<<
>>

1.2. Джерела Кормчих книг

За своєю суттю Кормчі книги є збірками правових норм церковного та світського права. Процес формування змісту Кормчих книг на території Київської Русі був достатньо складним і багатофакторним, що окремо досліджено у главі 1.3.

цієї роботи. Але можна виділити основні складникові елементи різних списків на прикладі списків Кормчих Єфремівської редакції, найстарішої з відомих сучасним дослідникам, і, визначивши джерела походження цих елементів, дати їм відповідну характеристику. Серед джерел правових норм Кормчих автор пропонує виділити неперероблені та перероблені у процесі складання змісту цих збірок у Київській Русі.

До неперероблених відносяться такі, зміст яких редактори - правознавці суттєво не змінювали при перенесенні норм цих джерел зі списку у список, тобто під час створення нових Кормчих. До неперероблених джерел Кормчих книг можна віднести, наприклад, правила восьми помісних соборів, визнаних 2-м каноном Трульського собору обов’язковими, та канони семи Вселенських соборів Церкви. З моменту їх прийняття під час кожного з Вселенських соборів правові норми, що встановлювалися цими канонами були практично незмінними, виключаючи ті ситуації, коли канони наступного Вселенського собору скасовували, змінювали, уточнювали чи доповнювали правові норми, які складали зміст канонів, прийнятих на попередніх соборах. У такій ситуації більшу юридичну силу мали канони, прийняті на більш пізньому соборі. Крім того, канони Вселенських соборів могли скасувати канони, прийняті на помісних соборах.

Так, наприклад, 15 правило Неокесарійського собору 314 р. щодо поставлення не більше семи дияконів у одному місті, яким б великим це місто не було, у 680 р. було скасовано 16 каноном VI Вселенського собору, і з цього часу обмежень на кількість дияконів у одному місті не існувало [5, 372].

Порівнюючи списки Кормчих Єфремівської редакції [120, 20-62] та текст друкованої Кормчої [5, 126-450] можна побачити, що у різних редакціях та списках Кормчих зміст неперероблених норм принципово практично не змінюється, а невеликі відмінності, які існують в таких нормах у різних списках можна пояснити відмінністю у перекладі їх з грецької мови, на якій були написані першоджерела цих норм та працею правознавців – тлумачників, що намагалися зробити проведений переклад більш зрозумілим для неспеціалістів та зручним для застосування.

Зміст неперероблених норм, як правило, не змінювався через їх велику значущість як для мирян, так і для церковних ієрархів. У комплексі норм цього типу були викладені практично усі принципові положення християнського існування пересічного мирянина, релігійної громади та всієї церковної організації. Особлива процедура прийняття таких норм у процесі функціонування Вселенських соборів – вищих та найповажних колегіальних законодавчих органів християнської Церкви першого тисячоліття, робила практично неможливою зміну їх змісту на місцях.

Але далеко не усі канони найважливіших соборів Церкви автоматично переносилися із списку у список. Редактори – правознавці нових списків, як вже було вказано, не мали повноважень змінювати такі канони, але ніщо не забороняло їм, в залежності від потреби та цілей, задля яких створювався новий список, просто виключати з його змісту ті норми, які не відповідали потребам створення нової Кормчої.

Так, наприклад, в Єфремівській Кормчій в канонах 1-го Вс. не включено Нікейського “Символу віри”, але його доповнений і остаточно сформульований текст міститься в канонах Трульського собору [9, 83-93, 141-144].

Серед інших неперероблених норм можна вказати такі норми, які, по-перше, за своїм змістом не мали аналогів у правовій системі Київської Русі дохристиянського періоду; по-друге, були необхідні для регулювання суспільних відносин, які виникали у новому суспільстві з пріоритетною монотеїстичною релігією та, по-трете, не сприймалися населенням країни категорично негативно.

Прикладом таких неперероблених норм можуть виступати фрагменти візантійських законодавчих збірок Еклоги та Прохірону, які стосуються заборони шлюбів між родичами та шляхів визнання та виявлення тих родичів, з якими можна укладати шлюб і тих, з якими це заборонено [10, 43-52]. Цей комплекс правових норм мав служити своєрідним допоміжним довідником в першу чергу для священиків, що посвічували шлюби, а в другу чергу – для самих мирян, які повинні були уяснити для себе особливості вимог християнства, спрямованих на запобігання кровозмішенню.

До перероблених джерел правових норм Кормчих книг треба віднести такі джерела, зміст правових норм яких у процесі створення нових списків та редакцій Кормчих книг істотно змінювався. Суттєві зміни у цих правових нормах могли мати місце як одразу після появи їх на території Київської Русі, так і згодом, через комплекс об’єктивних і суб’єктивних причин.

Прикладом такого переробленого джерела правових норм може виступати текст, який значиться у Кормчій книзі Єфремівської редакції під назвою “Правила Святих Отців. Заповіді святого та великого Василя усім нам” [10, 122]. У цих правових нормах зазначається, яку санкцію вимагає застосувати один з найвідоміших та найавторитетніших церковних лідерів Василь Великий у своїх правилах за визначені правопорушення, виказується незгода з цими санкціями і пропонується нова, як правило, більш м’яка санкція за те ж саме правопорушення.

На прикладі такої законодавчої роботи редактора – правознавця, який створював новий список Кормчої книги, ми можемо визначити елементи творчої обробки візантійських юридичних джерел, які потрапляли на територію сучасної України та, через свої характерні особливості, не могли бути придатні для використання у місцевих потребах. Вітчизняні юристи користувалися такими джерелами, але не беззаперечно, а попередньо узгодивши з існуючими суспільними відносинами та правосвідомістю мирського і церковного населення країни.

На нашу думку процес аналізу та творчої переробки змісту правових норм перероблених джерел Кормчих книг мав бути поступовим, проходити по етапах і постійно еволюціонувати у взаємозв’язку з потребами та вимогами тих релігійних громад, що постійно розвивалися, і для використання в яких і створювалася певна збірка Кормчої.

Як і у випадках з правовими нормами неперероблених джерел Кормчих книг, редактори нових списків та редакцій вибірково включали правові норми перероблених джерел у зміст певного списку чи редакції Кормчої.

Подібна переробка правових норм створювала своєрідну галузь права – покаянне право, яке, не дивлячись на тісний зв’язок, слід відрізняти від канонічного. Вже в середині ХІІ ст. у Київській Русі існували справжні школи розвитку покаянного права, найзначнішими з яких були Київська та Новгородська [97, 24; 118, 249].

Таким чином, у правовій системі Київської Русі після введення християнства й поширення на її території іноземних джерел права, відбувався процес, охарактеризований Сігелем як “…боротьба між місцевими та імпортованими ідеями…”[161, 28].

Іншим критерієм, за яким можна розподілити джерела правових норм, що містяться у Кормчих книгах, поширених на території Київської Русі, є місце первісного походження джерел. Тут усі джерела правових норм Кормчих книг можна поділити на зарубіжні, тобто такі, які були створені за кордонами Київської Русі та вітчизняні, тобто такі, які були складені на території, що належала до Київської Русі.

