<<
>>

3.1. Загальна характеристика механізму правоохорони

Значимість правоохоронної діяльності для суспільства не викликає заперечення. Однак, для реалізації функцій та виконання завдань, що стоять перед цим видом діяльності важливим є наявність ефективного механізму його здійснення.

Проте, як було зазначено вище, в юридичній літературі серед суб’єктів правоохоронної діяльності називаються, переважно, тільки правоохоронні органи (причому їх відносять до органів державної влади), при цьому правоохоронна діяльність визначається як діяльність правоохоронних органів, а це є нелогічним. Так, цілком природно, що орган слід визнавати правоохоронним лише тоді, коли його діяльність має ознаки правоохоронної, а не навпаки – визначати органи як правоохоронні, а потім наводити визначення правоохорони як діяльності цих органів). За такого підходу необхідність розгляду механізму здійснення охорони права відпадає, бо ним виступає система правоохоронних органів, що, знову ж таки, не можна вважати правильним. На це автором зверталася увага на таких наукових конференціях: „Науковий потенціал майбутнього України на шляху до Європейської інтеграції” [157], „Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні [158] та на науковому семінарі „Проблеми наукового забезпечення діяльності правоохоронних органів в умовах розбудови України як правової держави”.

Безумовно, механізм правоохоронної діяльності має включати суб’єктів правоохорони. Однак, не слід забувати, що правоохоронна діяльність реалізується на підставі та відповідно до закону і, переважно, у відповідній процесуальній формі. Тому важливим елементом механізму правоохорони є відповідні нормативно-правові акти. До того ж, суб’єкти правоохорони в своїй практичній діяльності застосовують відповідні правові приписи, взаємодіють як між собою так і з іншими суб’єктами права. Тобто до механізму правоохоронної діяльності належить і функціональний компонент (відносини в сфері здійснення охорони права), однак враховуючи, що ознаки та напрями правоохоронної діяльності були розглянуті в другому розділі цього дослідження, а також було вказано на співвідношення правоохоронної діяльності та правоохоронних відносин то в цьому розділі ми не будемо розглядати цей компонент.

Таким чином, можна виділити інституційну, нормативну та функціональну складові вказаного механізму. Причому, враховуючи, що нормативно-правові акти визначають ті чи інші аспекти діяльності суб’єктів правоохорони, при визначенні місця зазначених елементів в механізмі правоохорони особливу увагу слід приділити саме нормативній складовій. Слід зауважити, нормативний елемент включає не лише охоронні норми права, а й регулятивні.

Нормативний компонент механізму правоохоронної діяльності – це система правових норм та принципів, що регулюють відносини в сфері охорони права. Враховуючи значимість правоохорони для суспільства, підвищену вимогливість до результатів цього виду суспільної діяльності та обов’язковість існування контролю за правоохоронною діяльністю з боку громадськості, можна з впевненістю стверджувати про нагальну необхідність в чіткому, послідовному, прозорому правовому регулюванні процесу правоохорони.

Чинне законодавство України в сфері правоохоронної діяльності для зручності дослідження умовно можна поділити на декілька груп, взявши за основу класифікації об’єкт регулювання. До першої групи, на нашу думку, слід віднести нормативно-правові акти, що визначають засади здійснення правоохоронної діяльності, визначають правовий статус правоохоронних органів й організацій, до другої – нормативно-правові акти, що встановлюють систему правоохоронних органів та організацій і визначають правовий статус суб’єктів правоохорони.

Аналіз нормативних актів вказує на те, що основна увага суб’єктів правотворчості звернена на врегулювання компетенції конкретних правоохоронних інституцій. А питання принципів, функцій, завдань правоохоронної діяльності, системи суб’єктів правоохорони залишаються, як було зазначено вище, неврегульованими. Однак, в юридичній науковій літературі вже давно йде мова про необхідність прийняття Концепції реформування правоохоронних органів або Концепції правоохоронної діяльності та закону України „Про правоохоронні органи та правоохоронну діяльність” [44, с.

33; 104, с. 345; 159, с. 19].

