, розміщених у розділі VIII КК РФ (Злочини у сфері економіки), систему суспільних відносин, які забезпечують нормальне функціонування економіки країни як цілісного організму, єдиного народногосподарського комплексу [81, с. 16]. Ураховуючи розташування ст. 173 КК РФ у структурі кримінального кодексу, до групи злочинів, які посягають на відносини у сфері економічної діяльності відносить його також М.Ю. Ковяров [117, с. 11]. Про те, що чинний КК України по-іншому вирішує питання про родовий об’єкт низки кримінально-караних діянь, об’єднаних у розділ VII Особливої частини, говорять О.О. Дудоров і С.Р. Тагієв. На даний момент до вказаного розділу кримінального кодексу віднесені деякі посягання, які раніше на законодавчому рівні розглядалися як злочини проти держави, проти довкілля, проти соціалістичної системи господарювання [131, с. 445]. Зважаючи на це, навіть беручи до уваги правила побудови Особливої частини КК України, вважаємо не цілком правильним визначати родовий об’єкт фіктивного підприємництва як установлений законом порядок здійснення господарської діяльності. Рамки діяльності, яка об’єктивно поставлена під охорону норм, об’єднаних у розділі VII Особливої частини КК, визначаються значною кількістю нормативно-правових актів різних регулятивних галузей законодавства, а не лише законодавством господарським, як це може здаватися з назви. Здійснена нижче конкретизація на рівні видового (підгрупового) об’єкта злочину дає можливість конкретизувати коло соціальних цінностей, шкода яким може заподіюватися окремими групами злочинів, передбачених статтями розділу VII Особливої частини КК України. Серед них, до речі, є саме злочини проти порядку зайняття господарською діяльністю. І складають вони лише частину суспільно небезпечних діянь, розміщених у розділі. Це ілюструє ситуацію, коли законодавець, формулюючи назву розділу Особливої частини кримінального кодексу, фактично створив підстави для теоретичного звуження родового об’єкту цих злочинів до видового об’єкту окремої групи з їх загальної кількості. Ураховуючи це, можемо стверджувати, що незважаючи на назву - «Злочини у сфері господарської діяльності» - родовий об’єкт фіктивного підприємництва є ширшим ніж порядок її здійснення. На наш погляд, логічніше було б вести мову про порядок здійснення економічної діяльності.

Зважаючи на підкреслену різними дослідниками штучність і еклектизм утворення вказаного розділу кримінального кодексу, вкрай ускладнюється й класифікація передбачених у ньому злочинів. Розробка власної класифікації не є та не може бути завданням нашого дослідження, тому ми орієнтуватимемось на систему, запропоновану визнаним спеціалістом у вивченні злочинів у сфері господарської діяльності О.О. Дудоровим. Отже, залежно від видового об’єкта злочини у сфері господарської діяльності, розміщені законодавцем у розділі VII Особливої частини КК України, можна впорядкувати таким чином:

1) злочини проти системи грошового обігу та фондового ринку (статті 199, 200, 222-1, 223-1, 223-2, 224, 232-1, 232-2);

2) злочини проти системи оподаткування і системи загальнообов’язкового державного соціального страхування (статті 204, 212, 212-1, 216);

3) злочини проти бюджетної системи (статті 210, 211);

4) злочини проти порядку переміщення предметів через державний кордон України (ст. 201);

5) злочини проти порядку зайняття господарською діяльністю (статті 203-1, 203-2, 205, 206, 209, 209-1, 213, 227);

6) злочини проти прав кредиторів (статті 219, 222);

7) злочини проти засад добросовісної конкуренції (статті 229, 231, 232);

8) злочини проти порядку приватизації (ст. 233) [131, с. 449].

