<<
>>

Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту адміністративних правочинів у сільському господарстві України

Дослідженням категорії правочину в юридичній науці приділена значна увага. У цьому немає нічого дивного, оскільки у цивільному праві правовий феномен правочину є чи не базовим, стержневим поняттям, на якому ґрунтується вся система цивільного права.

Разом з тим більш детальний аналіз внутрішнього правового змісту поняття правочину показує певну обмеженість у його традиційному тлумаченні, оскільки правочини потенційно можуть мати місце і у правовідносинах, що виходять за межі цивільно-правових. Саме тому проблема поглиблення та розширення науково-правових досліджень внутрішнього правового змісту категорії правочину і є сьогодні актуальною для юридичної науки. Йдеться про дослідження поняття правочину у ракурсі не лише цивільного права, а й інших галузей права – наприклад у публічному праві, де також може мати місце таке правове явище як правочин.

Зазначене, на мій погляд, дає підстави стверджувати, що правова категорія правочину є недостатньо дослідженою, а тому може бути предметом подальших наукових пошуків. Дослідження змісту цього поняття дасть можливість точніше і повніше розуміти його зміст, що стане фундаментом для досліджень правових інститутів, які містять зазначену категорію.

Проблемою правових досліджень правочину як цивільно-правової категорії займалися вчені-правознавці не одного покоління – від школи цивільного права Російської Імперії до сучасних вітчизняних цивілістів. Слід відзначити вклад у розробку проблематики С.С. Алексєєва, Д.В. Бобрової, Я.М. Шевченко, В.В. Луця, О.Ф. Скакун та інших вчених-правознавців.

Вчені-адміністративісти України В.Б. Авер’янов, К.К. Афанасьєв, Ю.П. Битяк, І.П. Голосніченко, В.В. Зуй, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, О.В. Кузьменко активно працюють над проблемою адміністративного договору, який також лежить у площині первинного наукового матеріалу, на основі якого буде здійснене дослідження у цьому підрозділі.

Разом з тим дослідження адміністративістів обмежуються предметом адміністративного договору, що не може задовольнити мету, поставлену на разі. У загальній проблемі дослідження категорії правочину бачиться надзвичайно актуальною проблема науково-правового дослідження правочину, який має місце у публічно-правовій сфері суспільних відносин.

Правова категорія „адміністративний правочин” на рівні ґрунтовних наукових досліджень до сьогодні не розглядалася у юридичній науці. Спроба розгляду поняття правочину за межами дії норм цивільного права, зокрема в адміністративному праві України, його визначення та введення у теорію адміністративного права була прийнята нещодавно в обсязі тез конференції [182, с. 26-28]. Тому, безперечно, поставлена проблематика потребує більш детального наукового дослідження.

Для її розуміння спробуємо виявити певні закономірності у тлумаченні

науковцями деяких правових категорій і понять, які можуть мати значення для цього дослідження.

Традиційно поняття „правочину„ правники відносять лише до цивільного права: під правочином розуміють дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків [396, c. 516]. За своєю мовною формою та внутрішнім змістом це поняття тотожне поняттю „угода”. Д.В. Боброва аналогічно визначає угоду, зазначаючи, що до найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків…Угоди – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [383, с. 183]. Інші науковці схожим чином визначають поняття і угод, і правочинів [166].

Із цього тлумачення очевидно витікає, що дії громадян і організацій спрямовані виключно на цивільні права та обов’язки, тобто мають місце тільки у сфері приватно-правових відносин. Проте це зовсім не так.

Звернемося до теорії права.