Варто зауважити, що необхідність підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів та організацій як обов’язкової умови існування правової держави та громадянського суспільства, визнання як головного обов’язку держави утвердження та забезпечення прав і свобод людини, зумовлюють актуальність твердження про потребу негайної підготовки та затвердження Концепції правоохоронної діяльності, а згодом – закону „Про правоохоронну діяльність та правоохоронні органи”. В таких нормативних актах, на нашу думку, мають бути вирішені наступні питання:

— дефініція правоохоронної діяльності, або ж мають бути вказані основні критерії, за якими ту чи іншу діяльність можна визначити як правоохоронну;

— перелік принципів та функцій правоохорони;

— визначення поняття „правоохоронний орган”;

— встановлення системи суб’єктів правоохоронної діяльності та правоохоронних органів;

— засади залучення громадськості до виконання окремих завдань правоохоронної діяльності;

— взаємодія суб’єктів правоохоронної діяльності та контроль за ними;

— основи правового та матеріального забезпечення правоохоронної діяльності.

Враховуючи, що окремі аспекти нормативного регулювання правоохоронної діяльності (й, відповідно, нормативного компоненту механізму здійснення правоохоронної діяльності) вже висвітлено в першому розділі дисертації, більш доцільним є розгляд інституційного компоненту механізму правоохорони.

Слід зауважити, що необхідно відрізняти суб’єктів правоохоронної діяльності від інших органів і організацій, що забезпечують права та свободи людини й громадянина. Кількість останніх є значно більшою, адже не слід забувати, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Відповідно до норм Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи чи посадові особи, що здійснюють цю владу тим чи іншим чином сприяють реалізації прав та свобод громадян. Так, орган законодавчої влади в Україні – Верховна Рада України – забезпечує нормативне закріплення системи прав та свобод громадян, гарантій та механізмів їх забезпечення тощо. Ст. 92 Конституції визначає, що виключно законами України визначаються: права і свободи людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання та слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури [74].

Важливе місце в системі органів, які безпосередньо забезпечують права та свободи громадян займає Президент України. Згідно з чинним законодавством Президент України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Вступаючи на пост, новообраний Президент складає присягу проголошуючи: „Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян...” [74].

Серед низки повноважень Президента України доречно виділити наступні: прийняття у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації – з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України; призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснення керівництва у сферах національної безпеки та оборони держави; здійснення помилування; підписання законів, прийнятих Верховною Радою України; право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх зі своїми вмотивованими зауваженнями та пропозиціями на повторний розгляд Верховної Ради України. До того ж, Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України й очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Не менш важливе місце в забезпеченні прав і свобод людини належить Кабінету Міністрів України – вищому органу у системі органів виконавчої влади. Так, відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю тощо [74].

„Міністерства і державні комітети та служби, інші органи центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом, відповідно до своїх повноважень, також забезпечують реалізацію прав і свобод людини та громадянина” [160, с. 176].

Місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі також певним чином забезпечують права людини. Так, ст. 119 Конституції України передбачає, що „Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; 2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян ...” [74].

Стаття 25 Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, що має назву „Повноваження в галузі забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян” конкретизує згадані вище конституційні положення, вказуючи, що „Місцева державна адміністрація: 1) забезпечує виконання Конституції та законів України, рішень Конституційного Суду України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади; 2) забезпечує здійснення заходів щодо охорони громадської безпеки, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; 3) забезпечує розгляд звернень громадян та їх об’єднань, контролює стан цієї роботи в органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в організаціях і установах, розташованих на відповідній території; 4) здійснює заходи щодо організації правового інформування і виховання населення...; 6) забезпечує виконання актів законодавства з питань громадянства, пов’язаних з перебуванням іноземців та осіб без громадянства, сприяє органам внутрішніх справ у додержанні правил паспортної системи; 7) проводить роботу, пов’язану з розробленням та здійсненням заходів щодо розміщення, працевлаштування, соціально-побутового і медичного обслуговування біженців, а також депортованих осіб, які добровільно повертаються в регіони їх колишнього проживання; 8) забезпечує виконання законодавства щодо національних меншин і міграції, про свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання... 14) розглядає справи про адміністративні правопорушення, віднесені до її відання, утворює адміністративні та спостережні комісії, координує їх діяльність...” [161].