Як бачимо з наведеного, видовим об’єктом злочину «фіктивне підприємництво» можна визнати «порядок зайняття господарською діяльністю». Погоджуючись взагалі з наведеним формулюванням, вважаємо, що воно все ж таки потребує невеличкого уточнення. На наш погляд, говорячи про об’єкт злочину, треба вести мову не просто про порядок зайняття господарською діяльністю, а про цей порядок із додержанням приписів чинного законодавства, тобто - врегульований законом. Про конкретний нормативно-правовий акт тут говорити не можна, бо, як ми вже вказували вище, дана діяльність є вельми складною з точки зору регулятивного законодавства й врегульована багатьма нормативно-правовими документами: як законами, так і підзаконними актами. Іноді в науковій літературі можна зустріти формулювання «нормальна господарська (підприємницька) діяльність» [79, с. 6], «нормальне функціонування економіки» [81, с. 16] (курсив наш - В.Б.) тощо. На наш погляд, подібне формулювання не лише ілюструє прагнення окремих дослідників до узагальнень, які несуть незначне смислове навантаження, а й у сучасних умовах є деструктивним для правильного орієнтування правозастосовчої практики. Для обґрунтування даного твердження маємо власні доводи.

Великий тлумачний словник сучасної української мови дає чотири основних поняття терміну «норма», головним серед яких є «звичайний, узаконений, загальноприйнятий, обов’язковий порядок, стан і т.ін.» [47, с. 792]. Нажаль наведена дефініція не витримує критичного аналізу з боку юриста. Ми прекрасно розуміємо, що «звичайний» і «загальноприйнятий» не те саме, що «узаконений» і «обов’язковий». Взагалі поняття «норма» має більше двох десятків значень і охоплює цариною свого застосування юриспруденцію, економіку, медицину, соціологію, політологію, психологію, філологію, біологію, екологію тощо. Ураховуючи концепцію соціальних цінностей як об’єкту злочину, важливим для побудови своїх подальших доводів вважаємо визначення соціальної норми як загальноприйнятих правил, зразків поведінки, стандартів діяльності, що забезпечують впорядкованість, стійкість і стабільність соціальної взаємодії індивідів і груп [145, с. 97-98]. На тому, що соціальні норми можуть бути не тільки офіційно встановленими, але й такими, які склалися під впливом соціальної практики, наголошує О.С. Воронін. Також він указує, що вони є правилами громадської (суспільної) поведінки та прояву людини в конкретно-історичних умовах життя суспільства. Вони визначають сформовані або встановлені стандарти поведінки особи в групі, додержання яких є для індивіда необхідною умовою взаємодії [53, с. 62]. Таким чином, «нормальний», тобто такий, що відповідає нормі, - не завжди законний. Кожна соціальна група має власні звичаї, правила поведінки, традиції, які часто утворюють свою субкультуру. Для представників певних субкультур нормальною є поведінка, яка більшістю членів суспільства сприймається як девіантна, тобто така, що відхиляється від їхнього нормального сприйняття. Не секрет, що для окремого кола осіб чеснотами є вчинення правопорушень, у тому числі злочинів, утім більшістю суспільства така поведінка є девіантною, що підтверджується передбаченням за неї відповідальності, санкціонованої з боку держави.

Останнім часом для деяких представників суспільства нормальною стала така «господарська» діяльність, у рамках якої відбувається недодержання або пряме порушення встановлених регулятивним законодавством норм. Із урахуванням того, що дана діяльність має лише деякі ознаки законної або не має їх зовсім, ми взяли цей термін у лапки. Для різних регіонів характерна своя специфіка. У Донбасі та Кривбасі вона полягає у незаконному видобутку корисних копалин, у Карпатах і Поліссі - у незаконній вирубці лісів, для прикордонних регіонів характерні діяння, пов’язані з незаконним переміщенням предметів через державний і митний кордон, тощо.

Ураховуючи вищенаведені доводи, вважаємо, що застосовувати термін «нормальний» для характеристики об’єкта злочину, передбаченого ст. 205 КК України, небажано. На наш погляд, коректніше буде говорити законну господарську діяльність, тобто таку, що відповідає приписам чинного законодавства.

