3.3. Ефективність правоохоронної діяльності

Проблеми охорони прав, свобод та законних інтересів громадян завжди були, є і будуть актуальними для цивілізованого суспільства. Нині більшість країн світу приділяє значну увагу удосконаленню організації та діяльності правоохоронних органів, як одному з найважливіших інститутів демократичного суспільства.

Особливої гостроти для українського народу це питання набуло в умовах радикальних перетворень суспільно-політичного ладу та економічної системи України, причому, на превеликий жаль, ці перетворення мають і негативні сторони.

Реформування економіки України, спрямоване на створення ринкової системи господарювання, її інтеграцію в світову економічну систему, супроводжується загальною кризою, що досягла значної глибини та охопила всі сфери господарського й суспільного життя. Небезпечним є чинник темпів зубожіння середньозабезпеченого прошарку населення, яке часто намагається забезпечити собі краще життя антисуспільними способами збагачення – розкраданням власності, участю в кримінальній приватизації, приховуванням прибутків від оподаткування тощо.

Зазначені явища в економіці, соціальній сфері викликають подальші негативні зміни в динаміці, структурі, якісних ознаках правопорушності. Що, відповідно, призводить до порушення режиму законності й негативно позначається на стані правопорядку в суспільстві.

Організована злочинна діяльність корумповано зрощених із суто кримінальними елементами вищих посадових осіб за останні роки набула рівня реальної загрози конституційним основам державного ладу в Україні, стала негативно впливати на внутрішню і багато в чому також на зовнішню політику держави та її сприйняття у цивілізованому світі. Реалізація злочинних корисливих інтересів певних організованих злочинних груп і злочинних організацій, які намагаються контролювати, зокрема, і правоохоронні органи постійно призводить до величезних соціально-економічних втрат, реально гальмує розвиток держави, має вкрай негативні політичні наслідки довготривалої дії.

Протидія правопорушності все більше стає загальнонаціональною та міжнародною проблемою. Реальних результатів у її розв’язанні можна досягти лише шляхом комплексного одночасного вжиття термінових заходів у всіх сферах нашого суспільства, запровадження реальних механізмів забезпечення прав, свобод та законних інтересів суспільства, посилення відповідальності органів державної влади загалом та правоохоронних органів зокрема за стан правопорядку.

На жаль, поки що не можна визнати, що суб’єкти правоохоронної діяльності повноцінно виконують завдання, які на них покладаються.

Факт неефективності діяльності правоохоронних органів визнаний на вищому державному рівні. Так, Верховна Рада України у постанові від 23 березня 2000р. № 1592-III “Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій та законності в забезпеченні прав і свобод людини” відзначає, що стан дотримання законності в забезпеченні прав і свобод людини в роботі правоохоронних органів не відповідає Конституції України як правової держави, рівень злочинності в державі загрожує національній безпеці України. Криміногенна ситуація в країні за рівнем, змістом та негативними наслідками є складною, напруженою та нестабільною. Керівництво правоохоронних органів держави неспроможне забезпечити захист конституційних прав громадян України, захистити від злочинних посягань на їхнє життя, здоров’я та власність [198].

А в постанові Верховної Ради України від 26 грудня 2002 р. № 388-IV „Про підсумки розгляду звіту Голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, доповідей Голови Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю, Голови Служби безпеки України, Міністра внутрішніх справ України про стан боротьби з організованою злочинністю, а також доповіді Генерального прокурора України про стан прокурорського нагляду у сфері боротьби з організованою злочинністю” вказано, що правоохоронними та іншими державними органами, на які Законом України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” покладені обов’язки встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізації, нейтралізації та ліквідації, а також усунення причин і умов існування цього небезпечного суспільного явища, не забезпечено виконання вимог як зазначеного Закону, так і положень частини другої статті 3 Конституції України, згідно з якими утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Й на підставі цього робиться висновок, що „стан та результати діяльності правоохоронних органів по боротьбі з організованою злочинністю і корупцією у поточному році (йдеться про

2002 р. – А.М.) визнати такими, що не повною мірою відповідають вимогам Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” [199].