Найбільша частина джерел правових норм Кормчих книг зарубіжного походження була створена у різний час на території Візантійської імперії.

Найстарішим джерелом візантійського права, окремі правові норми якого у тому чи іншому вигляді, змісті та складі потрапили до змісту Кормчих книг, поширених на території Київської Русі є CJC Юстиніана. Як відомо, цей великий звід досягнень римської юридичної думки був складений за наказом імператора Юстиніана та промульгований частинами у проміжку з 533 до 565 років [125, 115; 134, 348-350], він складався з Кодексу, Пандектів (Дігест), Інституцій та Новел [124, 51; 125, 116].

Основним завданням цього зводу була необхідність систематизованої кодифікації усієї маси римського законодавства, використання якого було на той час ускладнено через його великий обсяг та протиріччя у змісті [93, 10] та внесення до нього змін, яких вимагали поточні суспільні відносини, зокрема, поширення християнства [156, 17-31]. CJC був створений відомими, досвідченими та кваліфікованими юристами тих часів під керівництвом квестора Трібоніана [130, 9], що призвело, не дивлячись на великий обсяг зводу, до його надзвичайного поширення та використання як в цілому, так і окремих його норм та положень пізніше, за часів створення нових законодавчих збірок.

У пізніших законах Візантійської імперії правові норми CJC використовувалися як з посиланням на звід, так і без, як частини новостворених збірок.

Через поширення християнства на час створення CJC, значна кількість правових норм у цій збірці відповідала основоположним принципам християнства, що додатково збільшило їх використання, цитування та перенесення у більш пізні джерела права, створені за часів повної гегемонії християнської релігії. Протягом свого царювання Юстиніан завжди підтримував Християнську Церкву, що відбилося у його законодавстві у вигляді репресій та правової дискримінації язичників і єретиків [157, 43-44; 134, 362].

Правові норми з промульгованих у 533 році Інституцій та Пандектів [31] у зміст правових норм Кормчих книг увійшли до Землеробського закону, який у Єфремівській Кормчій містився під назвою “Иоустиана иже въ блаженhи пам#ти цр# Кост#нтин# града законъ”[9, 61], та за запропонованою класифікацією відносився до перероблених норм.

Землеробський закон, Nomoi georgikoi kat ekloghn bibliwn tou thV QeiaV

lhxewV Ioustinianou, був створений, не дивлячись на назву, не за часів Юстиніана, а пізніше, у VIII – IX ст.ст. і фактично був збіркою правових норм з інших джерел права. Він складався з певної кількості норм звичаєвого права та правових норм, які містилися у Інституціях та Пандектах, переведених з латини на новогрецьку мову, доповнених та оброблених відомими юристами. Норми з Інституцій були оброблені та перекладені Феофілом, Дорофеєм та Стефаном, а норми, узяті з Пандектів – Модестіном Хермогеніаном та Павлом [1, 90]. У Землеробському законі містилися правові норми, спрямовані на регулювання правових відносин, що виникали в наслідок користування, володіння та розпорядження земельними ресурсами різних форм власності у Візантійський імперії.

Землеробський закон користувався великою популярністю не тільки у Візантії, але й за її кордонами, у країнах, які в тій чи іншій мірі запозичали елементи візантійського права. Так, крім руських Кормчих, версія Землеробського закону збереглася у тексті сербського “Законника царя Юстиніана”, створення якого пов’язують з діяльністю видатного сербського діяча Стефана Душана [19, 190].

На жаль, безпосередньо тексту Землеробського закону у змісті Єфремівської Кормчої не збереглося, а про його наявність там нам відомо лише з переліку канонів – своєрідного показника змісту збірки. Через відомий нам зміст Землеробського закону, можна стверджувати, що він мав бути дуже корисним в правовому просторі Київської Русі, але в процесі свого використання обов’язково би перероблявся відповідно до місцевих потреб.

З зібрання імператорських конституцій 117 – 534 років, які отримали у CJC назву Кодексу і були промульговані у 534 році [130, 12], у Кормчі, поширені на території Київської Русі, потрапило лише декілька норм. Так, правові норми з Кодексу містяться поряд з правовими нормами з Новел у складі Збірки у 93 главах в тій частині, яка окремо визначається як Збірка у 25 главах, а саме в її 1-12 та 15-21 главах [1, 103].

Найбільшою частиною Юстиніанова законодавства, яка потрапила до змісту Кормчих, стали імператорські Новели, видані з 535 до 565 років [130, 21]. Переважна більшість правових норм з Новел Юстиніана, які є джерелом змісту Кормчих, міститься у Збірці у 93 главах, яка є типовою частиною усіх Кормчих книг Єфремівської редакції і дуже популярна в інших редакціях.

Сама Збірка у 93 главах є, в свою чергу, поєднанням Збірки з 87 глав та Збірки з 25 глав. Автором Збірки з 87 глав дослідниками визнається Іоанн Схоластик [144, 63]. Він проаналізував імператорські новели та виділив з них 12, які мали своїм об’єктом суспільні правовідносини, що виникали та були пов’язані з внутрішнім чи зовнішнім життям та функціонуванням християнської Церкви і релігійної громади: поставлення єпископів та нижчого духовенства, правовідносини монахів, суд єпископів над духовними особами та взаємини цього суду з судом світським, статус церковного нерухомого майна, узаконені мита та подарунки при рукопокладенні у священицький сан, переміщення церковнослужителів з одного місця служби на інше, визначення штату священнослужителів у Візантії, права та церковні привілеї, створення монастирів та молитовних домів, різні постанови про єпископів, кліриків, монахів, їх привілеях, правах та обов'язках [9, 739-807].

Іоанн Схоластик, юрист за фахом, під час створення Збірки з 87 глав не змінював правові норми імператорських новел, а тільки проводив компіляцію. На нашу думку, це можна пояснити декількома факторами: по-перше, успішністю формулювання і змісту самих норм, по-друге, тим, що компілюючи норми світського законодавства, яке регулює церковні відносини за Юстиніана, тобто часів піднесення Церкви у Візантії, Іоанн Схоластик намагався додатково юридично підтримати позиції Церкви, що були послаблені за його часів.

Збірка з 25 глав, як вже було вказано вище, містила норми частково Кодексу CJC, частково Новел. З 25 глав 22-25 глави складали правові норми новел 137, 133 та 120, а глави 13 та 14 – новели 123 [1, 103].