Обовязок забезпечення прав та свобод людини покладено і на Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Стаття 2 Закону України „Про судоустрій України” проголошує, що „суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави” [132]. Реалізація цього завдання органів судової влади відбувається шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Органи місцевого самоврядування також володіють певними повноваженнями щодо забезпечення прав та свобод людини. Відповідно до ст. 38 Закону України „Про місцеве самоврядування” (яка називається „Повноваження щодо забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян”) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать такі власні (самоврядні) повноваження:

1) підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо створення відповідно до закону міліції, що утримується за рахунок коштів місцевого самоврядування, вирішення питань про чисельність працівників такої міліції, про витрати на їх утримання, здійснення матеріально-технічного забезпечення їх діяльності, створення для них необхідних житлово-побутових умов;

2) сприяння діяльності органів суду, прокуратури, юстиції, служби безпеки, внутрішніх справ та адвокатури;

3) внесення подань до відповідних органів про притягнення до відповідальності посадових осіб, якщо вони ігнорують законні вимоги та рішення рад і їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень;

4) звернення до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальної громади, а також повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування... [162].

Таким чином, державні органи та органи місцевого самоврядування тим чи іншим чином забезпечують права та свободи громадян. Однак, не кожен з таких органів зможе компетентно здійснювати охорону прав (та й ці органи не мають на те повноважень). Саме тому в державі створюються відповідні органи та організації, що уповноважені на професійній основі займатися правоохоронною діяльністю. Тобто не слід ототожнювати суб’єктів забезпечення прав людини та суб’єктів правоохоронної діяльності.

Отже, інституційний елемент механізму правоохорони складають суб’єкти правоохоронної діяльності, тобто органи та організації, які спеціально уповноважені державою здійснювати на професійній основі на підставі та відповідно до закону, а у випадках встановлених законом – у відповідній процесуальній формі із застосуванням правових засобів діяльність, спрямовану на охорону прав та свобод людини і громадянина, законності та правопорядку, усіх врегульованих правом суспільних відносин.

Не можна погодиться з М. М. Рудяковим, який зазначає, що суб’єкти правоохоронної діяльності – це узагальнююче поняття, що відображає участь всіх державних органів, громадських організацій, трудових колективів, громадян в охороні громадського порядку, власності, інших умов розвитку суспільства незалежно від питомої ваги правоохоронної діяльності в загальному об’ємі практики кожного з цих суб’єктів. До того ж, автор підкреслює, що ця діяльність продовжує залишатися державним видом діяльності, тому що яким би суб’єктом вона не здійснювалася, її зміст по своїй суті носить державно-владний характер [163, с. 11]. Гадаємо, що за такого підходу до визначення правоохоронної діяльності не можна відносити до суб’єктів цієї діяльності громадські організації, трудові колективи та громадян, адже вони не мають владних повноважень, а тому який би зміст не мала їх діяльність, вона апріорі не може бути правоохоронною. Неправильним є й віднесення, навіть якщо не враховувати попереднього зауваження, до суб’єктів правоохорони всіх громадських організацій, трудових колективів і громадян, тому що діяльність лише деяких об’єднань громадян має правоохоронний зміст, а всі інші об’єднання й окремі громадяни можуть на добровільних засадах залучатися до виконання окремих завдань правоохоронної діяльності, сприяти її ефективному здійсненню.

О.Г. Братко, подібно до М.М. Рудякова вказує, що „особа – суб’єкт правоохоронної системи... Конституція Російської Федерації й інші закони, різні підзаконні нормативні акти передбачають права особи та її обов'язки в сфері правопорядку. У п. 2 ст. 45 Конституції Російської Федерації виголошено: „кожний вправі захищати свої права й свободи всіма способами, не забороненими законом” [23, с. 229-230]. Ч. 4 ст. 55 Конституції України також проголошує: „Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань” [74]. Однак, це зовсім не означає, що кожна людина здійснює правоохоронну діяльність й, відповідно, є суб’єктом правоохоронної діяльності. До того ж, в більшості випадків громадянин звертається за охороною своїх прав до спеціальних органів чи організацій й досить рідко сам здійснює окремі правоохоронні дії (наприклад, використовує право на необхідну оборону). Що ж до громадських організацій, то ст. 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Система суб’єктів правоохоронної діяльності не залишається сталою. Виникають нові органи, змінюються існуючі тощо. Так, наприклад, 7 березня 2002 року Верховна Рада України прийняла Закон „Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України” відповідно до якого було утворено спеціальне правоохоронне формування – Службу правопорядку у Збройних Силах України. Відповідно до ст. 18 Закону України „Про судоустрій України” до системи судів загальної юрисдикції входив Касаційний суд України, однак, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2003 р. N 20-рп/2003 це положення Закону визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), щодо утворення в системі судів загальної юрисдикції Касаційного суду України. А згідно з Законом України від 3 квітня 2003 року „Про Державну прикордонну службу України” на основі Прикордонних військ України, в тому числі матеріально-технічної бази, у межах штатної чисельності та фінансування було створено Державну прикордонну службу України, яка, відповідно до ст. 6 цього Закону, є правоохоронним органом спеціального призначення [138].