Кабінет Міністрів України в постанові від 1 жовтня 1996 р. № 1201 „Про невідкладні заходи щодо зміцнення законності і правопорядку” також наголошує на тому, що заходи, які вживають правоохоронні та інші державні органи щодо посилення боротьби зі злочинністю, зокрема з її організованими формами, поки що неадекватні наявній ситуації і недостатньо дієві. Не вишукано ефективних засобів викриття тих, хто злочинним шляхом створює надприбутки, підтримує тіньову економіку, заподіює великих збитків державі. Не досягнуто належної скоординованості дій правоохоронних та відповідних контролюючих органів, місцевих державних адміністрацій.

Соціологічне опитування вказує на те, що населення відмічає низьку ефективність правоохоронної діяльності. О. Кальман вказує що „понад дві третини респондентів оцінили ефективність діяльності правоохоронних органів як „низьку” [201, с. 88]. Це дані за 2002 рік. Результати проведеного нами анкетування (2005 рік) не набагато відрізняються від наведених вище. Так, 68,3 % опитаних осіб оцінили діяльність працівників правоохоронних органів не вище як „задовільно”. При цьому 55,7 % респондентів довіряє працівникам правоохоронних органів не більше, ніж на 60 %. Дещо інша ситуація щодо оцінки населенням діяльності правоохоронних організацій: 39 % респондентів оцінило їх роботу не вище задовільного рівня [див. додаток В].

Таким чином, сьогодні, в умовах перетворень суспільно-політичного ладу та економічної системи України, проблема реформування системи суб’єктів правоохоронної діяльності набула особливої актуальності. Вивчення стану правопорушності в Україні висуває перед правоохоронними органами та організаціями нові завдання, спонукає до перегляду стратегічних напрямів їхньої діяльності, пошуку нових підходів до організації охорони громадського порядку і боротьби з правопорушниками, що відповідали б сучасній обстановці і тенденціям її розвитку. До того ж, створена за часів Радянського Союзу правоохоронна система відповідала умовам адміністративно-командного режиму й, відповідно, виявилась неефективною в умовах демократії.

Вирішити вказані питання неможливо проведенням лише поверхового реформування системи правоохоронних органів та організацій, зміною зовнішньої форми діяльності без зміни внутрішнього змісту. А тому необхідними є процеси докорінного реформування системи правоохорони, проведення яких є вимогою сьогодення й викликане низкою чинників.

По-перше, політичне, економічне та соціальне становлення суспільства в процесі побудови демократичної правової держави зумовлює потребу приведення правових, організаційних, структурних та інших засад функціонування правоохоронних органів та організацій у відповідність до нових умов їхньої діяльності та розвитку.

По-друге, структура правоохоронної системи та організація управління її складовими надто громіздкі. Досить часто завдання та компетенція суб’єктів правоохоронної діяльності дублюються, що спричиняє неузгодженість та паралелізм у виконанні функцій. Звідси – низький рівень впливу управлінських структур на ефективність діяльності системи.

По-третє, в правовій системі суб’єкти правоохоронної діяльності є центральною ланкою забезпечення правопорядку і боротьби з правопорушністю в державі, тому вони повинні переорієнтувати свою діяльність на забезпечення насамперед охорони прав і свобод людини. Ця принципова лінія значною мірою вже реалізується на практиці. 3 іншого боку, суб’єкти правоохоронної діяльності, як і все суспільство, також переживають кризу. На їхній діяльності негативно позначаються надмірні перевантаження, що певною мірою пов’язані з виконанням багатьох функцій, які безпосередньо не стосуються охорони прав, свобод та законних інтересів громадян. Хоч загальна чисельність суб’єктів правоохоронної діяльності досить значна, ефективність їхньої роботи щодо охорони прав і свобод людини поки що недостатня.