Передумовою виникнення правовідносин, без якої вони, як такі, неможливі, є юридичні факти. Даючи визначення поняттю „юридичні факти”, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.П. Пастухов зазначають, що без юридичних фактів виникнення правовідносин неможливе. Отже, юридичні факти як і правосуб’єктність, є необхідною умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин [362, с. 231]. О.Ф. Скакун також стверджує, що за наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Юридичний факт передумова правовідносин… Необхідне настання певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права… Отже, юридичні факти не тільки слугують підставою для виникнення, зміни і припинення конкретних правовідносин, а й цілеспрямований рух останніх є головним наслідком юридичних фактів [348, с. 369]. Розглядаючи далі класифікацію юридичних фактів за вольовою ознакою, знаходимо, зокрема, що проступки, як неправомірні дії, це „один із видів правопорушень, який полягає у винній дії або бездіяльності, що спричиняють за чинним законодавством, дисциплінарну чи адміністративну відповідальність” [348, с. 371]; за складом автор зазначає, що фактичні складні склади „включають факти, що належать до різних галузей законодавства” [348, с. 372].

Таким чином, очевидно, що правова наука передбачає наявність юридичних фактів різного галузевого спрямування. Юридичні факти певного правового характеру породжують суспільні відносини конкретного правового спрямування, тобто такі, що відносяться до предмету регулювання якоїсь певної галузі права.

Екстраполюючи теорію права на практику реалізації норм права, бачимо, наприклад, що у процесі виникнення майнових відносини у цілому, та земельних зокрема, мають місце юридичні факти не лише приватно-правового характеру, як це звик бачити пересічний громадянин, розуміючи під цим наявність договору в якості регулятора договірних відносин сторін. Значна їх кількість завжди мала, має та буде мати місце і у публічно-правовій сфері, до якої належать, зокрема адміністративно-правові відносини. Розглядаючи публічні майнові та земельні правовідносини насамперед необхідно зрозуміти нормативно-правові акти якого характеру їх регулюють. Саме нормами адміністративного права регулюються відносини, у тому числі майнові і земельні, що виникають там, де однією із сторін таких відносин є владна управомочена сторона. Тобто незалежно від того, які за внутрішнім інституціональним правовим змістом суспільні відносини врегульовуються, якщо вони побудовані не на рівності сторін, а на підпорядкованості однієї сторони іншій (носять імперативний характер) – вони є публічно-правовими відносинами, зокрема і адміністративними правовідносинами. Такі відносини складаються у сфері дії державної виконавчої влади.

Найпоширенішими юридичними фактами є угоди. Угоди мають місце не лише у цивільно-правових та господарсько-правових, а й у адміністративних правовідносинах. Теорія адміністративного права містить правову категорію „адміністративний договір”, під яким розуміється „угода, укладена суб’єктами адміністративного права на підставі адміністративно-правових норм у загальнодержавних та інших публічних інтересах, правовий режим якої визначається змістом владних повноважень, носієм яких є обов’язково одна із сторін” [168, с. 294], або „система взаємних зобов’язань між названими в акті управління суб’єктами, формування і виконання яких має метою вирішення визначених державою завдань” [154, с. 208], або „угода двох чи більше суб’єктів адміністративного права, один з яких завжди є суб’єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права та обов’язки сторін” [27, с. 141]. Ці визначення категорії „адміністративний договір” свідчить про те, що обов’язковою ознакою такого договору є дво- або багатосторонність угоди та її належне документальне оформлення.

У зв’язку з цим, на мою думку, досить виправданою є постановка питання про введення в теорію адміністративного права категорії „адміністративний правочин”. На перший погляд, цілком логічно провести аналогію з визначенням поняття угоди (правочину) у цивільному праві та визначити відповідним чином і поняття „адміністративний правочин”, що і було спочатку зроблено: „під адміністративним правочином слід розуміти дії фізичних осіб і державних органів та організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення прав і обов’язків у сфері державного управління” [182, с. 28]. Проте слід відзначити, що таке визначення не зовсім повно та точно відображає внутрішній юридичний зміст категорії „адміністративний правочин”.

На практиці у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування мають місце не лише адміністративні договори, а й односторонні акти органів державної влади та їх посадових осіб, що ведуть до виникнення, зміни чи припинення прав та/чи обов’язків, зокрема акти управління, а також індивідуальні правозастосовні акти (наприклад, постанова начальника органу внутрішніх справ по справі про адміністративне правопорушення). Тому ототожнювати з адміністративним правочином тільки адміністративний договір за аналогією з цивільно-правовою угодою (цивільним правочином) було б не вірно, оскільки у такому разі категорія „адміністративний правочин” обмежувалася б лише сферою дії адміністративного договору, не враховуючи повного спектру правовідносин, що врегульовуються і за межами дії такого договору.