За таких обставин особливого значення набуває питання класифікації суб’єктів правоохоронної діяльності. Вирішення якого має не лише теоретичне, але й практичне значення, допомагає краще усвідомити місце того чи іншого органу (організації) в системі державних та суспільних структур, встановити його значення, удосконалити правове регулювання діяльності суб’єктів правоохорони.

Суб’єкти правоохоронної діяльності можуть бути поділені за різними критеріями:

1. За територією дії:

— загальні – діяльність яких здійснюється на території всієї держави (Уповноважений Верховної ради України з прав людини, Генеральний прокурор України, Всеукраїнський комітет захисту прав людини тощо);

— місцеві – діють в адміністративно-територіальних одиницях (Вінницький обласний комітет оборони прав людини – діяльність організації поширюється на територію м. Вінниця, Комітет „Правозахисник” –

м. Миколаїв, Харківська крайова організація Асоціація українських правників – м. Харків та інші).

2. За характером компетенції:

— органи та організації загальної компетенції (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Генеральний прокурор України, органи судової влади, Харківська правозахисна група та інші);

— органи та організації спеціальної компетенції (Управління державної охорони України, Служба правопорядку у Збройних Силах України, Державна прикордонна служба України, Служба безпеки України (варто зауважити, що в законах, які визначають правовий статус вказаних органів, останні прямо визначені як правоохоронні органи (формування) спеціального призначення), Харківське обласне товариство захисту прав інвалідів, Дніпропетровське обласне громадське правозахисне об’єднання „Антимафія” та інші).

3. За формами здійснення діяльності:

— індивідуальні (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Генеральний прокурор України);

— колегіальні (адвокатські колегії, фірми, контори тощо).

4. За наявністю / відсутністю повноважень щодо застосування державного примусу:

— суб’єкти правоохоронної діяльності, які наділені такими повноваженнями (міліція, Служба безпеки України, прокуратура та інші);

— суб’єкти правоохоронної діяльності, які таких повноважень не мають (адвокатура, Асоціація юристів „Justo Titulo” (м. Харків), Всеукраїнський благодійний фонд „Українська Правнича Фундація”).

Найбільш важливе практичне значення має класифікація суб’єктів правоохоронної діяльності за наявністю/відсутністю повноважень щодо застосування державного примусу [164, с. 202]. Загальною тенденцією юридичної науки та практичної діяльності в сфері правоохорони є дефініція правоохоронної діяльності через систему правоохоронних органів, причому останні визначаються як державні органи. Однак, у науковій юридичній літературі, як було зазначено вище, вже давно висловлюються думки про віднесення до правоохоронних органів недержавних інституцій. Тому віднесення громадських організацій до суб’єктів правоохорони суттєво впливає на однозначне розуміння самої правоохоронної діяльності. Хоча, принципи, завдання, функції правоохоронної діяльності, її сутність, реформування правової системи України, міжнародні інтеграційні процеси свідчать про те, що відповідні громадські організації є повноправним учасником (суб’єктом) правоохоронної діяльності.

Слід зауважити, що суб’єкти правотворчості використовують ту класифікацію суб’єктів правоохоронної діяльності, що наведена нами останньою. Хоча законодавець називає правоохоронними органами суб’єктів правоохоронної діяльності, які наділені правом застосування державного примусу, а суб’єктів правоохоронної діяльності, які не мають такого права – правозахисними організаціями. Однак, як було вказано вище розмежування правоохоронної та правозахисної діяльності є недоцільним та нелогічним. Тому правильно буде говорити саме про правоохоронні органи та правоохоронні організації.