До наших часів дослідники остаточно не з’ясували авторів Збірки з 25 глав та тих, хто об’єднав Збірку з 87 глав та Збірку з 25 глав у Збірку з 93 глав, але у Кормчих книгах, поширених на території Київської Русі найчастіше зустрічається вже об’єднана Збірка у 93 главах. Я.Н. Щапов зазначає “…згадування на початку першої глави Збірки з 93 глав…імені Григорія Акраганського, яке відсутнє у грецьких списках…але…є в усіх слов’янських списках Єфремівської редакції…” [144, 63] і далі вказує на існування двох Григоріїв Акраганських, про одного з котрих, коментатора Екклезиасту другої половини VII ст. є згадка щодо створення ним деяких нових правил [144, 63]. Можливо, редактори Кормчих книг Київської Русі вважали, що саме Григорій Акраганський був причетним або до створення Збірки з 25 глав, або до об’єднання Збірки з 87 глав та Збірки з 25 глав у Збірку з 93 глав, хоча, за автора останнього деякі дослідники вважають Іоанна Схоластика. Збірка з 93 глав у Кормчих книгах Єфремівської редакції міститься під назвою “Отъ кънигъ бжествьныхъ повелhнии … Иоустинияна различьныя заповhди…”[9, 739]. За запропонованою класифікацією Збірка з 93 глав відноситься до неперероблених норм, так як в редакційних процесах редактори інколи виключали її зі змісту Кормчих, але не змінювали її правові норми.

Окремо від Збірки з 93 глав у змісті Кормчій Єфремівської редакції міститься 137 новела, зміст якої, пізніше переписаний у 28-й титул Прохірону, складають правові норми, що регламентують рукопокладення священиків у сан єпископа.

Інші правові норми з CJC потрапляли до змісту Кормчих книг опосередковано, тобто через інші джерела візантійського права, котрі під час їх власного створення в тій чи іншій мірі запозичали у прямому безпосередньому чи обробленому вигляді правові норми Юстиніанова законодавства.

У переліку канонів Кормчої Єфремівської редакції після Землеробського закону, приписаного Юстиніану містився “… того же законъ морьскыи…”[9, 61] визначений більшістю дослідників як Родоський морський закон (NomoV Rodion nautikoV), який часто зустрічається у візантійських юридичних збірках, зокрема у додатках до Еклоги, поряд з вищезгаданим Землеробським та Військовим законом, якого у змісті Кормчих не виявлено.

Зміст Родоського морського закону остаточно склався протягом VII – IX ст. і представляв собою компіляцію правових норм з джерел права візантійської світської влади, зокрема CJC, та норм звичаєвого права східного Середземномор’я, частина яких сягає своїми коріннями у античні часи.

Правові норми Родоського морського закону регламентували правовідносини у сфері морської торгівлі, пасажирських та вантажних транспортних перевезень морськими шляхами [63, 96-103], обсяг яких для Візантійської імперії був переважним у економічних і політичних відносинах. Це зробило Родоський морський закон дуже популярним у правозастосуванні, а той факт, що основними шляхами спілкувань Візантії з Київською Руссю були саме морські шляхи, на думку автора логічно призвів до появи його правових норм на території майбутньої України, їх перекладу з грецької на старослов’янську мову і розміщенні у змісті Кормчих книг, зокрема Єфремівської редакції. В процесі свого використання на вітчизняних теренах він повинен був перероблятися та доповнюватися місцевими нормами.

Наступним джерелом правових норм візантійського походження, які увійшли до змісту Кормчих книг, поширених на території Київської Русі стала збірка імператорів – іконоборців – Еклога (Ekloghtwn nomwn). Еклога, промульгована у 726 році імператорами – іконоборцями Левом Ісавром та його сином Костянтином Копронимом [134, 591-594] запозичила багато елементів з CJC та попередніх новел самих Лева та Костянтина, але характеризувалася дуже жорстокими санкціями за усі правопорушення.

Так, серед типових санкцій правових норм Еклоги можна вказати відсікання носа у обох правопорушників за перелюб нежонатого чоловіка з заміжньою жінкою чи нареченою іншого, смертна кара за мужолозтво, відсікання руки за повторну крадіжку, відсікання руки за нанесення поранення мечем [149, 70-72]. Саме через це, на думку автора, вміст правових норм Еклоги у найстаріших Кормчих книгах є таким незначним, бо, як відомо, княже та звичаєве право Київської Русі навпаки, було відомо своїми м’якими санкціями та грошовими компенсаціями за достатньо тяжкі злочини.

Ієрархи християнської Церкви ставилися до Еклоги як до джерела права неприхильно. Це пояснювалося великими обмеженнями та репресіями до Церкви та її діячів, що мали місце під час правління династії імператорів – іконоборців. Ця політика знайшла своє відображення і у правових нормах Еклоги – основного джерела права Візантії іконоборчеської династії.

У Кормчу Єфремівської редакції потрапила 2-га глава 2-го титулу Еклоги, який був присвячений укладенню шлюбу, а у Кормчій отримав назву “ Wтъ иного закона глава о въбран#емыихъ женитвъ” [10, 51-52]. Цікаво зазначити, що руські редактори – правознавці з усіх глав Еклоги для включення до змісту Кормчої книги обрали саме ту главу, правові норми мають тільки гіпотези та диспозиції і взагалі не мають санкцій, окрім типових християнських прокльонів порушникам норми. Навіть в таких дрібних елементах можна побачити незадоволення місцевих церковних та світських лідерів надто жорстокими санкціями Еклоги та небажання їх дотримуватися.

Тим не менш, правові норми Еклоги часто зустрічаються як у рукописних редакціях Кормчих, так і у її друкованих варіантах [78, 142], а різність одних й тих самих правових норм Еклоги в різних Кормчих вказує, як слушно зазначив Щапов, на обробку її тексту [148, 95-96].

Наступним джерелом візантійського права, правові норми якого увійшли до змісту Кормчих книг, став Прохірон - o ProceiroV nomoV, що складався з передмови та 40 титулів. У правових нормах Прохірону – основному та найвідомішому джерелі права перших років царювання Македонської династії, знайшло своє відображення налагодження стосунків імператорів Македонської династії з лідерами християнської Церкви та повернення від політики іконоборництва до іконошанувальництва.

У візантійському законодавстві Прохірон, промульгований приблизно у 870 році імператорами Василем Македонянином, Костянтином та Левом, був своєрідним протиставленням іконоборчеській Еклозі. Прохірон у багатьох своїх правових нормах повертався до законодавства Юстиніана: там містилося багато запозичень з Пандектів, Кодексу і Новел, а також декілька положень з Інституцій. Усі запозичення з CJC до Прохірону потрапили у перекладі з латинської на грецьку мову та обробці і тлумаченні візантійських юристів VI ст. У змісті Прохірону є також і деякі положення з Еклоги, але в дуже незначному обсязі і, часто, трансформовані [1, 12].