Щодо безпосереднього об’єкту злочину «фіктивне підприємництво» маємо зазначити, що це більш конкретизована група соціальних цінностей, якій у результаті вчинення цього злочину завдається шкода або створюється загроза її заподіяння.

Специфічною юридичною природою фіктивного підприємництва частково пояснюються точки зору на його безпосередній об’єкт.

Так, провідний спеціаліст у царині вивчення злочинів у сфері господарської діяльності О.О. Дудоров називає основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 205 КК України, встановлений законодавством порядок здійснення підприємницької діяльності. Додатковими об’єктами є закріплений порядок оподаткування або кредитування, засади добросовісної конкуренції, право власності [86, с. 569-570].

Також Н.О. Гуторова, називаючи об’єктом фіктивного підприємництва суспільні відносини, які складаються в процесі здійснення підприємницької діяльності, вважає, що внаслідок вчинення цього злочину шкода може бути заподіяна і податковим відносинам [70, с. 60]. Бачимо, що на відміну від однозначної констатації наявності окремих додаткових об’єктів О.О. Дудоровим, Н.О. Гуторова відзначає не постійну їхню присутність, а лише можливість (курсив наш - В.Б.) існування в окремих випадках.

На наш погляд, підхід О.О. Дудорова є більш прийнятним, зважаючи на податкову складову суспільної небезпечності фіктивного підприємництва, обґрунтовану ним у своїх працях [85, с. 147-185].

Не оминули своєю увагою питання, які аналізуються, і наші закордонні колеги. Наприклад, російський науковець М.Ю. Ковяров називав безпосереднім об’єктом лжепідприємництва, до його декриміналізації, суспільні відносини, які виникають із приводу встановленого порядку здійснення підприємницької діяльності [117, с. 11].

Інший російський учений Т.В. Досюкова вказує, що безпосередній об’єкт лжепідприємництва - це суспільні відносини, які формуються лише в царині законної підприємницької діяльності, а саме: відносини, які виникають між самими підприємцями (за горизонталлю); відносини підприємців (як індивідуальних, так і колективних) із органами державного управління (за вертикаллю); а також відносини, які існують між підприємцями та споживачами. Не виключає пані Досюкова також існування додаткових об’єктів злочину залежно від мети створення лжеорганізації [81, с. 16].

Як бачимо з вищенаведеного, безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 205 КК України, у визначенні вчених має дещо звужений вигляд порівняно з виділеним нами вище видовим об’єктом даного злочину. Як пам’ятаємо, видовим об’єктом ми виділили «порядок зайняття господарською діяльністю відповідно до приписів чинного законодавства», а основним безпосереднім - «встановлений законодавством порядок здійснення підприємницької діяльності».

Для правильного розуміння виявленої відмінності треба звернутися до спеціального - галузевого нормативно-правового акту, який урегульовує ці види діяльності. Таким документом є Господарський кодекс України.

Так, у ч. 1 ст. 3 ГК України вказано, що господарською діяльністю є діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. У ч. 2 ст. 3 законодавець указав, що господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва - підприємцями. Господарська ж діяльність, яка здійснюється без мети одержання прибутку, є некомерційною господарською діяльністю.

Також поняття підприємництва як виду господарської діяльності уточнюється в тексті ст. 42 ГК України. Ним називається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Хоча, деякі судді у своїй роботі ігнорують вищевказані приписи господарського кодексу, посилаючись у своїх рішеннях на положення ст. 1 Закону України «Про підприємництво», який утратив чинність (крім ст. 4) ще з 01 січня 2004 року. Так, наприклад, суддя Вишгородського районного суду Київської області

В.В. Підкурганний у вироку від 17 травня 2013 року зазначає, що дві особи, посягаючи на встановлений законодавством України порядок здійснення підприємницької діяльності, порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності і права власності, діючи в порушення ст. 1 Закону України «Про підприємництво» (курсив наш - В.Б.), згідно якого

«Підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними і юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законом», ст. 10 вищезгаданого Закону (курсив наш - В.Б.), якою передбачено, що «підприємець зобов’язаний не заподіювати збитку природному середовищу, не порушувати права і інтереси громадян, підприємств, установ, організацій і держави, які охороняються законом», і порушуючи інші норми законодавства України, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх протиправних дій, передбачаючи настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді спричинення матеріального збитку охоронюваним законом інтересам держави і свідомо допускаючи їх настання, маючи намір на отримання незаконного доходу, діючи умисно, з корисливих мотивів, в третьому кварталі 2006року (курсив наш - В.Б.), точної дати не встановлено, знаходячись в невстановленому місці у місті Києві, вирішили систематично займатися фіктивним підприємництвом, тобто створенням і придбанням суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) без мети здійснення комерційної діяльності, а виключно з метою прикриття незаконної діяльності, яка виражалася б у сприянні за матеріальну винагороду різним суб’єктам підприємницької діяльності України, що реально діють, в проведенні безтоварних операцій, незаконному переказі безготівкових грошових коштів в готівку, в мінімізації зобов’язань з податку на додану вартість та штучному завищенні валових витрат, тобто в умисному ухиленні від сплати податків в особливо великих розмірах, з використанням реєстраційних документів, печаток і розрахункових рахунків суб’єктів господарювання, які здійснюють фіктивну діяльність [7].

Із наведеного прикладу бачимо, що вказаний суддя жодним чином не враховує факт втрати чинності законодавчим актом, на якій він посилається у постановленому вироку. Не може в наведеній ситуацій слугувати виправданням для правозастосовника й правило застосування закону, який діяв на момент вчинення правопорушення, бо «в третьому кварталі 2006 року» і ст. 1, і ст. 10 Закону України «Про підприємництво» мінімум два з половиною роки як утратили чинність. На превеликий жаль подібні випадки низького рівня компетентності правозастосовників навіть такого високого рівня як судді непоодинокі, що буде проілюстровано в роботі також нижче.

Як видно з наведеного, поняття «господарська діяльність» є ширшим за поняття «підприємництво» й вони співвідносяться як родове та видове відповідно. Зважаючи на це, абсолютно правильним є прийняття за основу більш широкого - родового - поняття у визначенні видового об’єкта злочину, а звуженого - видового - поняття у визначенні безпосереднього об’єкта злочину.

Нажаль, наведене у ст. 3 ГК України законодавче визначення не можемо назвати позитивно інформативним із огляду на вимоги процесу кримінально- правової кваліфікації. Так, якщо про «економічні» результати якось можна сформувати свою уяву, то з результатами «соціальними» не все зрозуміло. Можемо припустити, що під соціальними результатами треба розуміти такі наслідки господарської діяльності, які мають значення для суспільства. Проте, це не вихід. Така відповідь одразу ж викликає нові запитання: чи для всього суспільства ці наслідки повинні мати значення або ж для якоїсь його частини; якщо для всього суспільства, то це автоматично робить їхнє існування нереальним; якщо для частини, то для якої саме, що знову таки вкрай ускладнює фактичне встановлення даної ознаки під час кваліфікації злочинів.

Іншу групу питань пов’язуємо з якісною характеристикою як економічних, так і соціальних результатів. Законодавець не вказує, чи повинні вони бути виключно позитивними, або ж допускається негативні наслідки та, якщо допускаються, у яких саме випадках. І економічні, і соціальні результати можуть бути й позитивними, і негативними; історія становлення та розвитку економічних систем різних держав (у тому числі й вітчизняної) рясніє прикладами чергування підйомів і кризових періодів, які об’єктивно впливають на господарську діяльність окремих суб’єктів і її результати.

Не додає, на наш погляд, конкретики також сформульована законодавцем мета підприємницької діяльності - одержання прибутку. Як ми розуміємо, особливо в умовах сучасних реалій, одержання прибутку може бути не лише не пов’язане з досягненням соціальних результатів, а й відверто ігнорувати них.