Зважаючи на той факт, що правоохоронні органи наділені повноваженнями щодо застосування державного примусу й до їхньої діяльності ставляться суспільством підвищені вимоги, питання щодо системи цих органів, визначення поняття „правоохоронні органи”, характеристики окремих з них будуть розкриті в наступному підрозділі. В цьому ж підрозділі зупинимося на характеристиці суб’єктів правоохоронної діяльності, що не мають повноважень щодо застосування державного примусу.

Варто зауважити, що в навчальній літературі серед правоохоронних органів (ці органи визначаються як державні) називається адвокатура [32; 47; 165]. Щодо адвокатури, то її роль в сучасному суспільстві досить точно визначив О.Д. Святоцький зазначивши, що „розбудова правової держави неможлива без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура” [166, с. 4].

Відповідно до чинного законодавства адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу [167]. На нашу думку, більш змістовним є визначення адвокатури, що наведене в проекті закону України „Про адвокатуру”: „Адвокатура України є складовою частиною правової системи, недержавним, професійним, незалежним правовим інститутом, уповноваженим Конституцією України діяти для забезпечення права на захист від обвинувачення, надання правової допомоги фізичним і юридичним особам при вирішенні справ у судах та інших державних і недержавних органах з метою захисту їхніх прав, свобод і інтересів” [168].

З’ясовуючи роль адвокатури в суспільстві, в механізмі правоохоронної діяльності слід наголосити, як вказують деякі науковці, на її функції щодо правових установ, правосуддя, яку можна назвати контрольно-стимулюючою, адже участь адвоката в різноманітних процесах змушує їх учасників працювати більш доброякісно, виважено, відповідно до букви і духу закону. До того ж, сама наявність інституту адвокатури створює можливості для надання широкого кола правових послуг усім верствам населення, особливо тоді, коли без втручання кваліфікованого юриста не обійтись [54, с. 242].

Адвокати дають консультації та роз’яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; засвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов’язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Адвокат може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які діють відповідно до чинного законодавства та статутів адвокатських об’єднань.

До речі, дискусійним є питання про призначення захисника підозрюваному, обвинуваченому, підсудному при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції де участь першого є обов’язковою (ст. 45 Кримінально-процесуального кодексу України). Існуючий на сьогодні порядок призначення адвокатів є по суті примусом адвоката виконувати відповідну роботу, що аж ніяк не узгоджується із ст. 43 Конституції України, яка вказує, що „Кожен має право на працю... яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. ...Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан” [74]. У зазначеній статті Конституції наведено виключний перелік видів примусової роботи до якого не входить виконання професійних обов’язків адвокатом за призначенням слідчого чи органу дізнання. А тому призначення адвоката без його згоди захисником підозрюваного, обвинуваченого, підсудного є суттєвим порушенням прав адвоката.

Досить спірним є питання про віднесення до правоохоронних організацій нотаріату. Слово нотаріус латинського походження (notarius) й у перекладі означає секретар, писар. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України „Про нотаріат” „нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності” [169].

В.В. Скитович, С.В. Мальцева у зв’язку з цим зазначають, що відповідно до документів Конгресу Міжнародного союзу суддів функція нотаріату полягає, передусім, у тому, що нотаріус є посадовою особою й наділений повноваженнями засвідчувати юридичні факти, неупереджено інформувати сторони про сутність та правові наслідки певних дій [170, с. 99]. Зазначимо, що відповідно до чинного законодавства, нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, виявивши при вчиненні нотаріальних дій порушення закону громадянами або окремими посадовими особами, повідомляють про це для вжиття необхідних заходів відповідні підприємства, установи, організації або прокуратуру.

Функції нотаріату не мають виключного характеру. Так у населених пунктах, де немає нотаріусів, певні нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад. Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на дипломатичні представництва України. Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись такими особами: головними лікарями, їх заступниками по медичній частині або черговими лікарями лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами і головними лікарями будинків для престарілих та інвалідів; капітанами морських суден або суден внутрішнього плавання, що плавають під прапором України; начальниками розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедицій; командирами (начальниками) військових частин, з’єднань, установ і закладів та іншими.

Таким чином, діяльність нотаріату за своїм змістом, завданнями та функціями має правозабезпечувальний характер, а не правоохоронний.