Звичайно, за таких умов, регулювання внутрішніх та зовнішніх правових відносин Церкви за правовими нормами Прохірону було більш вдале з точки зору захисту інтересів цієї структури, які суттєво постраждали внаслідок діяльності династії іконоборців. Через це, з моменту промульгації Прохірону і, навіть, пізніше, після створення нових законодавчих актів та збірок, церковні ієрархи віддавали значну перевагу цій збірці як керівництву у розв’язанні спорів, сприяли її використанню та всілякими засобами поширювали її застосування в усіх місцях дії та поширення Християнської Церкви, що підтверджують дослідники візантійського права: “…греческіе канонисты въ вопросахъ свhтскаго права всегда руководствовались Прохирономъ, а народы православнаго исповhданія … еще и до нынh принимаютъ (его) за одинъ изъ источниковъ церковнаго права…”[1, 19-20]

За таких передумов Прохірон дістав значного поширення не тільки у Візантійський імперії, а й за її кордонами, особливо, у країнах, які приймали християнство “з рук” Константинополю а їх митрополії підпорядковувалися константинопольському патріарху. Так, повний переклад Прохірону у Болгарії довгий час був чинним під назвою “Закон Градський”, а з Болгарії ця версія перекладу потрапила і до Київської Русі.

Однак, не можна сказати, що на території Київської Русі не робили власного перекладу Прохірону, навпаки, дослідження науковців свідчать про те, що у різних списках, де міститься переклад Прохірону, цей переклад суттєво різниться, особливо у юридичних термінах стосовно тих інститутів, які існували у римському, візантійському та руському праві і були відсутні у болгарському [79, 120]. Крім того, визначено, що окремі фрагменти, статті та глави Прохірону з різних списків та редакцій Кормчих книг та інших рукописних джерел не співпадають ані у порядку їх розміщення у змісті, ані по мові перекладів [1, 23], ані за обсягом положень, обраних для використання і перекладу редакторами списків. Тим не менш, традиційно, за перекладами повного тексту Прохірону на старослов’янську мову закріпилася назва, яку той отримав у Болгарському царстві – Закон Градський.

Аналіз усіх вищеописаних фактів дозволяє автору зробити висновки, що на території Київської Русі були у користуванні переклади Прохірону зроблені як на місці, так і привезені з Болгарії, однак, болгарська назва перекладу виявилася більш вдалою і зручною та, з часом, закріпилася за усіма повними перекладами Прохірону, не залежно від місця їх проведення. Такі висновки опосередковано підтверджуються і відомим дослідником візантійського права та розповсюдження його елементів поза теренами Візантійської імперії Д. Азаревичем: “…въ спискахъ и изданіяхъ нашихъ Кормчихъ, равно какъ и въ некоторыхъ другихъ сборникахъ встрhчается полный или частичный переводъ Прохирона. Полный почти буквальный переводъ его носитъ названіе закона градскаго; переводы же отдhльныхъ частей имhютъ различныя заглавія, смотря по ихъ содержанію…”[1, 22]

У Кормчій книзі Єфремівської редакції, найстарішої з існуючих Кормчих на території Київської Русі, великий фрагмент Прохірону, аркуші списку з яким, на жаль, втрачені, містився не під назвою “Закон Градський“, а під назвою “Васили", Кост#нтина і Льва благочьстивыихъ царь законъ”[9, 61], що додатково підкреслює, що назва “Закон Градський” закріпилася за руськими перекладами Прохірону пізніше.

В Кормчих книгах Єфремівської редакції повного перекладу Прохірону немає, (обсяг статті “ Васили", Кост#нтина і Льва благочьстивыихъ царь законъ…” дослідникам невідомий) але містяться окремі титули: 7 титул Прохірону перекладений як стаття “про заборонені шлюби”, 24 титул – стаття під назвою “про єпископів та монахів”, 28 титул (зі змістом новели №137) – стаття під назвою “про поставлення єпископів та монахів”[10, 54-55; 143, 49]. Не дивлячись на традиційно сприятливе ставлення до Прохірону з боку церковних ієрархів та його численні переклади, правові норми цього джерела зазнавали значних переробок.

Основним джерелом більшості редакцій та списків Кормчих книг, поширених на території Київської Русі є Номоканон у XIV титулах. Після великої систематизаційної та кодифікаційної роботи над правовими нормами римського права, яка завершилася створенням CJC Юстиніана, виникла потреба провести аналогічну обробку правових норм та положень церковного законодавства, виявити і затвердити його взаємозв’язки з світським правом у вигляді CJC та промульгованих пізніше імператорських законодавчих актах.

Церковне законодавство тих часів мало багато складностей, пов’язаних з відсутністю одного беззаперечного кодексу, за правовими нормами якого Церква мала регламентувати свої зовнішні та внутрішні відносини. Правові норми церковного права мали певні протиріччя та неузгодженості через надто розгалужену адміністративну систему Церкви та великий ареал її поширеності.

Вселенські собори, зібравши представників та авторитетних діячів Християнської Церкви з усіх кінців Ойкумени, частково вирішили цю проблему, прийнявши на своїх засіданнях певну кількість загальнообов’язкових для усіх християн канонів та розпорядившись забезпечити повідомлення своїх рішень усім церковним лідерам та представникам церковної адміністрації на місцях. Але, коли до канонів, прийнятих на Вселенських соборах, додалися канони великої кількості помісних соборів та праці Отців Церкви, визначення співвідношення, пріоритетів правозастосування та юридичної сили прийнятих правових норм різного авторства перетворилося на джерело суперечностей та незрозумілостей як у культурно – соціальних і релігійних центрах, так і на околицях.

Першою спробою узгодити та систематизувати правові норми церковного та світського права, які регламентували відносини, тим чи іншим шляхом пов’язані з зовнішньою та внутрішньої діяльністю Церкви, стала робота невідомого автора під назвою Збірка з LX титулів, зміст якої, на жаль, не зберігся.

Збірка з LX титулів була замінена у використанні працею константинопольського патріарха Іоанна Схоластика, яка отримала назву Синтагма канонів, а згодом, з додатками джерел світського візантійського права, перетворилася у Номоканон з L титулів [1, 95-104]. Саме у Номоканоні з L титулів вперше з’явилось об’єднання Збірки з 25 глав та Збірки з 87 глав під назвою Збірка з 93 глав. Серед Кормчих книг Київської Русі є декілька списків, побудованих саме на основі Номоканону з L титулів. А для інших Кормчих, в тому числі Єфремівської, значення Номоканону Схоластика полягає в тому, що саме зі збірки Схоластика до них потрапила Збірка з 93 глав, хоча й з деякими змінами, в чому можна пересвідчитися ознайомившись, наприклад, з текстом Єфремівської Кормчої [9, 739-840], та деякі інші статті неканонічного змісту. Більш того, саме наявність в змісті численних Кормчих Київської Русі, зокрема, й Єфремівської, цієї Збірки та інших статей світського авторства, дає можливість називати такі Кормчі Номоканонами.