Спробуємо детальніше дослідити це питання.

За критерієм наявності або відсутності зв’язку факту з волею суб’єкта юридичні факти поділяють на дії та події. Події у сфері адміністративних правовідносин як юридичні факти, не залежать від волі їх суб’єктів, тому не можуть бути охарактеризовані як правочини. Дії є вираженням волевиявлення зазначених суб’єктів і можуть бути правомірними чи неправомірними. Відповідно неправомірні дії не можуть бути правочином, оскільки останній у такому випадку є первісно нікчемним. З огляду на зазначене, в якості адміністративного правочину підставно розглядати правомірні дії суб’єктів адміністративно-правових відносин.

Юридичний аналіз правомірних дій суб’єктів адміністративних правовідносин показує, що не всі вони можуть мати характер адміністративного правочину, хоча і тягнуть за собою виникнення, зміну або припиненння адміністративних правовідносин. Спробуємо пояснити таку думку: наприклад, юридичний факт подання суб’єктом підприємницької діяльності (фізичною чи юридичною особою) заяви до відповідного державного ліцензійного органу про отримання ліцензії на право торгівлі засобами захисту рослин. За критерієм волевиявлення факт подання заяви, безумовно, є дією. Ця дія, вчинена суб’єктом підприємницької діяльності породжує виникнення певних правовідносин – юридичний обов’язок ліцензійного органу розглянути подану заяву і прийняти рішення по суті. На перший погляд, є всі підстави вважати юридичний факт подання заяви про отримання ліцензії на право торгівлі засобами захисту рослин адміністративним правочином, оскільки він є підставою виникнення адміністративних правовідносин – правовідносин між суб’єктом підприємницької діяльності, з одного боку, та державним органом, наділеним владними повноваженнями по відношенню до першого – з іншого. Проте сама така заява не носить імперативного характеру, оскільки не є нормою права, актом управління чи індивідуальним правозастосовним актом, які мають загальнообов’язковий характер у відношенні до адресатів. Вона лише спонукає ліцензійний орган, на підставі відповідної норми – ст. 15 Закону України „Про звернення громадян” [234], здійснити певні дії по такій заяві, підсумком яких є рішення (правочин) ліцензійного органу про видачу (чи не видачу) відповідної ліцензії.

З іншого боку, мовна конструкція „адміністративний правочин”, виходячи зі змісту терміну „адміністративний” – управлінський[2], уже в самій назві передбачає те, що обов’язковою стороною адміністративного правочину є владний суб’єкт, тобто державний орган чи його посадова особа.

Таким чином, проведене дослідження, на мій погляд, дає підстави запропонувати введення у теорію адміністративного права категорії „адміністративний правочин”, виклавши його таким чином: під адміністративним правочином слід розуміти належним чином документально оформлені взаємні правомірні дії фізичних (юридичних) осіб та державних органів, організацій і підприємств чи органів місцевого самоврядування, або односторонні правомірні дії управомоченої сторони (державного органу, органу місцевого самоврядування чи їх посадових осіб), що ведуть до виникнення, зміни чи припинення адміністративних прав і обов’язків у конкретно визначеної особи (осіб).

Подане визначення категорії „адміністративний правочин” може слугувати відправною точкою для подальших теоретичних досліджень у галузі адміністративного права та процесу, оскільки має місце у досить широкому колі правовідносин зазначеної галузі.