Беручи до уваги вищевикладені роздуми, вважаємо за необхідне виділити параметри, які мають значення для правильної кваліфікації фіктивного підприємництва. По-перше, підприємницькою слід вважати лише таку діяльність, що здійснюється в рамках приписів чинного законодавства. Із цього приводу вельми важливими є згадувані вище теоретичні висновки Т.В. Досюкової про те, що безпосереднім об’єктом лжепідприємництва за КК РФ необхідно було визнавати суспільні відносини, які виникають виключно в царині законної підприємницької діяльності [81, с. 16] (курсив наш - В.Б.). Схоже формулювання бачимо й у роботах Н.А. Деуленко, котра, описуючи безпосередній об’єкт злочину російського лжепідприємництва, веде мову про суспільні відносини, які формуються в сфері забезпечення реалізації конституційного права на організацію та здійснення законної (нормальної) підприємницької діяльності [79, с. 6] (курсив наш - В.Б.). По-друге, під соціальними результатами пропонуємо вважати лише позитивні наслідки, які не тягнуть за собою порушення гарантованих законом прав інших осіб.

Порівнюючи проаналізовані вище ознаки з фіктивним підприємництвом, тобто зі створенням або придбанням суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійсненням видів діяльності, щодо яких є заборона, бачимо, що воно однозначно не є підприємницькою діяльністю у світлі приписів чинного законодавства. Причиною цього є мета злочину, передбаченого ст. 205 КК України, про що детальніше буде сказано у відповідному підрозділі роботи. Разом із тим, фіктивне підприємництво має окремі ознаки підприємництва у розумінні положень ст. 3 ГК України. Серед них особливо виділяється мета одержання прибутку.

Крім того, зміст поняття «фіктивне підприємництво», розміщеного в диспозиції ст. 205 КК України, не співвідноситься з поняттям підприємництва (не фіктивного, законного), наведеного в ст. 3 ГК України, про що буде сказано детальніше у підрозділі, присвяченому аналізові об’єктивної сторони злочину.

Утім, навіть наведені дефініції дають змогу однозначно констатувати, що безпосередній об’єкт злочину «фіктивне підприємництво» може містити кілька споріднених груп соціальних цінностей. Наприклад, створення суб’єкта підприємницької діяльності пов’язане з порядком її здійснення; придбання таких суб’єктів - і з порядком здійснення підприємницької діяльності, і з реалізацією й/або набуттям права власності; прикриття незаконної діяльності або діяльність, яка заборонена законом, може спричиняти шкоду або створювати загрозу її спричинення системі оподаткування або ж знов таки праву власності тощо.

Усі вказані групи безпосередніх об’єктів за певних обставин можна визнати основним безпосереднім об’єктом фіктивного підприємництва. Утім, наприклад, С.О. Жовнір указує, що наявність декількох безпосередніх об’єктів злочину суперечить загальній теорії об’єкта у кримінальному праві, а тому правильним є визнання їх додатковими безпосередніми об’єктами злочину [92, с. 10]. Погоджуючись із точкою зору про можливість (саме можливість, а не однозначне прийняття як даність) визнання споріднених груп соціальних цінностей додатковими об’єктами фіктивного підприємництва, не можемо підтримати першу частину твердження автора. Існування кількох основних безпосередніх об’єктів одного злочину не виключається сучасною кримінально-правовою наукою. Так, наприклад, Ю.О. Кучер і М.В. Мазур наголошують на існуванні альтернативного об’єкту злочину, тобто на феномені існування в одному складі двох і більше саме основних безпосередніх об’єктів [136, с. 294]. Утім для характеристики фіктивного підприємництва, на наш погляд, цю теорію застосовувати не варто з огляду на обставини, які викладемо нижче.