Але, вже біля 580 р., як зазначає Щапов, була створена 1 редакція Збірки з XIV титулів, яка виявилася набагато зручнішій у використанні та застосуванні [144, 50], ніж збірка Схоластика. Автор 1-ї редакції Збірки з XIV титулів до наших часів дослідниками остаточно не з’ясований, а її зміст був реконструйований сучасними дослідниками. З додатком правових норм світського законодавства Збірка з XIV титулів перетворилася у Номоканон з XIV титулів, тобто у звід, що об’єднував правові норми церковної влади - kanoneV та закони світської влади - nomoV, де серед останніх було багато цитат з обробленого та перекладеного візантійськими юристами CJC Юстиніана, особливо з Пандектів, Кодексу та Новел [1, 110].

Завдяки своїй успішності, Номоканон з XIV титулів залишався у використанні Церквою ще декілька століть, постійно доповнюючись новими правилами, тлумаченнями відомих правознавців і редагуючись юристами. Номоканон з XIV титулів був поширений як у Візантійський імперії так і за її кордонами, а його редакції були основним джерелом змісту переважної більшості Кормчих книг Київської Русі, в тому числі й Єфремівської.

Номоканон з XIV титулів складається з передмови та двох частин. У передмові зазначається, що весь матеріал збірки викладений “…слhдующимъ образомъ: сперва идетъ сборникъ канона изъ десяти соборовъ; правилъ Апостольскихъ, Карфагенскаго собора и нhкоторыхъ Отцовъ Церкви; а затhмъ слhдуетъ Номоканонъ изъ четырнадцати титуловъ…”[1, 108]. Та частина, яка тут називається Номоканоном представляє собою систематичний покажчик місця знаходження і джерела конкретних правових норм, розділених за об’єктами на XIV титулів за крупними загальними темами, де, в свою чергу, кожний титул окремо розподілений на певну кількість глав, різну для кожного з титулів, в залежності від складності та обсягу теми. Перша частина описаної збірки традиційно називається Синтагма і представляє собою “… собраніе, или точнhе сочетаніе правилъ церковныхъ (suntagma). Послhднее названіе означаетъ расположеніе правилъ по источникамъ (по порядку Соборовъ, составлявшихъ правила)…” [5, 91]

Внаслідок наступних редакцій та обробок Номоканон змінив порядок розташування своїх частин, і в більш пізніх редакціях після передмови міститься Номоканон з XIV титулів, а за ним – текст правових норм різних джерел, тобто Синтагма, на яку посилаються вказівки з Номоканону. Саме у такому вигляді існує Номоканон Кормчої Єфремівської редакції [9, 1; 120, 20]. Однак тут в Єфремівській Кормчій наявні певні особливості: не дивлячись на наявність у змісті Синтагми та самій Синтагмі джерел світського права, у XIV титулах Номоканону посилань на ці джерела немає.

Найвідоміша з обробок Номоканону з XIV титулів вважається зробленою патріархом Фотієм приблизно у 883 р. Саме його зазвичай признають автором другої частини передмови, в змісті якої він виказує велику повагу до створеного Номоканону і для того, щоб збірка поширювалася та знаходилася у користуванні й далі, та відповідала новим потребам Церкви, законодавство якої за майже два століття дещо змінилося, вважає за доцільне додати до змісту Номоканону з XIV титулів, канони, затверджені після V Вс. собору: канони VI та VII Вс. та Трулльського соборів, та Константинопольського собору 879 р. [1, 108].

Через те, що ім’я автора 1-ї редакції Номоканону з XIV титулів до цього часу викликає в дослідників великі суперечки, а найзначнішою, з моменту створення збірки, її редакцією була обробка та доповнення, які вважають зробленим патріархом Фотієм, традиційно Номоканон з XIV титулів називають Фотієвським Номоканоном.

Джерелом найстарішого Єфремівського списку Кормчої, поширеної на території Київської Русі вважається редакція Номоканону з XIV титулів, яка існувала ще до патріарха Фотія. До наших часів немає остаточної думки щодо дати складення цієї редакції Номоканону. Порівнюючи зміст різних статей Єфремівського списку, особливості їх перекладу, аналогічні списки Номоканону на грецькій мові, характерні особливості нумерації статей і правил та їх згадування, Бенешевич дістав висновку, що джерелом Номоканону Єфремівського списку був Номоканон з XIV титулів 3-ї редакції, доповнений та оброблений за часів константинопольського патріарха Тарасія приблизно у 787 році і запропонував називати її Тарасівською [144, 53-54]. 787 р. з точки зору Бенешевича безперечно є граничною точкою створення цієї редакції, так як в її Номоканоні та Синтагмі вже містяться канони VII Вс. II Нікейського собору, який відбувся саме у 787 році.

Я.Н. Щапов зазначив відсутність у змісті Синтагми послання патріарха Тарасія папі Адріанові і пояснив це тим, що редакція створювалася після смерті Тарасія, “…при одному з його наступників, наприклад Никифорі 1 (806 – 815 рр.)…”[144, 57]. Однак тут у твердженні Щапова існує певна штучність. По-перше, послання Тарасія Адріанові до наших часів остаточно не датовано, сам же Щапов пише, що воно могло бути створено у проміжок з 784 по 795 рік а, отже, він намагається визначити невідоме через невідоме. По-друге, відсутність послання Тарасія у змісті Синтагми може бути пояснена і тим, що Синтагма створювалася до того, як воно було написано, і тим, що якщо послання було написано до створення цієї редакції Синтагми, воно могло бути не включено у її зміст помилково чи через неуважність редактора. Останнє не має викликати особливого здивування тому, що обов’язкові правові норми Синтагми визначалися 2-м каноном Трульського собору [9, 141-144], а послання Тарасія у тому переліку немає, адже воно було написано набагато пізніше, усі ж інші норми, не вказані як обов’язкові, додавалися до Синтагми на розсуд тих, хто її створював чи замовляв її редакцію.

Слід зазначити, що у Номоканоні Єфремівської Кормчої та переліку канонів посилання на послання Тарасія наявне [9, 10, 60]. Як вже було сказано, частина Єфремівського списку Кормчої є втраченою, а, відповідно, текст послання Тарасія міг знаходитися у втраченій частині. Щапов відкидає цю думку, так як у переліку канонів після згаданого послання Тарасія розташовані інші джерела, що знаходяться у невтраченій частині. Однак, при докладному вивченні переліку канонів і складу Синтагми можна побачити, що черговість джерел у переліку та їх розташування у Синтагмі не співпадають. Найбільш наглядно ця особливість складу Єфремівської Кормчої видна у розташуванні канонів Вселенських та помістних соборів [9, 57-58, 83-459]: у Синтагмі спочатку розташовані канони усіх Вселенських соборів, а потім помістних, а у переліку канонів Вселенські та помістні собори перемішані.

Якщо ж послання Тарасія було виключено зі змісту Синтагми свідомо за його наступників, тоді не зрозумілим є чому воно не було виключено з Номоканону та переліку канонів, і, таким чином, не було попереджено появи неузгодженості між Номоканоном та Синтагмою.

