2.2. Суб’єкти прав інтелектуальної власності за чинним законодавством України

Суб’єкти права інтелектуальної власності – це особи, яким можуть належати права володіння, легітимації, користування, розпорядження та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності.

Суб’єктами права інтелектуальної власності можуть бути: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної власності; інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Творець – це особа, результати інтелектуальної, творчої діяльності якої є або можуть бути визнані об’єктами права інтелектуальної власності. Коло суб’єктів, які визнаються творцями, у законі не визначене і не обмежене якимось вимогами до їхнього віку, стану здоров’я, дієздатності тощо. Звідси випливає, що творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи.

Отже, „творча правосуб’єктність” не збігається із загальною цивільною дієздатністю, яка, за загальним правилом, настає із досягненням фізичною особою 18 років. Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатні особа. Інша річ, що здійснювати авторські права така особа може за допомогою інших осіб (батьків, всиновлювача, опікуна, піклувальника тощо).

Інші особи визнаються суб’єктами права інтелектуальної власності, якщо відповідно до ЦК, іншого закону чи договору їм належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності. Наприклад, це може бути особа, якій автор відповідно до закону повністю або частково передав майнові права інтелектуальної власності: видавець літературного твору, який уклав відповідний договір з автором (ст. 427 ЦК України).

Суб’єктом права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, за певних умов може бути також юридична або фізична особа, де або в якої працює той, хто створив цей об’єкт.

Розглянемо більш детальніше питання, які виникають у суб’єктів прав інтелектуальної власності при захисті свого права інтелектуальної власності на створені об’єкти.

Відповідно до ч. 1 ст. 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до ст. 16 ЦК України. Отже будь-який уповноважений суб’єкт має право на захист суб’єктивного права інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт. При цьому, об’єктом права інтелектуальної власності є результат інтелектуальної, творчої діяльності, який відповідно до ЦК України та інших законів України про інтелектуальну власність визнається таким.

В свою чергу, результати інтелектуальної, творчої діяльності, які з тих чи інших причин не наділені правовою охороною засобами права інтелектуальної власності, об’єктами цієї власності не визнаються. Отже, суб’єкти зазначених результатів інтелектуальної, творчої діяльності права інтелектуальної власності на них не мають і тому вони не мають права на захист.

Це досить серйозне питання, яке в чинному законодавстві України про інтелектуальну власність, в тому числі, в ЦК України свого розв’язання не знайшло. Мова йде про результати інтелектуальної, творчої діяльності, виконані на належному науково-технічному рівні, але через порушення формальних вимог об’єктами права інтелектуальної власності не визнані. Наприклад, науково-технічне рішення досить високого рівня через передчасне розголошення його сутності винаходом не може бути визнане і, отже, правової охорони з боку права інтелектуальної власності не дістане [127, c. 19].

Постає резонне запитання, чи таке науково-технічне досягнення підлягає будь-якому захисту. Якщо так, то хто є уповноваженим суб’єктом, який має право на захист?

Формально, результат інтелектуальної, творчої діяльності є об’єктом цивільного права і має захищатися цивільним правом. Автор такого науково-технічного досягнення може вимагати від особи, яка почала використовувати це досягнення, відшкодування заподіяних автору збитків.

Прикро, але слід визнати, що результати, принаймні, науково-технічної діяльності, які не кваліфіковані як об’єкт права інтелектуальної власності, не мають ніякого захисту від будь-якого неправомірного його використання. Більш того, використання такого науково-технічного досягнення іншою особою на підставі чинного законодавства не можна визнати неправомірним.

Випадків, коли науково-технічне досягнення не може бути кваліфіковане як об’єкт права інтелектуальної власності,, не так уже і мало. Достатньо уважно проаналізувати Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”. В ньому немало норм, які через формальні порушення відхиляють заявку на винахід, хоча заявка може містити пропозицію світового значення (п. 6 ст. 15; п. 6 ст. 16; п. 11 ст. 16; п. 12 ст. 16; п. 16, ст. 16). Такі ж норми містять й „інші патентні закони України” [179, c. 126].

Таким чином, певна кількість науково-технічних досягнень випадає з під правової охорони, а автори зазначених досягнень позбавляються права на захист своїх науково-технічних досягнень, оскільки не виникає і будь-якого права на зазначені досягнення. Це істотна прогалина чинного законодавства України про інтелектуальну власність, яка позбавляє певних суб’єктів творчого процесу (авторів, їх спадкоємців та інших правонаступників) права на захист створених ними науково-технічних досягнень.

Суб’єкти права інтелектуальної власності мають право на захист свого права на будь-який об’єкт цієї власності. Хто входить, в коло суб’єктів права інтелектуальної власності. Передусім, автори літературних і художніх творів, суб’єкти суміжних прав, автори наукових відкриттів, винахідники, раціоналізатори, автори селекційних досягнень та інших науково-технічних досягнень, результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які визнані в установленому порядку об’єктами права інтелектуальної власності.