Як пам’ятаємо, додатковий обов’язковий (необхідний) об’єкт злочину характеризується тим, що необхідною умовою наявності складу злочину є те, що поряд із основним об’єктом обов’язково відбувається посягання на додатковий об’єкт. Додатковий же факультативний (необов’язковий) об’єкт злочину - це такий додатковий об’єкт, завдання шкоди якому не є обов’язковою умовою вчинення відповідного злочину [136, с. 294]. Законодавець сформулював склад злочину, передбачений ст. 205 КК України, як формальний, тобто для визнання його закінченим настання суспільно небезпечних наслідків не є обов’язковим. Через це постає питання, чи обов’язково в результаті таких діянь спричиняється шкода додатковим об’єктам. Очевидно, що у випадку вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 205 КК України - ні. Наприклад, створюється суб’єкт підприємницької діяльності (юридична особа) з метою прикриття діяльності з незаконного відшкодування податку на додану вартість, тобто з метою прикриття незаконної діяльності; утім, здійснити цю діяльність правопорушник не встигає через певні причини, які на кваліфікацію не впливають. Фактично, у разі незаконного відшкодування ПДВ відбувається заволодіння коштами держбюджету шляхом обману. Тобто такий злочин має своїм основним безпосереднім об’єктом не бюджетну систему, як це може здаватися на перший погляд, а право власності. У нашому прикладі шкоди праву власності ще не завдано, проте створено загрозу її спричинення в майбутньому, що може свідчити про наявність об’єкта злочину. Крім цього даний приклад розкриває важливу теоретичну проблему: у наведеному випадку створення суб’єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) з метою прикриття діяльності з незаконного відшкодування ПДВ по суті є готуванням до шахрайства, що знову таки підтверджує загрозу спричинення шкоди праву власності. Схожа ситуація (із певними поправками на конкретні склади злочинів) має місце й у інших випадках фіктивного підприємництва.

У разі ж учинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України, у частині завдання великої матеріальної шкоди, то тут, із урахуванням вчення про злочини з похідними наслідками, додатковий об’єкт злочину є обов’язковим [330, с. 78].

Наведене дозволяє констатувати, що в разі вчинення фіктивного підприємництва обов’язково посягання відбувається також не лише на порядок здійснення підприємницької діяльності. Разом із тим ці фактично додаткові об’єкти злочину не підлягають конкретизації та реально не конкретизуються законодавцем у тексті кримінально-правової норми, бо, із урахуванням усіх можливих випадків, такий гіпотетичний перелік матиме нереально громіздкий вигляд, що є неприйнятним для тексту кримінального кодексу. Також, через відсутність нормативної конкретизації в тексті закону, не можемо визнати такі об’єкти основними безпосередніми. Дійсно, у деяких випадках злочинне діяння поряд із основним об’єктом злочину, передбаченим КК України, може завдавати шкоди також якомусь іншому об’єкту, який не визначений у відповідній кримінально - правовій нормі як обов’язкова ознака цього складу злочину, а тому не є його безпосереднім об’єктом [136, с. 294], що бачимо у випадку з фіктивним підприємництвом.

Ураховуючи вищенаведене, вважаємо, що групи соціальних цінностей, яким фіктивне підприємництво завдає шкоди або створює загрозу її спричинення разом із порядком здійснення підприємницької діяльності, необхідно визнати фактичними об’єктами злочину, передбаченого ст. 205 КК України. Тобто це конкретні реально існуючі соціальні цінності, які піддаються злочинному впливу під час знов таки конкретного протиправного посягання (на відміну від абстрактного узагальненого об’єкта, який випливає зі змісту норми Особливої частини кримінального кодексу, та адаптується до будь-якої можливої ситуації в процесі правозастосування). Як слушно відзначається в науковій літературі, фактичний об’єкт у цьому випадку є одиницею виміру змісту юридичного безпосереднього об’єкту злочину, має індивідуалізовано-визначені показники характеру та ступеня суспільної небезпечності окремо обраного злочинного посягання. Будучи якісно тотожним юридичному безпосередньому об’єктові злочину, фактичний об’єкт кількісно відрізняється від нього, перебуваючи у стані підпорядкування як одиничне до цілого. Тому він якісно відповідає безпосередньому об’єкту злочину, передбаченому окремою статтею Особливої частини кримінального кодексу, але кількісно ніколи не вичерпує змісту цього об’єкту [136, с. 293].