Таким чином, запроваджене Щаповим використання відсутності у Синтагмі Єфремівської Кормчої послання Тарасія для датування створення самої Синтагми 806 – 815 р. здається автору цієї роботи сумнівним, а отже Синтагма могла бути створена і раніше, ніж за Никифора І, але пізніше за 787 рік

За часів Комнинів, особливо після появи тлумачень на Фотієвський Номоканон Вальсамона, канони не тільки застосовувалися у світських судах на рівні з світськими законами, як це робилося ще з часів Юстиніана, а й у випадку колізій між церковними та світськими нормами, церковні канони користувалися перевагою перед законами світської влади [1, 178].

У Кормчих книгах зустрічаються як Номоканони без тлумачень, як, наприклад, у Кормчій найстарішої Єфремівської редакції, так і Номоканони з тлумаченнями, але, звичайно, у більш пізніх списках та редакціях (починаючи з ХІІІ ст.) [74, 183-197]. Номоканони з L титулів та з XIV титулів були у використанні як джерела права і складові Кормчих не тільки на території Київської Русі, але й у Болгарії та Сербії, де їх переклад дослідники традиційно приписують Мефодію [47, 45].

Джерелом правових норм Кормчих книг стало одне з синодальних визначень – окружне послання Геннадія, патріарха Константинопольського, посилання на яке міститься в Єфремівській Кормчій у Номоканоні, у переліку канонів за №22, та безпосередньо у Синтагмі [9, 9, 60, 598-604]. Рішення періодичних зборів єпископів під керівництвом патріарха стосовно питань внутрішнього благоустрою та управління, предметів цивільного та сімейного права та ін., отримували назву синодальних визначень, соборних чи окружних послань (epistolh egkuklioV), одним з яких стало послання патріарха Геннадія, що увійшло у зміст Кормчих та за запропонованою класифікацією відноситься до неперероблених норм.

У зміст Кормчих книг, поширених на території Київської Русі, та, зокрема, їх Єфремівської редакції, потрапило декілька неканонічних творів філософського, релігійного та юридичного змісту відомих візантійських церковних діячів, які займали високі посади у церковній ієрархії. Серед творів такого типу можна зазначити: два сказання Анастасія, патріарха Константинопольського; повість Єпіфанія, єпископа Кіпрського про єресі з елементами сказань Никифора, патріарха Константинопольського та Софронія, патріарха Ієрусалимського; сказання Тимофія пресвітера про різноманітності тих, хто звертається до православ’я. Не дивлячись на те, що ці твори не були канонічними, редактори списків Кормчих не переробляли їх зміст, хоча й не завжди включали їх до новостворених списків та редакцій.

Так само й календарна стаття Кормчої Єфремівської редакції “Великого книжника антіохійського про календи, та про нони, та про іди…”, яка не має аналогів у візантійських джерелах, її інші тексти невідомі, а про її належність до групи візантійських джерел Кормчої ми стверджуємо тільки на основі вказівки на її авторство.

Автором статті Кормчої “Образ правыа и непорочныа христианскыа веры” [10, 27-38], яка докладно пояснює сутність християнської Трійці, визнається відомий письменник та церковний діяч Михайло Синкел [144, 68-69]. Ця дуже популярна стаття не переробляється й міститься у ПЧЛ [98, 176-182] та інших літописах Київської Русі, Сербії і Болгарії, хоча варіант її перекладу з грецької мови у Єфремівській Кормчій має суттєві відмінності від традиційних аналогів.

Популярне пояснення сутності Трійці та її відмінності від іудейського монотеїзму та язичеського політеїзму містяться у статті Кормчої “Питання князя Антіоха і відповідь Афанасія Великого”, широко відомої у візантійській церковній літературі і достатньо поширеної на території Київської Русі [4, 9-89]. Ця неперероблена стаття є обов’язковою складовою списків Номоканону Іоанна Схоластика та інколи зустрічається також у деяких редакціях і списках Номоканону з XIV титулів, включаючи Єфремівські.

Джерелом статті Кормчої Єфремівської редакції “Летописець вскорі” є створений патріархом Никифором Cronograjikon suntomon, який опинився у списку Кормчої з суттєвими змінами і до наших часів викликає суперечки у дослідників стосовно місця і часу його перекладу на старослов’янську мову і внесення його до змісту Кормчої [146, 65-66]. Хронографікон Никифора є переліком у вигляді таблиць чи загального тексту найвизначніших осіб всесвітньої історії, починаючи від Адама і закінчуючи візантійськими базілевсами [65, 85-105]. Твір Никифора користувався великою популярністю у середньовіччі та в різних редакціях містився у значній кількості Кормчих Київської Русі [95, 147; 123, 256-320] без місцевих переробок.

Не можна обійти увагою візантійський трактат “Про побудову пресвятого престолу Костянтина града…”, що міститься у Кормчій Єфремівської редакції серед окремих фрагментів з світських законодавчих актів Візантії. Цей трактат “… є компіляцією з готових правил, коментарів, законів та виписок з них, більшою частиною з вказівкою на джерела цих виписок…” [144, 80], присвячених спробі довести перевагу константинопольської кафедри над римською у побудові і функціонуванні церковної адміністрації та у духовному і моральному сенсі.

Сучасним дослідникам достовірно не відомий візантійський автор цього трактату, Павлов датує його створення до Лева Ісавра – іконоборця [88, 144], не встановлені остаточно час і місце його перекладу на старослов’янську мову, хоча деякі вчені пов’язують його з діяльністю болгарських перекладачів, зокрема, Мефодія [144, 83-86]. Найцікавішою у статті з цим трактатом, яка міститься у Єфремівській Кормчій є остання не відома у візантійських джерелах “проримська” схолія, яка всупереч змісту усього трактату вказує на перевагу римської кафедри над константинопольською.

В жодній грецькій редакції Номоканону з XIV титулів, як зазначає Я.Н. Щапов, трактату “Про побудову…” немає, він міститься тільки у Номоканоні Іоанна Схоластика і, безперечно, без “проримської” схолії, яка є тільки в слов’янських списках Номоканону з XIV титулів. Місцем створення “проримської” схолії Павлов і Щапов вважають Болгарське царство, пояснюючи свою гіпотезу тим, що на його території працювали папські проповідники [88, 146; 144, 83-86].

Автор цього дослідження, беззаперечно не відкидаючи вищевказаних тверджень, тим не менш вважає, що “проримська” схолія могла бути створена і на території Київської Русі. Треба почати з того, що торгові, політичні та культурні взаємини Київської Русі та Болгарії у ХІ ст. різко послабли [67, 301], а, отже, на цьому фоні ймовірність обміну літературними творами теж суттєво зменшилась. Турилов А.А. та Флоря Б.Н. взагалі зазначають, що в Болгарії ХІ ст. юридичні тексти здебільшого використовувалися на новогрецькій мові, а не в перекладі [129, 401-427].

