Зміст термінів „охорона” і „захист” як ключових категорій правоохоронної діяльності

1.4.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату. У зв’язку з цим слід зазначити, що в останній час в юридичній літературі почали розрізняти правоохоронну та правозахисну діяльність (сфери) [35-38], відповідно, виділяють правоохоронні та правозахисні органи [39].

Взагалі, в чинному законодавстві нашої держави зустрічається як термін „правоохоронні органи” [6; 9] – коли мова йде про державні органи, що здійснюють діяльність з охорони прав, свобод та законних інтересів громадян, забезпечують правопорядок, так і термін „правозахисні організації” [58-59] – коли йдеться про громадські організації, які наділені повноваженнями в сфері захисту прав людини. Так, в Татарському правозахисному енциклопедичному словнику вказано: „Громадська правозахисна організація – некомерційна організація, що являє собою добровільне об’єднання громадян, створене для досягнення цілей правозахисної діяльності” [60, с. 94].

У юридичній літературі, що розрізняє правоохоронну та правозахисну сфери, до правозахисних організацій, в більшості випадках, відносять суд, інститут омбудсмана (в Україні – це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини), нотаріат, адвокатуру та деякі інші громадські організації [36; 39; 61-63]; хоч, інколи досить часто суд не відносять ні до правоохоронних, ні до правозахисних органів [39]. Прокуратура, органи внутрішніх справ та розслідування йменуються в цій літературі правоохоронними.

Слід зазначити, в енциклопедичному словника Брокгауз та Ефрон щодо характеристики поняття захисту наводиться таке положення: „Відповідно до поширеного серед представників науки кримінального процесу погляду, він (захист. – А.М.) поділяється на захист матеріальний, що здійснюється обвинуваченим, судами й частково прокуратурою, і захист формальний, який здійснюється захисником й названий так тому, що він прагне захистити підозрюваного використовуючи охоронні форми процесуального закону.

Наведені вище положення поставили перед дисертантом завдання: встановити співвідношення понять „правоохоронна діяльність” і „правозахисна діяльність”, доцільність виділення правозахисту як сфери діяльності суспільства. А для цього необхідно, передусім, з’ясувати зміст таких ключових категорій вказаної проблематики як „охорона” та „захист”.

Огляд юридичної та спеціальної літератури дозволяє зробити висновок про відсутність чіткого розмежування вказаних понять, що й приводить до їх неоднозначного, непослідовного використання. Так, наприклад,

В.О. Євдокимов розглядаючи питання дотримання прав людини правоохоронними органами, акцентує увагу на правозахисних організаціях, зрушеннях, що відбулися в правоохоронній сфері [65]. Подібний підхід до понять, що розглядаються спостерігається й в С.О. Кириченка [66].

М.Б. Смоленський та Л.А. Фісенко виділяють правозахисну функцію держави, зазначаючи при цьому, що її реалізація покладається на спеціальні органи, які називаються правоохоронними, до того ж, далі вони вказують: „Правоохоронні органи – це такі державні органи й громадські організації, які на основі закону, у встановленому ним порядку, покликані забезпечувати законність і правопорядок, захист прав та інтересів громадян...” [67, с. 3]. При цьому автори ототожнюють поняття „охорона”, „захист” та „забезпечення”.

В юридичній енциклопедії за редакцією Ю.С. Шемшученка при визначенні поняття „охорона державного кордону” вказано, що це „система заходів щодо забезпечення недоторканності сухопутних, морських і повітряних кордонів держави, захисту її політичних та економічних інтересів на кордонах” [68, с. 382], а при розкриті змісту терміну „охорона громадського порядку” вказано: „діяльність відповідних державних органів, органів місцевого самоврядування щодо забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян...” [68, с.