Зауважимо, для підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів та організацій необхідно вжити ряд заходів. Як зазначалося вище одним з принципів правоохоронної діяльності є принцип законності, а тому однією з основних умов ефективності правоохоронної діяльності є її нормативно-правове забезпечення. Нагадаємо, що частина суб’єктів правоохоронної діяльності є державними органами, які повинні діяти відповідно до положення: заборонено все, що прямо не передбачено законом.

Одним з елементів нормативно-правового забезпечення правоохоронної діяльності є спеціальний кримінально-правовий захист суб’єктів правоохоронної діяльності, спрямований на створення умов безпечного виконання працівниками правоохоронних органів та організацій своїх службових обов’язків, належне її функціонування в цілому.

Звернення до проблем кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності зумовлено об’єктивною необхідністю і викликано потребою створення дієвої системи захисту діяльності працівників правоохоронних органів та організацій.

Цілком справедливо В.І. Осадчий зазначив, що „відстоюючи необхідність спеціального кримінально-правового захисту діяльності працівників правоохоронних органів, ми виходимо з того, що тільки надійно захищені, в тому числі і кримінально-правовим захистом, вони здатні успішно виконувати поставлені перед ними завдання. ...інші посадові особи, в випадках загрози їм в зв’язку з службовою діяльністю, можуть вдатися до допомоги працівників правоохоронних органів” [184, с. 21].

Зауважимо, це положення стосується лише правоохоронних органів, так як саме ці суб’єкти правоохоронної діяльності наділені державно-владними повноваженнями й, відповідно, правом застосування державного примусу. Їхня діяльність безпосередньо пов’язана з боротьбою із злочинцями, вирішенням питання про притягнення винних осіб до юридичної відповідальності, застосування примусових заходів тощо. Тому досить часто трапляються посягання на життя, здоров’я, майно працівників правоохоронних органів, втручання в їх діяльність з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень.

Спроби вдосконалення окремих норм Кримінального кодексу про відповідальність за посягання на діяльність правоохоронних органів, повною мірою проблеми не вирішили: кримінальна відповідальність за посягання на правоохоронну діяльність суттєво не змінилася.

Розробка проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності дозволить не лише усунути існуючі недоліки, а й створити єдину систему такого захисту діяльності працівників правоохоронних органів. Безперечно, лише за допомогою кримінально-правового захисту правоохоронна діяльність не задовольнить сучасні вимоги. Неможливо забезпечити надійну правову охорону суб’єктів правоохоронної діяльності лише суворими санкціями. Проте, кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності є одним із важливих елементів стримування від злочинних посягань, зокрема, на правоохоронців, діяльність яких безпосередньо пов’язана з врегулюванням конфліктів, припиненням, профілактикою правопорушень, захистом соціально важливих інтересів особи, суспільства й держави. Від виконання цими органами своїх завдань залежить стан правопорядку в державі, рівень розвитку демократії.

Саме тому питання захисту працівників правоохоронних органів було й залишається актуальним. Усвідомлюючи це, Верховна Рада України 23 грудня 1993 року ухвалила Закон „Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”. „Цей Закон встановлює систему особливих заходів державного захисту працівників суду і правоохоронних органів від перешкоджання виконанню покладених на них законом обов’язків і здійсненню наданих прав, а так само від посягань на життя, здоров’я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв’язку із службовою діяльністю цих працівників” [6]. Якщо ж повернутися до кримінально-правової охорони працівників правоохоронних органів, то вона має містити більш суворі санкції за насильницькі злочини проти правоохоронної діяльності, ніж за посягання на інші об’єкти, що охороняються. Пояснюється це важливістю правоохоронної діяльності та її небезпечністю. Як слушно зауважував Г. Гроцій, “є на світі речі, які цінуються не менше за саме життя, як, наприклад, гідність людини, дівоча честь, подружня вірність, або при відсутності яких життя не забезпечене від небезпек, як, наприклад, без поваги до влади. Ті, хто зазіхає на що-небудь подібне, виявляються на перевірку нічим не краще за вбивць” [202, с. 90].