Крім того, “проримська” схолія разом з трактатом “Про побудову…” виявлена у Троїцькому та Соловецькому списках Єфремівської редакції. Через відсутність другої частини Єфремівського списку, здавалося б, неможливо виявити там її наявність, однак, за схемою співвідношення списків Єфремівської редакції, запропонованою Щаповим [144, 48], видно, що Соловецький та Троїцький списки не є похідними один від одного: за ідеєю Щапова спільним для цих обох списків є протограф Єфремівського. Отже, для того, щоб потрапити у обидва списки, стаття разом зі схолією повинна була міститься й у втраченій частині Єфремівського списку. І Щапов, і Павлов в якості пояснення для появи схолії вказують місіонерську діяльність папських проповідників у Болгарії, однак посланці папи не раз відвідували й Київську Русь, намагаючись схилити на свій бік місцевих князів [27, 391; 73, 122; 44, 94]. Володимир, наприклад, приймав послів папи й перед прийняттям хрещення у Києві, і пізніше у Херсонесі [73, 122], Ярослав Мудрий теж вступав з ними в контакти, коли одружував своїх дочок та сестру з монархами країн, де був поширений вплив Західної Церкви, що само по собі було достатньо показово. Якщо ж додати до цієї інформації описані у попередній главі антивізантійські настрої у Київській Русі, та поставлення митрополитом Іларіона без згоди Константинопольського патріарха, створення “проримської” схолії на території Київської Русі стає закономірним, адже князь мав пояснити власним підданим, в тому числі й клірикам, свою антивізантійську політику. Твори Іларіона, не дивлячись на ввічливість до Константинополю, самі по собі мали викликати у читачів сумніви у безперечному приматі Константинополю. Викладені у його “Слові” ідеї, що у прийнятті християнства всі нації рівні та не повинні підкорюватися одна одній; оспівування чернецтва у формі палестинської “лаури”, а не типового для Візантії “койнобіума” [151, 197]; порівняння Києва не з Константинополем, а з Єрусалимом, тобто, безпосередньо з самою колискою християнства, а не з “передавачем” його на Русь [34, 90-91; 80, 95] є логічним підгрунтям до “проримської” схолії, тобто до заперечення найвищого місця Константинополю у ієрархії патріархатів. Не даремно ж одразу після смерті Ярослава, Іларіон був усунений з кафедри а на його місце, не дивлячись на незадоволення місцевих церковних діячів був поставлений грек Єфрем [27, 393]. Таким чином, “проримська” схолія трактату могла бути створена і на території Київської Русі.

Отже, серед візантійських церковних джерел правових норм Єфремівської Кормчої можна визначити Номоканон з XIV титулів, перелік використаних джерел, Синтагму та позасинтагмні неканонічні статті церковного авторства тлумачного та допоміжного характеру. Більшість цих джерел в Кормчих не перероблялися.

Джерела Кормчих книг Київської Русі іноземного походження у переробленому чи автентичному вигляді зазвичай складають більшу частину змісту збірок Кормчих, особливо їх ранніх редакцій та списків.

Вітчизняні джерела правових норм Кормчих книг можна поділити на три групи. До першої групи треба віднести ті джерела, які мали виникнути практично одразу після поширення у Київській Русі християнства, та появи на її території юридичних збірок з правовими нормами з візантійських законодавчих актів, що повинні були регламентувати церковні правовідносини зовнішнього та внутрішнього характеру. Ціллю створення вітчизняних джерел цієї групи було підтвердження повноважень нової у державі структури і фактичний дозвіл використання нею для своїх потреб джерел візантійського світського та, особливо, церковного права.

До цієї групи, в основному, належали правові норми світського княжого права, зокрема “Устав князя Володимира Святославовича про десятини, суди та людей церковних”, Синодальною редакція якого міститься у списку Синодального зводу із додатків до Новгородської Синодальної Кормчої 1280-х років [73; 84]. В її тексті явно бачиться вплив джерел візантійського права – Еклоги та Прохірона, а також південнослов’янської пом’якшеної переробки Еклоги – “Судебника царя Констянтина”, чи, як його ще називають “Закон судний людем” [115, 123]. У змісті Кормчої книги Єфремівської редакції Устав Володимира не виявлений, що додатково свідчить про її стародавність, тому, що, через велику значущість цього нормативного акта, він зазвичай міститься практично в усіх списках пізніших Кормчих. Так, у другій половині XVIII ст. Кореспондент Імператорської АН Російської імперії В. Крестинін зазначає його у “…рукописной Книги Кормчіи, стариннаго Вычегодскаго списка…”, причому розташованого у першій частині Кормчої, разом з канонами Вселенських та помістних соборів та правилами Василя Великого [57, 15], що додатково підтверджує важливість Уставу.

Джерела права другої групи були створені пізніше, що пояснюється потребою певної кількості часу, необхідного для того, щоб вітчизняні світські та церковні юристи дослідили та вивчили існуюче візантійське законодавство, застосували його у практиці та, визначивши його недоліки для місцевого використання, певним чином змінили зміст правових норм чи створили нові. Таким чином, метою створення вітчизняних джерел правових норм Кормчих другої групи була обробка існуючих норм та приведення їх до стану оптимального використання на території Київської Русі. Прикладом вітчизняного джерела цієї групи може виступати текст, який значиться у Кормчій книзі Єфремівської редакції під назвою “Правила Святих Отців. Заповіді святого та великого Василя усім нам”.

Існують, безперечно, і проміжні варіанти, наприклад, “Устав князя Ярослава про церковні суди”, що часто зустрічається у редакціях Кормчих, за своєю суттю є джерелом права, яке можна віднести як до першої, так і до другої вищеописаної групи, в залежності від змісту його окремих норм [142, 75]. Прийняттям цього Уставу Ярослав розвиває основні ідеї Уставу Володимира. У тексті Уставу князя Ярослава вказується детальний перелік церковних судів, за кожне правопорушення вказується санкція. Як і у більш пізніх редакціях Уставу князя Володимира, велику увагу законодавця привертає регулювання сімейного права.

У зміст деяких списків та редакцій Кормчих книг, створених пізніше за Єфремівську, входила “Руська Правда” Ярослава Мудрого, яка в свою чергу, теж зазнала впливу візантійського права [75, 114-117], і дослідженню якої присвячено багато праць вітчизняних та іноземних вчених [41, 157-159].

Джерела правових норм, що містяться у Кормчих книгах третьої групи створювалися протягом більшого часу і були спрямовані на регулювання поступово виникаючих суспільно-правових відносин у церковній сфері як загального характеру, так і окремих казусів, включаючи питання догм та єресей.

До цієї групи джерел можна віднести статтю “Про попа Богуміла”, яка є джерелом слов’янської писемності, хоча місце її створення достовірно не визначено. Богумільство було різновидом єресі, поширеної у Болгарському царстві з Х до XV ст. [3, 96-161], суворо засудженої візантійськими церковними діячами. Ймовірність створення статті “Про попа Богуміла” на території Візантійської імперії дуже мала, так як там ця єресь поширена не була, а тому, за місце створення цієї статті Кормчої Єфремівської редакції слід вважати або безпосередньо Болгарію, або Київську Русь, останнє на нашу думку здається більш правдоподібним. Адже з богумільством у Київській Русі були знайомі вже наприкінці Х – початку ХІ ст. [7, 184; 100, 215], хоча тут ця єресь не дістала поширення з об’єктивних причин.