Досить чітко розрізняє вказані поняття доктор юридичних наук

О.Ф. Скакун, вона, зокрема, вказує: „Забезпечення прав і свобод людини включає три елементи (напрямки) державної діяльності: 1) створення умов для реалізації прав і свобод людини...; 2) охорона прав і свобод людини – шляхом проведення профілактики їх порушень; 3) захист прав і свобод людини – відновлення порушеного правового статусу, притягнення порушників до юридичної відповідальності” [56, с. 188-189]. Тобто, охорона пов’язується з превенцією, недопущенням протиправних дій. Необхідність же в захисті виникає лише тоді, коли є перешкоди в здійсненні прав і свобод, або загроза їх порушення. При цьому Ольга Федорівна вказує, що „охорона прав і свобод – стан правомірної їх реалізації під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання. ...Захист може здійснюватися шляхом втручання органів держави в процес реалізації прав і свобод як охоронна реакція на об’єктивний чинник відхилення від правопорядку...” [56, с. 189]. Однак, як бачимо, хоча й розмежовуються поняття „захист” та „охорона”, вказується, що захист – це охоронна реакція, тобто охорона? До того ж, захист пов’язується з діяльністю державних органів, між тим, чинне законодавство визначає правозахисну діяльність як незалежну від органів держави.

Подібного підходу до категорій, що розглядаються, дотримуються й В.В. Медведчук та О.Д. Святоцький, які до юридичних засобів охорони прав людини відносять всі юридичні засоби, що виконують превентивну, запобіжну функцію. Необхідність в засобах захисту прав людини виникає, згідно з думкою вказаних правників, за необхідності припинення порушення прав людини, усунення перешкод в їх реалізації і відновлення порушеного права [69, с. 78-79]. Цікаво, що залежно від суб’єктів, що застосовують засоби захисту прав людини автори поділяють ці засоби на: судові, парламентські, адміністративні, контрольно-наглядові, адвокатські. Тобто, за такого підходу правозахисну діяльність не можна зводити до діяльності недержавних, громадських організацій, оскільки захист здійснюють як державні (суд, парламент, адміністративні органи) так і недержавні (адвокатура) інститути.

Іншої думки дотримується І.В. Ростовщиков. Вказуючи на необхідність розмежування категорій „забезпечення” і „охорона”, він зазначає, що „необхідність в охороні суб’єктивного права виникає, як правило, у випадках його порушення, появи перешкод при його використанні, при наявності суперечки про саме право й т.д.”[70, с. 86].

А ось В.В. Новіков та С.В. Струк наголошують, що „охорона – це широке поняття, що передбачає дії щодо боротьби з правопорушеннями і всю сукупність юридичних і організаційних заходів, за допомогою яких органи держави і громадські організації сприяють реалізації громадянами своїх прав. Захист – більш вузьке поняття. Тут передбачаються дії компетентних органів держави (суду і міліції) та громадян щодо відновлення порушеного суб’єктивного права і припинення реальної небезпеки його порушення” [71, с. 205-206]. І.Ф. Амельчаков та С.А Прудникова також вказують, що „необхідність у захисті суспільних відносин (особливо прав і свобод людини та громадянина, безпеки особи) виникає при погрозі чи реальному зазіханні на них або в результаті вже вчиненого проти них порушення” [72, с. 16].

Загалом, якщо розрізняти поняття „охорона” та „захист”, то можна погодитися, що охорона – поняття ширше за змістом, ніж захист. Так, вже сам факт регулювання правом тих чи інших суспільних відносин вказує на їх особливу важливість, на їх охорону державою. „Установлюючи в правових нормах масштаби й рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права й обов’язки учасників правовідносин, їх бажану з погляду суспільства поведінку й наслідки небажаних (заборонених) вчинків, держава таким шляхом бере під охорону ці блага й відповідні права на них” [73, с. 18].

Аналіз статей Конституції України [74] щодо використання термінів „захист” та „охорона” вказує, що, з однієї сторони, в них закріплено обов’язок держави гарантувати „звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина” (ст. 8), права громадян „на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод” (ст.

(ст. 51), або відносять до відання Автономної Республіки Крим „участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки” (ст. 138). Конституційні норми, як бачимо, пов’язують захист, переважно, з необхідністю припинення порушення прав людини та громадянина, однак не досить чітко.

А відповідно до ст. 6 Закону України „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” щодо осіб, взятих під захист може здійснюватися особиста охорона або охорона житла і майна [6]. Тобто, захист і охорона наявні одночасно.