Другу групу суб’єктів права інтелектуальної власності складають роботодавці. ЦК України не знає такого терміну „роботодавці”. У правовій науці роботодавцями визнаються юридичні або фізичні особи, де, або в якої працює працівник, який створив об’єкт права інтелектуальної власності. У переважній більшості випадків роботодавцями є юридичні особи. Фізичні особи в цій ролі виступають значно рідше (ч.2 ст.429 ЦК України).

ЦК України відносини між працівником, який створив об’єкт права інтелектуальної власності, і роботодавцем визначив по новому. За чинним законодавством України про інтелектуальну власність до набуття чинності ЦК України майнові права на об’єкт інтелектуальної власності, створений у зв’язку з виконанням трудового договору (службові об’єкти права інтелектуальної власності) належали лише роботодавцю [61]. Працівникові, який створив зазначений об’єкт належали тільки особисті немайнові права. Творець позбавляється майнових прав на службовий об’єкт права інтелектуальної власності [100, c. 16-21; 225, c. 22-24].

Це була така кричуща несправедливість, яка, до того ж, істотно знизила творчу активність працівників, що законодавець вирішив хоча б частково її виправити. За ч. 2 ст. 429 ЦК України об’єкт права інтелектуальної власності, створений у зв’язку з виконанням трудового договору, належить працівникові, який створив цей об’єкт, та юридичній або фізичній особі, де, або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором.

Це нова норма в цивільному праві. Вона не видається вдалим розв’язанням складних відносин між роботодавцем і творцем об’єкта права інтелектуальної власності. Визнання спільним права інтелектуальної власності на службовий об’єкт ще більше ускладнить відносини між творцем і роботодавцем. Це буде право спільної часткової власності. Як будуть визначатися ці частки, особливо коли буде кілька творців, за яким критерієм їх визначати. Може бути різний вклад у створення об’єкта права інтелектуальної власності, як розподілити використання цього спільного об’єкта та безліч інших спірних питань породить таке спільне право інтелектуальної власності.

Виходячи із реального стану та з метою істотної активізації інтелектуальної, творчої діяльності слід погодитися з висловленою в літературі пропозицією про визнання права інтелектуальної власності на будь-який об’єкт тільки за тією особою, яка цей об’єкт створила [128, c. 82]. Тільки творець повинен визнаватися первісним суб’єктом права інтелектуальної власності на цей об’єкт [174, c. 4-9].

Відносини між працівником, який створив об’єкт права інтелектуальної власності, і роботодавцем будуть ускладнюватися ще одним спірним питанням. Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” містить норму, згідно якої роботодавець має право прийняти рішення про збереження службового винаходу (корисної моделі) як конфіденційної інформації протягом чотирьох років (п. 3; 5 ст. 9 цього Закону).

Закон не містить ніяких застережень щодо значимості заявленого винаходу. Це може бути пропозиція світового значення, приховання якої протягом чотирьох років може нанести велику шкоду людям. Проте Закон надав право роботодавцю оголосити заявку на винахід (корисну модель) конфіденційною інформацією.

Таку норму не можна визнати прогресивною. Вона діє лише на користь окремому роботодавцеві, а не суспільству. Зазначена норма гальмує розвиток науково-технічної творчості. Хто з працівників буде прагнути створити винахід чи інший об’єкт інтелектуальної власності, якщо він знає, що половина прав на створений ним об’єкт буде належати роботодавцеві. Крім цього закон надає право роботодавцеві оголосити заявлену пропозицію конфіденційною інформацією. Закон України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” в цій частині поки що діє, а ЦК України від розв’язання досить важливої колізії ухилився.

В разі виникнення спору з цього приводу суду буде важко захистити інтереси винахідника чи іншого творця об’єкта права інтелектуальної власності. Адже закон на боці роботодавця.

Норму Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, викладену в п. 3; 5 ст. 9 про надання роботодавцеві права на проголошення заявочних матеріалів конфіденційною інформацією із Закону слід вилучити.

Наступна група суб’єктів права інтелектуальної власності є правонаступники як творців, так і роботодавців. Чинне законодавство України про інтелектуальну власність проголосило результати інтелектуальної, творчої діяльності товаром, який є об’єктом вільного цивільного обороту. Письменник, винахідник та будь-який інший творець об’єкта права інтелектуальної власності мають право учиняти стосовно цього об’єкта будь-які цивільні правочини: продати, обміняти, подарувати, заповідати, здавати в найм тощо [34, c. 46-50].