Тому слушною є думка В.І. Осадчого про необхідність уніфікації статей Кримінального кодексу України, що передбачають відповідальність за злочини, що вчинюються проти працівників правоохоронних органів у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків [203, с. 228].

Саме правоохоронна діяльність спрямована на забезпечення нормального функціонування суспільства. Вона зміцнює правопорядок, є дієвим механізмом здійснення прав громадян. У свою чергу, ефективність правоохоронної діяльності залежить від різнобічного її забезпечення. Це не лише нормативно-правове, одним з елементів якого є спеціальний кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності, спрямований на створення умов безпечного виконання працівниками правоохоронних органів своїх службових обов’язків, належне її функціонування в цілому, а й матеріально-технічне та соціальне. Проведене нами анкетування показало, що 53,29 % респондентів вказало, що основною причиною недостатньої ефективності правоохоронних органів є недостатнє матеріально-технічне забезпечення таких структур, при цьому 55,3 % вказали, що для підвищення ефективності правоохоронної діяльності необхідно налагодити належне матеріально-технічне забезпечення органів та організацій та підвищити соціальний захист працівників, що здійснюють цей вид суспільної діяльності [див. додаток В].

М.І Мельник вказує: „Ще одним з факторів залежності (йдеться про політичну залежність. – А.М.) правоохоронних органів є їх украй недостатнє матеріальне, фінансове й інше ресурсне забезпечення. В умовах хронічного істотного недофінансування охоронці порядку змушені самостійно „добувати” для службових потреб кошти...” [204, с. 10].

На підтвердження тези про необхідність належного фінансування та матеріального забезпечення суб’єктів правоохоронних відносин

Ю. Дмитренко вказує на таке: „Скорочення останнім часом бюджетних видатків, призупинення надання пільг, компенсацій і гарантій призвели до погіршення матеріального становища цієї категорії кадрів. Як свідчать аналітичні матеріали кадрових підрозділів правоохоронних органів за останні 2-3 роки, наявною є тенденція до різкого збільшення кількості звільнених за власним бажанням...” [205, с. 110].

Перш за все, це стосується правоохоронних органів, так як вони є складовим елементом механізму держави й, відповідно, їх фінансування, матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення здійснюється за рахунок коштів державного бюджету України.

У зв’язку з цим слід зауважити, загальновідомим є той факт, що за роки незалежності відповідно до витратної частини державного бюджету правоохоронні органи не забезпечуються необхідними коштами на 100 %. Заробітна плата правоохоронців також потребує суттєвого підвищення. Зауважимо, що працівники правоохоронних органів не можуть суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої діяльності у позаробочий час. Тому небезпідставно Л. Кінащук вказувала, що „ефективність правоохоронної діяльності безпосередньо залежить від різнобічного її забезпечення. Одним із елементів правового забезпечення є спеціальний соціальний захист правоохоронної діяльності” [206, с. 106].

Між тим, низький рівень фінансового забезпечення працівників правоохоронних органів може призвести до негативних наслідків. „Схема деградації правоохоронних органів майже у всіх країнах була аналогічною. Низькі рівні захищеності та заробітної плати ставлять державних службовців перед дилемою: бути чесним та жити в нестатках, а також постійно ризикувати безпекою рідних, чи отримувати додаткову „зарплату”, до того ж роблячи за допомогою мафії кар’єру в поліції та спецслужбах” [207, с. 106]. Щодо цього провідний науковий співробітник Центру дослідження конфліктів (Великобританія) Дж. Шерр зазначав: „Якщо Великобританія не в змозі повністю перебороти корупцію... то навряд чи це можна зробити в Україні. Що насправді можливо, так це створення умов, при яких корупція стане справою вибору, коли злочинна діяльність буде долею злочинців, і коли всі інші можуть сподіватися на можливість жити, і жити гідно” [208, с. 11].