До суб’єктів правоохоронної діяльності, що не мають владних повноважень можна віднести юридичних осіб і громадян-підприємців, які надають юридичні послуги. Це, суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України та об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (частина перша статті 36 Конституції України). До речі, деякі з цих суб’єктів правоохоронної діяльності називаються „паралельною адвокатурою”, у зв’язку з чим небезпідставно вказується, що створення з фахівців у галузі права й непрофесіоналів громадських організацій та юридичних клінік руйнує адвокатуру, так як перші ні за якими ознаками не відповідають вимогам міжнародних стандартів щодо тих, хто надає правову допомогу [171, с. 22]. Однак, слід відмітити, що в юридичній науковій літературі йде дискусія: на діяльність юридичних фірм поширюється Закон України „Про адвокатуру” або ж вони повинні керуватися законами в сфері підприємництва [172, с. 26]. При цьому вказується на необхідності розмежування понять правової допомоги (ст. 59 Конституції України використовує щодо адвокатури саме цей термін) та юридичних (правових) послуг (різновид підприємницької діяльності). Зауважимо, відповідно до ст. 5 Закону України „Про соціальні послуги” юридичні послуги – це „надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо)” [173]. А в рішенні Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопрада 2000 року зазначено, що „право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги” [174].

До системи суб’єктів правоохоронної діяльності, що розглядається нами не входять юридичні служби міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних підприємств, установ, організацій. Адже якщо проаналізувати норми Загального положення про юридичну службу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, державного підприємства, установи, організації [175], то можна зробити висновок, що юридична служба – структурний підрозділ органу, підприємства, установи, організації основна мета якого – юридичне супроводження управлінських та/або господарських процесів у вказаних структурах, недопущення виходу діяльності вказаних структур за межі правового поля, забезпечення відповідності правозастосовчих актів вимогам чинного законодавства тощо. До того ж, при переліку завдань юридичної служби вказано, що вона організує претензійну і веде позовну роботу; представляє у встановленому законодавством порядку інтереси міністерства чи підприємства (а не громадян) в судах, інших органах під час розгляду правових питань і спорів; дає правову оцінку претензіям, що пред’явлені підприємству чи підприємством (а не окремим громадянам) у зв’язку з порушенням його майнових прав і законних інтересів [175].

Не можна віднести до субєктів правоохоронної діяльності, що не мають повноважень щодо застосування державного примусу і громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону, правовий статус яких регулюється Законом України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону”. Проаналізувавши цей Закон можна зробити висновок, що такі формування є допоміжним утворенням відповідних державних органів. Так, громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути створені на засадах громадської самодіяльності як зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) сприяння міліції та Державній прикордонній службі України, асоціації громадських формувань. Ці формування створюються і діють у взаємодії з правоохоронними органами, Державною прикордонною службою України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Координацію діяльності громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону здійснюють відповідно місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Повсякденна (оперативна) діяльність таких формувань організовується, спрямовується і контролюється відповідними органами внутрішніх справ, підрозділами Державної прикордонної служби України.

При визначенні основних завдань громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону вказано, що вони надають допомогу, інформують, сприяють тим чи іншим державним органам або ж беруть участь у заходах таких органів [93]. Тому можна з впевненістю сказати, що громадські формування залучаються до виконання окремих завдань правоохорони, беруть участь у виконанні окремих правоохоронних дій, а тому не є суб’єктом правоохоронної діяльності.

Те ж саме можна сказати про професійні спілки, не дивлячись на те, що вони наділені широкими повноваженнями в сфері представництва прав деяких громадян (відповідно до ст. 2 Закону України „ Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки). Діяльність профспілок немає всіх ознак правоохоронної, не відповідає всім принцципам правоохорони. До того ж, при визначенні прав профспілок увага законодавця зосереджена на контрольних повноваженнях: „Профспілки, їх об’єднання здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод...”, „Профспілки здійснюють громадський контроль за виплатою заробітної плати, додержанням законодавства про працю та про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту” [176] тощо.

