1.2. Санкція у структурі правової норми

Поняття норм права відноситься до тих найбільш загальних і фундаментальних категорій, які характеризують право як багаторівневе системне утворення зі специфічними регулятивними функціями.

Норми права, які наділені всіма властивостями соціальних норм, разом з тим є специфічними, що зумовлюється природою права і його роллю в суспільстві. Для того, щоб з’ясувати повною мірою дану специфіку, слід звернутися до визначення поняття правової норми, що, у свою чергу, також більш виразно окреслює місце та значення правової санкції у структурі правової норми.

У найбільш загальному вигляді з позиції деонтичної логіки дефініція норми може бути подана як „обов’язково”, „дозволено”, „заборонено” [69; 206]. Будь-яка норма є об’єктивно зумовленим правилом поведінки, що має забезпечити відповідну цілеспрямованість у практичній діяльності людини. Норми – це соціально апробовані і соціально закріплені оцінки: на їх основі всі дії представляються або обов’язковими, або забороненими, або нормативно не значущими. Відповідно існує три способи впливу на адресатів правової норми: заборонити, зобов’язати, дозволити. При встановленій нормою забороні вчиняти певні дії достатньо утриматися від таких дій (пасивна поведінка), при зобов’язанні вимагаються активні дії, а при дозволах суб’єкт сам вирішує, який варіант поведінки йому обрати [102, с. 402-414].

В юридичній літературі інтерес до пізнання цього соціального явища пов’язується з різноманітними аспектами. Більшість авторів поєднує поняття правової норми з державними настановами, розглядаючи її як первинну ланку, „вихідний елемент”, „клітину” права, як мірило, еталон поведінки, регулятор суспільних відносин.

Однак, не дивлячись на конструктивність даних положень, дослідження правової норми як сутнісного, центрального елемента системи права приводило до розуміння права більшістю авторів як сукупності (системи) загальнообов’язкових правил поведінки, що походять від держави, тобто, до нормативного розуміння.

Поняття правової норми може бути осмислене залежно від типу праворозуміння. В радянській юридичній доктрині було всебічно обґрунтовано позицію, за якою соціальною силою, що безпосередньо створює право, виступає державна влада в цілому. Остання концентрує у своїй діяльності вимоги економічного розвитку суспільства, правосвідомість та інші форми суспільної свідомості, тобто всі ті фактори, які є об’єктивною основою і суб’єктивними передумовами, що чинять вплив на формування права. Державна влада в цілому, соціально-політична сутність і зміст діяльності держави – безпосереднє соціальне джерело формування права [149, с. 34-35].

Не важко помітити, що в такому вихідному стані при трактуванні поняття правової норми формулюється, по суті, пріоритет державно-владної сили. Єдиним критерієм наявності права і створення правової норми тривалий час визнавалася певна настанова державної влади, що диктується економічними вимогами і класовою боротьбою. Зміст же самої правової норми полягав виключно у примусі, впливі сили. Коли право розглядалося як команда, заборона, обмеження, правовою нормою могли стати, по суті, будь-які накази і свавільні настанови, якщо тільки вони виходять від політичної влади. На сучасному етапі юридична наука відходить від такого розуміння правової норми як такої, що походить виключно від держави. У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

В юридичній літературі при визначенні поняття правової норми значною частиною дослідників відмічаються такі її ознаки, як „встановлюються чи санкціонуються державою”, „визнаються”, „гарантуються” або „охороняються” державою тощо [40, с. 114; 183, с. 23; 185, 366-367].

Проте якщо, наприклад, розглядати варіант „визнання” державою правових норм, то, за справедливим зауваженням Л.В. Афанасьєвої, держава визнає не тільки правові, а й інші соціальні норми, якщо вони не суперечать нормам права. При цьому в деяких випадках такі норми отримують і пряме визнання держави (наприклад, визнання деяких звичаїв правовими) [9, с. 27].

Наприкінці 70-х років минулого століття з’явилися різноманітні погляди про сутність розуміння права [136, с. 56-74], які викликали появу, окрім нормативного, ряду інших підходів до праворозуміння: соціологічного, філософського, генетичного, психологічного, аксіологічного, і, нарешті, комплексного (інтегративного) [6; 100; 106; 134, с. 99-111].