Як ми зазначили, правоохоронні органи та організації разом із суспільством переживають кризу, а виконання ними багатьох функцій, що безпосередньо не стосуються охорони прав, негативно позначаються на їхній діяльності. Ефективність діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності щодо охорони прав та свобод людини й громадянина поки що недостатня, незважаючи на значну чисельність працівників таких органів та організацій. Тому наступним заходом необхідним для підвищення ефективності правоохоронної діяльності є проведення якісно нової кадрової політики суб’єктів правоохоронної діяльності. Нам імпонує наступна теза

В.К. Звирбуля: „Правоохоронну діяльність здійснюють конкретні особи, і саме від рівня їх професійної ... підготовки, від стилю поведінки щодо організації роботи залежать остаточні результати” [209, с. 134]. Зауважимо, при проведенні нами анкетування на питання „Головною причиною негативного ставлення громадськості до діяльності правоохоронних органів є...” 33,01 % респондентів дали відповідь: „високий рівень корумпованості цих структур”, 24,56 % – „низький рівень професійної підготовки працівників”[див. додаток В].

Зміни в цій сфері не терплять зволікання. Справа ускладнюється тим, що реформування кадрової роботи доводиться здійснювати у несприятливих умовах: реалії сучасного життя (зростання за останні роки рівня правопорушності, бурхливі соціально-політичні процеси, перехід до ринкової багатоукладної економіки, інтеграція у світову економічну систему тощо) призвели до різкого збільшення навантаження на працівників правоохоронних органів та організацій.

Здебільшого це стосується особового складу працівників правоохоронних органів, хоч підбір кадрів є й проблемою правоохоронних організацій, діяльність яких поки що оцінюється населенням як не досить результативна. Так, 31,33 % респондентів оцінює їх діяльність на „задовільно”, до того ж, 14,67 % опитаних вказали, що основним недоліком такої діяльності є те, що ці організації існують суто формально, ніякого істотного впливу щодо охорони прав та свобод вони не здійснюють, а

67,67 % вказали на відсутність можливості в пересічних громадян оплатити послуги таких організацій. Частина респондентів (16 %) також відзначили, що працівники правоохоронних організацій мають низький рівень професійної свідомості та правової культури [див. додаток В].

Що ж до правоохоронних органів, то традиційно виступаючи силовою структурою держави, вони у сучасному демократичному суспільстві все більше набувають ознак організації, що надає послуги людині в забезпеченні її прав та свобод. Разом з тим, специфіка правоохоронної діяльності обумовлює певну проблемність у формуванні відповідного ставлення співробітників правоохоронних органів до охорони прав і свобод людини, що іноді пов’язано з недостатнім рівнем їх професійних, моральних та психологічних якостей, відсутністю у них необхідної переконаності у важливості і відповідальності їх соціальної ролі. Досвід, якого набуває правоохоронець у спілкуванні зі злочинним середовищем, не завжди сприяє формуванню позитивного ставлення до прав та свобод тих, чиї права і свободи за професійним обов’язком він повинен охороняти та забезпечувати. Не сприяє повазі до прав і свобод особистості також уявлення, що мають місце серед правоохоронців, які безпосередньо ведуть боротьбу із злочинним середовищем, про проблему прав і свобод як суто теоретичну, відірвану від реальної практики, а то й певну політичну моду і, отже, тимчасову. Тому боротьба з порушенням прав людини пов’язана, перш за все, з підвищенням професіоналізму співробітників правоохоронних органів, формуванням у них відданості принципам верховенства права, демократизму, відповідальності за соціальні і економічні реформи [210, с. 5].

Слід пам’ятати, суб’єкти правоохоронної діяльності повсякденно втручаються у сферу людських взаємовідносин, виступають в ролі арбітра у конфліктних ситуаціях, що зачіпають долі людей. Працівники правоохоронних органів та організацій, охороняючи право, яке виступає мірою свободи, рівності та справедливості, не можуть бути необ’єктивними, грубими, безтактними. Їх основний обов’язок – служити суспільству, охороняти права громадян. Реалізувати це завдання під силу правоохоронцю, що має високу політичну і правову свідомість й культуру, повагу до гідності особи.