Правонаступники та правонаступники роботодавців (тих юридичних та фізичних осіб, де або в яких було, створено об’єкт права інтелектуальної власності у зв’язку з виконанням трудового договору), безперечно, мають право на захист права інтелектуальної власності, яке перейшло до них на підставі договору чи закону. Вони також є суб’єктами права на захист належного їм права інтелектуальної власності.

Окремо слід підкреслити право на захист спадкоємців, до яких перейшло право інтелектуальної власності. Слід мати на увазі, що спадкоємці можуть мати, так би мовити, самостійне право інтелектуальної власності, яким їх наділяє закон відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України „Про авторське право і суміжні права” спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора [13, c. 28-31].

В такому разі спадкоємці виступають самостійними суб’єктами права на захист права інтелектуальної власності. Проте, тут виникає питання, чи мають зазначені спадкоємці право на захист права інтелектуальної власності, якщо вони позбавлені права спадкування. Видається, що право на захист права інтелектуальної власності відповідно до ч. 2 ст. 29 Закону України „Про авторське право і суміжні права” виникає у спадкоємців не у зв’язку зі спадкуванням. Спадкоємці цим правом наділені законом незалежно від спадкування.

Спадкоємці можуть бути суб’єктами права на захист права інтелектуальної власності – права на частку від суми продажу оригіналу твору. Частина 2 ст. 448 ЦК України проголошує, що право на частку від суми продажу оригіналу твору, переходить до спадкоємців автора твору та спадкоємців цих спадкоємців і діє до спливу строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір. Це право спливає через сімдесят років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів, крім випадків, передбачених законом (ст. 446 ЦК України).

Право спадкоємців на частку від суми продажу оригіналу твору також встановлюється законом і воно ні в якій мірі не залежить від волі автора – спадкодавця.

Суб’єктами права на захист права інтелектуальної власності можуть бути також особи, які наділені законом правом на так зване вільне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Таке право передбачається усіма законами України про інтелектуальну власність: ст. ст. 31-25 Закону України „Про авторське право і суміжні права”, ст. 30 та 31 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”. Норми права про вільне використання містять й інші патентні закони України.

ЦК України також передбачає право на використання об’єктів інтелектуальної власності іншими суб’єктами, яке не визнається порушенням: ч. 3 ст. 425; ст. 444; ст. 470; ст. 500 та інші [239, c. 409].

У таких випадках, особи, яким закон надає право на використання об’єкта інтелектуальної власності, що належить іншій особі, безперечно, можуть захищати своє право на використання. У таких випадках вони виступають як самостійні суб’єкти права на захист.

Окрему групу суб’єктів права на захист складають особи як фізичні, так і юридичні, які почали використання об’єкта права інтелектуальної власності після спливу строку його правової охорони. Ст. 30 Закону України „Про авторське право і суміжні права”, містить припис, за яким твори, які після строку дії авторського права переходять у суспільне надбання, можуть бути вільно, без виплати авторської винагороди, використовуватися будь-якою особою, за умови дотримання особистих немайнових прав автора, передбачених законом.

Патентні закони України не містять подібних норм, але діє той же принцип: в разі спливу строку охорони права інтелектуальної власності на той чи інший об’єкт, його може використати будь-яка особа, без будь-якого дозволу, без виплати авторської винагороди.

Цей принцип зберіг і ЦК України. Ст. 447 ЦК України проголошує: після закінчення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір він може вільно та безоплатно використовуватися будь-якою особою, за винятками, встановленими законом.

Таку ж норму містить ст. 467 ЦК України: „Правові наслідки припинення чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок”.

В наведених нормах звертає на себе увагу певна їх нестикованність. Стаття 447 ЦК України говорить про строк чинності майнових прав інтелектуальної власності (виключних і невиключних). Стаття 467 ЦК України говорить уже лише про виключні майнові права. Стаття 447 ЦК України надає будь-яким особам після спливу чинності майнових прав право на безоплатне використання. Стаття 467 ЦК України говорить лише про виключні майнові права. Право на винагороду за використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка не відноситься до виключних майнових прав інтелектуальної власності на зазначені об’єкти. Знову наявна певна нестиковка ч.1 ст. 467 ЦК України.

Ця нестиковка має значення для права на захист суб’єктів права інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок. Постає резонне запитання чи має право на винагороду колишній суб’єкт, охорона виключних майнових права якого сплинула, в разі використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка іншою особою після спливу строку охорони. Адже ч. 1 ст. 467 ЦК України говорить лише про припинення чинності виключних майнових прав. Чи означає це, що невиключні майнові права, до яких відноситься право використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка та інші майнові права інтелектуальної власності, продовжують свою чинність.

Поставлені запитання мають безпосереднє значення для встановлення права на захист права інтелектуальної власності колишніх суб’єктів цього права на зазначені об’єкти.