У сучасних умовах усе більшого поширення набуває юридично-гносеологічний підхід, який дозволяє виявити відмінності і співвідношення об’єктивного за своєю природою процесу формування права і суб’єктивного (владно-вольового) процесу формулювання закону (актів позитивного права) і проаналізувати позитивацію права як творчий процес нормативної конкретизації правового принципу формальної рівності стосовно конкретних сфер і відносин правової регуляції [130, с. 64]. З таким підходом, який, по суті, розвиває природно-правову доктрину, пов’язується питання про наявність у права специфічних властивостей, що не залежать від примусової сили держави.

Як зазначає В.М. Горшеньов, не всі нормативні приписи держави являють собою класичну модель норми права і тому, на його думку, немає достатніх підстав ототожнювати деякі з них з нормою права. Вони є „нетиповими тому, що несуть у собі певні незавершені риси моделі, хоча й виступають в якості нормативних настанов держави”. Серед „нетипових способів закріплення державної волі” він називає дефініції, фікції, презумпції, преюдиції [50, с. 113-114].

Інший бік зв’язку правових норм з державою, який полягає в тому, що правові норми охороняються, забезпечуються державою, передбачає можливість державного примусу як способу охорони цих норм від порушень [177, с. 211; 205, с. 208].

Зокрема, відомий російський вчений Л. Петражицький особливу увагу звертав на такі два види державного примусу: фізичний і психічний. Під фізичним примусом маються на увазі будь-які передбачені правом засоби, які полягають у застосуванні фізичної сили для підтримання правопорядку, у тому числі і репресивні заходи. Щодо психічного примусу, то, передусім, це страх бути підданому тим засобам, які передбачені законом на випадок невиконання правових приписів, коли поведінка громадян не відповідає вимогам права [140, с. 260, 269].

В юридичній літературі проблема державного примусу в правовому житті вирішується не однозначно. Відповідно до позицій деяких дослідників, державний примус не є невід’ємною ознакою правової норми. Вказується на те, що дану ознаку можна замінити таким більш широким поняттям, як „державна охорона”. Це обґрунтовувалося тим, що у даному випадку йшлося про формулювання загального визначення, яке здатне охопити всі історичні типи права, тоді як поняття примусу не передбачає всіх можливих засобів охорони правових норм [212, с. 60].

Ми також схиляємося до даної позиції і вважаємо, що поняття охорони права з боку держави у своєму змісті обов’язково містить елемент державного примусу як свого роду гарантію забезпечення реалізації норм права. Також варто зауважити, що ознака охорони (забезпечення) норм права державою характерна для всіх правових систем.

В юридичній літературі вказується також на загальнообов’язковий характер правових норм [39, с. 173; 199, с. 13]. На наш погляд, дана ознака є ідентичною вищезазначеним характеристикам, оскільки загальнообов’язковість вказує, по суті, на захищеність правових норм, на можливість державного примусу.

Право – це система норм або правил поведінки, що мають загальнообов’язковий характер. Загальнообов’язковість означає, що всі члени суспільства неодмінно виконують вимоги, які містяться в нормах права. Загальнообов’язковість норми права виникає разом з нею [115, с. 339]. З цього приводу англійський юрист Г. Кельзен зазначав, що „норма права являє собою правило поведінки, у відповідності з яким та чи інша особа (група осіб) повинна діяти у певному визначеному напрямку, незалежно від того, чи бажає вона себе вести таким чином, чи ні” [223, с. 35].

Загальновизнаною є теза, з якої випливає, що норма права є загальнообов’язковим правилом поведінки для всіх [15, с. 339]. Тобто дана ознака правової норми поширюється на усіх суб’єктів права, у тому числі і на посадових осіб – державних службовців, і на саму державу. З цього приводу доцільно згадати висловлювання Г.Ф. Шершеневича, який писав, що правила „повинна дотримуватися і сама влада, яка його встановлює… Якщо ж влада, яка встановила правило не бажає його дотримуватися, а діє у кожному конкретному випадку на власний розсуд, то право замінюється свавіллям” [214, с. 313].

У даному випадку доцільно говорити про рівність усіх суб’єктів перед законом. Вираження формальної рівності означає, що правова норма, встановлюючи порядок відносин у суспільстві, є єдиним масштабом, однаковою для всіх, рівною мірою свободи поведінки. „Фактично різні люди, - пише В.С.

Як загальне і єдине для всіх мірило, правова рівність виключає привілеї. Правова рівність виключає також вимогу відповідності еквівалента у відносинах між вільними індивідами – суб’єктами права.