Щодо покращення якості кадрів в правоохоронних органах слід зазначити: держава повинна дбати про суттєве підвищення соціального статусу тих, хто стоїть на сторожі її інтересів, охороняє закон з реальною небезпекою для життя і здоров’я. Необхідно створювати привабливий імідж правоохоронця, тим самим виховувати повагу до держави і її законів.

Призначення на посади працівників правоохоронних органів має відбуватися за конкурсним відбором. Обов’язково має враховуватися загальна підготовка, інтелектуальний рівень, фізичне і моральне здоров’я, інші чинники.

Особливу увагу слід приділити професійній підготовці (навчанню) працівників правоохоронних органів. Слушними в цьому аспекті є слова

Р.Д. Свон про те, що від освіченості та професіоналізму співробітників правоохоронної сфери залежить надійність охорони суспільних відносин, ефективність захисту інтересів особи й суспільства від протиправних посягань [211, с. 5].

У зв’язку з цим слід відзначити важливість професійного навчання суб’єктів правоохоронної діяльності. Виховна робота на довузівському етапі має включати такі елементи: психологічний підбір кандидатів, вивчення мотиваційних засад кандидатів; професійна спрямованість кандидатів. Що ж безпосередньо стосується процесу навчання то формування професійних якостей правоохоронця може відбуватися за такою схемою:

1-й курс (прищеплення любові до обраної професії: ознайомлення з історією і традиціями правоохоронних органів та організацій; створення навчальних колективів; розвиток ініціативи і самостійності).

2-й курс (виховання професіонала: формування поваги до своєї професії).

3-й курс (укріплення навичок самостійного виконання службових завдань; виховання в дусі дотримання та поваги до Закону; формування інтересів, активної життєвої позиції).

4-й курс (підготовка висококваліфікованих спеціалістів спроможних виконувати завдання; розвинення організаторських навичок виховної роботи з підлеглими; перетворення переконань у норму поводження тощо).

Тезу Ю.А. Ведєрнікова про те, що завдання підготовки висококваліфікованих працівників органів внутрішніх справ на сучасному етапі розвитку української державності висунуті не тільки характером політичних та соціально-економічних перетворень, процесами демократизації суспільства, але й тим, що сучасній злочинності здатні ефективно протидіяти лише висококваліфіковані, фізично розвинуті, тобто спеціально підготовлені правоохоронці. Підготовку таких фахівців спроможні забезпечити лише спеціалізовані юридичні навчальні заклади [212, с. 14] слід поширити не лише на органи внутрішніх справ, а й на правоохоронні органи загалом.

Одним із важливих напрямків підвищення ефективності правоохоронної діяльності є налагодження тісних зв’язків з місцевим населенням, врахування громадської думки, яка узагальнює уявлення людей про ті чи інші напрямки або ефективність правоохоронної діяльності. Цінність громадської думки полягає ще й у тому, що вона пропонує шляхи вдосконалення роботи правоохоронних органів та організацій. Зазначимо також, що вивчення громадської думки дозволяє вирішити проблеми латентності злочинів, а також виявити причини, з яких громадяни не звертаються за допомогою до суб’єктів правоохоронної діяльності.

Так, наприклад, ще в 1997 р. соціологічними дослідженнями в

м. Харкові було виявлено, що серед факторів, які негативно впливають на ефективність оперативно-службової діяльності працівників органів внутрішніх справ на четвертому місці було визначено „погане ставлення населення до міліції” [213, с. 136].

Особливої уваги заслуговує питання координації діяльності правоохоронних органів та організацій. Слушними в цьому аспекті є слова

О. Михайленка про те, що діяльність відповідних органів і осіб, єдність завдань та цілей, спрямованих на об’єднання зусиль щодо забезпечення законності, правопорядку, боротьби зі злочинністю, захисту прав та законних інтересів громадян об’єктивно потребують узгодженої, цілеспрямованої діяльності з метою підвищення її ефективності [214, с. 23]. Метою координації є, перш за все, підвищення ефективності правоохоронної діяльності на основі об’єднання зусиль суб’єктів правоохорони. Ця мета конкретизується у завданнях координаційної діяльності до яких, як вказує

В. Соломка, належать: 1) об’єднання зусиль та активізація роботи правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю; 2) усунення дублювання і паралелізму в їх діяльності; 3) розробка і здійснення ними узгоджених заходів щодо своєчасного виявлення, розкриття, розслідування та припинення злочинів і корупційних діянь, усунення причин і умов, які сприяють їх вчиненню [215, с. 5].