Встановлений вище фактичний об’єкт злочину має беззаперечне значення для правильної вичерпної кваліфікації фіктивного підприємництва саме за ознаками об’єкта, що дає змогу відмежувати це суспільно небезпечне діяння від суміжних складів злочинів і кваліфікувати злочини у випадку їх сукупності.

Крім додаткового об’єкту або, навіть, їхніх груп, безпосередній об’єкт злочину може також конкретизуватися іншими додатковими ознаками. Серед яких:

- юридично-визначений предмет злочину, якому в конкретному посяганні відповідає фактичний предмет злочину;

- юридично-визначений потерпілий - фактична потерпіла особа.

Як пам’ятаємо, предмет злочину характерний не для всіх складів, а лише для окремих, які в науковій літературі прийнято називати «предметними». Стверджувати, що фіктивне підприємництво є таким складом злочину не має.

Щодо поняття «потерпілий», то воно активно використовується в тексті нормативно-правових актів і, напевно, найбільше застосовується через призму приписів кримінального процесуального та кримінального кодексів. Відповідно до ч. 1 ст. 55 КПК України потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Як бачимо з наведеного, визначення в чинному КПК України значною мірою враховує доктринальний доробок, у рамках якого ведеться мова про так званий «соціальний суб’єкт», який і слід вважати потерпілим від злочину та рекомендувалося обов’язково відрізняти від понять «потерпілий як суб’єкт кримінального процесу» та «жертва злочину» [239, с. 56-59].

Дійсно, за часів чинності КПК України 1960 р., у ст. 49 якого розшифровувалося поняття потерпілого, сприйняття потерпілого в процесуальному й у матеріальному праві дещо відрізнялося. У кримінально-процесуальному кодексі йшлося здебільшого про характеристики, притаманні фізичній особі, що йшло в розріз із положеннями кримінального кодексу, коли в окремих випадках потерпілими можуть буди фізичні або юридичні особи, суспільство або держава. Для подолання цих прогалин під час правозастосування користувалися приписами КПК за аналогією.

Що стосується жертви злочину, то дана понятійна категорія, на наш погляд, більш притаманна соціології злочинності та кримінології. Хоча, з метою уніфікації термінології в різних галузях юридичної науки та задля уникнення неоднозначного розуміння однакових правових категорій, вважаємо, що й у кримінологічних дослідженнях коректніше було б застосовувати наявне нормативно-правове визначення «потерпілий» замість певною мірою абстрактного, хоча й доволі усталеного «жертва злочину».

Як бачимо з вищенаведеної дефініції потерпілого в тексті ст. 55 чинного КПК України, прогрес порівняно з КПК 1960 р. наявний, утім, законодавець знов необгрунтовано не включив до кола можливих потерпілих суспільство та державу.

Крім цього, у законі фактично йдеться про результат завершеного діяння: завдано моральної, фізичної або майнової шкоди фізичній особі; і знов таки завдано майнової шкоди юридичній особі. Бачимо, що законодавець використовує в тексті ст. 55 КПК України дієслово доконаного виду з додатковим елементом значення завершеності дії. Така конструкція не охоплює своїм змістом можливості завдання шкоди в майбутньому, фактично виключаючи зі сфери чинності даного процесуального припису стадії готування до злочину та замаху на злочину, а в окремих випадках і певні формальні й усічені склади злочинів. Звісна річ, що на практиці правозастосовці виходить із цієї ситуації традиційним для себе способом - застосування кримінального закону за аналогією. Разом із тим є підстави для використання даної прогалини стороною захисту.