Норми права, виступаючи в якості критерію правомірності поведінки, повинні бути формально визначеними – тобто фіксувати права на конкретні дозволені дії, а також обов’язки, заборони і міри відповідальності за порушення правопорядку. Правові норми існують не інакше, як у суворо визначеному, формально закріпленому вигляді в офіційних джерелах права. Уявно сформований законодавцем той чи інший варіант ідеальної поведінки втілюється у природно-мовну конструкцію, точніше, достатньо деталізований виклад відповідних правил забезпечує їх однозначне розуміння і застосування [53, с. 10-17].

Форма правових норм є досить важливою, оскільки завжди „форма суттєва. Сутність формалізована”. Через сутність форма правових норм неминуче поєднується з усім їх фактичним змістом, оскільки „форма позбавлена будь-якої цінності, якщо вона не є формою змісту” [156, с. 23].

Відповідно під формою норм права слід розуміти організацію їх змісту, способи існування, упорядкування, функціонування права. Тому дослідження форми норми права починається з того, яким чином взаємопов’язані ті загальні правила поведінки і владні веління, з яких складається зміст. Приступаючи до вивчення норми права, виявляємо, що вона складається з певних частин, тобто в її структурі виділяються відносно самостійні елементи.

Основи структурного аналізу юридичних норм було закладено ще в минулому столітті. Так, англійський юрист Г. Блекстон виділяв у складі закону чотири частини: по-перше, оголошувальну, в якій визначається, що є справедливим і несправедливим; по-друге, наказову, яка приписує всім спостерігати за справедливим і ухилятися від несправедливого; по-третє, допоміжну, за допомогою якої поновлюються порушені публічні права; і, по-четверте, каральну, що передбачає покарання за публічні злочини [10, с. 169].

Досліджуючи структуру правових норм, німецький юрист А. Меркель розрізняв у них дві складові частини – одна з них вказує, як перебувати у злагоді з правом, а інша – які наслідки пов’язані з поведінкою, що суперечить праву [119, с. 20].

Правові норми, регулюючи суспільні відносини і направлені до індивіда, авторитетно і вимогливо наказують йому будувати свою поведінку відповідно до їхніх приписів. Іншими словами, правова норма у вигляді своїх структурних елементів – гіпотези, диспозиції і санкції виступає в ролі регулятора відносин між людьми [83, с. 23].

Прихильники погляду на державне забезпечення правових норм переважно дотримуються точки зору про тричленну структуру правової норми. Так, П.О. Недбайло пише, що будь-яка правова норма визначає права і обов’язки або тільки права, або тільки обов’язки учасників суспільних відносин, що нею регулюються, вказує обставини, за яких учасники правовідносин стають носіями конкретних прав і обов’язків, і передбачає наслідки за невиконання її вимог.

У відповідності з цим змістом норма права логічно розчленовується на три частини: гіпотезу (що вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов’язки), диспозицію (яка вказує на те, якою повинна бути поведінка суб’єктів при настанні умов, передбачених гіпотезою) і санкцію (що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми) [126, с. 35; 104, с. 142-144; 185, с. 368-376].

Проте, такої точки зору на охорону правової норми та її структуру дотримуються не всі автори. Ще за радянських часів висловлювалася думка про те, що державний примус не можна вважати обов’язковим, невід’ємним елементом будь-якої правової норми, специфічним засобом захисту від порушення всіх без винятку норм права [189, с. 22], що норми права можуть взагалі мати не обов’язкову, а тільки рекомендаційну силу [72, с. 41]. Заперечуючи забезпеченість кожної правової норми можливістю застосування державного примусу, дані автори, як правило, заперечували таким чином і загальноприйняту в юридичній літературі структуру правової норми, виключаючи з неї санкцію як необхідний її елемент [188, с. 220 і наст.].

Отже, в правовій доктрині стосовно елементів правової норми існують різноманітні думки. Структуру норми права розглядають також, виходячи з виду даної норми. Так, вважають, що забороняюча норма в своїй структурі містить три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію [156, с. 41]. Така позиція є загальноприйнятою у юридичній літературі, адже ще до недавнього часу в теорії права підкреслювалося, що будь-якій правовій нормі притаманна тричленна структура. Навіть існувало твердження, за яким тричленність структури юридичних норм проявляється як об’єктивний закон [156, с. 43].

Водночас побутує думка про те, що забороняючі норми кримінального права мають двочленну структуру, що містить диспозицію і санкцію [156, с. 44]. Так, В.Г. Смирнов детально обґрунтовує положення, за яким норми особливої частини кримінального законодавства (а це забороняючі норми) складаються з двох структурних частин: гіпотези і санкції. Він вважає, що в гіпотезі цих норм законодавець визначає умови та підстави кримінальної відповідальності і застосування покарання, а в їх санкціях визначається саме правило поведінки, яке виникає в результаті скоєння злочинного діяння [156, с. 45].