Відповідно до ст. 10 Закону України „Про прокуратуру” „Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність по боротьбі зі злочинністю органів внутрішніх справ, органів служби безпеки, органів податкової міліції, органів митної служби, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України та інших правоохоронних органів”; а відповідно до ст. 29 цього Закону „здійснюючи нагляд, прокурор вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю” [133]. Однак, слід зауважити, що це положення важко реалізувати в практичній діяльності через відсутність повноважень, що дозволяють саме координувати діяльність правоохоронних органів, які за своїм правовим положенням мають бути незалежними від інших органів державної влади. До того ж, як влучно зауважив П. Каркач: „Координація може здійснюватись тільки в межах загальних для всіх правоохоронних органів мети та завдань. Не може бути предметом координації специфічна діяльність, яка належить до компетенції певних правоохоронних органів...” [216, с. 26].

Певним чином прокуратура координує зазначені вище правоохоронні органи, але ця координація здійснюються лише в межах провадження досудового слідства або ж при проведенні дізнання. А, як ми з’ясували, завдання правоохоронних органів не обмежуються боротьбою зі злочинністю. До речі, більшість респондентів (23,5 %) відзначили, що сьогодні реальний вплив на діяльність правоохоронних органів має саме прокуратура, причому 32,16 % опитаних висловились за те, щоб саме прокуратура контролювала правоохоронні органи [див. додаток В]. Доречною в цьому аспекті є теза В. Сухоноса про те, що координаційна функція прокуратури практично за весь час її існування, в тому числі і за радянських часів, об’єктивно випливає з її ролі як структури, що взаємодіє у питаннях забезпечення законності з усіма гілками державної влади, тому виокремлення координації в особливу ланку діяльності прокуратури пояснюється значимістю впливу цієї діяльності на зміцнення законності [217, с. 8].

До того ж, виникає питання необхідності координації діяльності правоохоронних організацій. Чи є така координація доцільною? На сьогодні ці питання залишаються нерозв’язаними.

Разом з тим треба зауважити, що існують й інші обставини від яких залежить ефективність правоохоронної діяльності. Причому, ці обставини перебувають поза сферою правоохоронної системи суспільства. Так, цілком природно, що передумовою успішності правоохоронної діяльності є практичне втілення ідей демократії, законності в житті суспільства. Обов’язковою умовою нормального функціонування правоохоронних органів та організацій є безумовна покора кожного громадянина закону, що ґрунтується на вимогах права, тобто верховенство закону та верховенство права у всіх сферах суспільного життя. Престиж та ефективність діяльності правоохоронних органів та організацій залежить й від положення людини в суспільстві, поваги до її прав, свобод, честі, гідності тощо.

Тому, як бачимо, ефективність правоохоронної діяльності залежить й від рівня економічного, політичного, духовного розвитку суспільства та рівня правової свідомості й культури населення.

Таким чином, реальний стан вирішення цих завдань залежить багато в чому від чинного законодавства. Правовою основою діяльності правоохоронних органів та організацій є Конституція і закони України, укази і розпорядження Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України з питань компетенції правоохоронних органів, а також відомчі нормативні акти. Вони повинні реалізовуватися на практиці, а це саме складне, не мати формального характеру, не суперечити один одному. Це можливо, на нашу думку, лише при проведенні реформ у політичній, економічній, соціальній та інших сферах. На перший план повинні бути винесені питання реального правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина в усіх галузях життя. Цьому має сприяти розвиток міжнародних відносин нашої держави з іншими країнами, міжнародними організаціями тощо.