Наведемо такі приклади. Відповідно до ст. 1 Закону України „Про охорону культурної спадщини” охорона культурної спадщини – це „система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту (тут і далі курсив наш. – А.М.), збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об'єктів культурної спадщини” [75].

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про охорону дитинства” охорона дитинства – це „система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав”.

Згідно зі ст. 1 Закону України „Про внесення змін до Закону України „Про захист інформації в автоматизованих системах” „захист інформації в системі – діяльність, спрямована на запобігання несанкціонованим діям щодо інформації в системі” [77].

А ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України вказує, що „завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний” [78]. Зауважимо, кримінально-процесуальні норми застосовуються переважно, коли відбулося порушення прав та свобод людини. Подібне положення міститься і в ст. 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення: „Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням…” [79]. Ст. 1 Кримінального кодексу України також використовує термін „охорона” визначаючи завдання кримінального кодексу: „Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам” [80].

Загалом, можна погодитися з думкою М. Галянтича, що у нормотворчій діяльності досить часто застосовують поняття „охорона” та „захист” без чіткого їх розмежування і без додержання при використанні цих термінів у законодавчих актах, певних однакових критеріїв [81, с. 23]. Більш чітко охарактеризував таку ситуацію В. Темченко, зокрема він, проаналізувавши норми Конституції України, національного законодавства та міжнародних актів з прав людини, зазначив, що терміни „захист” та „охорона” у нормативному матеріалі вживаються як синоніми чи подібні за значенням поняття стосовно мети, завдань, методів та суб’єктів забезпечення прав і можуть використовуватись у практиці як ідентичні поняття [82, с. 35].

Якщо проаналізувати тлумачення вказаних термінів, що містяться в різних словниках, то можна помітити: чіткого розмежування „охорони” та „захисту” немає. Так, в тлумачному словнику української мови зазначено: „Захищати – 1. Обороняти, охороняти когось, щось від нападу, замаху, удару, ворожих дій і т. ін. ...” [83, с. 733], а при тлумаченні поняття „охорона” вказано: „Охороняти – оберігати від небезпеки кого-, що-небудь, забезпечувати від загрози нападу, замаху і т. ін. // ...Захищати від чого-небудь” [84, с. 507]. Подібним чином інтерпретуються поняття, що розглядаються й в Словнику української мови [85-86].

Цікаво, що в словнику російської мови також зазначено: „Захистити – 1. Охороняючи, відгородити від зазіхань, від ворожих дій, від небезпеки. 2. Охоронити, убезпечити від чого-н. …” [87, с. 210]. Тобто, як бачимо, захист пов’язується, перш за все, з попередженням, профілактикою небезпеки, тобто передує їй, а не виникає після неї.

Так само і поняття „охорона” не поєднується тільки із станом, що існує до посягання, порушення небезпеки. Наприклад, в енциклопедичному словнику Ф.А. Бракгауз та І.А. Ефрон міститься таке положення: „Перераховані постановлення були значно доповнені й об’єднані в одне положення „Про міри щодо охорони державного порядку й громадського спокою”, Височайше затверджені 14 серпня 1881 р. ...Положення знає два види охорони – посилену й надзвичайну. Посилена охорона застосовується у випадках порушення громадського спокою злочинними зазіханнями проти існуючого державного устрою чи безпеки приватних осіб, надзвичайна – „коли такими зазіханнями населення певної місцевості буде приведене в тривожний стан” [88, с. 508].

Термін „правоохорона” (Rechtsschutz), та поняття „охорона прав” (Schutz der Rechten) досить часто використовуються в законодавстві Федеративної Республіки Німеччини, наукових розробках правників цієї держави. Так, наприклад, стаття 19 Основного закону Федеративної Республіки Німеччини має назву „Grundrechtsschutz“ (охорона основних прав), а стаття 20 а – „Schutz der natürlichen Lebensgrundlagen” (охорона природних прав” [89, с. 7]. О.А. Галустьян зазначає, що в одному із правових словників, виданих в Федеративній Республіці Німеччини, поняття правоохорони визначається наступним чином: „У той час як на ранній стадії становлення правової держави реалізація поширюваних на окремих осіб, тобто суб’єктивних, правових норм в основному здійснювалася цими особами або особами з їхнього оточення, нинішнє право ґрунтується на принципах державного правового захисту. І таким чином, носій права повинен в принципі для перетворення в життя виникаючих при цьому домагань звертатися до державних судів і державних відомств шляхом подання позову на винесення вироку й шляхом реалізації цього вироку на основі державного примусового виконання…” [90, с. 13].