Правник О.Г. Братко, аналізуючи забороняючі норми, дійшов висновку про те, що їх логічна структура складається не з трьох, а з чотирьох елементів. Гіпотеза забороняючої норми, вважає він, передбачає не тільки однорідні, а й різнорідні умови застосування правила, тому вона ділиться на два елементи – гіпотезу диспозиції і гіпотезу санкції. За змістом логічна структура забороняючої норми виглядає таким чином: умови застосування заборони – заборона – умови застосування санкції – санкція [156, с. 46].

Досить поширеним також є погляд на те, що можлива аномалія тричленної структури забороняючої норми пов’язана з відсутністю у ній вказівки на наявність (відсутність) певних життєвих ситуацій, з якими пов’язана дія гіпотези. В загальній теорії права до подібної думки схилявся і А.С. Піголкін, який вважає, що в усіх нормах, які за формою свого виразу носять забороняючий характер, гіпотеза і диспозиція так тісно злиті між собою, що розрізнити їх можна лише шляхом логічного аналізу [156, с. 48-49].

Вітчизняний правник В.Ф. Погорілко, досліджуючи конституційні норми, дійшов висновку, що порівняно з нормами інших галузей права вони мають деякі особливості. Так, якщо звичайні правові норми складаються з трьох частин: гіпотези, диспозиції і санкції, то для більшості конституційних норм характерна наявність лише диспозиції. Прикладом можна назвати норму Конституції України про те, що „єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна влада України” (ст. 75). У цій нормі наявна лише диспозиція і немає гіпотези та санкції. Є конституційні норми, які складаються з двох елементів: гіпотези і диспозиції. Наприклад, у ст. 70 Конституції України записано, що право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. У цій нормі гіпотеза „які досягли на день їх проведення 18 років” є умовою, за якої діє диспозиція „право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України” [120, с. 297].

Звичайно, що не всі норми права на перший погляд виглядають організованими з одних і тих самих елементів, однак їхня внутрішня форма об’єктивно змінюється залежно від предмета і методу правового регулювання.

Проте іноді трьохелементна конструкція правової норми виявляється недостатньо гнучкою. Вона охоплює не всі елементи інформації, що є у праві; не виражає системності і функціонального зв’язку різних категорій адресатів (наприклад, громадян і правоохоронних органів).

Представляє інтерес позиція О.Е. Лейста, який, в принципі, не заперечує проти того, що будь-яку норму можна сформулювати фразою „якщо – то – інакше”. Він пише, що „як визначені умови дотримання встановленого правила, так само і санкція, є невід’ємними елементами правової норми. Але оскільки така формула виражена неадекватно, то зміст як гіпотези, так і санкції залежить від „точки додатку” до матеріалу, що аналізується, і, по-друге, що диспозиція і санкція „міняються ролями” у випадку віднесення норми до іншого адресата, гіпотеза і санкція визнаються не елементами, а атрибутами норми. І усе те, без чого неможливе існування норми, входить до складу конкретної, окремо взятої норми. Норми права ототожнюються з диспозицією” [106, с. 16].

Якщо санкцію можна вважати атрибутом правової норми, то гіпотезу назвати атрибутом не можна. Гіпотеза правової норми може застосовуватися для переконання громадян. Вона визначає коло учасників суспільних відносин, що регулюються даною нормою, і вказує на ті життєві обставини, за наявності яких виникають у цих учасників права і обов’язки, викладені у диспозиції правової норми. Без зазначення цих обставин норма права не може діяти, вона втрачає своє практичне значення. На думку П.О. Недбайла, вона виступає критерієм, який визначає застосовуваність чи незастосовуваність норм у даних конкретних умовах [126, с. 63]. Отже, гіпотеза правової норми окреслює межі її дії.

Наявність гіпотези в структурі правової норми, на думку М.М. Рибушкіна, залежить від характеру регульованого суспільного відношення. Гіпотеза є необхідною для норм, які упорядковують ті суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються при настанні певних життєвих обставин [156, с. 28-29].