Також до цієї групи можна віднести правила та канонічні відповіді руського митрополита Іоанна ІІ [89, 2-20], правила митрополитів Кирили, Максима, єпископа Ілії, Вопрошання Кирика [118, 1-27; 144, 34] (яке деякі дослідники, наприклад, Павлов, поділяє на окремі Питання Кирика, Сави та Ілії з відповідями Ніфонта, єпископа Новгородського та інших ієрархів [89, 21-62]) та інші, частіше створені церковними лідерами, ніж світськими і дуже поширені у редакціях та списках Кормчих книг, особливо створення більш пізнього, порівняно з Єфремівським списком.

Більшість правових норм з вітчизняних джерел зазвичай містяться у редакціях та списках, створених пізніше, що пояснюється необхідністю певного проміжку часу достатнього не тільки для промульгації джерел та визнання їх канонічними та доцільними у використанні, але й для чисто механічного внесення їх у зміст новоствореного списку чи редакції Кормчої.

Окрім вищезазначених поділів джерел правових норм, які містяться у Кормчих книгах, поширених на території Київської Русі, тобто поділів за переробленістю та неперобленістю початкових джерел і за місцем створення початкових джерел, з аналітичних цілей можна запропонувати ще один вид поділу джерел правових норм Кормчих, а саме, розподілити джерела в залежності від того, чи вони були створені світською, чи церковною владою.

До джерел правових норм Кормчих книг, створених світською владою можна віднести: СJС Юстиніана, як в прямому цитуванні, так і в перероблених і змінених видах, включаючи Збірку з 93 глав та Землеробський закон з елементами звичаєвого права; Еклогу, враховуючи той невеликий обсяг, в якому її положення потрапили у Кормчу; популярний та переважний у використанні церковною адміністрацією Прохірон, повністю, чи у вигляді окремих статей, в залежності від змісту списку та редакції Кормчої; представника звичаєвого права Візантії –Родоський морський закон; Закон судний людем та устави князів Київської Русі (в тих списках та редакціях, де вони є). Окремо можна зазначити календарний трактат “Великого книжника антіохійського про календи, та про нони, та про іди…”, який, безперечно не є джерелом права, а тільки допоміжним довідковим інструментом, спрямованим на полегшення розуміння інших візантійсько–римських джерел, але все ж таки за своєю сутністю є світським, а не церковним твором.

Світські правові норми, що регулюють церковні правовідносини є яскравим показником ставлення до Церкви як окремих правителів, так і цілих династій. Комплекс подібних правових норм у кожній окремій державі Заозерський характеризує відносною нестійкістю, порівняно з основними правовими нормами канонічного права, але саме ці норми складають особливе помісне церковне право, яке відрізняє церкви окремих держав [36, 383].

До джерел правових норм Кормчих книг, створених церковною владою можна віднести: безпосередньо самі Номоканони Схоластика та XIV титулів різних редакцій у вигляді Номоканону та Синтагми з канонів, прийнятих на семи Вселенських і найважливіших помістних соборах, 85 Апостольських правил, правил Святих Отців, визнаних обов’язковими 2-м каноном Трульського собору, окружного послання патріарха Геннадія тощо; статті “Образ правыа и непорочныа христианскыа веры” та “Про попа Богуміла”; два сказання патріарха Анастасія та одне – пресвітера Тимофія; повість Єпіфанія єпископа Кіпрського про єресі, з додатками; трактат “Про побудову пресвятого престолу Костянтина града…”; хронографічні статті “Летописець вскорі”, “Разум 7 соборів” та переліки єпископів та патріархів Константинополю, канонічні питання-відповіді, правила та постанови візантійських та руських церковних діячів і ієрархів, деякі рішення помістних соборів (в окремих списках та редакціях Кормчих).

З проведеного дослідження особливостей, співвідношення та складу джерел правових норм Кормчих книг, поширених на території Київської Русі, результати якого викладені у главі 1.2. даної роботи можна зробити такі висновки:

O Синтагма Єфремівської Кормчої повинна була бути створена пізніше за 787 р., але, заперечуючи думку Я.Н. Щапова, могла бути створена раніше за 806 р.;

O “проримська” схолія до трактату “Про побудову пресвятого престолу Костянтина града…” Єфремівської Кормчої могла бути створена на території Київської Русі;

O у змісті Кормчих книг містяться норми з джерел вітчизняного та іноземного походження. Співвідношення кількості норм з джерел вітчизняного та іноземного походження змінюється по мірі створення нових редакцій та списків Кормчих в сторону збільшення кількості вітчизняних джерел;

O Кормчі книги містять у своєму змісті норми з джерел, створених як церковною владою, так і світською, причому обидві групи джерел своїми правовими нормами регулюють правовідносини, які виникають як в світському, так і в церковному праві;

O частина норм з різних джерел перед внесенням їх у зміст Кормчої, чи у процесі створення нових списків та редакцій збірок проходили творчу обробку вітчизняними правознавцями, а частина залишалася без суттєвих змін протягом сторіч;

O правові норми Кормчих, що створювалися на території Київської Русі зазнавали візантійського впливу, однак, мали свої авторські елементи, відповідні до місцевих потреб.

<< | >>
Источник: Цвєткова Юліанна Володимирівна. Єфремівська Кормча – джерело права Київської Русі (кінець ХІ – початок ХІІ ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2003. 2003

Скачать оригинал источника

Еще по теме 1.2. Джерела Кормчих книг:

  1. Субъектный состав договора суррогатного материнства
  2. Цвєткова Юліанна Володимирівна. Єфремівська Кормча – джерело права Київської Русі (кінець ХІ – початок ХІІ ст.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Київ - 2003, 2003
  3. ЗМІСТ
  4. ВСТУП
  5. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ ЗА ТЕМОЮ
  6. РОЗДІЛ 1 ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ, ДЖЕРЕЛА ТА ЗМІСТ КОРМЧИХ КНИГ КИЇВСЬКОЇ РУСІ (На прикладі Єфремівської редакції)
  7. 1.1. Передумови появи Кормчих книг на території Київської Русі
  8. 1.2. Джерела Кормчих книг
  9. 1.3. Структура Кормчих книг
  10. РОЗДІЛ 2 ПРАВОВІ НОРМИ ЄФРЕМІВСЬКОЇ КОРМЧОЇ
  11. 2.1. Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини вищого духовенства
  12. 2.3 Правові норми Єфремівської Кормчої, які регулюють відносини кліриків усіх санів та монахів
  13. 2.4 Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини мирян
  14. 2.5 Правові норми Єфремівської Кормчої, що регулюють правовідносини усіх членів християнської громади
  15. ВИСНОВКИ
  16. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
  17. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