Беручи до уваги вищевикладене, із одного боку маємо врахування положень цивільного права про неможливість спричинення моральної шкоди юридичним особам, а з іншого - ігнорування інституту попередньої злочинної діяльності Загальної частини кримінального права та окремих положень учення про склад злочину. Для подолання виявленої законодавчої прогалини вважаємо за коректне тлумачити поняття «потерпілий» дещо розширено - у розумінні соціального суб’єкта, як фізичну чи юридичну особу, державу, інше соціальне утворення або ж суспільство в цілому, благу, праву чи інтересу якого заподіюється шкода або створюється загроза її спричинення [238, с. 41].

Майже повної мірою співвідносяться з наведеною позицією М.В. Сенаторова приписи ч. 2 ст. 205 КК України, у тексті якої міститься пряма вказівка на можливих потерпілих від фіктивного підприємництва:

- держава;

- банк;

- кредитні установи;

- інші юридичні особи;

- громадяни.

Наведені приписи з одного боку мають ваду надмірної інформативності, а з іншого - створюють підстави для фактичного звуження сфери застосування кримінально-правової норми.

Надмірна інформативність проявляється, як на нашу думку, у необгрунтованому розміщені прикладів юридичних осіб, яким у результаті вчинення фіктивного підприємництва може бути спричинена велика матеріальна шкода. Згадування в тексті закону банківських і кредитних установ позбавлене смислового навантаження. Цей перелік, по-перше, не є вичерпним, а по-друге, повністю нівелюється підсумковим «інші юридичні особи».

Звуження ж сфери застосування ст. 205 КК України вбачаємо в терміні «громадяни». Виникає питання, чи слід, наприклад, у разі вчинення цього злочину щодо апатриду констатувати відсутність складу злочину. Очевидно, що позитивна відповідь на нього суперечить завданням кримінального кодексу, а негативна - викликає конфлікт із правилами тлумачення кримінально-правових норм. На наш погляд, правильніше в цьому випадку вести мову не про громадян, а про фізичних осіб.

Крім того, із метою запобігання можливим дискусіям і подолання наявного звуження кола можливих потерпілих, вважаємо, що коректніше буде вести мову про потерпілого в однині, а не в множині, як це є в чинній редакції норми, яка аналізується.

Ураховуючи вищенаведене, вважаємо за необхідне внести зміни до ч. 2 ст. 205 КК України, виключивши з переліку можливих потерпілих від фіктивного підприємництва банк та кредитні установи, бо вони повністю охоплюються поняттям юридичної особи, а термін «громадяни» замінити терміном «фізична особа». Беручи до уваги викладене, викласти диспозицію ч. 2 ст. 205 КК України в такій редакції:

«Фіктивне підприємництво, вчинене повторно або якщо воно заподіяло велику матеріальну шкоду державі, юридичній або фізичній особі, - карається...»

<< | >>
Источник: Бондарчук Віталій Вікторович. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО (ст. 205 КК України). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2013. 2013

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.1. Об’єкт злочину «фіктивне підприємництво»:

  1. Стаття 205. Фіктивне підприємництво
  2. Бондарчук Віталій Вікторович. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО (ст. 205 КК України). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2013, 2013
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ ФІКТИВНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
  6. Історичний розвиток кримінально-правової заборони фіктивного підприємництва
  7. Зарубіжний досвід регламентації та застосування кримінальної відповідальності за фіктивне підприємництво
  8. Кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво: врахування факторів криміналізації та відповідність її принципам
  9. РОЗДІЛ 2 ОБ’ЄКТИВНІ ТА СУБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ ЗЛОЧИНУ «ФІКТИВНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО»
  10. 2.1. Об’єкт злочину «фіктивне підприємництво»
  11. 2.2. Об’єктивна сторона злочину «фіктивне підприємництво»
  12. Суб’єкт злочину «фіктивне підприємництво»
  13. Суб’єктивна сторона злочину «фіктивне підприємництво»