Існує думка, що гіпотеза пов’язана з диспозицією більше, аніж диспозиція з санкцією. О.Е. Лейст навіть вважає, що норма права ототожнюється з диспозицією. На нашу думку, диспозиція, взята сама по собі, є висловлюванням, позбавленим сенсу. Немає жодного нормативного припису, зміст якого не виявляв би волю законодавця щодо умов дії даного припису. Отже, гіпотеза є не лише обов’язковою для будь-якого припису, а й є логічно невіддільна від диспозиції і тільки разом з нею утворює норму. Диспозиція без гіпотези, сформульована в дескриптивній формі – це просто фактичне ствердження, позбавлене прескриптивного значення.

Отже, ми не погоджуємося з думкою про те, що норма є тотожною диспозиції. У такому випадку стає не зрозумілою природа гіпотези і санкції. Виходить, що гіпотеза – це „норма про умови поведінки”, диспозиція – “норма про саму поведінку”, санкція – “норма про покарання”. І стає не зрозумілою тричленна логічна структура, яка визначається формулою „якщо – то – інакше”.

Звернувшись до текстуального значення норм права, неважко помітити, що їх конкретне формулювання не завжди містить гіпотезу, яка вказує на обставини, за наявності або відсутності яких реалізується норма; диспозицію – саме правило поведінки, якому повинні слідувати учасники правовідносин; і санкцію – вказівку на несприятливі наслідки у випадку порушення правила поведінки, визначеного нормою. Це дає підстави стверджувати, що для структури правової норми характерною є так звана релятивність, тобто відносність виділення гіпотези, диспозиції і санкції.

Не може викликати сумніву й існування в структурі забороняючої норми диспозиції. Вона виступає в ролі несучої частини її конструкції. Оскільки норма – це передусім загальне правило поведінки в регулюванні суспільних відносинах, вона неодмінно повинна містити і опис цих правил. Інакше регулювання суспільних відносин є неможливим. Інша справа, що у забороняючій нормі це правило виражене своєрідно, в негативному вигляді, проте через це воно не перестає бути диспозицією норми [156, с. 25].

Обов’язковим елементом забороняючої норми є і санкція, що вказує на її забезпечення державою. О.Е. Лейст справедливо зазначає, що нерозривний зв’язок держави і права знаходить своє відбиття в санкції правової норми. Саме санкція вказує на ті несприятливі наслідки, які можуть настати для осіб, що порушують вимоги правової норми. Отже, вона є способом захисту правила поведінки, викладеного в диспозиції правової норми, від можливих його порушень. Кожна санкція має примусовий характер [106, с. 28-30]. Аналогічної позиції дотримуються і вітчизняні теоретики права, зазначаючи, що сам сенс категорії „санкція” визначає несумісність позитивного і негативного її аспекту, саме тому, на їх погляд, позиція позитивного аспекту санкцій не безпідставно піддається критиці [185, с. 373-375].

Нині в сучасній юридичній літературі сформувалася концепція позитивних санкцій та позитивної форми відповідальності [20; 183; 185]. Ми, власне, також заперечуємо проти того, що санкції носять виключно охоронний характер, оскільки безпосередньо регулятивна норма права, як вказувалося, структурно складається з трьох елементів (гіпотези, диспозиції і санкції), причому санкції правових норм можуть містити не тільки вказівку на заходи державного примусу, які можуть бути застосовані у випадку, коли диспозиція не реалізується, але й заходи, які стимулюють реалізацію правової норми.

Правники Н.П. Томашевський, А.Ф. Черданцев та інші визначають місце санкції в структурі правової норми як факультативний елемент [188, с. 197, 203]. За її відсутності норма забезпечується або санкцією інших норм, або усією системою права. Тобто, санкцією, на їхню думку, є не що інше, як інша правова норма, яка є правилом поведінки для органу держави, що здійснює примусові заходи.

При цьому в якості аргументу наводиться думка, що санкція – це також дії, поведінка людей, органів держави. Тому, якщо норма – це правило поведінки у певному випадку, то санкція – це частина норми, основа самостійної норми, яка починає діяти у випадку порушення першої норми.

Правознавець Б.Т. Базилєв, розвиваючи аналогічну позицію, відносить санкцію до елементів структури не всіх норм, а особливого їх різновиду – норм юридичної відповідальності. Вони входять до арсеналу охоронних засобів права, що мають місце в усіх галузях, створюючи в їх рамках більш чи менш розвинені правові інститути. Структурно норма юридичної відповідальності, на його думку, є сполученням гіпотези і санкції [13, с. 33-34; 14, с. 36].