Здійснюючи організаційну діяльність, держава використовує різні форми та методи державного керівництва. Однією з таких форм є правове регулювання суспільних відносин. Гнучкість правового регулювання дозволяє державі як встановлювати певний правовий режим цілої групи суспільних відносин шляхом нормативного закріплення певних правил поведінки, так і шляхом видання адміністративно-правових актів впливати на конкретні правовідносини інших галузей права. Стосовно такого погляду на роль норм адміністративного права, цікаву позицію висловлював професор О.О. Красавчиков, зазначаючи, що серед проблем юридичних фактів радянського цивільного права питання щодо адміністративних, судових і сімейно-правових актів мають свою особливість у тому, що вони постають і вирішуються не з точки зору поняття, змісту, видів і значення цих актів, а лише стосовно того, який вплив чинять адміністративні, судові і сімейно-правові акти на динаміку радянських цивільних правовідносин. Така постановка питання, такий підхід до зазначених юридичних актів пояснюється міркуваннями подвійного роду: по-перше, міркуваннями віднесеності тих чи інших правових явищ до предмету теорії юридичних фактів цивільного права і, по-друге, міркуваннями про те, що вивчення адміністративних, судових і сімейно-правових актів повинно знайти собі місце у роботах фахівців відповідних галузей науки радянського права [166, с. 178]. У правовому аспекті ці питання знаходять своє відображення, зокрема, у проблемі планових передумов договірних зв’язків, у структурній будові і формах останніх тощо. У здійсненні таких заходів органи державного управління широко застосовують (з правової точки зору) адміністративні акти, тобто акти державного оперативного управління. Зазначені акти, зрозуміло, використовувалися і використовуються не лише у сфері господарського керівництва, але також і в усіх інших галузях державного управління.

Найхарактернішою формою дії адміністративних актів на рух цивільно-правових відносин є дія цих актів через адміністративні правовідносини. Механізм дії адміністративного акта у цьому випадку виглядає таким чином. Компетентний орган державного управління, встановлюючи, наприклад, обов’язкове для сторін планове завдання, видає адміністративний акт, яким між сторонами майбутнього цивільного правовідношення і державним органом, який видав відповідний акт. Виникає адміністративне правовідношення. Змістом цього адміністративного парвовідношщення є обов’язок підприємств виконати передбачену планом виробничу програму і укласти між собою цивільно-правовий договір і право вимоги відповідного органу про виконання підприємством відповідних дій. Зазначена форма дії адміністративних актів через адміністративно-правові відносини найбільш характерна для встановлення цивільно-правових зв’язків між державними соціалістичними підприємствами [166, с. 180-181].

Така постановка проблеми є актуальною і сьогодні, незважаючи на час, який минув, коли була висловлена ця думка, та зміну суспільно-політичного ладу, а тому – зміну принципових підходів до права власності та розмаїття організаційно-правових форм господарювання, а також сформованість в Україні галузі господарського права, тобто перехід описаних правовідносин із галузі цивільного до галузі господарського права. Показовим прикладом у цьому сенсі може слугувати договір контрактації сільськогосподарської продукції, правовідносини з приводу якого регулюються § 2 гл. 30 розд. VI ГК України [88], що має пряме і безпосереднє відношення до предмета дослідження. Наявність імперативних норм, а також склад суб’єктів такого договору дає підстави вбачати у його регулюванні крім господарсько-правових норм також і адміністративно-правові норми. Таке поєднання різногалузевих норм повною мірою підпадає під характеристику, зроблену О.О. Красавчиковим ще понад 30 років тому.

У зв’язку з останнім, слід зазначити, що гл. 27 ГК України врегульовує питання застосування адміністративно-господарських санкцій, які за своєю юридичною природою все таки є мірою відповідальності господарюючих суб’єктів перед державою, що підпадає під загальне визначення поняття адміністративної відповідальності, а тому є міжгалузевим правовим інститутом, який відноситься як до господарського, так і до адміністративного права.