Таким чином, між термінами “охорона” і “захист” не існує суворого семантичного кордону, вони можуть використовуватись і використовуються як синоніми; хоча й є випадки, коли слід застосовувати саме те чи інше поняття. Так, особу, яка оберігає права та законні інтереси підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надає їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній справі прийнято називати захисником, а не охоронцем; говоримо захист дисертації, а не охорона тощо [91, с. 159].

Якщо ж розглядати діяльність щодо охорони (захисту) права, то можна помітити, що немає такого органу, організації, які б виконували лише завдання з відновлення порушеного суб’єктивного права і припинення реальної небезпеки його порушення, не здійснюючи при цьому превентивної функції. В свою чергу, суб’єкти, які реалізують функцію охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки не можуть не виконувати діяльність з припинення протиправної поведінки. Тому розрізнення охоронних та захисних засобів, правоохоронної та правозахисної діяльності є надто умовним.

Таким чином, показуючи синонімію термінів “охорона” і “захист” у нормотворчій практиці, а також тенденцію у законодавстві при формулюванні змісту нормативно-правових приписів змінювати без будь-яких застережень термін “охорона” на термін “захист”, з урахуванням відповідних точок зору у юридичній літературі, можна зробити висновок: охорону можна розглядати як родове поняття, котре охоплює “захист” як певний, особливий вид “охорони”. Тому необґрунтованою є позиція, що виокремлює правоохоронну та правозахисну діяльність як окремі напрямки суспільної чи державної діяльності.

Висновки до розділу

Таким чином, підводячи загальний висновок по розділу, слід відмітити, що незважаючи на наявність значної кількості наукових досліджень проблематики правоохоронної діяльності та її механізму, загальною їх рисою є певна фрагментарність, непослідовність, спеціалізованість, при цьому окремі аспекти охорони права залишаються взагалі нерозробленими. Все це свідчить про недоліки, прогалини в науковому забезпеченні правоохорони, відсутність узгодженості, скоординованості наукових досліджень. Всі ці обставини вплинули на вибір об’єкта й предмета дисертаційного дослідження, а також сприяло визначенню методологічних засад та методів наукового пізнання, що їх необхідно застосовувати для отримання об’єктивних та повних знань про правоохоронну діяльність.

До того ж, слід врахувати ту обставину, що державотворчі процеси, які відбуваються в Україні, вимагають уніфікації юридичних термінів, однозначного їх розуміння, виключення випадків непослідовного їх використання, тому прийнятним є однозначне розуміння у контексті державно-правової дійсності правоохоронної діяльності, яка включає в себе не лише профілактику, попередження будь-яких порушень правових норм, принципів права, а й заходи щодо відновлення порушеного суб’єктивного права і припинення реальної небезпеки його порушення.

Отже, існує нагальна потреба у створенні ґрунтовної праці, яка дала б цілісне, повне і об’єктивне уявлення про всі аспекти такого явища правового життя як правоохоронна діяльність. Лише впровадження в практичну діяльність суб’єктів правоохоронної діяльності наукових розробок, що відповідають потребам сьогодення та сучасному стану розвитку українського суспільства дозволить вивести правоохорону на якісно новий рівень гарантованості прав та свобод людей, що відповідає європейським стандартам в сфері забезпечення прав людини.

Основні наукові результати розділу опубліковані в таких працях:

1. Кучук А. Правоохоронна діяльність: стан наукової розробки проблеми // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 2. – С. 68-72.

2. Кучук А.М. Охорона та захист прав і свобод людини в контексті правоохорони // Науковий вісник Юридичної академії МВС. – 2004. – № 4. – С. 154-161.