Відомий український правник С.Л. Лисенков також вважає, що коли йдеться про структуру правової норми, то слід пам’ятати, що мається на увазі логічна структура норми права. Це означає, що всі елементи правової норми (диспозиція, гіпотеза і санкція) можуть фіксуватися не в кожній з них. Однак норма права не може існувати без диспозиції, в якій формулюється певне правило поведінки, заради якого й створюється норма.

У багатьох випадках норми містять вказівку на те, що порушення правил диспозиції або умов гіпотези тягне за собою санкцію, яку слід самому розшукати в законодавстві, в інших нормах, навіть якщо такі посилання відсутні, а лише розуміються [104, с. 144].

Водночас О.Е. Лейст і М.Д. Шаргородський, досліджуючи проблеми юридичної відповідальності, до специфічних її особливостей відносять, зокрема, застосування конкретних санкцій. Однак подібну позицію поділяють не всі. Так, М.С. Сахіпов пише, що юридична відповідальність це перш за все санкція за правопорушення [162, с. 27]. Таку позицію підтримує також І.Я. Козаченко, оскільки, як він зазначає, ототожнення юридичної відповідальності з реалізацією санкції є неправильним, адже ці категорії хоча й тісно взаємопов’язані, але не співпадають. Реалізація юридичної відповідальності є конкретним випадком реалізації правової санкції. Тому не можна визнати правильним ототожнення юридичної відповідальності з правовою санкцією або розуміння її лише як дії одного з структурних елементів правової норми – її санкції [83, с. 29]. Відомо, що норма права взагалі, у тому числі і норма кримінального права, звернута до кожного громадянина не тільки санкцією, але й диспозицією, тобто вона і загрожує, і приписує, говорячи громадянину, як потрібно, а як не потрібно поводитись у певній ситуації [77, с. 96-97].

Диспозиція і санкція – необхідні елементи структури будь-якої, у тому числі забороняючої норми. Обидва ці елементи забороняючої норми, безперечно, випливають із сутнісних і змістових якостей права – із того, що воно являє собою зведену в закон державну волю народу, характеризується нормативністю, формальною визначеністю і забезпечується державою.

Як пишуть А.І. Корольов та А.Є. Мушкін, диспозиція правової норми певною мірою сама по собі забезпечує своє виконання, оскільки уявлення про неї як про об’єктивну державну волю вже має переконуючий вплив [92, с. 26]. Тобто, на їхню думку, диспозиція поряд з переконуючим впливом сама по собі має примусовий вплив. З цим важко погодитися, оскільки, як слушно зазначає М.І. Козюбра, примус внутрішньо не властивий правовій нормі, не є її атрибутом. Можливість цього примусу, що встановлюється державою з метою забезпечення права від порушень, знаходить своє відбиття в санкції правової норми, а не в її диспозиції. Через це сама по собі диспозиція не може примушувати діяти певним чином, вона може справляти лише переконуючий вплив. Якщо ж та чи інша особа виконує вимоги диспозиції норми права не добровільно, а під впливом примусу, то такий вплив на неї в даному випадку робить не диспозиція правової норми, а її санкція. Тому не можна розглядати диспозицію правової норми ізольовано від її санкції. Це може призвести до ототожнення норм права з іншими соціальними нормами [85, с. 34].

„Заперечення деякими юристами обов’язковості даного елемента відбувається, очевидно, - зазначає Ф.М. Фаткулін, - із вузького розуміння санкції правової норми як засобу примусу. Якщо брати до уваги, що держава здатна забезпечити свої правові приписи різноманітними засобами і „дозування” нею міри таких засобів стосовно окремих норм також є своєрідною санкцією, то цілком логічним буде висновок, що будь-яка норма права має в якості одного з елементів своєї структури санкцію” [189, с. 30]. Ми поділяємо таку точку зору.

Ще в 1940 р. було обґрунтовано концепцію тричленної структури норм права, яка є традиційною і поширена до теперішнього часу: „…правова норма, тобто встановлене чи санкціоноване державою правило поведінки людей, не залежно від того, в якій формі вона виражена (закон, звичай або інше правило співжиття), складається з трьох елементів (тобто складових частин). В правовій нормі міститься перш за все вказівка на умову, за якої норма підлягає застосуванню, потім викладення самого правила поведінки і, на кінець, вказівка на наслідки невиконання цього правила” [47, с. 251].