До суб’єктів правоохоронної діяльності, що не наділені правом застосування державного примусу в багатьох зарубіжних країнах належать приватні детективи (їх асоціації) та особи (підприємства), що здійснюють приватну охоронну діяльність. Так, В. Нор та В. Грищук вказують, що „у багатьох державах світу для посилення ефективності боротьби з правопорушеннями і охорони прав і свобод громадян, прав людини практикується часткове роздержавлення правоохоронної діяльності. Здійснюється це через приватні бюро (агентства)... та приватні служби безпеки...” [177, с. 56]. Зауважимо, відповідно до Орієнтовної програми законопроектних робіт в Україні на 1997-2005 роки, розробленої Інститутом законодавства Верховної Ради України на основі Концепції розвитку законодавства України, ще в 1997 році мав бути прийнятий Закон „Про приватну детективну та охоронну діяльність” (причому цей закон позначений як такий, що має бути прийнятий відповідно до Конституції України), й у 1998 році – Закон „Про недержавну охоронну діяльність” [178, с. 94]. Однак, і досі ці закони ще не прийняті.

Таким чином, правоохоронна діяльність реалізується через певний механізм. Цей механізм складають нормативний, інституційний та функціональний компоненти. Нормативний елемент механізму правоохорони – це система нормативно-правових актів, що визначають правовий статус, повноваження правоохоронних органів та організацій, основи контролю та нагляду за їх діяльністю тощо. На жаль, цей елемент механізму перебуває на стадії становлення. Чинне законодавство потребує удосконалення, усунення протиріч. В ньому необхідно чітко розмежувати компетенцію всіх суб’єктів правоохоронної діяльності для уникнення дублювання їх завдань в одній сфері.

Функціональним елементом механізму правоохорони є правоохоронна діяльність. Нагадаємо, об’єктом правоохоронної діяльності, як слушно зазначив Й.І. Горінецький, є 1) невід’ємні (природні) права і свободи людини та права людини у позитивіському розумінні (суб’єктивне право і законні інтереси); 2) основи конституційного ладу, в тому числі основи суспільного і державного ладу, визначені конституційними нормами, та основи місцевого самоврядування; 3) режим законності у суспільстві; 4) правопорядок як стан суспільних відносин; 5) безпека особи, суспільства і держави; 6) стан правосвідомості і правової культури в суспільстві [179, с. 15], а предметом впливу – правопорушення та інші явища, що їх обумовлюють, зловживання правом тощо. В процесі правоохорони застосовуються переважно правові засоби. Загалом, засоби правоохоронної діяльності – це передусім норми права, правові категорії, юридична техніка, а також різного роду предмети матеріального світу, що допомагають правоохоронним органам та організаціям виконувати свої завдання та реалізувати функції.

Щодо інституційного компоненту механізму правоохоронної діяльності, то слід зазначити, що протягом значного часу держава намагалась виконувати завдання не лише політичної та правової організації суспільства, а й соціальної, культурної та господарської. Звісно, що ця спроба не була вдалою. Більше того, з’ясувалось, що державні правоохоронні органи не можуть в повному обсязі виконувати функцію охорони прав та свобод людини. Тому почали все частіше з’являтися громадські організації, що здійснювали правоохоронну діяльність.

Це дає підстави до суб’єктів правоохоронної діяльності відносити як правоохоронні органи (наділені державно-владними повноваженнями), так і громадські організації, що здійснюють правоохоронну діяльність. Особливе місце серед останніх займає адвокатура як організація, виконання якою свого основного завдання – надання правової допомоги та забезпечення права на захист від обвинувачення передбачено Основним Законом держави – Конституцією України.

<< | >>
Источник: Кучук Андрій Миколайович. Теоретико-правові засади правоохоронної діяльності в Україні. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ –2007. 2007

Еще по теме 3.1. Загальна характеристика механізму правоохорони:

  1. РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ПЕРСПЕКТИВИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ЮРИСДИКЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ
  2. 3.1. Загальна характеристика складів адміністративних деліктів у галузі сільського господарства
  3. 3.2. Адміністративні санкції за проступки у галузі сільського господарства
  4. Злочини у сфері нотаріальної діяльності: кримінально-правова характеристика
  5. Роль та місце інституту адвокатури в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина
  6. 1.1.1 Правові акти: загальна характистика
  7. Особливості розробки і прийняття підзаконних регуляторних актів
  8. ЗМІСТ
  9. ВСТУП
  10. Методологічні засади дослідження правоохоронної діяльності
  11. Зміст термінів „охорона” і „захист” як ключових категорій правоохоронної діяльності
  12. Функції та завдання правоохоронної діяльності
  13. Принципи правоохоронної діяльності