В цілому, адміністративно-правове регулювання господарсько-підприємницької діяльності тісно пов’язано з цілою низкою теоретичних проблем, котрі вимагають якщо не ретельного їх вирішення, то, принаймні, глибокого дослідження і осмислення. З цього приводу видається цікавим визначення категорії адміністративно-господарських правовідносин, під якими розуміються урегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, що виникають між суб’єктами господарської діяльності та спеціалізованими органами державного управління, які здійснюють функції по прогнозуванню, плануванню, регулюванню, керівництву, координації, контролю (нагляду), обліку в економічній сфері, а також по сприянню у розвитку господарської діяльнсоті в державі [33, с. 66]. Саме у господарських правовідносинах, на наш погляд, має місце досить значна кількість адміністративних правочинів.

Проведене дослідження логічно наводить на думку про загальну класифікацію адміністративних правочинів взагалі, і у сільському господарстві зокрема, що випливає із самого змісту адміністративно-правових відносин та запропонованого теоретичного визначення категорії „адміністративний правочин”. Адміністративним правочином може бути акт управління, яким встановлені правообов’язки конкретно визначених суб’єктів адміністративних правовідносин, індивідуальний правозастосовчий акт державного органу чи посадової особи (наприклад постанова про накладення адміністративного стягнення на громадянина чи на юридичну особу), адміністративний договір. Відносити до адміністративних правочинів законодавчі акти, на нашу думку, немає підстав, оскільки правообов’язки, що встановлюються нормами таких актів, носять загальний характер, і не стосуються конкретно визначених осіб (особи).

Таким чином усю сукупність адміністративних правочинів можна поділити на: – акти управління; – індивідуальні правозастосовчі акти; – адміністративні договори.

Визначення категорії адміністративного правочину та проведена їх класифікація об’єктивно підводить до необхідності обгрунтування існування правового інституту адміністративних правочинів як системи правових норм, що регулюють однорідні правовідносини. Саме системи, а не сукупності, оскільки сукупність передбачає хаотичність, безсистемність, і, навпаки, система – це певне упорядкування. Наш випадок передбачає класифікацію досліджуваної правової матерії, а отже і певну систему, однорідність складових якої – адміністративно-правових норм полягає у врегулюванні ними однорідних адміністративно-правових відносин у частині належним чином юридично оформленого встановлення, зміни чи припинення таких для конкретно визначеної особи (осіб). Звідси робимо висновок: під інститутом адміністративних правочинів слід розуміти систему адміністративно-правових норм, що регулюють однорідні адміністративно-правові відносини у частині належним чином документально оформленого встановлення, зміни чи припинення адміністративних правообов’язків для конкретно визначеної особи (осіб). Аналогічне визначення може бути екстрапольоване і на аграрний сектор економіки.

Подальше дослідження інституту адміністративних правочинів неминуче ставить питання про мову, якою такі вчиняються. Відповідь на це запитання може дати аналіз нормативно-правових актів, які врегульовують проблему використання мов у нашій державі.

Стаття 10 Конституції України встановлює, що державною мовою в Україні є українська мова:

ч. 1 – Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України;

ч. 2 – В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

ч. 4 – Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Практика суспільного життя у нашій державі, яка грунтується на історичних передумовах, породила різне розуміння наведеної статті Основного Закону України. Насамперед це пояснюється різними мовними традиціями територій держави: якщо західна частина України говорить українською мовою, то південна і східна у повсякденному житті користуються, переважно, російською, а, наприклад мешканці АРК практично взагалі не володіють українською. Звідси і різне не лише розуміння норм Конституції України стосовно мови, а і різне мовне світосприйняття громадян однієї країни. Зазвичай таке становище і явище є цілком закономірним з огляду на політику русифікації, яка протягом декількох століть мала місце на більшій території сучасної Української держави. Необхідність однорідного тлумачення норм Конституції України щодо застосування мов у публічній сфері суспільного життя стала причиною конституційного подання 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови). У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 [337] за даним поданням зазначається, що положення про українську мову як державну міститься у розділі І „Загальні засади” Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття "конституційний лад". Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (ч. 3 ст. 5 Конституції України). Положення ст. 10 Конституції України, як і інших статей розділу І „Загальні засади”, можуть бути змінені тільки у порядку, передбаченому її статтею 156, шляхом прийняття закону, який затверджується всеукраїнським референдумом.