Таким чином, у правовій нормі розрізняються три елементи, або три частини: гіпотеза, диспозиція і санкція. Не може діяти норма, якщо не передбачені ті фактичні обставини, за яких вона підлягає виконанню. Не можна уявити собі норми права без диспозиції, адже остання складає саме правило поведінки. Не може існувати правова норма і без санкції, оскільки саме санкція вказує на ті заходи державного примусу, за допомогою яких охороняється відповідне правило поведінки від порушень. Якщо без диспозиції норма позбавлена смислу, та без санкції – позбавлена сили.

Такий структурний поділ зумовлений призначенням правових норм – встановлювати порядок, загальнообов’язковий для органів держави, громадян і організацій. Норми права завжди що-небудь приписують як обов’язок, необхідну поведінку; що-небудь дозволяють як права і дозволи; що-небудь забороняють як недозволене; за що-небудь карають як за шкідливе, небезпечне.

Отже, звідси випливає, що норма права повинна так чи інакше, з більшим чи меншим ступенем деталізації:

- відобразити сам зміст правила поведінки;

- визначити умови, за яких цей зміст може або повинен здійснитися;

- встановити правові наслідки порушення норми, які є несприятливими для порушника.

Цьому якраз і відповідає три компоненти в структурі правових норм: диспозиція, гіпотеза, санкція.

Не дивлячись на деякі розбіжності позицій авторів щодо конструктивних елементів правової норми, загальновизнаним є те, що в структурному плані найбільш суттєво розрізняються регулятивні норми, що приписують права і обов’язки учасників правовідносин, і правоохоронні (каральні) норми, що закріплюють заходи відповідальності за правопорушення.

Правило поведінки, що міститься в регулятивній нормі, в більшості випадків виражене в мірі необхідної або дозволеної поведінки сторін – учасників правовідносин. Це досягається шляхом визначення прав і кореспондуючих їм обов’язків сторін правовідношення.

Частина правової норми, що закріплює права і обов’язки як міру поведінки, є диспозицією. Вона може відноситися не тільки до прав і обов’язків безпосередньо, але й до об’єкта правовідношення, його суб’єктів, до документів, що оформлюють це відношення, а також до інших його сторін.

Права і обов’язки суб’єктів, що передбачені диспозицією правової норми, виникають, змінюються чи припиняються не стихійно, самі по собі, а лише у зв’язку з настанням певних життєвих обставин, наявність яких виступає в якості умови здійснення даної норми.

Закріплення умов, за яких виникають, змінюються чи припиняються права і обов’язки учасників суспільних відносин, є гіпотеза правової норми. Гіпотеза може бути сконструйована у вигляді формули „якщо інше не передбачене законом або договором”; а також у вигляді переліку випадків, коли допустимі ті чи інші дії, які розглядаються законодавцем в якості умови виникнення, зміни чи припинення тих або інших правовідносин.

Дотримання норм права забезпечується можливістю застосування заходів примусу за порушення прав чи невиконання обов’язків, передбачених законом. Такі заходи не можуть бути свавільними, їх обов’язково встановлює закон з метою захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави.

Закріплені в нормах приписи щодо примусових заходів за невиконання зобов’язань і з метою захисту прав інших осіб є санкцією правової норми. Санкції можуть передбачати каральні заходи (правообмеження, покладення особливих зобов’язань і т. ін.) або забезпечити поновлення порушеного права (примусове виконання обов’язку), що є типовим для цивільно-правових відносин (наприклад, стягнення боргу, визнання правочину недійсним).

Характеризуючи санкцію як структурний елемент норми права, вважаємо за доцільне повторити те, що зазначалося у попередньому підрозділі. Санкція – поняття багатозначне, збиральне, що виражає всі форми негативного відношення суспільства до порушників правової норми. І з урахуванням напрямку дослідження даного підрозділу – санкції як частини правової норми – термін „санкція” використовується у значенні заходу юридичної відповідальності. Це владний, примусовий захід, спрямований на усунення несприятливих для особи і суспільства відносин. Враховуючи законодавчо-логічну природу норм права, в структурному плані санкцією є частина закону, що визначає наслідки його порушення, а з точки зору деонтичної логіки, дія є обов’язковою, якщо утримання від неї тягне покарання (санкцію).

Як у загальній теорії права, так і в галузевих юридичних науках неодноразово обговорювалося питання щодо класифікації структурних елементів норми права. Найбільшого поширення набула точка зору, за якою диспозиції підрозділяються на позитивні і негативні; прості (одиничні), складні (кумулятивні) та альтернативні; описові, відсильні і бланкетні.