Видається, якщо ЦК України строк правової охорони винаходу встановлено в 20 років (ч. 3 ст. 465 ЦК України), то зі спливом цього строку припиняють свою чинність усі майнові права – виключні й невиключні. Про це і слід було сказати чітко і однозначно в ст.467 ЦК України.

Проте, проблема використання об’єкта права інтелектуальної власності цим не вичерпується. Ст. 424 ЦК України визначає, що майновим правом інтелектуальної власності є право на використання об’єкта права інтелектуальної власності. Очевидно мова йде про право на використання, яким наділяється суб’єкт цього права. В ч. 1 ст. 426 ЦК України визначається, що способи використання об’єкта права інтелектуальної власності визначаються ЦК України та іншим законом. Проте, визначення поняття використання, дане в ст. 426 чи ст. 464 ЦК України не співпадає з визначенням використання в Законі України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”. Ст. 28 цього Закону використання трактує значно ширше ніж ЦК України. Але ж ч. 1 ст. 426 ЦК України відсилає до закону, правда, не зазнаючи цього закону.

Спірне питання залишається відкритим, як захищати право на використання об’єкта права інтелектуальної власності.

Але повернемося до питання, чи мають право на захист особи, які почали використовувати об’єкт права інтелектуальної власності після спливу строку його правової охорони. На нашу думку, чинне законодавство України про інтелектуальну власність, в тому числі і ЦК України надають право використовувати об’єкт, строк охорони якого сплив. Раз закон надає таке право, то воно підлягає захисту. Отже, будь-яка особа, яка почала використовувати об’єкт права інтелектуальної власності, строк охорони якого сплив, є суб’єктом права на захист права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, строк охорони якого сплив [166, c. 77-87].

Чи може бути суб’єктом права на захист права інтелектуальної власності держава Україна? Ст. 2 ЦК України дає чітку відповідь на це запитання. Частина 2 ст. 2 ЦК України проголошує, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. Отже, зазначені суб’єкти цивільних відносин можуть бути суб’єктами права на захист права інтелектуальної власності.

Чинне законодавство України про інтелектуальну власність, в тому числі і ЦК України прямо не визначають державу Україна суб’єктом права інтелектуальної власності. Але це випливає із наведеної ст. 2 ЦК України. Держава Україна може стати суб’єктом права інтелектуальної власності за спадкуванням та іншими правочинами. Отже, у таких випадках держава Україна може стати суб’єктом права на захист права інтелектуальної власності.

На нашу думку слід було на законодавчому рівні визнати державу Україна суб’єктом права інтелектуальної власності і у випадках припинення цього права достроково чи зі спливом строку правової охорони. У цих випадках об’єкти права інтелектуальної власності стають нічиїми і можуть використовуватися будь-якою особою і безоплатно. Серед цих об’єктів можуть бути досить цінні, які не втратили своєї споживчої вартості. Чому вони проголошуються нічиїми?

Такі об’єкти права інтелектуальної власності мають стати власністю держави Україна. І останнє зауваження щодо загальних положень про об’єкт захисту права інтелектуальної власності. Захисту підлягає тільки чинне право. Право, що втратило чинність уже не право. Воно не захищається.

Виходячи із зазначеного було встановлено, що законодавець виділяє певне коло суб’єктів права на захист права інтелектуальної власності: особи, інтелектуальною, творчою діяльністю яких створено об’єкт; особи, на замовлення яких створено об’єкт інтелектуальної власності; правонаступники осіб, які складають першу та другу попередні групи; особи, які можуть вільно використовувати об’єкт інтелектуальної власності, створений іншою особою без чиєїсь згоди. Ці суб’єкти можуть бути певним чином класифіковані та приведені до відповідної системи, що дає змогу викреслити їх характерні ознаки та встановити залежність.

Так, в залежності від того, хто є ініціатором створення результату творчої діяльності всіх суб’єктів можна поділити на дві групи – це творці та замовники. Першими – є особи, правомірні дії яких розглядаються як первинна підстава виникнення у них прав інтелектуальної власності. Ними можуть бути тільки люди. Другі – особи, за ініціативою (на замовлення) яких інша особа чи група – творець (творці) створює результат творчої діяльності. Останні можуть знаходитись у трудових або цивільно-правових зв’язках з першими.

В залежності від того, виникає право інтелектуальної власності вперше, в результаті створення об’єкта, чи є похідним від волі творця, суб’єкти поділяються на авторів та правонаступників. До останніх можуть належати спадкоємці, роботодавці, патентоволодільці, ліцензіари та особи, що набули права на підставі інших цивільно-правових договорів.

В окрему групу виділимо суб’єктів, які можуть вільно використовувати об’єкт інтелектуальної власності, створений іншою особою без чиєїсь згоди. Це особи, які використовують об’єкти після спливу строку правової охорони прав на них та особи, які можуть вільно використовувати об’єкти в певних обсягах та з певною метою.