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). До сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначаються законами.

Зокрема, відповідно до чинних законів питання застосування української мови визначено щодо розгляду звернень громадян; діяльності Збройних Сил України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо); висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації; оформлення митних документів тощо. Володіння державною мовою є обов'язковою умовою для прийняття до громадянства України. Згідно з чинним Законом Української РСР „Про мови в Українській РСР” (8312-11) від 28 жовтня 1989 р. [295] службові особи державних органів, установ і організацій повинні володіти українською мовою.

Порядок застосування мов згідно з п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначається виключно законами України.

Шляхом конституційного та законодавчого закріплення унормовується застосування української мови як державної.

Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі та в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України.

Резолютивну частину свого рішення КС України виклав так:

1. Положення ч. 1 ст. 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

2. Виходячи з положень ст. 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова.

У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Таким чином, найвища судова інстанція конституційної юрисдикції, рішення якої є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим, поставила правову крапку у дискусії щодо використання української мови, визнавши, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. 5 ст. 10 Конституції України). Тобто, на підставі зазначеного Рішення КС України мовою адміністративних правочинів як таких, що мають місце у піблічній сфері, є державна мова.

Разом з тим, КС України визнав, що поряд (виділено мною, Курилом В.І.) з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.

Очевидно, що наведене Рішення базується на нормах Конституції України, що досліджено вище. Основним законодавчим актом з означеного питання є спеціальний закон – Закон України „Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. № 8312-11 зі змінами, внесеними згідно із Законами України № 75/95-вр від 28 лютого 1995 р. та № 594-IV від 06 березня 2003 р.. На реалізацію цієї конституційної норми направлені статті 10, 18, 19 зазначеного Закону, які, з метою детального їх аналізу, доцільно навести повним текстом.

Стаття 10. Мова актів органів державної влади та управління

Акти найвищих органів державної влади та управління Української РСР приймаються українською мовою і публікуються українською і російською мовами.

Акти республіканських міністерств і відомств, місцевих органів державної влади та управління Української РСР приймаються і публікуються українською мовою, а в разі необхідності – публікуються і іншою національною мовою.

Написи на печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР виконуються українською мовою або українською і російською мовами.

Стаття 18. Мова судочинства

Судочинство в Українській РСР здійснюється українською мовою.

У випадках, передбачених у ч. 2 ст. 3 цього Закону, судочинство може здійснюватися національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, – мовою, прийнятною для населення даної місцевості.

При розгляді в судах кримінальних і цивільних справ особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинства, забезпечується право ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача, право виступати в суді рідною мовою.

Слідчі і судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, на їхню вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Стаття 19. Мова провадження у справах про адміністративні правопорушення

Провадження у справах про адміністративні правопорушення в Українській РСР здійснюється українською мовою.

У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього Закону, провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, – мовою, прийнятною для населення даної місцевості.

Якщо особа, що притягається до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, якою здійснюється провадження, вона може виступати рідною мовою і користуватись допомогою перекладача.

Проте слід акцентувати увагу, що:

1) зазначений Закон України приймався за часів СРСР, держави, якої сьогодні не існує на політичній карті планети, а тому деякі його норми є значною мірою застарілими, такими, що не відображають суспільно-політичних реалій сьогодення (наприклад, наведена ч. 2 ст. 19 зазначеного закону), зокрема, з огляду на мононаціональну сутність держави Україна, попри багатонаціональний склад її народу. Така авторська позиція грунтується на змісті преамбули того самого Закону України „Про мови в Українській РСР”, та, звичайно, на змістовому навантаженні прийменника „поряд”, яке подане у новітніх мовних джерелах, а саме:

- Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу.

- Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності.

- Виховувати у громадян, незалежно від їхньої національної належності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Українській РСР (виділено мною Курилом В.І.), а російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР – обов’язок державних, партійних, громадських органів та засобів масової інформації республіки. Вибір мови міжособового спілкування громадян Української РСР є невід’ємним правом самих громадян.