Позитивна диспозиція містить правило, застосування якого або породжує нові правовідносини, або змінює існуючі. Правило, що міститься в негативній диспозиції, констатує відсутність будь-якого права чи обов’язку або означає їх втрату.

Проста (одинична) диспозиція містить одне визначене правило поведінки, в якому чітко зазначені права і обов’язки сторін, що виникають за наявності зазначеного в гіпотезі юридичного факту. В простій диспозиції законодавець обмежується вказівкою на варіант поведінки без розкриття її ознак. Складна (кумулятивна) диспозиція дає вказівку на два чи більше обов’язкових варіанти поведінки, що настають за наявності зазначених у гіпотезі умов. Альтернативна диспозиція, включаючи в себе декілька варіантів поведінки, передбачає прийняття лише одного з них у випадку настання зазначених у гіпотезі умов.

Описова диспозиція не тільки включає в себе назву правила поведінки, але й розкриває його основні, найбільш загальні ознаки. У відсильній диспозиції правило поведінки визначено загальнодоступним терміном, але для з’ясування його ознак необхідне ознайомлення з іншою нормою того ж закону. Бланкетна диспозиція не визначає у самому законі ознак необхідного правила поведінки, а відсилає до інших законів або нормативно-правових актів іншої галузі.

В юридичній літературі склалося досить чітке розуміння відсильних і бланкетних диспозицій як способу узгодження елементів системи внутрішнього права, а також системи права окремої держави з системою міжнародного права [5; 132; 135; 185].

На прикладах багатьох інститутів кримінального, адміністративного, цивільного, трудового та інших галузей права неважко переконатися в тому, що в „чистому” вигляді прості, описові, відсильні і бланкетні диспозиції майже не зустрічаються. Більшість правових норм мають змішані диспозиції, коли одна й та сама диспозиція містить елементи описової, відсильної і бланкетної, або описової і бланкетної чи інших норм.

Таким чином, структурні ознаки норм права характеризують її юридичні властивості як встановлені або санкціоновані державою правила поведінки. Узагальнюючи різні точки зору щодо структури правової норми, ми дійшли висновку, що найбільш доцільним є динамічний, функціональний підхід, за яким норма права розглядається в якості законодавчо-логічної категорії, і її обов’язкова тричленна структура визначається залежно від призначення – регулювати суспільні відносини, встановлювати порядок, якого мають дотримуватися державні органи, громадяни та організації.

Як логіко-юридична конструкція норма права може бути виражена в тексті закону різними способами:

- усі три елементи структури норми права – в одній або декількох статтях закону;

- одна стаття закону включає декілька норм;

- в одній або декількох статтях закону міститься диспозиція, а гіпотеза і санкція виводяться логічним шляхом;

- в одній або декількох статтях міститься диспозиція і гіпотеза, або диспозиція і санкція, а третій структурний елемент норми виводиться логічним шляхом.

У будь-якому з перелічених варіантів норму права створюють гіпотеза, диспозиція і санкція у їх єдності, що є неодмінною умовою існування самої норми права. Якщо навіть не всі її структурні елементи закріплено текстуально, правова норма представляє собою внутрішню цілісність і лише у повному обсязі виражає завершену думку – волю певної соціальної групи чи всього населення держави, що санкціонується та охороняється державою та є обов’язковим для виконання приписом. Структурна завершеність норми права, наявність у законі гіпотези, диспозиції і санкції (ситуація, правило поведінки, наслідки недотримання правила) є одним з найважливіших вимог, що визначають якість закону.

Отже, а) розумінням правової норми як загальнообов’язкового правила поведінки, що відображає безпосередньо волю та інтереси суспільства (народу), приймається від його імені чи санкціонується державою, є загальнообов’язковим для виконання усіма суб’єктами права. Правові норми охороняються, забезпечуються державою, що передбачається можливістю застосування державного примусу як заходу охорони цих норм від порушень;

б) логічним взаємозв’язком санкції правової норми з іншими її структурними елементами – гіпотезою і диспозицією, який полягає в тому, що: правова норма не може діяти, якщо не передбачені ті фактичні обставини, за яких вона підлягає виконанню (гіпотеза); диспозиція складає саме правило поведінки; санкція ж вказує на ті міри державного примусу, за допомогою яких охороняється відповідне правило поведінки від порушень;

в) її особливим значенням, яке полягає в тому, що санкція виступає своєрідним атрибутом правової норми, на відміну від інших її структурних частин, без санкції правова норма позбавлена сили. Саме санкція вказує на її забезпеченість з боку держави.