Брати до уваги тезу про російську мову як мову міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР є неправомірним, оскільки зазначеного у ній суб’єкта правовідносин – СРСР уже не існує;

2) абзац пункту 1 Рішення КС України щодо можливості використання при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами АРК та органами місцевого самоврядування поряд з державною мовою російської та інших мов національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, викликає низку питань у площині практичного правозастосування. Наприклад, якщо у місцях компактного проживання інших національностей – болгар, венгрів, гагаузів, молдаван, румунів та інших буде винесено рішення органу позасудової адміністративної юрисдикції чи суду у адміністративній справі на мові національної меншини, то це, у разі оскарження такого рішення по інстанціях викличе певну, чи навіть значну, проблему при розгляді адміністративної справи у вищих інстанціях. Крім того, у правовій державі, зміст якої задекларований у ст. 1 Конституції України, акти державної влади, одними з видів яких є адміністративні правочини, повинні відігравати і правовиховну функцію як складову соціальної. З огляду на сказане, теза преамбули названого Закону України про покликання Української держави виховувати у громадян, незалежно від їхньої національної належності, розуміння соціального призначення української мови як державної в Українській РСР (правильно назвати – в Україні), хоча законодавцем до сьогодні не внесено відповідних змін у термінологію цього Закону України), набуває надзвичайно актуального і важливого значення щодо мови адміністративних правочинів. Очевидно, що останні є одним із інструментів реалізації державою своєї політики, чинником правового виховання своїх громадян, а, відтак, і підвищення їх правосвідомості. Розмежування цих категорій і понять призводить до послаблення соціальних основ держави, її життєздатності.

Крім того, тлумачення змісту прийменника „поряд” у сучасній українській мові таке: ПОРЯД. перен. Разом, спільно, одночасно з ким-, чим-небудь. 2. у знач. прийм., з оруд. в. та прийм. „з” або в род. в. без прийм. Указує на просторову близькість, суміжність кого-, чого-небудь із кимсь, чимсь; біля, поруч, коло. // тільки з оруд.в. та прийм. „з”. Указує на суміжні або одночасні дії, а також на особи чи предмети, що перебувають у спільній або одночасній дії; разом, одночасно. ПОРЯД з тим, (з цим) – одночасно, разом з чим-небудь) [68, с. 888], що робить абсурдним та безпідставним розуміння і пояснення деякими політиками терміну „поряд” як аналога „замість” у змісті вищенаведених нормативно-правових актів. Очевидно, що прийменник „поряд” у тексті нормативно-правових актів означає „одночасну, спільну дію”. Іншими словами, вживання української мови є обов’язковим, а інші мови можуть використовуватися разом з українською мовою.

Безумовно, така думка щодо мови адміністративних правочинів може викликати досить бурхливі дискусії. З цього приводу хотілося б зауважити, що завжди слід розмежовувати приватно-правову сферу та публічно-правову сферу використання мови. У цьому випадку йдеться про публічну складову феномену використання мови, а тому стає очевидним: якщо ми хочемо мати державу, яка має назву Україна, є правовою і цивілізованою, то публічна сфера застосування мови повинна відображати сутність самої держави, її самобутність, традиції, що не заперечує захист державою інших мов, їх всілякий розвиток.

З огляду на зазначене, для адміністративних правочинів єдино правильним і законним є використання виключно державної – української мови, а в адміністративному процесі, у разі необхідності, залучення перекладача відповідно до нормами КУпАП та КАС України.

<< | >>
Источник: КУРИЛО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОВІДНОСИНИ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ. Дисертація на здобуття наукого ступеня доктора юридичних наук. Київ-2007. 2007

Скачать оригинал источника

Еще по теме Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту адміністративних правочинів у сільському господарстві України:

  1. Історичний розвиток кримінально-правової заборони фіктивного підприємництва
  2. ВСТУП
  3. Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту адміністративних правочинів у сільському господарстві України
  4. 4.3. Забезпечення договірної свободи сторін у процесі надання адміністративних послуг у сільському господарстві